ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

5 серпня 2020 року

м. Київ

справа № 521/14556/16

провадження № 61-38913св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - судді Кузнєцова В. О.,

суддів: Жданової В. С., Ігнатенка В. М., Карпенко С. О. (судді-доповідача), Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач - Головне територіальне управління юстиції в Одеській області в інтересах ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - орган опіки та піклування Київської районної адміністрації Одеської міської ради,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану його представником - адвокатом Лемещук Наталею Вадимівною, на рішення Малиновського районного суду

м. Одеси від 14 грудня 2017 року, ухвалене у складі судді Плавича І. В., та постанову Одеського апеляційного суду від 15 травня 2018 року, прийняту колегією у складі суддів: Сегеди С. М., Кононенко Н. А., Цюри Т. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2016 року Головне територіальне управління юстиції в Одеській області в інтересах ОСОБА_1 звернулось з позовом до ОСОБА_2 про забезпечення повернення малолітньої дитини до Італійської Республіки.

Свої вимоги обґрунтовувало тим, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у фактичних шлюбних відносинах, в період яких у сторін на території Італійської Республіки народилась дитина - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка є громадянкою України.

25 жовтня 2014 року ОСОБА_2 виїхала із дитиною в Україну; до Італійської Республіки не поверталась.

Позивач вказував, що не давав своєї згоди на переміщення

ОСОБА_2 дитини в Україну на невизначений строк або на переїзд дитини в Україну на постійне місце проживання.

При цьому ОСОБА_2 самовільно змінила місце проживання спільної дитини і визначила її нове місце проживання в Україні з порушенням батьківських прав ОСОБА_1 .

За таких обставин просило визнати незаконним переміщення та утримування ОСОБА_2 на території України неповнолітньої ОСОБА_3 ,

ІНФОРМАЦІЯ_1 , та повернути дитину до місця її постійного проживання в Італійській Республіці.

Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття

Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 14 грудня 2017 року у задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що з моменту виїзду ОСОБА_2 з малолітньою ОСОБА_3 в Україну (жовтень

2014 року) до звернення Головного територіального управління юстиції в Одеській області в інтересах ОСОБА_1 з вимогами про забезпечення повернення малолітньої дитини до Італійської Республіки (серпень 2016 року), пройшло біля двох років. Протягом цього часу малолітня ОСОБА_3 відвідувала та продовжує відвідувати дошкільні освітні заклади, музичну школу, знаходиться в Україні на обліку в закладі охорони здоров`я тощо. Під час тривалого проживання у дитини сформувалось певне коло спілкування з однолітками з дитячого садку та дітьми, що проживають по сусідству в будинку АДРЕСА_1 ; малолітня ОСОБА_3 встигла завести друзів. При цьому ОСОБА_2 забезпеченні належні умови для гармонійного розвитку дитини.

Викладені обставини суд першої інстанції вважав такими, що вказують на високий рівень соціалізації малолітньої ОСОБА_3 та глибоку інтеграцію дитини в суспільстві за місцем проживання в місті Одеса, що відбулось протягом останніх трьох років.

Ухвалюючи рішення, суд врахував безперечні батьківські права та законні інтереси ОСОБА_1 відносно малолітньої ОСОБА_3 , його прагнення реалізувати батьківські обов`язки з виховання дитини, однак виходив з того, що відповідні права батька не мають превалювати над її правами і законними інтересами, оскільки примусова зміна способу і укладу життя, місця проживання та складу сім`ї може призвести до негативних наслідків для малолітньої ОСОБА_3

Суд першої інстанції зазначив, що відмова у забезпеченні повернення малолітньої ОСОБА_3 до Італійської Республіки не має тлумачитись як обмеження прав батька на участь у вихованні дитини, яке повинно вирішуватись батьками спільно, та той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею.

Постановою Одеського апеляційного суду від 15 травня 2018 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Лемещук Н. В. залишено без задоволення, рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 14 грудня

2017 року - без змін.

Відхиляючи апеляційну скаргу, суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції про відсутність правових підстав для задоволення позову, оскільки вважав, що до таких висновків суд першої інстанції дійшов на підставі повного та всебічного з`ясування обставин справи.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У липні 2018 року представник ОСОБА_1 - адвокат Лемещук Н. В. подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 14 грудня 2017 року та постанову Одеського апеляційного суду від 15 травня 2018 року і ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалені з неправильним застосуванням норм матеріального права і порушенням норм процесуального права.

