Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 01.04.2019 року у справі №296/723/18

Постанова

Іменем України

28 жовтня 2020 року

м. Київ

справа № 296/723/18

провадження № 61-6071св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Кузнєцова В. О.,

суддів: Жданової В. С., Карпенко С. О., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - Житомирський національний агроекологічний університет,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Житомирського апеляційного суду від 20 лютого 2019 року у складі колегії суддів: Трояновської Г. С., Павицької Т. М., Миніч Т. І.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У січні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, який уточнила у процесі розгляду справи, до Житомирського національного агроекологічного університету (далі - Житомирський НАЕУ) про визнання звільнення незаконним, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди, посилаючись на те, що 25 жовтня 2012 року між нею та Житомирським НАЕУ було укладено контракт (строковий трудовий договір) про призначення її на посаду професора кафедри менеджменту організацій і адміністрування імені М. П. Поліщука на термін з 30 жовтня 2012 року по 30 жовтня 2017 року. Наказом ректора Житомирського НАУ Скидана О. В. від 27 жовтня 2017 року № 487 її було звільнено з роботи з 30 жовтня 2017 року у зв'язку із закінченням строку дії контракту на підставі пункту 2 частини 1 статті 36 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України). Вважає своє звільнення незаконним, оскільки всупереч положенням частини 3 статті 40 КЗпП України вищевказаний наказ був виданий в період її тимчасової непрацездатності. Також в порушення пункту 6.8 контракту роботодавець не попередив її про закінчення строку дії контракту. Крім того, ні до, ні після її звільнення відповідач не оголосив конкурсного відбору на заміщення вакантної посади професора. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила: визнати незаконним і скасувати наказ про звільнення; поновити її на посаді професора кафедри менеджменту організацій і адміністрування імені М. П. Поліщука; стягнути з відповідача на свою користь середньомісячний заробіток за час вимушеного прогулу за вісім місяців у розмірі 127 214,64 грн та 50 000 грн - на відшкодування моральної шкоди.

Рішенням Корольовського районного суду міста Житомира від 03 грудня 2018 року у складі судді Галасюка Р. А. позов задоволено. Визнано незаконним та скасовано наказ ректора Житомирського НАЕУ Скидана О. В. від 27 жовтня 2017 року № 487-к про звільнення ОСОБА_1 із займаної посади на підставі пункту 2 частини 1 статті 36 КЗпП України у зв'язку із закінченням строку дії контракту від 25 жовтня 2012 року. Поновлено ОСОБА_1 на посаді професора кафедри менеджменту організацій і адміністрування імені М. П. Поліщука з моменту незаконного звільнення. Стягнуто з Житомирського НАЕУ на користь ОСОБА_1 середньомісячний заробіток за час вимушеного прогулу за вісім місяців у розмірі 127 214,64 грн та 50 000 грн на відшкодування моральної шкоди. Рішення в частині поновлення на роботі та стягнення заробітної плати за один місяць вимушеного прогулу допущено до негайного виконання. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що ОСОБА_1 було звільнено із займаної посади в період її тимчасової непрацездатності. Крім того, всупереч вимогам Рекомендацій щодо проведення конкурсного відбору при заміщенні вакантних посад науково-педагогічних працівників та укладання з ними трудових договорів (контрактів), затверджених наказом Міністерства освіти та науки України від 05 жовтня 2015 року № 1005, та Положення щодо проведення конкурсного відбору при заміщенні вакантних посад науково-педагогічних працівників та укладання з ними трудових договорів (контрактів) у Житомирському НАЕУ, затвердженого рішенням Вченої ради цього університету від 30 березня 2016 року, при звільненні позивача не було додержано порядку здійснення оголошення конкурсу на заміщення вакантних посад. Особа, яку було незаконно звільнено, після поновлення на роботі має право на отримання середнього заробітку за час вимушеного прогулу. З урахуванням глибини та характеру душевних страждань, яких зазнала позивач внаслідок порушення її трудових прав, засад розумності, виваженості і справедливості, суд оцінив моральну шкоду в розмірі 50 000 грн.

