Історія справи

Постанова КЦС ВП від 08.11.2023 року у справі №753/9334/18
Постанова КЦС ВП від 08.11.2023 року у справі №753/9334/18

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 листопада 2023 року

м. Київ

справа № 753/9334/18

провадження № 61-12828св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь. О. В., Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Сакари Н. Ю., Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ;

відповідач - ОСОБА_2 ;

треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Шевчук Зоя Михайлівна, державне підприємство «Київський міський центр державного земельного кадастру та приватизації землі», ОСОБА_3 ;

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Діденка Антона Олександровича на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 30 листопада 2021 року у складі судді Мицик Ю. С. та постанову Київського апеляційного суду від 09 листопада 2022 року у складі колегії суддів: Нежури В. А., Вербової І. М., Невідомої Т. О.

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Шевчук З. М. (далі - приватний нотаріус КМНО Шевчук З. М.), державне підприємство «Київський міський центр державного земельного кадастру та приватизації землі» (далі - ДП «Київський міський центр державного земельного кадастру та приватизації землі»), про витребування майна з чужого незаконного володіння, скасування державної реєстрації та визнання права власності.

Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що рішенням Київської міської ради від 04 лютого 1999 року № 128-8/229 її батьку ОСОБА_4 було надано у приватну власність земельну ділянку площею 0,0583 га для ведення садівництва, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується державним актом на право приватної власності на землю, виданим 31 серпня 2000 року та зареєстрованим в книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 90-2-05616. Її батько ОСОБА_4 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , а ІНФОРМАЦІЯ_2 померла її матір та дружина ОСОБА_4 - ОСОБА_5 . 10 січня 2008 року державним нотаріусом Другої київської державної нотаріальної контори їй було видано свідоцтво про право на спадщину за законом після смерті ОСОБА_5 на 1/2 частину зазначеної земельної ділянки, а 15 січня 2008 року - свідоцтво про право на спадщину за законом після смерті ОСОБА_4 на 1/2 частину вказаної земельної ділянки. Таким чином, з січня 2008 року вона є власником цієї земельної ділянки. 09 травня 2018 року з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно їй стало відомо про те, що 12 жовтня 2016 року приватний нотаріус КМНО Шевчук З. М. зареєструвала за ОСОБА_2 право власності на земельну ділянку площею 0,0583 га, кадастровий номер 8000000000:90:597:0031, з цільовим призначенням для ведення підсобного сільського господарства, для ведення особистого підсобного господарства, садівництва, городництва, сінокосіння і випасання худоби, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 . Підставою для такої реєстрації зазначено договір купівлі-продажу, серія та номер: 1532, виданий 12 жовтня 2016 року. Однак вона не укладала будь-яких правочинів щодо вказаної земельної ділянки. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила витребувати з незаконного володіння ОСОБА_2 спірну земельну ділянку, скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на вказану земельну ділянку, та визнати за нею право власності на цю земельну ділянку.

12 грудня 2019 року представник ОСОБА_2 - адвокат Саханчук А. Д. подав до суду клопотання про залучення ОСОБА_3 до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, посилаючись на те, що ОСОБА_4 відчужив спірну земельну ділянку ОСОБА_3 за договором купівлі-продажу від 01 листопада 2001 року, а за договором купівлі-продажу від 12 жовтня 2016 року ОСОБА_3 відчужив цю земельну ділянку ОСОБА_2 . Тому рішення суду в цій справі може вплинути на права та обов`язки ОСОБА_3 .