На думку заявника, під час розгляду справи судами порушено статті 2 та

11 Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей

1980 року щодо швидкості процедури розгляду справ даної категорії.

Заявник вважає, що судами попередніх інстанцій порушено право ОСОБА_1 на повагу до сімейного життя, гарантоване йому статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, а саме, ухваливши рішення у справі, суди фактично перешкодили возз`єднанню дитини зі своїм батьком у країні, де вона народилась та постійно проживала до моменту незаконного вивезення її до України.

Вказує, що суди попередніх інстанцій безпідставно проігнорували та не застосували частину першу статті 12 Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року, оскільки з початку процедури повернення дитини в адміністративному органі України (Міністерстві юстиції України) минуло менше одного року, тому суди повинні були негайно ухвалити рішення про повернення дитини.

Заявник зазначає про неврахування судами попередніх інстанцій того, що після ухвалення 14 липня 2015 року Першим цивільним судом м. Тревізо рішення, яке залишено без змін постановою апеляційного суду м. Венеція від 6 червня

2016 року, про визначення ОСОБА_1 єдиним опікуном ОСОБА_3 , подальше утримання відповідачем дитини на території України не може вважатися законним.

На думку заявника, висновок судів попередніх інстанцій про те, що примусова зміна способу і укладу життя, місця проживання та складу родини може призвести до негативних наслідків для малолітньої ОСОБА_3 , є припущенням, оскільки судові рішення не містять обґрунтування того, в чому саме полягають негативні наслідки для дитини у разі її повернення до Італійської Республіки.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Провадження у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 10 жовтня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі і ухвалою цього ж суду від 3 липня 2020 року справу призначено до судового розгляду.

Встановлені судами першої і апеляційної інстанцій обставини справи

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 і

ОСОБА_2 перебували у фактичних шлюбних відносинах, в період яких, а саме ІНФОРМАЦІЯ_1 , у сторін народилась дитина -

ОСОБА_3 Зі свідоцтва про народження № НОМЕР_1 від 6 серпня 2012 року, виданого Відділом реєстрації актів громадянського стану Муніципалітету міста Нервеза Делла Батталья провінції Тревізо, суди встановили, що ОСОБА_3 народилась

ІНФОРМАЦІЯ_1 в місті Монтебеллуна провінція Тревізо (Італійська Республіка). Батьками дитини зазначені ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

З довідки Генерального консульства України в Мілані (Італійська Республіка) № 557 від 20 серпня 2012 року суди встановили, що ОСОБА_3 є громадянкою України.

Також судами з довідки Відділу обліку та реєстрації населення Муніципалітету

міста Тревіньяно провінції Тревізо № 3809 від 12 листопада 2014 року встановлено, що на момент народження дитини ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на законних підставах проживали в Італійській Республіці і у встановленому законом порядку були зареєстровані в АДРЕСА_2 .

25 жовтня 2014 року ОСОБА_2 разом з малолітньою ОСОБА_3 виїхала в Україну і на час розгляду справи вони проживають у квартирі

АДРЕСА_3 .

Судами встановлено, що після народження спільної дитини відносини між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 погіршились, в тому числі у зв`язку з труднощами економічного характеру, пов`язаними із забезпеченням належного рівня життя, що призвело до непорозумінь, сварок, скандалів.

В судах попередніх інстанцій сторонами визнано той факт, що безпосередньому від`їзду ОСОБА_2 з малолітньою ОСОБА_3 в Україну передував скандал за місцем проживання сторін у присутності малолітніх ОСОБА_3 та ОСОБА_9 ,

2001 року народження (дитини ОСОБА_2 від першого шлюбу). Обставини даного скандалу та від`їзду ОСОБА_2 неодноразово були предметами розгляду компетентних правоохоронних органів Італійської Республіки у зв`язку із взаємними звинуваченнями ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

Рішенням Першого цивільного відділу Суду в місті Тревізо (Італійська Республіка) від 14 липня 2015 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду в цивільних і кримінальних справах в місті Венеція (Італійської Республіки) від 6 червня 2016 року, ОСОБА_1 визнано одноосібним опікуном дитини - ОСОБА_3 та надано право побачень з дитиною її матері - ОСОБА_2 .

