Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 10.03.2021 року у справі №202/3587/18
Постанова КЦС ВП від 05.04.2023 року у справі №202/3587/18

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

5 квітня 2023 року

м. Київ

справа № 202/3587/18

провадження № 61-7411св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - судді Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О. (судді-доповідача), Сердюка В. В., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Бондар Ірина Михайлівна, ОСОБА_4 ,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 15 червня 2022 року, прийняту колегією у складі суддів: Городничої В. С., Лаченкової О. В., Петешенкової М. Ю.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2018 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Бондар І. М., ОСОБА_4 , про визнання договору дарування недійсним внаслідок його удаваності, визнання укладеним договору купівлі-продажу, визнання майна спільною сумісною власністю подружжя і його поділ.

Позов мотивувала тим, що з 18 червня 2010 року вона перебуває з ОСОБА_2 у шлюбі, в якому ІНФОРМАЦІЯ_1 народилася дочка ОСОБА_5 .

Зазначала, що 10 квітня 2012 року вони придбали квартиру АДРЕСА_1 , на придбання якої витратили частину спільних коштів, а частину, зокрема, у сумі 25 000 доларів США і 40 000 доларів США, позичили у її батька - ОСОБА_6 і у знайомого їх сім`ї - ОСОБА_7

2 лютого 2018 року вона дізналась про те, що ОСОБА_2 уклав з відчужувачем квартири - ОСОБА_8 договір дарування, а не договір купівлі-продажу спірної квартири; вважає, що ОСОБА_2 оформив договір дарування спірної квартир з метою позбавлення її в майбутньому права претендувати на частину квартири як спільного майна подружжя.

Посилаючись на зазначене, позивач просила визнати договір дарування квартири АДРЕСА_1 , укладений 10 квітня 2012 року ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Бондар І. М., удаваним правочином; визнати, що 10 квітня 2012 року ОСОБА_3 та ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 .

Крім того, посилаючись на норми статей 60 61 70 СК України, ОСОБА_1 також просила визнати квартиру АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю подружжя - ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , здійснити її поділ та визнати за нею право власності на 1/2 частку цієї квартири.

Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття

Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 13 лютого 2020 року, ухваленим у складі судді Бєльченко Л. А., у задоволенні позову відмовлено.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивач належними і допустимими доказами не довела ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог, зокрема, що договір дарування квартири АДРЕСА_1 , укладений 10 квітня 2012 року ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Бондар І. М., є удаваним правочином.

При вирішенні справи суд першої інстанції встановив, що позивач звернулась з цим позовом у червні 2018 року, тобто з пропуском позовної давності, однак позовні вимоги позивача недоведені і необґрунтовані, а, відтак, суд першої інстанції відмовив у позові саме з цих підстав.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 17 листопада 2020 року рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 13 лютого 2020 року залишено без змін.

Постановою Верховного Суду від 25 жовтня 2021 року касаційну скаргу ОСОБА_3 задоволено частково, постанову Дніпровського апеляційного суду від 17 листопада 2020 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Направляючи справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, касаційний суд вказував на те, що апеляційний суд розглянув справу за відсутності ОСОБА_3 , яка належним чином про дату, час та місце розгляду справи повідомлена не була, що є обов`язковою підставою для скасування вказаного судового рішення.

Останньою постановою Дніпровського апеляційного суду від 15 червня 2022 року, з урахуванням ухвали цього ж суду про виправлення описки від 29 червня 2022 року, рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 13 лютого 2020 року скасовано з ухваленням нового судового рішення, яким позов задоволено.

Визнано договір дарування квартири АДРЕСА_1 , укладений 10 квітня 2012 року ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Бондар І. М., удаваним правочином.

Визнано, що 10 квітня 2012 року ОСОБА_3 та ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 .

Визнано квартиру АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_1 і визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частку цієї квартири.

Стягнено з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 по 12 245,90 грн у відшкодування судового збору.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд апеляційної інстанції виходив з того, що договір дарування квартири від 10 квітня 2012 року є удаваним правочином, оскільки був укладений з метою приховання іншого правочину, а саме договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 . Крім того, вважав доведеним, що саме за спільні кошти ОСОБА_1 та ОСОБА_2 придбане спірне нерухоме майно, тому дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог і наявність правових підстав для їх задоволення.