Ухвалою Дарницького районного суду міста Києва від 12 грудня 2019 року ОСОБА_3 залучено до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 30 листопада 2021 року позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано за ОСОБА_1 право власності на земельну ділянку площею 0,0583 га, кадастровий номер 8000000000:90:597:0031, з цільовим призначенням для ведення підсобного сільського господарства, для ведення особистого підсобного господарства, садівництва, городництва, сінокосіння і випасання худоби, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_5 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_6 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . Витребувано зазначену земельну ділянку у ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 . Скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 31913305 від 18 жовтня 2016 року, прийняте приватним нотаріусом КМНО Шевчук З. М., та запис про право власності ОСОБА_2 на вказану земельну ділянку.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що за витягом з технічної документації від 16 жовтня 2007 року № ФС-00204/2007 спірна земельна ділянка рахувалась за ОСОБА_4 , тому ОСОБА_1 повинна була звернутися до органу реєстрації за підтвердженням набутого права власності на спірну земельну ділянку, зареєструвавши свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті ОСОБА_5 та ОСОБА_4 . Таким чином, ОСОБА_1 мала правові підстави звернутись з позовом про визнання її права власності на спірну земельну ділянку, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати документа, який засвідчує право власності. З листа Одинадцятої київської державної нотаріальної контори від 24 жовтня 2018 року № 7033/01-16 вбачається, що записів про укладення між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 договору від 01 листопада 2001 року, посвідченого державним нотаріусом Адаменко О. І. за реєстровим № 711, не виявлено. Цим же листом повідомлено, що всі нотаріальні дії державного нотаріуса Адаменка О. І. складалися з двох цифр. Такого номера нотаріальної дії як № 711 щодо укладеного договору між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , посвідченого державним нотаріусом Адаменко О. І. за реєстровим № 711, не виявлено, а за датою від 01 листопада 2001 року відсутні будь-які нотаріальні дії від імені ОСОБА_4 та ОСОБА_3 . Дані обставини свідчать про відсутність зареєстрованого договору між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , а відтак волевиявлення ОСОБА_4 на відчуження земельної ділянки не підтверджено, що вказує на неукладеність правочину. Правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнано судом недійсним. Крім того, за витягом з Державного земельного кадастру про земельну ділянку, сформованим 12 жовтня 2016 року, датою реєстрації земельної ділянки площею 0,0583 га, кадастровий номер 8000000000:90:597:0031, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , є 31 серпня 2000 року і власником ділянки зазначений ОСОБА_3 , однак з договору купівлі-продажу земельної ділянки вбачається, що ОСОБА_3 придбав спірну ділянку лише через рік, а саме 01 листопада 2001 року. Тобто, дані про реєстрацію права власності на спірну земельну ділянку стосуються періоду права власності на неї ОСОБА_4 . З огляду на те, що за договором купівлі-продажу ОСОБА_3 відчужив спірну земельну ділянку відповідачу ОСОБА_2 , а між позивачем ОСОБА_1 та відповідачем ОСОБА_2 не існувало жодних правовідносин, тому вимога про витребування з володіння відповідача цієї земельної ділянки заявлена у відповідності до чинного законодавства і є правомірною, оскільки майно вибуло з володіння власника не з його волі. З метою відновлення порушеного права позивача, суд вважав за необхідне також скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 31913305 від 18 жовтня 2016 року, прийняте приватним нотаріусом КМНО Шевчук З. М. та запис про право власності ОСОБА_2 на спірну земельну ділянку.

Короткий зміст постанови апеляційного суду

Постановою Київського апеляційного суду від 30 листопада 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково. Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 30 листопада 2021 року в частині визнання права власності на земельну ділянку за ОСОБА_1 скасовано та ухвалено в цій частині нове судове рішення про відмову у задоволенні позову. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про витребування майна з чужого незаконного володіння, скасування державної реєстрації є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права. Однак апеляційний суд не погодився з висновками суду першої інстанції про визнання за ОСОБА_1 права власності на спірну земельну ділянку, оскільки вона набула права власності на цю земельну ділянку з моменту відкриття спадщини після смерті ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , отримала свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті батьків.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У грудні 2022 року представник ОСОБА_2 - адвокат Діденко А. О. подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 30 листопада 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 09 листопада 2022 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.

Касаційна скарга подана на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389, пунктів 1, 4 частини третьої статті 411 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) та обґрунтована тим, що суди не врахували правових висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених в постановах Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19), від 07 квітня 2020 року у справі № 916/2791/13 (провадження № 12-115гс19), від 23 червня 2020 року у справі № 680/214/16 (провадження № 14-445цс19), від 25 травня 2021 року у справі № 522/9893/17 (провадження № 14-173цс20), від 14 вересня 2021 року у справі № 359/5719/17 (провадження № 14-8цс21), від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (провадження № 12-35гс21), від 09 листопада 2021 року у справі № 466/8649/16-ц (провадження № 14-93цс20), в постановах Верховного Суду від 11 лютого 2019 року у справі № 761/1989/14-ц (провадження № 61-8св19), від 09 червня 2021 року у справі № 643/1735/19 (провадження № 61-1526св20), від 28 квітня 2022 року у справі № 521/10766/18 (провадження № 61-2162св22), від 19 травня 2022 року у справі № 703/856/20 (провадження № 61-17962св21), від 06 липня 2022 року у справі № 757/24489/20-ц (провадження № 61-9734св21), від 16 серпня 2022 року у справі № 904/4339/21, від 30 серпня 2022 року у справі № 920/750/20, від 31 серпня 2022 року у справі № 450/2613/18 (провадження № 61-4860св21), від 15 листопада 2022 року у справі № 914/2736/21, а також - не дослідили зібрані у справі докази та встановили обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 січня 2023 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Дарницького районного суду міста Києва.