Постановою Житомирського апеляційного суду від 20 лютого 2019 року апеляційну скаргу Житомирського НАЕУ задоволено. Рішення Корольовського районного суду міста Житомира від 03 грудня 2018 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким в задоволенні позову відмовлено.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що ОСОБА_1 знала про укладення з нею саме строкового трудового договору та погодилася з його умовами. При цьому на виконання вимог пункту 6.8 контракту ректор Житомирського НАЕУ своїм листом від 29 серпня 2017 року № 1065 повідомив позивача про закінчення строку його дії та попередив, що її звільнять із займаної посади 30 жовтня 2017 року на підставі пункту 2 частини 1 статті 36 КЗпП України. На вказаному повідомленні міститься запис, зроблений кульковою ручкою: "ознайомлена (поставлено підпис) ОСОБА_1". Посилання суду першої інстанції на те, що повідомлення від 29 серпня 2017 року не містить дати його підписання позивачем, а тому неможливо встановити, коли її було ознайомлено зі змістом цього документа, не заслуговують на увагу, оскільки у випадку підписання такого повідомлення в інший день ОСОБА_1 не була позбавлена можливості зазначити відповідну дату. Таким чином, встановлено, що позивач не тільки була повідомлена про закінчення строку дії контракту за два місяці до його закінчення, а й попереджена про його розірвання.

Закінчення строку трудового договору (контракту) припиняє трудові відносини тоді, коли вимогу про звільнення заявила одна із сторін трудового договору - працівник чи власник або уповноважений ним орган. При такому волевиявленні однієї із сторін друга сторона не може перешкодити припиненню трудових відносин.

Тому не має правового значення подана ОСОБА_1 на ім'я ректора заява від 20 жовтня 2017 року про продовження терміну дії контракту з 31 жовтня 2017 року по 30 серпня 2019 року. Доводи позивача про недопустимість звільнення працівника в період тимчасової непрацездатності є неспроможними. Спір між сторонами в цій справі виник не з приводу звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу, а з підстав припинення строкового трудового договору (пункт 2 частини 1 статті 36 КЗпП України), у зв'язку з чим норми частини 3 статті 40 КЗпП України на ці правовідносини не поширюються. Не є підставою для поновлення позивача на роботі і не проведення відповідачем конкурсу на заміщення вакантних посад, оскільки за умови проведення конкурсу новий контракт укладається з його переможцем і на новий строк. За умови перемоги в конкурсі ОСОБА_1 з нею укладався б інший контракт, а тому підстав для поновлення її на роботі за контрактом від 25 жовтня 2012 року, строк дії якого закінчився, немає. За відсутності підстав для визнання незаконним наказу про звільнення позивача та поновлення її на роботі не підлягають задоволенню вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди, які є похідними.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.

У березні 2019 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати постанову Житомирського апеляційного суду від 20 лютого 2019 року, а рішення Корольовського районного суду міста Житомира від 03 грудня 2018 року залишити в силі.

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що суд апеляційної інстанції не сприяв повному з'ясуванню обставин справи та не встановив фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення спору. Роботодавець зобов'язаний надіслати працівнику поштове повідомлення про необхідність отримання трудової книжки в день його звільнення. Наявна в матеріалах справи копія листа ректора Житомирського НАЕУ від 29 серпня 2017 року № 1065 (щодо повідомлення про закінчення строку дії контракту та попередження про звільнення з роботи з 30 жовтня 2017 року на підставі пункту 2 частини 1 статті 36 КЗпП України) не може бути належним доказом на підтвердження того, що таке попередження було їй вручене за два місяці до закінчення строку дії контракту. Крім того, оспорюваний наказ про звільнення було видано в період її тимчасової непрацездатності, що є порушенням частини 3 статті 40 КЗпП України.

У травні 2019 року Житомирський НАЕУ подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив відмовити в її задоволенні, посилаючись на те, що оскаржуване судове рішення є законним та обґрунтованим, ухваленим відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 12 квітня 2019 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Корольовського районного суду міста Житомира.

14 травня 2019 року справа № 296/723/18 надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 19 жовтня 2020 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною 3 статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ". Пунктом 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".

Відповідно до частини 2 статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною 1 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина 1 статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин (стаття 264 ЦПК України).

Відповідно до частини 1 статті 367, частини 1 статті 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Справа розглядається апеляційним судом за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою 1 розділу V ЦПК України.

Зазначеним вимогам закону судові рішення судів попередніх інстанцій в повній мірі не відповідають.

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Судами встановлено, що 25 жовтня 2012 року між Житомирським НАЕУ та ОСОБА_1 було укладено контракт, за умовами якого позивача призначено на посаду професора кафедри менеджменту організацій і адміністрування імені М. П. Поліщука на строк з 30 жовтня 2012 року по 30 жовтня 2017 року.

