Історія справи

Постанова КЦС ВП від 08.11.2023 року у справі №700/740/17
Постанова КЦС ВП від 08.11.2023 року у справі №700/740/17
Постанова КЦС ВП від 08.11.2023 року у справі №700/740/17

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 листопада 2023 року

м. Київ

справа № 700/740/17

провадження № 61-1197св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого -Ступак О. В., суддів:Білоконь О. В., Олійник А. С.,Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Погрібного С. О.,

учасники справи:

позивачка - ОСОБА_1 ,

відповідач - Сільськогосподарське приватне підприємство «Біле Озеро»,

третя особа - Головне управління Держгеокадастру у Черкаській області,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Сільськогосподарського приватного підприємства «Біле Озеро» на рішення Лисянського районного суду Черкаської області від 08 жовтня 2020 року у складі судді Яценко Г. М. та постанову Черкаського апеляційного суду від 21 грудня 2022 року у складі колегії суддів: Бородійчука В. Г., Василенко Л. І., Карпенко О. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів

У жовтні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Сільськогосподарського приватного підприємства «Біле Озеро» (далі - СПП «Біле Озеро»), третя особа - Головне управління Держгеокадастру у Черкаській області, в якому, з урахуванням уточнених позовних вимог, просила: визнати недійсною додаткову угоду від 01 липня 2016 року до договору оренди землі від 01 січня 2011 року, укладену між ОСОБА_1 та СПП «Біле Озеро»; зобов`язати СПП «Біле Озеро» повернути позивачці земельну ділянку площею 2,69 га, розташовану на території Виноградської сільської ради Лисянського району Черкаської області; зобов`язати державного реєстратора скасувати державну реєстрацію.

Позовну заяву обґрунтовано тим, що відповідно до державного акта на право власності на земельну ділянку від 15 січня 2005 року серії ЧР № 9000009 позивачці належить на праві приватної власності земельна ділянка для ведення товарного сільськогосподарського виробництва площею 2,69 га, розташована на території Виноградської сільської ради Лисянського району Черкаської області.

01 січня 2011 року між позивачкою та СПП «Біле Озеро» укладений договір оренди землі строком на п`ять років. У серпні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до орендаря про припинення договору оренди та дізналася, що існує додаткова угода до договору оренди землі від 01 липня 2016 року, відповідно до умов якої термін дії договору продовжено на дванадцять років.

Позивачка зазначає, що додаткову угоду до договору оренди вона не підписувала, тому такий правочин має бути визнаний недійсним, його державна реєстрація підлягає скасуванню, а земельна ділянка - поверненню від орендаря власнику.

Рішенням Лисянського районного суду Черкаської області від 08 жовтня 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Зобов`язано державного реєстратора скасувати державну реєстрацію додаткової угоди від 01 липня 2016 року до договору оренди землі від 01 січня 2011 року, укладеної між ОСОБА_1 та СПП «Біле Озеро». В решті заявлених вимог відмовлено. Здійснено розподіл судових витрат.

Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції виходив із того, що під час розгляду справи позивачкою доведено ту обставину, що під час укладення додаткової угоди до договору оренди землі не дотримано вимог частин другої та третьої статті 203 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Зокрема, згідно з висновком експертів Черкаського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру від 21 серпня 2020 року № 1/1336 за результатами проведення судово-почеркознавчої експертизи рукописний текст в додатковій угоді до договору оренди землі від 01 липня 2016 року та підпис в графі «Орендодавець» у додатковій угоді до договору оренди землі від 01 січня 2011 року виконаний не ОСОБА_1 .

Також суд першої інстанції вказав, що реєстрація права оренди СПП «Біле Озеро» на спірну земельну ділянку не відповідає вимогам закону, оскільки додаткову угоду до договору оренди ОСОБА_1 фактично не підписувала, а тому цей правочин є неукладеним. Отже, обраний позивачем спосіб захисту шляхом скасування державної реєстрації є ефективним, а вимога про повернення земельної ділянки задоволенню не підлягає.

Крім того, суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні вимоги про визнання недійсною додаткової угоди, зазначив, що вона не є укладеною, оскільки не підписана орендодавцем, що підтверджено висновком судової почеркознавчої експертизи, а правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним.