24 січня 2023 року справа № 753/9334/18 надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 жовтня 2023 року справу призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга представника ОСОБА_2 - адвоката Діденка А. О. мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не звернули увагу на те, що право власності на нерухоме майно виникає за умови наявності кількох юридичних фактів, до яких належить і державна реєстрація права власності. Оскільки ОСОБА_1 не провела державну реєстрацію права власності відповідно до вимог Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», тому не набула права власності на спірну земельну ділянку. Державний акт, виданий на ім`я спадкодавця не містив кадастрового номера та не мав технічної документації, тому ОСОБА_1 при оформленні права на нерухоме майно в порядку спадкування та здійснення його державної реєстрації, необхідно було виготовити технічну документацію. Про необхідність здійснення певних дій для отримання у власність вказаної земельної ділянки їй було роз`яснено при прийняті спадщини, а також було зазначено про ці застереження в свідоцтві про право на спадщину. Отже, позивачу було відомо, що право власності на спірну земельну ділянку виникне у неї лише з моменту здійснення державної реєстрації. Однак матеріали справи не містять відомостей, що позивач вчиняла дії спрямовані на реалізацію свого права на спадкове майно, тому суди попередніх інстанцій дійшли помилкових висновків про витребування спірного нерухомого майна від добросовісного набувача відповідно до статті 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), оскільки ОСОБА_1 не була його власником. Лист Одинадцятої київської державної нотаріальної контори від 24 жовтня 2018 року № 7033/01-16, на який послалися суди попередніх інстанцій, є недопустимим доказом, а свідчать лише про неналежне ведення діловодства та не оформлення облікових і архівних документів в нотаріальній конторі. Зробивши висновок про неукладення між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 договору купівлі-продажу від 01 листопада 2001 року, суди не дослідили питання про те, чи є дійсними підписи сторін договору та нотаріуса, тобто ключове питання, відповідь на яке є необхідною для ухвалення законного та справедливого рішення. Відповідач є добросовісним набувачем та законним власником спірної земельної ділянки, право власності якого було належним чином зареєстроване в державних реєстрах, а вимоги позивача щодо витребування майна не підлягають задоволенню, так як остання ніколи не набувала право власності на спірну земельну ділянку. Крім того, суди не звернули увагу на неналежний спосіб захисту прав позивача, не врахували положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав і основоположних свобод (далі - Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), що є релевантною до даної справи.

Відзив на касаційну скаргу не надійшов.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Згідно з державним актом на право приватної власності на землю, виданим 31 серпня 2000 року та зареєстрованим в книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 90-2-05616, на підставі рішення Київської міської ради від 04 лютого 1999 року № 128-8/229 ОСОБА_4 було надано у приватну власність земельну ділянку площею 0,0583 га для ведення садівництва, що розташована в АДРЕСА_2 » (т.1 а.с.8).

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер, а ІНФОРМАЦІЯ_2 померла його дружина - ОСОБА_5 (т.1 а.с.9-10).

На запит нотаріальної контори Головним управлінням земельних ресурсів Виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) надано витяг з технічної документації № ФС-00204/2007 від 16 жовтня 2007 року, згідно з яким земельна ділянка площею 583 кв. м з цільовим призначенням для ведення садівництва, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , рахується за ОСОБА_4 (т.1 а.с.13).

10 січня 2008 року державним нотаріусом Другої київської державної нотаріальної контори ОСОБА_1 було видано свідоцтво про право на спадщину за законом після смерті ОСОБА_5 на 1/2 частину вищезазначеної земельної ділянки, а 15 січня 2008 року - свідоцтво про право на спадщину за законом після смерті ОСОБА_4 на 1/2 частину вищевказаної земельної ділянки.

При цьому за наявною в матеріалах справи копією договору купівлі-продажу від 01 листопада 2001 року, в якому вказано, що його посвідчено державним нотаріусом Одинадцятої київської державної нотаріальної контори Адаменко О. І. та зареєстровано в реєстрі за № 711, ОСОБА_4 продав ОСОБА_3 земельну ділянку площею 0,0583 га для ведення садівництва, що розташована в АДРЕСА_2 » (т.1 а.с.118-119).

За клопотанням сторони позивача ухвалою Дарницького районного суду міста Києва від 17 жовтня 2018 року було витребувано у державного нотаріуса Адаменка О. І. або іншої відповідальної особи Одинадцятої київської державної нотаріальної контори належним чином завірену копію другого примірника договору купівлі-продажу земельної ділянки, укладеного 01 листопада 2001 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 та зареєстрованого в реєстрі за № 711. Витребувано у державного нотаріуса Адаменка О. І. або іншої відповідальної особи Одинадцятої київської державної нотаріальної конториналежним чином завірену копію сторінки книги реєстрації нотаріальних дій, в якій розміщено обліковий запис за № 711 щодо зазначеного у пункті 1 правочину. Витребувано з Київської міської ради інформацію (у формі завіреної в установленому законом порядку копії) про факт державної реєстрації права власності на земельну ділянку площею 0,0583 га, кадастровий номер 8000000000:90:597:0031, з цільовим призначенням для ведення підсобного сільського господарства, для ведення особистого підсобного господарства, садівництва, городництва, сінокосіння і випасання худоби, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , за громадянином України ОСОБА_3 (т.1 а.с.45-46).