У розділі 7 контракту передбачені підстави для його зміни та розірвання.

Згідно з підпунктом 7.2.1 пункту 7.2 контракту підставами для розірвання контракту є закінчення строку дії контракту (пункт 2 частини 1 статті 36 КЗпП України).

При цьому пунктом 6.8 контракту передбачено обов'язок відповідача попередити позивача про закінчення строку дії контракту за два місяці до його закінчення.

Листом ректора Житомирського НАЕУ Скидана О. В. від 29 серпня 2017 року № 1065 повідомлено ОСОБА_1 про закінчення терміну дії укладеного з нею контракту та попереджено, що 30 жовтня 2017 року її буде звільнено із займаної посади за пунктом 2 частини 1 статті 36 КЗпП України.

На вказаному повідомленні міститься запис, зроблений кульковою ручкою: "ознайомлена (поставлено підпис) ОСОБА_1".

Наказом ректора Житомирського НАЕУ Скидана О. В. від 27 жовтня 2017 року № 487-к ОСОБА_1 було звільнено із займаної посади з 30 жовтня 2017 року у зв'язку із закінченням строку дії контракту на підставі пункту 2 частини 1 статті 36 КЗпП України.

В період з 23 жовтня 2017 року по 02 лютого 2018 року включно ОСОБА_1 перебувала на лікуванні, про що свідчать наявні в матеріалах справи довідка відділу кадрів Житомирського НАЕУ та копії листків непрацездатності.

Судами також встановлено, що 20 жовтня 2017 року позивач зверталася до ректора Житомирського НАЕУ з письмовою заявою, в якій просила продовжити термін дії контракту з 31 жовтня 2017 року по 30 серпня 2019 року (до обрання за конкурсом на заміщення вакантних посад).

У відповіді від 06 листопада 2017 року № 1417, наданій на звернення позивача, ректор Житомирського НАЕУ зазначив, що підставою для оголошення конкурсу на заміщення вакантної посади є наявність планового навчального навантаження.

Проаналізувавши ситуацію, врахувавши пропозицію кафедри щодо недоцільності оголошення конкурсу, було прийнято рішення не оголошувати конкурс на посаду професора кафедри менеджменту організацій і адміністрування імені М. П.

Поліщука. Зважаючи на викладене, відсутні юридичні підстави для продовження позивачу терміну роботи на вказаній посаді.

Згідно з частинами 1 , 3 статті 21 КЗпП України трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Особливою формою трудового договору є контракт, в якому строк його дії, права, обов'язки і відповідальність сторін (в тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення і організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін. Сфера застосування контракту визначається законами України.

Відповідно до частини 2 статті 23 КЗпП України строковий трудовий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи, або умов її виконання, або інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами.

Згідно з частиною третьою статті 54 Закону України від 23 травня 1991 року № 1060-ХІІ "Про освіту", який був чинним на час виникнення спірних правовідносин (далі - ~law54~), педагогічні та науково-педагогічні працівники приймаються на роботу шляхом укладення трудового договору, в тому числі за контрактом. Прийняття на роботу науково-педагогічних працівників здійснюється на основі конкурсного відбору.

Частинами 9 та 11 статті 55 Закону України "Про вищу освіту" передбачено, що посади науково-педагогічних працівників можуть займати особи, які мають науковий ступінь або вчене звання, а також особи, які мають ступінь магістра. Під час заміщення вакантних посад науково-педагогічних працівників - завідувачів (начальників) кафедр, професорів, доцентів, старших викладачів, викладачів укладенню трудового договору (контракту) передує конкурсний відбір, порядок проведення якого затверджується вченою радою закладу вищої освіти.

З наведеного випливає, що заміщення посад науково-педагогічних працівників - завідувачів (начальників) кафедр, професорів, доцентів, старших викладачів, викладачів та укладення з ними трудового договору (контракту) можливе лише після проходження працівником конкурсного відбору.

При цьому відповідно до частини 12 статті 55 Закону України "Про вищу освіту" в окремих випадках, у разі неможливості забезпечення освітнього процесу наявними штатними працівниками, вакантні посади науково-педагогічних працівників можуть заміщуватися за трудовим договором до проведення конкурсного заміщення цих посад у поточному навчальному році.