Постановою Черкаського апеляційного суду від 21 грудня 2022 року задоволено частково апеляційну скаргу СПП «Біле Озеро». Скасовано рішення Лисянського районного суду Черкаської області від 08 жовтня 2020 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 про зобов`язання СПП «Біле Озеро» повернути орендодавцю земельну ділянку та скасування державної реєстрації додаткової угоди. Ухвалено в цій частині нове судове рішення, яким зобов`язано СПП «Біле Озеро» повернути ОСОБА_1 земельну ділянку. У задоволенні позовних вимог про скасування державної реєстрації додаткової угоди від 01 липня 2016 року відмовлено. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Здійснено розподіл судових витрат.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині позовних вимог ОСОБА_1 про зобов`язання СПП «Біле Озеро» повернути орендодавцю земельну ділянку, скасування державної реєстрації додаткової угоди та ухвалюючи в цій частині нове судове рішення про повернення позивачці земельної ділянки, апеляційний суд виходив із того, що за встановленими у справі обставинами, оскаржувана додаткова угода (датована 01 липня 2016 року) до договору оренди землі від 01 січня 2011 року підписана не ОСОБА_1 , відповідно, волевиявлення щодо правочину в позивачки не було, змін до істотних умов цього договору вона не погоджувала. А у матеріалах справи відсутні дані, які б вказували на те, що особа, яка підписала оспорюваний правочин від імені ОСОБА_1 , була її представником або виконала підпис із відома позивачки.

Крім того, апеляційний суд встановив, що відповідач фактично користується земельною ділянкою, а відомостей про отримання орендодавцем орендної плати після вчинення додаткової угоди немає. Тому немає підстав вважати додаткову угоду до договору оренди укладеною.

Також апеляційний суд зазначив, що зайняття земельної ділянки фактичним користувачем (тимчасовим володільцем) треба розглядати як таке, що не пов`язане із позбавленням власника його права володіння на цю ділянку. У цьому випадку ефективним способом захисту права, яке позивач як власник земельної ділянки, вважає порушеним, є усунення перешкод у користуванні належним йому майном, зокрема шляхом пред`явлення вимог про повернення такої ділянки.

Суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що оскільки оскаржувану додаткову угоду до договору оренди землі належить вважати неукладеною, то рішення суду в такому випадку є самостійною підставою для скасування запису про державну реєстрацію такої додаткової угоди та при отриманні державним реєстратором рішення суду, що набрало законної сили, він зобов`язаний скасувати відповідний запис про державну реєстрацію прав. Вимога про скасування рішення про державну реєстрацію права оренди земельної ділянки може бути підставою для звернення з окремим позовом лише у разі відмови реєстраційної служби внести зміни про скасування державної реєстрації прав, а тому ця вимога є передчасною.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги та позиція інших учасників справи

23 січня 2023 року СПП «Біле Озеро» через систему «Електронний суд» звернулося до Верховного Суду із касаційною скаргою (у лютому 2023 року - касаційною скаргою у новій редакції на виконання вимог ухвали Верховного Суду від 31 січня 2023 року) на рішення Лисянського районного суду Черкаської області від 08 жовтня 2020 року та постанову Черкаського апеляційного суду від 21 грудня 2022 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить їх скасувати, ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 повністю.

Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме неврахування правових висновків, висловлених у постановах Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі № 760/10691/18, від 28 листопада 2019 року у справі № 382/622/16, від 10 березня 2021 року у справі № 607/11746/17, від 18 квітня 2022 року у справі № 522/18010/18, від 18 травня 2022 року у справі № 613/1436/17 (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України)).

Зазначає, що відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, а саме: статей 203 204 207 215 ЦК України щодо можливості визнання правочину неукладеним на підставі висновку почеркозначої експертизи, предметом дослідження якого був лише один примірник договору, за наявності трьох примірників, які мають однакову юридичну силу (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України).

Вказує на те, що суд першої інстанції здійснював виклик відповідача у судове засідання з порушенням статті 128 ЦПК України шляхом повідомлення на офіційному вебсайті Лисянського районного суду Черкаської області, не зважаючи на те, що місцезнаходження СПП «Біле Озеро» суду було відоме, та розглянув справу за відсутності представника СПП «Біле Озеро», належним чином не повідомленого про дату, час та місце судового засідання (пункт 5 частини першої статті 411 ЦПК України).

Крім того, зазначає, що апеляційний суд фактично вийшов за межі вимог апеляційної скарги, оскільки скасував рішення суду першої інстанції та задовольнив позовні вимоги позивачки в тій частині, яка не оскаржувалася СПП «Біле Озеро».