Щодо наслідків спливу позовної давності, апеляційний суд зазначив, що визначальним у вирішенні питання про початок перебігу позовної давності є день, коли особа довідалась або могла довідатись про порушення свого права.

Апеляційний суд вважав, що ОСОБА_1 про порушення своїх прав дізналась 2 лютого 2018 року, а з відповідним позовом до суду звернулась у червні 2018 року, тому дійшов висновку про звернення позивача до суду в межах позовної давності.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У серпні 2022 року ОСОБА_2 подав до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просив постанову Дніпровського апеляційного суду від 15 червня 2022 року скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована безпідставним скасуванням апеляційним судом законного і обґрунтованого рішення суду першої інстанції. Суд апеляційної інстанції не вжив всіх процесуальних заходів, передбачених ЦПК України, направлених на встановлення фактичних обставин справи, які мають значення для її правильного вирішення справи. На думку заявника, апеляційний суд здійснив упереджений перегляд справи, що призвело до неправильного її вирішення.

На думку заявника, при вирішенні справи судом апеляційної інстанції не враховано висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладений у постанові Верховного Суду від 18 вересня 2019 року у справі № 726/859/14 (провадження № 61-34461св18),відповідно до якого відсутність у особи під час укладення договору дарування волевиявлення на безоплатну передачу майна у власність обдаровуваного й передача його за умови вчинення на користь дарувальника будь-якої дії майнового або немайнового характеру, усупереч вимогам статті 717 ЦК України, є підставою для визнання договору дарування недійсним.

Аналогічний правовий висновок міститься й у постанові Верховного Суду України від 16 березня 2016 року № 6-93цс16, який також не врахований апеляційним судом.

Поза увагою апеляційного суду залишено і висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 7 вересня 2016 року у справі № 1026цс16, де зазначено, що установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено для приховання іншого правочину, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторони вчинили саме цей правочин, та вирішити справу із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемним або про визнання його недійсним.

Також заявник вказує, що судом апеляційної інстанції необґрунтовано відхилено клопотання про допит свідка - ОСОБА_9 ; апеляційний суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів, зокрема, розписок про отримання ОСОБА_1 грошових коштів від свого батька та ОСОБА_7 на придбання спірної квартири.

Апеляційний суд залишив поза увагою і те, що під час укладення договору дарування ОСОБА_1 перебувала у нотаріуса і була обізнана про набуття ОСОБА_2 права власності на спірну квартиру шляхом отримання її в дар і проти цього не заперечувала.

З урахуванням зазначеного, заявник просив про задоволення касаційної скарги.

Позиція інших учасників справи

У грудні 2022 року ОСОБА_1 подала відзив на касаційну скаргу, в якому вказувала на безпідставність її доводів. Зазначала, що суд апеляційної інстанції встановив фактичні обставини справи, які мають значення для її правильного вирішення, надав належну оцінку зібраним у справі доказам і ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення.

Також зазначала, що 10 квітня 2012 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 уклали договір дарування квартири АДРЕСА_1 з метою приховання іншого правочину, а саме договору купівлі-продажу спірної квартири, для позбавлення її в майбутньому права претендувати на частину квартири.

У касаційній скарзі ОСОБА_2 посилається на те, що вона була присутня при укладенні оспорюваного договору та була обізнана про те, що квартира передається в дар безоплатно, однак такі твердження не відповідають дійсності і не підтверджуються жодним доказом.

З 2009 року вони з відповідачем проживали без реєстрації шлюбу, а з червня 2010 року - у шлюбі. Оскільки для проживання сім`ї потрібно власне житло та у зв`язку з народженням дитини вони вирішили придбати квартиру. У березні 2012 року в мережі Інтернет вони побачили оголошення про продаж квартири на АДРЕСА_2 і після огляду належної ОСОБА_3 на праві власності квартири вирішили її придбати. Необхідної суми для придбання квартири не було, тому ОСОБА_2 запропонував взяти кошти, яких не вистачає, в борг у її батьків та спільного знайомого. Останні погодились надати кошти і ОСОБА_2 особисто отримав кошти, надавши відповідні розписки, які містяться в матеріалах справи.

Крім того, під час розгляду справи у суді апеляційної інстанції ОСОБА_3 підтвердила, що укладення договору дарування замість договору купівлі-продажу було ініціативою ОСОБА_2 .