Згідно з розділом 4 Рекомендацій щодо проведення конкурсного відбору при заміщенні вакантних посад науково-педагогічних працівників та укладення з ними трудових договорів (контрактів), затверджених наказом Міністерства науки і освіти України 05 жовтня 2015 року № 1005, конкурс на заміщення посади науково-педагогічного працівника в порядку конкурсного відбору оголошується не пізніше, ніж через два місяці після набуття нею статусу вакантної, а в порядку обрання за конкурсом не пізніше, ніж за три місяці до закінчення терміну дії трудового договору (контракту) з науково-педагогічним працівником (не пізніше, ніж через два місяці після набуття нею статусу вакантної).

Підстави припинення трудового договору встановлено статтею 36 КЗпП України.

Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 36 КЗпП України підставою припинення трудового договору є закінчення строку (пункти 2 і 3 статті 23), крім випадків, коли трудові відносини фактично тривають і жодна із сторін не поставила вимогу про їх припинення.

На цій підставі може бути припинений тільки строковий трудовий договір, укладений як строковий відповідно до закону. Якщо ж строковий трудовий договір укладено всупереч правилам статті 23 КЗпП України, то умова про строк є незаконною. Трудовий договір в такому разі вважається укладеним на невизначений строк, і він не може бути припинений у зв'язку із закінченням строку.

Припинення трудового договору після закінчення строку не вимагає заяви або якогось волевиявлення працівника. Свою волю на укладення строкового трудового договору він уже виявив, коли подавав заяву про прийняття на роботу за строковим трудовим договору. В той же час він виразив і волю на припинення такого трудового договору після закінчення строку, на який він був укладений. Власник також не зобов'язаний попереджати або в інший спосіб інформувати працівника про майбутнє звільнення за пунктом 2 частини 1 статті 36 КЗпП України.

Вказаний правовий висновок викладений, зокрема в постановах Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 761/27037/17-ц (провадження № 61-44171св18) та від 19 березня 2020 року у справі № 329/827/18 (провадження № 61-16531св19).

Посада професора віднесена до категорії науково-педагогічних працівників, з якими відповідно до вимог ~law57~ укладається контракт, і сторони, укладаючи 25 жовтня 2012 року відповідний контракт, реалізували своє волевиявлення щодо його умов та визначили строк його дії, що відповідає вимогам законодавства.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Встановивши, що строк дії укладеного між сторонами контракту закінчився, суд апеляційної інстанції обґрунтовано виходив з того, що відповідач правомірно припинив трудові правовідносини з позивачем на підставі пункту 2 частини 1 статті 36 КЗпП України.

Доводи ОСОБА_1 про те, що наявна в матеріалах справи копія листа ректора Житомирського НАЕУ від 29 серпня 2017 року № 1065 (щодо повідомлення про закінчення строку дії контракту та попередження про звільнення з роботи з 30 жовтня 2017 року на підставі пункту 2 частини 1 статті 36 КЗпП України) не може бути належним доказом на підтвердження того, що таке попередження було їй вручене за два місяці до закінчення строку дії контракту, не заслуговують на увагу, оскільки у випадку ознайомлення із вказаним документом в інший день ОСОБА_1 мала можливість, крім підпису, зазначити відповідну дату, однак не зробила цього.

Крім того, уклавши контракт, позивач була ознайомлена з його умовами, в тому числі щодо закінчення строку його дії, а чинне трудове законодавство не покладає на роботодавця обов'язкупопереджати або в інший спосіб інформувати працівника про майбутнє звільнення за пунктом 2 частини 1 статті 36 КЗпП України.

Посилання заявника на те, що під час її звільнення відповідач зобов'язаний був оголосити конкурсний відбір на заміщення вакантної посади професора, є неспроможними, так як сторонами було обумовлено закінчення строку дії контракту в конкретний день (30 жовтня 2017 року), а не настанням певної події - проведенням конкурсу на заміщення вакантної посади.

Таким чином, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку щодо відсутності підстав для поновлення позивача на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди.

Відповідно до частини 1 статті 410 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскаржуване судове рішення в означеній частині відповідає вимогам закону й підстави для його скасування відсутні.

Щодо звільнення позивача в період її тимчасової непрацездатності.

Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 вказувала, зокрема на незаконність її звільнення під час тимчасової непрацездатності.

Суди встановили, що таке звільнення справді відбулося під час непрацездатності позивача.

При цьому місцевий суд вважав за необхідне поновити позивача на роботі, а суд апеляційної інстанції, врахувавши правову позицію Верховного Суду України, викладену в постанові від 26 грудня 2012 року у справі № 6-156цс12, констатував, що на ОСОБА_1 не поширюється гарантія неможливості звільнення працівника в період тимчасової непрацездатності, оскільки вона звільнена не з ініціативи власника або уповноваженого ним органу на підставі статей 40 і 41 КЗпП України, а за пунктом 2 частини 1 статті 36 КЗпП України.