На виконання вищевказаної ухвали суду листом Одинадцятої київської державної нотаріальної контори від 24 жовтня 2018 року № 7033/01-16 було повідомлено про те, що згідно перевірки архівних документів , а саме: реєстрів нотаріальних дій за 2001 рік державного нотаріуса Адаменка О. І., нарядів договорів за 2001 рік (наряду договорів купівлі-продажу земельних ділянок, договорів відчуження будинків за 2001 рік), записів про договори з реквізитами укладення між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 від 01 листопада 2001 року, посвідченого державним нотаріусом Адаменко О. І. за реєстровим № 711, не виявлено.Також повідомлено про те, що всі нотаріальні дії державного нотаріуса Адаменка О. І. складалися з двох цифр. Такого номера нотаріальної дії як № 711 щодо укладеного договору між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , посвідченого державним нотаріусом Адаменко О. І. за реєстровим № 711, не виявлено. А за датою від 01 листопада 2001 року відсутні будь-які нотаріальні дії від імені ОСОБА_4 та ОСОБА_3 (т.1 а.с.63)

Листом Департаменту земельних ресурсів Виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 22 липня 2019 року № 0570202/3-13560 на виконання вищевказаної ухвали суду надано інформаційну довідку з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно від 10 липня 2019 року № 173370661, з якої вбачається, що на підставі договору купівлі-продажу від 01 листопада 2001 року, посвідченого державним нотаріусом Одинадцятої київської державної нотаріальної контори Адаменко О. І. та зареєстрованим в реєстрі за № 711, приватним нотаріусом КМНО Шевчук З. М. прийнято рішення від 03 жовтня 2016 року, індексний номер 31689296, про державну реєстрацію права власності ОСОБА_3 на об`єкт нерухомого майна - земельну ділянку площею 0,0583 га, кадастровий номер 8000000000:90:597:0031, з цільовим призначенням для ведення підсобного сільського господарства, для ведення особистого підсобного господарства, садівництва, городництва, сінокосіння і випасання худоби, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 . В подальшому на підставі договору купівлі-продажу від 12 жовтня 2016 року, посвідченого приватним нотаріусом КМНО Шевчук З. М. та зареєстрованим в реєстрі за № 1532, цим нотаріусом прийнято рішення від 18 жовтня 2016 року, індексний номер 31913305, про державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на вказаний об`єкт нерухомого майна. (т.1 а.с.99-105)

При цьому за витягом з Державного земельного кадастру про земельну ділянку, сформованим 12 жовтня 2016 року за № НВ-0000275752016 на запит ОСОБА_3 судами встановлено, що датою реєстрації земельної ділянки площею 0,0583 га, кадастровий номер 8000000000:90:597:0031, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , є 31 серпня 2000 року і власником ділянки зазначений ОСОБА_3 , хоча з договору купівлі-продажу земельної ділянки вбачається, що ОСОБА_3 придбав спірну ділянку лише через рік, а саме 01 листопада 2001 року (т.1 а.с.122-123).

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Згідно з пунктами 1, 4 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

Касаційна скарга представника ОСОБА_2 - адвоката Діденка А. О. не підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення апеляційного суду ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційних скарг цих висновків не спростовують.

Відповідно до частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Згідно з пунктом 4 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України 2003 року, що набрав чинності 01 січня 2004 року ЦК України застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності ЦК України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов`язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.

Спірні правовідносини між сторонами пов`язані з укладенням/неукладенням договору купівлі-продажу від 01 листопада 2001 року, тому при вирішенні спору підлягають застосуванню положення ЦК УРСР 1963 року.

Частиною першою статті 4 ЦК УРСР 1963 року передбачено, що цивільні права і обов`язки виникають з підстав, передбачених законодавством, а також з дій громадян і організацій, які хоч і не передбачені законом, але в силу загальних начал і змісту цивільного законодавства породжують цивільні права і обов`язки.

Відповідно до цього цивільні права і обов`язки виникають, в тому числі, з угод, передбачених законом, а також з угод, хоч і не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать (пункт 1 частини другої статті 4 ЦК УРСР 1963 року).

Згідно зі статтею 41 ЦК УРСР 1963 року угодами визнаються дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав або обов`язків.

Відповідно до статті 49 Закону України «Про власність», чинного на час виникнення спірних правовідносин, володіння майном вважається правомірним, якщо інше не буде встановлено судом.

За змістом статей 128 153 ЦК УРСР 1963 року право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором. Договір вважається укладеним, коли між сторонами в повній у належних випадках формі досягнуто згоди по всіх істотних умовах. Істотними є ті умови договору, які визнані такими за законом або необхідні для договорів даного виду, а також всі ті умови, щодо яких за заявою однієї з сторін повинно бути досягнуто згоди.

За договором купівлі-продажу продавець зобов`язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов`язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 224 ЦК УРСР 1963 року).

Відповідно до статті 131 ЗК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, громадяни та юридичні особи України, а також територіальні громади та держава мають право набувати у власність земельні ділянки на підставі міни, дарування, успадкування та інших цивільно-правових угод. Укладення таких угод здійснюється відповідно до ЦК УРСР 1963 року з урахуванням вимог цього Кодексу.

Згідно з частинами першою, третьою статті 132 ЗК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, угоди про перехід права власності на земельні ділянки укладаються в письмовій формі та нотаріально посвідчуються. Угоди про перехід права власності на земельні ділянки вважаються укладеними з дня їх нотаріального посвідчення.

Так само пунктом 2.3 Порядку посвідчення договорів відчуження земельних ділянок, затвердженого наказом Держкомзему, від 06 червня 1996 року № 48/14/5, який був чинним на час виникнення спірних правовідносин (далі - Порядок), передбачено, що договір відчуження земельної ділянки посвідчується в нотаріальному порядку.