З урахуванням зазначеного ОСОБА_1 просила касаційну скаргу залишити без задоволення, а судове рішення суду апеляційної інстанції без змін, а також просила стягнути з ОСОБА_1 та ОСОБА_3 на її користь 16 000 грн витрат на правничу допомогу.

ОСОБА_3 у грудні 2022 року подала відзив на касаційну скаргу ОСОБА_2 , в якому зазначила наступне. Їй на праві власності належала квартира АДРЕСА_1 , яку вона вирішила продати. Ріелтор розмітив в мережі Інтернет оголошення про продаж належної їй квартири, яку вирішив придбати ОСОБА_2 . Домовившись щодо вартості квартири, ОСОБА_2 запропонував укласти замість договору купівлі-продажу договір дарування. Оскільки для неї не мало значення, який договір укладати, вона погодилась та після отримання повної суми за продаж квартири вони уклали договір дарування.

Вважає, що судом апеляційної інстанції повно та всебічно встановлені обставини справи та надана оцінка доказам, тому просила касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову апеляційного суду без змін.

У березні 2023 року ОСОБА_4 подала відзив на касаційну скаргу, в якому зазначала, що 31 липня 2018 року вона придбала у ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1 . Вважаючи, що укладеним договором купівлі-продажу квартири порушені права малолітньої ОСОБА_10 - дочки ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , 3 травня 2020 року, - ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом про визнання недійсним вказаного договору купівлі-продажу.

Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 2 березня 2021 року у задоволенні позову відмовлено.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 2 листопада 2021 року рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 2 березня 2021 року скасовано та ухвалене нове рішення, яким позов задоволено.

Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений 31 липня 2018 року ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Ричка К. Ю. та зареєстрований в реєстрі за № 4282, і застосовано наслідки недійсності правочину.

Постановою Верховного Суду від 22 лютого 2023 року постанову Дніпровського апеляційного суду від 2 листопада 2021 року скасовано та залишено в силі рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 2 березня 2021 року.

Отже на підставі договору купівлі-продажу від 31 липня 2018 року власником квартири АДРЕСА_1 є вона.

За таких обставин ОСОБА_4 вважає касаційну скаргу ОСОБА_2 обґрунтованою та такою, що підлягає задоволенню, оскільки право власності на квартиру АДРЕСА_1 ОСОБА_2 набув на підставі договору дарування від 10 квітня 2012 року, який протягом визначеної законом позовної давності не оспорювався, тому ОСОБА_2 мав право одноособово розпоряджатися спірною квартирою.

Посилаючись на зазначене, ОСОБА_4 просила касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити.

Провадження у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 13 вересня 2022 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано з Індустріального районного суду міста Дніпропетровська матеріали цивільної справи № 202/3587/18.

Цією ж ухвалою відмовлено у задоволенні клопотання ОСОБА_2 про зупинення виконання постанови Дніпровського апеляційного суду від 15 червня 2022 року до закінчення її перегляду в касаційному порядку.

Відповідно до змісту ухвали Верховного Суду від 13 вересня 2022 року підставами відкриття касаційного провадження у цій справі були доводи заявника про неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права, а саме застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах у постанові Верховного Суду від 18 вересня 2019 року у справі № 726/859/14 (провадження № 61-34461св18), у постановах Верховного Суду України від 16 березня 2016 року у справі № 6-93цс16, від 7 вересня 2016 року у справі № 6-1026цс16.

Крім того, підставами для відкриття касаційного провадження були доводи заявника про порушення норм процесуального права, а саме необґрунтоване відхилення апеляційним судом клопотання про допит свідка ОСОБА_9 ; апеляційний суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів, зокрема, розписок про отримання ОСОБА_1 грошових коштів від свого батька та ОСОБА_7 на придбання спірної квартири.

Ухвалою Верховного Суду від 4 жовтня 2022 року зупинено виконання постанови Дніпровського апеляційного суду від 15 червня 2022 року в частині стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 12 245,90 грн у відшкодування судового збору до закінчення її перегляду в касаційному порядку.

Ухвалою Верховного Суду від 29 березня 2023 року справу призначено до судового розгляду.

Встановлені судами першої і апеляційної інстанцій фактичні обставини справи

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що з 18 червня 2010 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у шлюбі, який рішенням Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 3 листопада 2018 року розірвано.