Зі змісту вказаного рішення суди встановили, що визнання ОСОБА_1 одноосібним опікуном малолітньої ОСОБА_3 здебільшого ґрунтується лише на самому факті виїзду ОСОБА_2 з малолітньою ОСОБА_3 в Україну, внаслідок чого судом було встановлене порушення батьківських прав ОСОБА_1 .

Також національними судами встановлено, що протягом перебування в Україні малолітня ОСОБА_3 відвідувала та продовжує відвідувати дошкільні освітні заклади, музичну школу, знаходиться на обліку в закладі охорони здоров`я. У дитини сформувалось певне коло спілкування з однолітками з дитячого садка та дітьми, що проживають по сусідству в будинку АДРЕСА_1 , ОСОБА_3 встигла завести друзів.

Позиція Верховного Суду, мотиви, з яких виходить суд, та застосовані норми права

8 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».

Частиною другою розділу ІІ «;Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

За таких обставин розгляд касаційної скарги ОСОБА_1 , поданої його представником - адвокатом Лемещук Н. В., на рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 14 грудня 2017 року та постанову Одеського апеляційного суду від 15 травня 2018 рокуздійснюється Верховним Судом в порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що діяла до 8 лютого 2020 року.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України у редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до статті 400 ЦПК України у тій же редакції під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши доводи касаційної скарги, суд дійшов таких висновків.

Правовідносини щодо повернення дітей, які незаконно утримуються в державі, відмінній від держави їх постійного проживання, урегульовані положеннями Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, до якої Україна приєдналася згідно із Законом України «Про приєднання України до Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей»

від 11 січня 2006 року (далі - Конвенція).

Відповідно до статті 9 Конституції України та статті 19 Закону України «Про міжнародні договори України» чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Стаття 15 Закону України «Про міжнародні договори України» встановлює, що чинні міжнародні договори України підлягають сумлінному дотриманню Україною відповідно до норм міжнародного права.

Згідно зі статтями 1, 2 Конвенції її цілями є забезпечення негайного повернення дітей, незаконно переміщених до будь-якої з Договірних держав або утримуваних у будь-якій із Договірних держав, та забезпечення того, щоб права на опіку і на доступ, передбачені законодавством однієї Договірної держави, ефективно дотримувалися в інших Договірних державах. Договірні держави вживатимуть усіх належних заходів для забезпечення досягнення цілей Конвенції на їхніх територіях. Для цього вони використовують самі швидкі процедури, наявні в їхньому розпорядженні.

Статті 3, 12, 13, 20 Конвенції містять вичерпний перелік обставин,

за наявності яких суд має право відмовити в поверненні дитини до місця постійного проживання. Суд може відмовити в поверненні дитини у наступних випадках: якщо в ході розгляду справи виявить, що особа, установа або інший орган, що піклуються про дитину, фактично не здійснювали права піклування на момент переміщення або утримування чи заявник дав мовчазну згоду на переміщення або утримання (пункт «а» частини першої статті 13); або з моменту переміщення пройшло більше року й дитина прижилась у новому середовищі (частина друга статті 12); або існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку (пункт «b» частини першої статті 13); або якщо дитина заперечує проти повернення і досягла такого віку і рівня зрілості, при якому слід брати до уваги її думку (частина друга статті 13); або якщо повернення не допускається основними принципами запитуваної держави в галузі захисту прав людини й основних свобод (стаття 20).

Відповідно до статті 12 Конвенції, якщо дитина незаконно переміщена або утримується так, як це передбачено статтею 3, і на дату початку процедур у судовому або адміністративному органі тієї Договірної держави, де знаходиться дитина, минуло менше одного року з дати незаконного переміщення або утримування, відповідний орган видає розпорядження про негайне повернення дитини.

Судовий і адміністративний орган, навіть у тих випадках, коли процедури розпочаті після сплину річного терміну, про який йдеться в попередньому пункті, також видає розпорядження про повернення дитини, якщо тільки немає даних про те, що дитина вже прижилася у своєму новому середовищі.