Абзацом другим пункту 2.6 Порядку встановлено, що до договору купівлі-продажу земельної ділянки, якщо продавцем є громадянин, додається державний акт на право власності продавця на земельну ділянку. У випадку, коли продається частина земельної ділянки, нотаріус робить відповідні відмітки на державному акті на право власності продавця на земельну ділянку. Державний акт, на підставі якого була посвідчена угода про продаж всієї земельної ділянки, приєднується до примірника угоди, що залишається у справах нотаріальної контори чи приватного нотаріуса. Відмітка у паспорті з цього приводу погашається відповідною місцевою Радою. Другий примірник державного акта, який зберігається в місцевій Раді, також погашається нею та передається до архіву.

Договір вважається укладеним, коли між сторонами в потрібній у належних випадках формі досягнуто згоди по всіх істотних умовах. Істотними є ті умови договору, які визнані такими за законом або необхідні для договорів даного виду, а також всі ті умови, щодо яких за заявою однієї з сторін повинно бути досягнуто згоди (стаття 153 ЦК Української РСР).

Згідно зі статтею 47 ЦК УРСР 1963 року нотаріальне посвідчення угод обов`язкове лише у випадках, зазначених у законі. Недодержання в цих випадках нотаріальної форми тягне за собою недійсність угоди з наслідками, передбаченими частиною другою статті 48 цього Кодексу.

Тобто законодавець передбачав єдиний наслідок недотримання нотаріальної форми угоди - визнання її недійсною.

Частиною першою статті 48 ЦК УРСР 1963 року передбачено, що недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону, в тому числі ущемлює особисті або майнові права неповнолітніх дітей.

Відповідно до роз`яснень, викладених у пункті 5 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про визнання угод недійсними» від 28 квітня 1978 року № 3, чинної на час виникнення спірних правовідносин, за правилами статті 48 ЦК УРСР 1963 року угода визнається недійсною при невідповідності її не тільки законові, а й іншим актам, виданим органами державної влади і управління в межах наданої їм компетенції. Стаття 48 ЦК УРСР 1963 року застосовується при порушенні встановленого порядку вчинення громадянами і організаціями дій, спрямованих на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав і обов`язків, при ущемленні угодою особистих або майнових прав неповнолітніх дітей, а також в інших випадках їх невідповідності вимогам чинного законодавства, якщо для них не встановлені особливі правила визнання угод недійсними (статті 45-47 49-58 ЦК УРСР 1963 року).

Згідно зі статтею 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України).

Частинами першою, другою статті 78 ЗК України визначено, що право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них.

Відповідно до статті 80 ЗК України суб`єктами права власності на землю є: а) громадяни та юридичні особи - на землі приватної власності; б) територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності; в) держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, - на землі державної власності.

Частиною першою статті 81 ЗК України передбачено, що громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі: а) придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; б) безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності; в) приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; г) прийняття спадщини; ґ) виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).

Звертаючись до суду з цим позовом ОСОБА_1 посилалася на те, що з січня 2008 року вона є власником спірної земельної ділянки на підставі свідоцтв про право на спадщину за законом після смерті її батьків, і вона не укладала будь-яких правочинів щодо цієї земельної ділянки, однак 09 травня 2018 року з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно їй стало відомо про те, що 12 жовтня 2016 року приватний нотаріус КМНО Шевчук З. М. зареєструвала за ОСОБА_2 право власності на вказану земельну ділянку. Таким чином, оскільки діями відповідача порушено її права як власника спірної земельної ділянки, то ці права підлягають відновленню шляхом витребування земельної ділянки з незаконного володіння ОСОБА_2 , скасування державної реєстрації права власності ОСОБА_2 та визнання за нею права власності на цю земельну ділянку.

Відповідно до частин першої, другої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (частина перша статті 5 ЦПК України).

Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до частин першої, другої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен встановити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси особи, і залежно від встановленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або про відмову в їх задоволенні.

Під час оцінки обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення та забезпечити поновлення порушеного права.

Право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (пункт 57 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, провадження № 14-144цс18).

Застосування будь-яких засобів правового захисту матиме сенс лише за умови, що обрані суб`єктом порушеного права способи захисту відповідають вимогам закону та є ефективними.

Статтею 41 Конституції України визначено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна (стаття 317 ЦК України).

Відповідно до статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, -відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо у зв`язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною. Правові наслідки, передбачені частинами першою та другою цієї статті, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів. Правові наслідки недійсності нікчемного правочину, які встановлені законом, не можуть змінюватися за домовленістю сторін.

Реституція як спосіб захисту цивільного права (частина перша статті 216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. У зв`язку з цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред`явлена тільки стороною недійсного правочину. Норма частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватися як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину. Тобто права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, передбаченого статтями 215 216 ЦК України, а такий захист можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України.

Відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно він особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Згідно з частиною першою статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею.

Задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача (постанова Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, провадження № 14-208цс18).