Станом на момент розгляду справи Верховним Судом відзивів на касаційну скаргу СПП «Біле Озеро» від інших учасників справи не надходило.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями касаційну скаргу СПП «Біле Озеро» передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.

Ухвалою Верховного Суду від 31 січня 2023 року касаційну скаргу СПП «Біле Озеро» залишено без руху для усунення недоліків з метою подання нової редакції касаційної скарги, оформленої відповідно до положень статті 392 ЦПК України; зазначення в касаційній скарзі всіх учасників справи; подання доказів сплати судового збору за подання касаційної скарги; надання доказів надсилання листом з описом вкладення копії касаційної скарги позивачу та третій особі. Щодо клопотання заявника про поновлення строку на подання касаційної скарги Верховний Суд констатував, що строк звернення до суду касаційної інстанції заявником не пропущено.

Ухвалою Верховного Суду від 20 лютого 2023 року (після усунення недоліків касаційної скарги) відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою СПП «Біле Озеро» з підстав, передбачених пунктами 1, 3 частини другої статті 389 та пунктом 5 частини першої статті 411 ЦПК України, витребувано із Лисянського районного суду Черкаської області матеріали справи № 700/740/17, надано учасникам справи строк для подання відзиву.

У березні 2023 року матеріали справи № 700/740/17 надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 17 жовтня 2023 року призначено справу до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з огляду на таке.

Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій

Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 є власником земельної ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва в адміністративних межах Виноградської сільської ради Лисянського району Черкаської області, площею 2,69 га.

Згідно з договором оренди землі від 01 січня 2011 року ОСОБА_1 передала в оренду СПП «Біле Озеро» земельну ділянку площею 2,69 га відповідно до державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЧР № 9000009, виданого 15 січня 2005 року, строком на 5 років.

У серпні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до СПП «Біле Озеро» про припинення договору оренди та дізналася, що існує додаткова угода до договору оренди землі від 01 липня 2016 року, укладена 01 липня 2016 року між нею та СПП «Біле Озеро». Відповідно до неї термін дії договору продовжено на дванадцять років.

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 стверджувала, що додаткову угоду до договору оренди земельної ділянки вона не підписувала та про її існування їй відомо не було.

Відповідно до висновку Черкаського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру від 21 серпня 2020 року № 1/1336 підписи від імені ОСОБА_1 в графах «Орендодавець» в лівих нижніх кутах кожної сторінки додаткової угоди від 01 липня 2016 року до договору оренди землі від 01 січня 2011 року між ОСОБА_1 та СПП «Біле Озеро» виконані не ОСОБА_1 , а іншою особою.

СПП «Біле Озеро» фактично користується земельною ділянкою, а відомостей про отримання орендодавцем орендної плати після вчинення додаткової угоди немає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Щодо вимог про визнання недійсною додаткової угоди

Згідно з частиною першою статті 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до частини першої статті 93 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності.

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про оренду землі» оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідне орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.

Статтею 6 Закону України «Про оренду землі» визначено, що орендарі набувають право оренди земельної ділянки на підставах і в порядку, передбачених ЗК України ЦК України, цим та іншими законами України і договором оренди землі.

Відповідно до частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства згідно із частиною першою статті 628 ЦК України.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору відповідно до частини першої статті 638 ЦК України.

Згідно із статтею 13 Закону України «Про оренду землі» договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Статтею 14 Закону України «Про оренду землі» передбачена письмова форма договору оренди землі.

Правочин вважається таким, що вчинено в письмовій формі, якщо він підписаний його сторонами згідно із частиною другою статті 207 ЦК України.

Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

За змістом частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 жовтня 2022 року у справі № 227/3760/19-ц (провадження № 14-79цс21) вказала, що: «Підпис є невід`ємним елементом, реквізитом письмової форми правочину, а наявність підписів має підтверджувати наміри та волевиявлення учасників правочину, а також забезпечувати їх ідентифікацію.

Відсутність на письмовому тексті правочину (паперовому носії) підпису його учасника чи належно уповноваженої ним особи означає, що правочин у письмовій формі не вчинений.

Наявність же сама по собі на письмовому тексті правочину підпису, вчиненого замість учасника правочину іншою особою (фактично невстановленою особою, не уповноваженою учасником), не може підміняти належну фіксацію волевиявлення самого учасника правочину та створювати для нього права та обов`язки поза таким волевиявленням.