Якщо судовий або адміністративний орган в запитуваній державі має підстави вважати, що дитина була переміщена до іншої держави, він може зупинити процедури або відмовити в прийнятті заяви про повернення дитини.

Згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди при розгляді справ застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Європейський суд з прав людини у справі «Х проти Латвії» («X v. Latvia»)

№ 27853/09 (§ 101) зазначив, що в контексті розгляду поданого в рамках Гаазької Конвенції 1980 року запиту про повернення, який відповідним чином є відмінним від провадження щодо батьківської опіки, поняття найкращих інтересів дитини повинне оцінюватися у світлі виключень, передбачених Гаазькою Конвенцією 1980 року, які стосуються плину часу (стаття 12), умов застосування Конвенції (стаття 13 (а) і існування «серйозного ризику»

(стаття 13 (b), а також дотримання фундаментальних принципів запитуваної держави, що стосуються захисту прав людини та основних свобод (стаття 20). Це завдання стоїть в першу чергу перед національними органами запитуваної держави, які, зокрема, мають перевагу прямого контакту із зацікавленими сторонами.

Стаття 8 Конвенції покладає на державні органи конкретне процесуальне зобов`язання в цьому відношенні: розглядаючи запит про повернення дитини, суди повинні розглянути не лише вірогідні твердження про «серйозний ризик» для дитини в разі її повернення, але й ухвалити рішення із наведенням конкретних підстав у світлі обставин справи. Як відмова в прийнятті до уваги заперечень щодо повернення, які можуть підпадати під дію статей 12, 13 і 20 Конвенції, так і недостатнє наведення підстав в рішенні про відхилення таких заперечень, суперечитиме вимогам статті 8 Конвенції, а також намірам та меті Конвенції. Необхідне належне вивчення таких тверджень, яке має підтримуватися наведенням національними судами підстав, які є не автоматичними чи стереотипними, а досить деталізованими в світлі виключень, викладених у Гаазькій Конвенції 1980 року, яка повинна тлумачитися вузько

(§ 107).

Встановивши, що з моменту виїзду ОСОБА_2 з малолітньою ОСОБА_3 в Україну (жовтень 2014 року) до звернення Головного територіального управління юстиції в Одеській області в інтересах ОСОБА_1 до суду з вимогами про забезпечення повернення малолітньої дитини до Італійської Республіки

(серпень 2016 року) пройшло більше року, суди попередніх інстанції правильно застосували до спірних правовідносин частину другу статті 12 Конвенції.

Про наявність того, що дитина прижилась у своєму новому середовищі, можуть свідчити наступні факти: відвідування дошкільного навчального закладу - садку, відвідування різноманітних гуртків, за дитиною здійснюється медичний догляд, у дитини є свої друзі, захоплення, дитина має сталі сімейні зв`язки, зміна мови спілкування та інші факти, які свідчать, що дитина вважає своє місце проживання постійним, комфортним і місцем проживання своєї родини, тощо.

Зазначені факти необхідно оцінювати в сукупності з дотриманням інтересів дитини як на цей час, так і в майбутньому, балансу інтересів та прав батьків, думки дитини, якщо вона досягла такого віку й рівня зрілості, тощо.

Аналогічний висновок викладений Верховним Судом України у постанові

від 21 жовтня 2015 року у справі № 6-1598цс15.

Надаючи оцінку тому, чи прижилася малолітня ОСОБА_3 у новому середовищі, суди попередніх інстанцій врахували, що, перебуваючи в Україні протягом всього часу, дитина відвідувала та продовжує відвідувати дошкільні освітні заклади, музичну школу; знаходиться на обліку в закладі охорони здоров`я; у дитини сформувалось певне коло спілкування з однолітками; ОСОБА_2 забезпечила належні умови для гармонійного розвитку дитини.

Суд першої інстанції, з яким погодився і апеляційний суд, обґрунтовано виходив з того, що встановлені обставини вказують на високий рівень соціалізації

ОСОБА_3 , глибоку інтеграцію дитини в суспільстві за місцем проживання в

місті Одеса та на те, що дитина прижилась у новому середовищі, що стало підставою для правильного висновку про відмову в задоволенні позову про повернення дитини.