Верховний Суд не може погодитися з наведеними висновками судів попередніх інстанцій з огляду на таке.

Відповідно до частини 3 статті 40 КЗпП України не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці.

Рішенням Конституційного Суду України від 04 вересня 2019 року № 6-р (ІІ)/2019 у справі за конституційною скаргою ОСОБА_2 щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини 3 статті 40 КЗпП Українивизнано такими, що відповідають Конституції України (є конституційними), положення частини 3 статті 40 КЗпП України. Конституційний Суд України зазначив, що положеннями частини 3 статті 40 КЗпП України закріплені гарантії захисту працівника від незаконного звільнення, що є спеціальними вимогами законодавства, які мають бути реалізовані роботодавцем для дотримання трудового законодавства.

Однією з таких гарантій є, зокрема, сформульована у законодавстві заборона роботодавцю звільняти працівника, який працює за трудовим договором і на момент звільнення є тимчасово непрацездатним або перебуває у відпустці. Отже, нерозповсюдження такої вимоги на трудові правовідносини за контрактом є порушенням гарантій захисту працівників від незаконного звільнення та ставить їх у нерівні умови порівняно з працівниками інших категорій.

Конституційний Суд України дійшов висновку, що положення частини 3 статті 40 КЗпП України є такими, що поширюються на всі трудові правовідносини.

Отже, звільнення працівника в період, коли він був непрацездатним, є порушенням частини 3 статті 40 КЗпП України. Однак наслідком такого порушення є зміна дати звільнення, а не поновлення на роботі.

Зазначене відповідає правовому висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду, викладеному у постановах від 11 грудня 2019 року у справі № 522/3410/15-ц (провадження № 61-43676св18), від 29 січня 2020 року у справі № 320/7991/16 (провадження № 61-36022св18), від 11 червня 2020 року у справі № 481/1043/17 (провадження № 61-37451св18), від 08 липня 2020 року у справі № 752/11686/18 (провадження № 61-18741св19), від 29 липня 2020 року у справі № 305/1229/18 (провадження № 61-20048св19). Цей висновок є незмінним і підтверджений Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 15 вересня 2020 року у справі № 205/4196/18 (провадження № 14-670цс19).

Таким чином, оскільки наказ про звільнення позивача видано 27 жовтня 2017 року, тобто в період, коли вона була непрацездатною, враховуючи, що з ОСОБА_1 обґрунтовано припинені трудові відносини за пунктом 2 частини 1 статті 36 КЗпП України, а підстави для її поновлення на роботі відсутні, то порушення прав позивача, а саме - звільнення її в період тимчасової непрацездатності, з урахуванням рішення Конституційного Суду України від 04 вересня 2019 року, має бути усунено судом шляхом зміни дати звільнення, тобто визначення дати припинення трудових відносин в перший день після закінчення періоду непрацездатності - 03 лютого 2018 року.

Однак ні суд першої інстанції, ні апеляційний суд не застосували вищенаведені норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, що призвело до неправильного вирішення справи в частині позовних вимог про визнання незаконним і скасування наказу про звільнення.

Згідно з частиною 3 статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Відповідно до частини 1 статті 412 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, судові рішення в частині вирішення позовних вимог про визнання незаконним і скасування наказу про звільненняпідлягають скасуванню з ухваленням в цій частині нового рішення про часткове задоволення позову, а саме - зміну дати звільнення позивача з 30 жовтня 2017 року на 03 лютого 2018 року.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Корольовського районного суду міста Житомира від 03 грудня 2018 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 20 лютого 2019 року в частині вирішення позову ОСОБА_1 до Житомирського національного агроекологічного університету про визнання незаконним і скасування наказу про звільнення скасувати та ухвалити в цій частині нове рішенняпро часткове задоволення позову.

Змінити дату звільнення ОСОБА_1 з посади професора кафедри менеджменту організацій і адміністрування імені М. П. Поліщука за пунктом 2 частини 1 статті 36 КЗпП України з 30 жовтня 2017 року на 03 лютого 2018 року.

В решті постанову Житомирського апеляційного суду від 20 лютого 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийВ. О. Кузнєцов Судді:В. С. Жданова С. О. Карпенко В. А. Стрільчук М.

Ю. Тітов