У цьому шлюбі ІНФОРМАЦІЯ_1 народилася дочка ОСОБА_5 .

10 квітня 2012 року ОСОБА_3 та ОСОБА_2 уклали договір дарування квартири АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Бондар І. М.

Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови

Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши додержання судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права в межах вимог та доводів касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, а також врахувавши відзиви на касаційну скаргу, суд дійшов таких висновків.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення та забезпечити поновлення порушеного права.

Відповідно до частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Статтею 203 ЦК України визначено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови, визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Статтею 655 ЦК України визначено, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

За договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування (стаття 717 ЦК України).

Удаваним є правочин, вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили (стаття 235 ЦК України).

Тлумачення статті 235 ЦК України сторони з учиненням удаваного правочину навмисно виражають не ту внутрішню волю, що насправді має місце. Відтак, сторони вчиняють два правочини: один удаваний, що покликаний «маскувати» волю осіб; другий - прихований, від якого вони очікують правових наслідків. Єдиним правовим наслідком кваліфікації правочину як удаваного є застосування до правовідносин, які виникли на його підставі, норм, що регулюють цей правочин.

Позивач, заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, має довести: 1) факт укладення правочину, що, на його думку, є удаваним; 2) спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж тих, що передбачені насправді вчиненим правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж намір приховати насправді вчинений правочин; 3) настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж тих, що передбачені удаваним правочином.

У постанові Верховного Суду України від 7 вересня 2016 року у справі № 6-1026цс16 зроблено висновок, що за удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено для приховання іншого правочину, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторони вчинили саме цей правочин, та вирішити справу із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемним або про визнання його недійсним.

Подібні за змістом висновки містяться й у постанові Верховного Суду від 23 січня 2019 року в справі № 522/14890/16-ц.

Звертаючись до суду з відповідними вимогами, ОСОБА_1 посилалась на те, що договір дарування квартири АДРЕСА_1 є удаваним правочином та укладався з метою приховати договір купівлі-продажу нерухомого майна.

У справі, що переглядається, суди попередніх інстанцій встановили, що 10 квітня 2012 року ОСОБА_3 та ОСОБА_2 укладено договір дарування квартири АДРЕСА_1 , за умовами якого ОСОБА_3 подарувала, а ОСОБА_2 прийняв в дар вказану квартиру.

Пред`являючи позов про визнання договору дарування удаваним з тих підстав, що насправді було укладено договір купівлі-продажу, позивач мала довести, що всі сторони договору мали на меті досягнення наслідків та встановлення між ними прав і обов`язків, характерних саме для договору купівлі-продажу, зокрема, факт отримання продавцем коштів за відчужуване майно.

Суд першої інстанції вважав, що належних та допустимих доказів на підтвердження отримання продавцем коштів за відчужуване майно - квартиру АДРЕСА_1 - суду не надано.

ОСОБА_3 до суду першої інстанції направила нотаріально посвідчену заяву, в якій підтвердила факт укладення нею та ОСОБА_2 саме договору дарування спірної квартира.

У цій же заяві ОСОБА_3 зазначила, що при укладенні договору дарування квартири у нотаріуса разом з ОСОБА_2 була присутня і його дружина - ОСОБА_1 , яка була обізнана про укладення саме договору дарування квартири. Посилаючись на зазначене, ОСОБА_3 просила у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Бондар І. М., відмовити.

З матеріалів інвентаризаційної справи Комунального підприємства «Дніпровське міське бюро технічної інвентаризації» Дніпровської міської ради суд першої інстанції встановив, що 10 квітня 2012 року ОСОБА_2 видав на ім`я ОСОБА_1 довіреність, якою уповноважував її отримати в Комунальному підприємстві «Дніпровське міське бюро технічної інвентаризації» Дніпровської міської ради витяг про реєстрацію права власності на спірну квартиру та технічний паспорт.

Також судом першої інстанції встановлено, що 18 квітня 2012 року ОСОБА_1 зверталась із заявою до Комунального підприємства «Дніпровське міське бюро технічної інвентаризації» Дніпровської міської ради про проведення державної реєстрації квартири АДРЕСА_1 , яка належить ОСОБА_2 на підставі договору дарування.

Встановивши зазначене, суд першої інстанції вважав, що ОСОБА_1 була обізнана про укладення саме договору дарування спірної квартири.