При цьому суди попередніх інстанцій, врахувавши, що згідно із законодавством Італійської Республіки згода одного із батьків на вивезення його дитини іншим із батьків до іншої держави не потрібна, позивачу було відомо про факт переміщення відповідачем дитини в Україну, однак останній звернувся до компетентних органів Італійської Республіки через 3 місяці, дійшли правильного висновку про відсутність підстав вважати незаконним переміщення

ОСОБА_2 малолітньої ОСОБА_3 в Україну.

Доводи касаційної скарги про порушення судами строку розгляду даної категорії справи не впливають на правильність висновків судів по суті вирішення справи та не можуть бути підставою для скасування оскаржуваних судових рішень.

Посилання заявника про порушення судами попередніх інстанцій його права

ОСОБА_1 на повагу до сімейного життя відхиляються касаційним судом, оскільки рішення у справі про повернення дитини до держави її постійного проживання повинно не тільки забезпечувати права одного з батьків, а й відповідати інтересам дитини.

Відповідно до висновків Європейського суду з прав людини, викладених

у рішенні «Шнеерсоне і Кампанелла проти Італії», рішення про повернення дитини до держави її постійного проживання на підставі Конвенції не може прийматися автоматично без урахування усіх важливих обставин, про що свідчать встановлені Конвенцією випадки, за яких компетентний орган може відмовити у наданні розпорядження про повернення дитини. При вирішенні таких справ суди повинні керуватися дотриманням найкращих інтересів дитини. Під найкращими інтересами дитини варто розуміти можливість збереження зв`язків з сім`єю, якщо не буде встановлено небажаність таких зв`язків, і можливість розвитку в здоровому середовищі. Суд повинен детально перевірити сімейну ситуацію і врахувати ряд факторів, зокрема, емоційного, психологічного, матеріального і медичного характеру, та надати розумну оцінку інтересам кожного із батьків та інтересам дитини, які мають найважливіше значення.

Доводи касаційної скарги про безпідставне ігнорування та незастосування судами частини першої статті 12 Конвенції, оскільки з початку процедури повернення дитини в адміністративному органі України минуло менше одного року зводяться до неправильного тлумачення заявником вказаної

статті Конвенції, яка пов`язує початок процедури повернення дитини саме із датою початку процедур в судовому або адміністративному органі запитуваної держави, який вирішує питання про повернення дитини.

Суди попередніх обґрунтовано відхилили посилання заявника про те, що процедура повернення дитини почалась з моменту його звернення до Міністерства юстиції України, вважаючи початком цієї процедури - день звернення до суду із даним позовом, оскільки саме судом вирішується питання про повернення дитини.

Також підлягають відхиленню доводи касаційної скарги про неврахування судами попередніх інстанцій змісту рішення Першого цивільного суду

м. Тревізо від 14 липня 2015 року, залишеного без змін постановою апеляційного суду м. Венеція від 6 червня 2016 року, яким визначено ОСОБА_1 єдиним опікуном ОСОБА_3 Суди попередніх інстанцій надали відповідну правову оцінку цьому рішенню та врахували, що вказані обставини виникли після вивезення ОСОБА_2 дитини за кордон, а підставою для визначення ОСОБА_1 єдиним опікуном дитини переважно був факт переміщення ОСОБА_2 малолітньої ОСОБА_3 без згоди батька.

Доводи касаційної скарги щодо висновків судів про те, що примусова зміна способу і укладу життя, місця проживання та складу родини можу призвести до негативних наслідків для малолітньої ОСОБА_3 , помилкові, оскільки не доведені належними та допустимими доказами, зводяться до необхідності переоцінки доказів і містять посилання на факти, що були предметом дослідження судів.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і

статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 3 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК

України у редакції, чинній на час подання касаційної скарги, судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про

захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.

Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.

Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України»). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судових рішень.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки суди першої та апеляційної інстанцій, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, ухвалили судові рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час подання касаційної скарги, є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду без змін.

Щодо судових витрат

Оскільки касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 410 ЦПК України у редакції, чинній на час подання касаційної скарги, статтею 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ :

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , поданою його представником - адвокатом Лемещук Наталею Вадимівною, залишити без задоволення.

Рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 14 грудня 2017 року та постанову Одеського апеляційного суду від 15 травня 2018 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді: В. О. Кузнєцов В. С. Жданова В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко М. Ю. Тітов