Відсутність вольової дії учасника правочину щодо вчинення правочину (відсутність доказів такого волевиявлення за умови заперечення учасника правочину) не можна ототожнювати з випадком, коли волевиявлення учасника правочину існувало, але не відповідало ознакам, наведеним у частині третій статті 203 ЦК України: волевиявлення не було вільним чи не відповідало його внутрішній волі.

Порушення вимог законодавства щодо волевиявлення учасника правочину є підставою для визнання правочину недійсним у силу припису частини першої статті 215 ЦК України, а також із застосуванням спеціальних правил статей 229-233 ЦК України про правочини, вчинені з дефектом волі - під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості, тяжкої обставини.

Тобто як у частині першій статті 215 ЦК України, так і в статтях 229-233 ЦК України йдеться про недійсність вчинених правочинів у випадках, коли існує волевиявлення учасника правочину, зафіксоване в належній формі (що підтверджується, зокрема, шляхом вчинення ним підпису на паперовому носії), що, однак, не відповідає волі цього учасника правочину. Тож внаслідок правочину учасники набувають права і обов`язки, що натомість не спричиняють для них правових наслідків

У тому ж випадку, коли сторона не виявляла свою волю до вчинення правочину, до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов`язків, то правочин є таким, що не вчинений, права та обов`язки за таким правочином особою взагалі не набуті, а правовідносини за ним не виникли».

Суду необхідно встановити не просто факт використання спірного майна орендарем, а й те, чи сплачував орендар за таке використання орендодавцю та його правонаступникам і чи приймали вони таку оплату.

У разі якщо договір виконувався обома сторонами (зокрема, орендар користувався майном і сплачував за нього, а орендодавець приймав платежі), то кваліфікація договору як неукладеного виключається, такий договір оренди вважається укладеним та може бути оспорюваним (за відсутності законодавчих застережень про інше).

Висловлене вище про можливість визначити фактичне укладення правочину у спосіб його виконання (за відсутності законодавчих застережень про інше) не суперечить викладеному в постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19) правовому висновку про те, що правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним. Наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідно до висновку Черкаського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру від 21 серпня 2020 року № 1/1336, за результатами проведення судово-почеркознавчої експертизи рукописний текст в додатковій угоді від 01 липня 2016 року до договору оренди землі від 01 січня 2011 року та підпис в графі «Орендодавець» виконані не ОСОБА_1 , а іншою особою.

Отже, оскаржувана додаткова угода від 01 липня 2016 року до договору оренди землі від 01 січня 2011 року підписана не ОСОБА_1 , відповідно, волевиявлення щодо укладення правочину в позивачки не було, змін до істотних умов договору оренди вона не погоджувала.

Відповідач фактично користується спірною земельною ділянкою. Водночас відомостей про отримання орендодавцем орендної плати після вчинення додаткової угоди матеріали справи не містять.

Таким чином, суд першої інстанції, з висновками якого у нескасованій частині погодився й апеляційний суд, належним чином оцінивши подані докази та встановивши, що оскаржувана додаткова угода від 01 липня 2016 року підписана не ОСОБА_1 , факт чого підтверджено висновком судово-почеркознавчої експертизи від 21 серпня 2020 року, дійшов обґрунтованого висновку, що додаткова угода від 01 липня 2016 року не є укладеною, а тому вимога про визнання недійсною додаткової угоди до договору оренди земельної ділянки не може бути задоволена у зв`язку з обранням позивачем неналежного способу захисту порушеного права.

Такий висновок не суперечить висновкам Верховного Суду у постановах від 16 листопада 2022 року у справі № 700/722/17 (провадження № 61-11899св20) та від 28 червня 2023 року у справі № 700/720/17 (провадження № 61-983св23).

Доводи касаційної скарги щодо відсутності висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм частини третьої статті 203, статті 204, частини першої статті 215 ЦК України у подібних правовідносинах є необґрунтованими, оскільки Верховний Суд у постанові від 16 листопада 2022 року в справі № 700/722/17 (провадження № 61-11899св20) за позовом фізичної особи до СПП «Біле Озеро» про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки та скасування державної реєстрації виклав свої висновки щодо подібних правовідносин.