Отже, суди повинні розмежовувати, що коли майно придбано за договором в особи, яка не мала права його відчужувати, то власник має право на підставі статті 388 ЦК України звернутися до суду з позовом про витребування майна у добросовісного набувача, а не з позовом про визнання договору про відчуження майна недійсним. Це стосується не лише випадків, коли укладено один договір з порушенням закону, а й коли спірне майно відчужено на підставі наступних договорів.

Якщо право чи інтерес мають бути захищені лише певним способом, а той, який обрав позивач, може бути використаний для захисту інших прав або інтересів, а не тих, за захистом яких позивач звернувся до суду, суд визнає обраний позивачем спосіб захисту неналежним і відмовляє у позові (пункт 69 постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 331/6927/16-ц, провадження № 14-651цс18).

Згідно зі статтями 1216 1218 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права і обов`язки, що належали спадкодавцю на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Відповідно до частини другої статті 1220 ЦК України часом відкриття спадщини є день смерті особи, або день, з якого вона оголошується померлою.

Частиною першою статті 1268 ЦК України передбачено, що спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її.

Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини (частина перша статті 1269 ЦК України).

Разом з тим незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини (частина п`ята статті 1268 ЦК України).

У постанові Верховного Суду України від 23 січня 2013 року у справі № 6-164цс12) викладено правовий висновок про те, що у спадкоємця, який у встановленому законом порядку прийняв спадщину, права володіння та користування спадковим майном виникають з часу відкриття спадщини. Такий спадкоємець може захищати свої порушені права володіння та користування спадковим майном відповідно до глави 29 ЦК України. Якщо у складі спадщини, яку прийняв спадкоємець, є нерухоме майно, право розпорядження нерухомим майном виникає в нього з моменту державної реєстрації цього майна (частина друга статті 1299 ЦК України). Спадкоємець, який прийняв у спадщину нерухоме майно, ще до його державної реєстрації має право витребовувати це майно від його добросовісного набувача з підстав, передбачених статтею 388 ЦК України, зокрема у разі, якщо воно вибуло з володіння спадкодавця поза волею останнього.

Таким чином, оскільки відповідно до статті 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті, право на витребування майна від добросовісного набувача, передбачене статтею 388 ЦК України, переходить до спадкоємців власника.

За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Відповідно до частин першої, другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Встановивши, що у нотаріальній конторі відсутній зареєстрований договір купівлі-продажу, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , суди попередніх інстанцій обґрунтовано виходили з відсутності волевиявлення ОСОБА_4 на відчуження земельної ділянки, що вказує на неукладеність цього правочину, а правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнано судом недійсним.

Доводи касаційної скарги про те, що лист Одинадцятої київської державної нотаріальної контори від 24 жовтня 2018 року № 7033/01-16, на який послалися суди попередніх інстанцій, не може бути доказом не укладення між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 договору купівлі-продажу від 01 листопада 2001 року, не заслуговують на увагу з огляду на таке.

Відповідно до частини першої статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Отже, належність доказів - це спроможність фактичних даних містити інформацію щодо обставин, що входять до предмета доказування, слугувати аргументами у процесі встановлення об`єктивної істини. При цьому питання про належність доказів остаточно вирішується судом.

Згідно зі статтею 78 ЦПК України суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Розуміння допустимості доказів досягається крізь призму прав, що охороняються законом: допустимим є доказ, отриманий без порушення закону. Недопустимими, відповідно, є докази, отримані з порушенням закону. Недопустимими також є докази, одержані з неправдивих показань свідка, завідомо неправдивого висновку експерта, фальшивих документів або речових доказів, тобто з порушенням процесуального порядку формування засобів доказування. Допустимість доказів характеризується органічним зв`язком процесуальної форми засобів доказування та законністю отримання інформації про той чи інший факт, який має значення для справи. Тому одержання доказів з дотриманням порядку, встановленого законом, слід розуміти як відсутність при одержанні доказів порушення норм матеріального права та норм процесуального права, як одночасне дотримання передбачених законом особистих немайнових і майнових прав та процесуальної форми.

Встановити недопустимість конкретного доказу суд може лише після того, як дослідить його в судовому засіданні. Недопустимість доказу не є очевидною. Сторони вправі висловлювати суду свої міркування щодо допустимості чи недопустимості конкретного доказу. Якщо суд дійде висновку, що доказ є недопустимим, він не бере цей доказ до уваги, тобто не може обґрунтовувати ним своє рішення. Разом з тим суд повинен у мотивувальній частині рішення зазначити, чому саме він цей доказ відхиляє.

Розглядаючи справу по суті, суди попередніх інстанцій дослідили лист Одинадцятої київської державної нотаріальної контори від 24 жовтня 2018 року № 7033/01-16, наданий на виконання ухвали Дарницького районного суду міста Києва від 17 жовтня 2018 року про витребування доказів, в сукупності та взаємозв`язку з іншими доказами, та виходили з того, що цей лист є належним та допустимим доказом, оскільки одержаний з дотриманням порядку, встановленого законом, і містить інформацію щодо предмета доказування.

Таким чином, заявлені в касаційній скарзі підстави касаційного оскарження судових рішень, передбачені пунктом 4 частини другої статті 389, пунктами 1, 4 частини третьої статті 411 ЦПК України, не знайшли свого підтвердження під час касаційного розгляду справи.

В постанові Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 463/6829/21-ц (провадження № 61-12264св22) зазначено, що частиною першою статті 1297 ЦК України передбачено, що спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов`язаний звернутися до нотаріуса за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно. Проте відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину (частина третя статті 1296 ЦК України). Системний аналіз зазначених норм права свідчить про те, що спадкоємець, який у встановленому законом порядку прийняв спадщину, є її власником з часу її відкриття, а документом для підтвердження права власності на спадкове майно є свідоцтво на спадщину, отримане в установленому законодавством порядку. Відсутність реєстрації права власності відповідно до Закону України «Про реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» не зумовлює позбавлення особи прав користування та володіння належним їй на праві власності майном. У спадкоємця, який в установленому законом порядку прийняв спадщину, права володіння та користування спадковим майном виникають з часу відкриття спадщини, тому такий спадкоємець може захищати свої порушені права володіння та користування спадковим майном з використанням способів, визначених главою 29 ЦК України.

Подібний правовий висновок викладено також в постанові Верховного Суду від 11 лютого 2019 року у справі № 761/1989/14-ц (провадження № 61-8св19), на яку послалися суди в оскаржуваних судових рішеннях.

За обставинами справи, яка переглядається, свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті ОСОБА_5 та ОСОБА_4 були видані ОСОБА_1 в січні 2008 року, що підтверджує той факт, що спірне нерухоме майно не було відчужене за договором купівлі-продажу від 01 листопада 2001 року та на час відкриття спадщини належало спадкодавцям. При цьому відповідач не спростував правомірності видачі позивачу свідоцтв про право на спадщину за законом на спірну земельну ділянку після смерті її батьків, тому аргументи касаційної скарги про те, що ОСОБА_1 не є власником цієї земельної ділянки у зв`язку з відсутністю реєстрації права власності відповідно до Закону України «Про реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», є необґрунтованими.

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) зазначено, що власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними (пункт 148 постанови). Під час розгляду справи за позовною вимогою про застосування належного способу захисту (зокрема у спорі за віндикаційним позовом) відмова в позові з тих мотивів, що державний акт, рішення про державну реєстрацію, відомості чи запис про державну реєстрацію права на майно не визнані недійсними, або що вони не оскаржені, відповідні позовні вимоги не пред`явлені, не допускається (пункт 154 постанови). Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного прав. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає з необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів. Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три окремі норми: 1) виражається у першому реченні першого абзацу, закладає принцип мирного володіння майном і має загальний характер; 2) викладена у другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності й обумовлює його певними критеріями; 3) закріплена у другому абзаці та визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Другу та третю норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, треба тлумачити у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), пункти 166-168). Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право: - втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу в національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування -передбачуваними; - якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, легітимна мета такого втручання може полягати в контролі за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або в забезпеченні сплати податків, інших зборів або штрафів; - втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними із цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки - встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії (див., зокрема, постанову Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17 (провадження № 14-317цс19, пункти 40-43)). Велика Палата Верховного Суду вважає, що можливість віндикації майна, його витребування від особи, яка незаконно або свавільно заволоділа ним, має нормативну основу в національному законодавстві. Зокрема, пунктом 4 частини другої статті 16 ЦК України передбачений такий спосіб захисту, як відновлення становища, яке існувало до порушення, а статтею 387 ЦК України передбачено право власника на витребування майна із чужого незаконного володіння. Зазначені положення є доступними для заінтересованих осіб, чіткими, а наслідки їх застосування - передбачуваними. Віндикація майна, його витребування в особи, яка незаконно або свавільно порушила чуже володіння, має легітимну мету, яка полягає в забезпеченні права інших осіб мирно володіти своїм майном. Така мета відповідає загальним інтересам суспільства (пункти 183-188 постанови).

У справі, яка переглядається, встановивши, що спірна земельна ділянка вибула з володіння ОСОБА_1 на підставі неукладеного її спадкодавцем ОСОБА_4 договору купівлі-продажу, тобто поза його волею, а тому ОСОБА_3 не мав права відчужувати це майно на користь відповідача ОСОБА_2 , суд першої інстанції, з яким в цій частині погодився апеляційний суд, дійшов правильного висновку про наявність підстав для витребування спірної земельної ділянки з незаконного володіння відповідача, яка є її останнім набувачем.

Разом з тим, оскільки ОСОБА_1 набула права власності на спірну земельну ділянку з моменту відкриття спадщини після смерті ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , отримала свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті батьків, то апеляційний суд обґрунтовано виходив з того, що підстави для визнання за позивачем права власності на спірне майно ще й судовим рішенням відсутні, у зв`язку з чим зробив правильний висновок про скасування рішення суду першої інстанції в частині визнання права власності на земельну ділянку за ОСОБА_1 та ухвалення в цій частині нового судового рішення про відмову у задоволенні цих позовних вимог.