Так, Верховний Суд у постанові від 16 листопада 2022 року у справі № 700/722/17 (провадження № 61-11899св20) за позовом фізичної особи до СПП «Біле Озеро» про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки та скасування державної реєстрації, розглянувши касаційну скаргу СПП «Біле Озеро», дійшов висновку, що: «У справі, що розглядається: відомостей про отримання орендодавцем орендної плати після вчинення додаткової угоди немає. Тому немає підстав вважати додаткову угоду до договору оренди укладеною; при визнанні недійсною додаткової угоди внаслідок її непідписання орендодавцем, факт чого підтверджено висновком судової почеркознавчої експертизи, суди попередніх інстанцій не врахували, що вона не є укладеною, а тому вказана заявлена вимога не може бути задоволена у зв`язку з обранням неефективного способу захисту порушеного права».

Посилання в касаційній скарзі на те, що у разі проведення почеркознавчої експертизи лише одного примірника оспорюваної додаткової угоди, висновки такої експертизи у розумінні статей 78 79 ЦПК України не є допустимими та достовірними доказами підписання чи непідписання стороною інших двох примірників оспорюваної додаткової угоди, є безпідставними, оскільки суди попередніх інстанцій, належним чином взявши до уваги доводи сторін та належним чином оцінивши надані докази до суду, дійшли висновку, що волевиявлення стосовно укладення оспорюваного правочину у ОСОБА_1 не було, змін до істотних умов договору оренди вона не погоджувала. Відповідач зазначені обставини не спростував.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом (частини перша, п`ята, шоста, сьома статті 81 ЦПК України).

Принцип змагальності полягає в обов`язку кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається на підтвердження або заперечення власних вимог у спорі.

СПП «Біле Озеро» не надало суду доказів, що інші примірники спірної додаткової угоди підписані ОСОБА_1 , тому відхиляються доводи касаційної скарги заявника про те, що висновком експертизи не підтверджено тієї обставини, що примірники додаткової угоди, які зберігаються у відповідача та в органі, який провів державну реєстрацію права оренди, також підписані не ОСОБА_1 .

Доводи касаційної скарги про те, що суд першої інстанції здійснив виклик відповідача у судове засідання з порушенням вимог частини п`ятої статті 128 ЦПК України шляхом повідомлення на офіційному вебсайті Лисянського районного суду Черкаської області, не зважаючи на те, що місцезнаходження СПП «Біле Озеро» суду було відоме, та розглянув справу за відсутності представника СПП «Біле Озеро», належним чином не повідомленого про дату, час та місце судового засідання не пізніше ніж за п`ять днів до судового засідання, Верховний Суд відхиляє, оскільки аналіз матеріалів справи свідчить про те, що відповідач знав про судове засідання, яке відбулося 08 жовтня 2020 року, про що вказав у клопотанні про відкладення розгляду справи від 07 жовтня 2020 року (а. с. 178 т. 2). Крім того, спір розглядався з 2017 року, матеріали справи містять відзив, в якому представник відповідача виклав свої заперечення на позов, клопотання про витребування доказів, клопотання про повернення висновку експерта на доопрацювання та інші матеріали, що були надані СПП «Біле Озеро» під час розгляду справи. Позиція СПП «Біле Озеро» була висвітлена в наданих суду доказах, посилання заявника в касаційній скарзі на ту обставину, що їхній представник був позбавлений можливості приготуватися до справи, не підтверджена матеріалами справи і не може бути в цьому випадку визнана як підстава для скасування рішення суду, оскільки судом дотримані вимоги ЦПК України щодо принципу рівності сторін та забезпечення права на справедливий суд.

Верховний Суд висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи, і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами. З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності і необхідності застосування правових висновків Верховного Суду в кожній конкретній справі (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 154/3029/14-ц, провадження № 14-43цс22).

Посилання заявника на загальні висновки у постановах Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі № 760/10691/18, від 10 березня 2021 року у справі № 607/11746/17, від 18 травня 2022 року у справі № 613/1436/17 щодо застосування норм права не підтверджують доводів касаційної скарги про те, що суди неправильно застосували норми матеріального права чи порушили норми процесуального права при постановленні оскаржуваних рішень, оскільки фактичні обставини у наведених як приклад справах відрізняються від тих, що установлені судами у розглядуваній справі.

На предмет подібності належить оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими (пункт 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19).

У постанові від 04 вересня 2019 року у справі № 760/10691/18 (провадження № 61-8593св19) за позовом про визнання недійсним договору купівлі-продажу транспортного засобу та витребування майна Верховний Суд скасував судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій та направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції, вказавши, що при вирішенні справи суди попередніх інстанцій не встановили фактичних обставин справи, які мають значення для її правильного вирішення, зокрема, щодо волевиявлення позивачки при укладенні спірного договору та чи підписувався він нею, а також щодо додержання строку звернення до суду за захистом порушеного права.

У постанові від 10 березня 2021 року у справі № 607/11746/17 (провадження № 61-18730св20) за позовом про стягнення коштів Верховний Суд зазначив, що з урахуванням принципів цивільного права, зокрема, добросовісності, справедливості та розумності, сумніви щодо дійсності, чинності та виконуваності договору (правочину) повинні тлумачитися судом на користь його дійсності, чинності та виконуваності.

У постанові від 18 травня 2022 року у справі № 613/1436/17 (провадження № 61-17583св20) за позовом про визнання недійсними договорів оренди землі, скасування записів про державну реєстрацію Верховний Суд зазначив, що contra proferentem має застосовуватися у разі, якщо є два різні тлумачення умови (чи умов) договору, а не дві відмінні редакції певної умови (умов) договору, з врахуванням того, що: contra proferentem має на меті поставити сторону, яка припустила двозначність, в невигідне становище. Оскільки саме вона допустила таку двозначність; contra proferentem спрямований на охорону обґрунтованих очікувань сторони, яка не мала вибору при укладенні договору (у тому числі при виборі мови і формулювань); contra proferentem застосовується у тому випадку, коли очевидно, що лише одна сторона брала участь в процесі вибору відповідних формулювань чи формулюванні тих або інших умов в договорі чи навіть складала проект усього договору або навіть тоді, коли сторона скористалася стандартною умовою, що була розроблена третьою особою; у разі неясності умов договору тлумачення умов договору повинно здійснюватися на користь контрагента сторони, яка підготувала проект договору або запропонувала формулювання відповідної умови. Поки не доведене інше, презюмується, що такою стороною була особа, яка є професіоналом у відповідній сфері, що вимагає спеціальних знань.

Натомість у справі, що переглядається в порядку касаційного провадження, суди попередніх інстанцій врахували докази, зокрема висновок судово-почеркознавчої експертизи, встановили факт відсутності відомостей про отримання орендодавцем орендної плати та зробили висновки про відсутність наміру та волевиявлення позивачки на укладання додаткової угоди до договору оренди.

Отже, у наведених заявником постановах суду касаційної інстанції та оскаржуваних судових рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій встановлено різні фактичні обставини справ, а тому доводи заявника про неврахування висновків судів касаційної інстанції щодо застосування норм права у подібних правовідносинах є безпідставними.

Доводи касаційної скарги про те, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 28 листопада 2019 року у справі № 382/622/16 та від 18 квітня 2022 року у справі № 522/18010/18, є безпідставними з огляду на те, що висновки, наведені у вказаних постановах суду касаційної інстанції, не суперечать висновкам, наведеним в оскаржуваних судових рішеннях.

Інші доводи касаційної скарги в цій частині спростовуються встановленими судами фактами і обставинами, а також змістом правильно застосованих до спірних правовідносин норм матеріального закону.

Відповідно, Верховний Суд дійшов висновку залишити касаційну скаргу в цій частині без задоволення, а рішення суду першої інстанції в нескасованій частині та постанову суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують.

Верховний Суд враховує, що, як неодноразово відзначав Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (§§ 29-30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі «Ruiz Torija v. Spain», заява № 18390/91).

Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Hirvisaari v. Finland», заява № 49684/99).

Щодо вимоги про зобов`язання повернути земельну ділянку

В уточненій позовній заяві (а. с. 65 т.1) ОСОБА_1 просила: 1) визнати недійсною додаткову угоду до договору оренди земельної ділянки, укладеного на підставі державного акта на право приватної власності на землю серії ЧР № 000009 від 15 січня 2003 року, між позивачкою та СПП «Біле Озеро»; 2) зобов`язати відповідача повернути їй земельну ділянку площею 2,6902 га, яка належить їй на праві приватної власності відповідно до державного акта серії ЧР № 000009; 3) зобов`язати державного реєстратора скасувати державну реєстрацію. Також покласти судові витрати на відповідача.