Посилання заявника в касаційній скарзі на те, що відповідач є добросовісним набувачем та законним власником спірної земельної ділянки, право власності якого було належним чином зареєстроване в державних реєстрах, однак суди не врахували положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав і основоположних свобод та практику ЄСПЛ, що є релевантною до даної справи, не заслуговують на увагу, оскільки ОСОБА_2 може захистити своє право на отримання сплачених нею за договором купівлі-продажу грошових коштів шляхом пред`явлення відповідного позову до продавця.

З огляду на характер спірних правовідносин та встановлені судами обставини справи не вбачається невідповідності заходу втручання держави у право власності відповідача критеріям правомірного втручання у право особи на мирне володіння майном, сформованим у практиці ЄСПЛ. Задоволення позову та витребування у відповідача спірної земельної ділянки не призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а відповідатиме справедливому балансу інтересів сторін.

Таким чином посилання заявника в касаційній скарзі на правові висновки, викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19), від 07 квітня 2020 року у справі № 916/2791/13 (провадження № 12-115гс19), від 23 червня 2020 року у справі № 680/214/16 (провадження № 14-445цс19), від 25 травня 2021 року у справі № 522/9893/17 (провадження № 14-173цс20), від 14 вересня 2021 року у справі № 359/5719/17 (провадження № 14-8цс21), від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (провадження № 12-35гс21), в постановах Верховного Суду від 11 лютого 2019 року у справі № 761/1989/14-ц (провадження № 61-8св19), від 09 червня 2021 року у справі № 643/1735/19 (провадження № 61-1526св20), від 28 квітня 2022 року у справі № 521/10766/18 (провадження № 61-2162св22), від 19 травня 2022 року у справі № 703/856/20 (провадження № 61-17962св21), від 06 липня 2022 року у справі № 757/24489/20-ц (провадження № 61-9734св21), від 16 серпня 2022 року у справі № 904/4339/21, від 30 серпня 2022 року у справі № 920/750/20, від 31 серпня 2022 року у справі № 450/2613/18 (провадження № 61-4860св21), від 15 листопада 2022 року у справі № 914/2736/21, є безпідставним, оскільки висновки судів першої та апеляційної інстанцій не суперечать висновкам, викладеним у зазначених постановах.

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 466/8649/16-ц (провадження № 14-93цс20), на яку послався заявник в касаційній скарзі, зазначено, що задоволення віндикаційного позову є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Водночас такий запис вноситься виключно в разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. Такі висновки сформульовані, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), у пункті 98 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18). Отже, ефективність віндикаційного позову забезпечується саме наявністю державної реєстрації права власності за відповідачем, оскільки за відсутності такої реєстрації судове рішення про задоволення віндикаційного позову не є підставою для державної реєстрації права власності за позивачем. Тому позовна вимога про скасування державної реєстрації права власності відповідача суперечить позовній вимозі про витребування нерухомого майна. Велика Палата Верховного Суду також звертає увагу на те, що відповідно до пункту 1 частини першої статті 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» право власності підлягає державній реєстрації. Задоволення позовної вимоги про скасування державної реєстрації права власності суперечить зазначеній імперативній вимозі закону, оскільки виконання судового рішення призведе до прогалини в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно в частині належності права власності на спірне майно. Отже, замість скасування неналежного запису про державну реєстрацію до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно має бути внесений належний запис про державну реєстрацію права власності позивача. Такий запис, як зазначено вище, вноситься на підставі судового рішення про задоволення віндикаційного позову.

Пунктом 67 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затверджених постановою Кабінету Міністрів України 25 грудня 2015 року № 1127 (зі змінами і доповненнями), передбачено, що для державної реєстрації права власності у разі витребування майна з чужого незаконного володіння на підставі рішення суду подаються необхідні для відповідної реєстрації документи, передбачені статтею 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та цим Порядком, що підтверджують право власності на таке майно належного власника, крім випадку, коли право власності належного власника було зареєстроване в Державному реєстрі прав.

Отже, в оцінці спірних правовідносин, які виникли в цій справі, Верховний Суд вважає, що за обставин обґрунтованості заявленої позовної вимоги про витребування спірної земельної ділянки з незаконного володіння відповідача, яка є її останнім набувачем, у зв`язку з необхідністю внесення змін до Державного земельного кадастру, оскаржувані судові рішення не підлягають скасуванню внаслідок неврахуванням судами попередніх інстанцій вищевказаних правових висновків, викладених в постанові Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 466/8649/16-ц (провадження № 14-93цс20), так як за правилами частини другої статті 410 ЦПК України не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, рішення суду першої інстанції в незміненій після апеляційного перегляду частині та постанову апеляційного суду - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Щодо розподілу судових витрат.

Згідно з частинами першою, другою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема з резолютивної частини із зазначенням у ній розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстави для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, відсутні.

Керуючись статтями 400 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Діденка Антона Олександровича залишити без задоволення.

Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 30 листопада 2021 року в незміненій після апеляційного перегляду частині та постанову Київського апеляційного суду від 09 листопада 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара

В. В. Шипович