Суд першої інстанції рішенням від 08 жовтня 2020 року (а. с. 188-192 т. 2) задовольнив лише одну вимогу позивачки - зобов`язати державного реєстратора скасувати державну реєстрацію додаткової угоди від 01 липня 2016 року, в задоволенні інших двох вимог - відмовив.

Апеляційний суд постановою від 21 грудня 2022 року (а. с. 62-72 т. 3) задовольнив частково апеляційну скаргу СПП «Біле Озеро»: скасував рішення суду першої інстанції в частині позовних вимог про зобов`язання повернути ОСОБА_1 земельну ділянку та про скасування державної реєстрації додаткової угоди від 01 липня 2016 року, постановивши в цій частині нове рішення про зобов`язання СПП «Біле Озеро» повернути ОСОБА_1 спірну земельну ділянку та відмовивши у задоволенні вимоги про зобов`язання державного реєстратора скасувати державну реєстрацію додаткової угоди від 01 липня 2016 року.

Проте Верховний Суд вважає обґрунтованими доводи касаційної скарги про вихід суду апеляційної інстанції за межі вимог апеляційної скарги, виходячи із такого.

Відповідно до частини другої статті 12 ЦПК України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).

Згідно з частиною першою статті 17 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

У частині першій статті 367 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

В апеляційній скарзі (а. с. 200-202 т. 2) СПП «Біле Озеро», визначивши межі апеляційного оскарження, просило рішення Лисянського районного суду Черкаської області від 08 жовтня 2020 року в частині вирішення позовної вимоги про визнання недійсною додаткової угоди від 01 липня 2016 року змінити, виклавши його мотивувальну частину в іншій редакції, рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовної вимоги про скасування державної реєстрації додаткової угоди скасувати та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні цієї вимоги. В апеляційній скарзі відповідач не оскаржив відмову суду першої інстанції про зобов`язання повернути спірну земельну ділянку ОСОБА_1 .

Про межі апеляційного оскарження у відповідній частині зазначено і в тексті мотивувальної частини постанови апеляційного суду.

Позивачка чи третя особа рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку не оскаржили.

На порушення частини першої статті 367 ЦПК України апеляційний суд вийшов за межі доводів та вимог апеляційної скарги та скасував рішення суду першої інстанції в неоскаржуваній частині, не врахувавши вимог апеляційної скарги відповідача, в якій він не просив переглянути рішення суду першої інстанції в частині вирішення вимоги про зобов`язання СПП «Біле Озеро» повернути спірну земельну ділянку ОСОБА_1 .

Отже, апеляційний суд помилково переглянув рішення суду першої інстанції в повному обсязі, скасувавши його в неоскаржуваній частині вимоги про зобов`язання СПП «Біле Озеро» повернути спірну земельну ділянку ОСОБА_1 , що є підставою для скасування постанови апеляційного суду в частині вирішення вимоги щодо зобов`язання повернути земельну ділянку.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини (частина четверта статті 412 ЦПК України).

Оскільки суд першої інстанції, з яким обґрунтовано погодився й апеляційний суд, правильно відмовив у частині вирішення вимоги щодо визнання недійсною додаткової угоди від 01 липня 2016 року до договору оренди землі, тому оскаржувані судові рішення в цій частині залишаються без змін.

У частині вирішення вимоги позову щодо зобов`язання СПП «Біле Озеро» про повернення земельної ділянки постанова апеляційного суду підлягає скасуванню, оскільки суд апеляційної інстанції порушив норми процесуального права, безпідставно скасувавши рішення суду першої інстанції в цій частині.

Оскільки касаційна скарга не містить доводів щодо незгоди з оскаржуваними судовими рішеннями в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 щодо скасування державної реєстрації, тому Верховним Судом у цій частині рішення судів першої та апеляційної інстанцій не переглядаються.

Керуючись статтями 400 409 410 412 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Сільськогосподарського приватного підприємства «Біле Озеро» задовольнити частково.

Рішення Лисянського районного суду Черкаської області від 08 жовтня 2020 року та постанову Черкаського апеляційного суду від 21 грудня 2022 року в частині вирішення вимоги щодо визнання недійсною додаткової угоди від 01 липня 2016 року до договору оренди землі залишити без змін.

Постанову Черкаського апеляційного суду від 21 грудня 2022 року в частині вирішення вимоги щодо зобов`язання повернути земельну ділянку скасувати.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийО. В. Ступак Судді:О. В. Білоконь І. Ю. Гулейков А. С. Олійник С. О. Погрібний