Також ОСОБА_1 посилалась на те, що квартира АДРЕСА_1 придбана за час шлюбу з ОСОБА_2 та за спільні кошти подружжя, тому є спільною сумісною власністю.

Відповідно до положень статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (частина перша статті 61 СК України).

Тлумачення статті 61 СК України свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були набуті.

Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі, в судовому порядку.

Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Такий правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17-ц, провадження № 14-325цс18. Підстав відступу від зазначених висновків не встановлено.

Отже на майно, набуте за час шлюбу, діє презумпція виникнення права спільної сумісної власності подружжя, а визнання такого майна особистою приватною власністю дружини чи чоловіка потребує доведення.

Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його за час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму статті 60 СК України та визначаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна за час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Тобто критеріями, які дозволяють надати майну статус спільної сумісної власності, є: час набуття такого майна; кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий статус спільної власності подружжя.

Стаття 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим критеріям.

На підтвердження своїх вимог ОСОБА_1 надала копії розписок від 8 квітня 2012 року про отримання в борг грошових коштів для придбання квартири.

Відповідно до частини першої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (статті 79 ЦПК України).

Статтею 80 ЦПК України передбачено, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Вирішуючи справу, суд першої інстанції вказував на те, що копії розписок від 8 квітня 2012 не підтверджують придбання квартири АДРЕСА_1 за грошові кошти, отримані в борг, а, відтак, не є належними, допустимими, достовірними доказами на підтвердження відповідних обставин у цій справі.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Позовна давність встановлює строки захисту цивільних прав і протягом часу її дії особа може розрахувати на примусовий захист свого порушеного права судом.

Згідно зі статтею 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

Частина четверта статті 267 ЦК України передбачає, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Заперечуючи проти позову, ОСОБА_2 подав до суду першої інстанції заяву про застосування наслідків спливу позовної давності.

Встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.

Отже, відмовляючи у задоволенні позову з підстав спливу позовної давності, суд, встановивши всі обставини справи, має встановити обґрунтованість чи безпідставність позовних вимог, належним чином мотивувати свої висновки. У випадку обґрунтованості позовних вимог суд може відмовити у їх задоволенні у зв`язку зі спливом позовної давності, а у випадку недоведеності позову - відмовляє у його задоволенні саме з цих підстав.

Суд першої інстанції встановив, що перебіг позовної давності розпочався з 10 квітня 2012 року, а з позовом ОСОБА_1 звернулася у червні 2018 року, тобто поза межами строку позовної давності.

Відмовляючи ОСОБА_1 у задоволенні позову, суд першої інстанції дослідив докази у справі, дав їм належну оцінку і, з урахуванням вимог статей 12 81 ЦПК України, дійшов висновку про необґрунтованість позовних вимог у зв`язку з їх недоведеністю.

Переглядаючи рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку, апеляційний суд не погодився з такими висновками суду першої інстанції та зазначив наступне.

Надаючи пояснення у суді апеляційної інстанції ОСОБА_3 вказувала, що інформація, викладена нею у нотаріально посвідченій заяві, яка міститься в матеріалах справи, не відповідає дійсності. Також наголошувала на тому, що ОСОБА_2 запропонував їй укласти договір дарування замість договору купівлі-продажу, на що вона погодилась після отримання повної суми за продаж квартири.

Допитаний в судовому засіданні свідок ОСОБА_11 , який є чоловіком ОСОБА_3 , суду апеляційної інстанції пояснив, що він був присутнім під час укладення оспорюваного договору дарування квартири АДРЕСА_1 , який на його думку, є саме договором купівлі-продажу, оскільки він особисто отримав від ОСОБА_2 грошові кошти за продаж належної його дружині квартири у розмірі 94 000 доларів США.

Отже, з пояснень свідка ОСОБА_11 та пояснень ОСОБА_3 , які надані у суді апеляційної інстанцій, апеляційний суд встановив факт отримання грошових коштів за спірну квартиру.

Враховано апеляційним судом і покази свідка ОСОБА_9 , який у судовому засіданні пояснив, що він за власні кошти побудував будинок АДРЕСА_2 , який поділив на певну кількість квартир, право власності на які за рішенням суду зареєстровано на ряд фізичних осіб; на ОСОБА_3 зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_3 він вирішив подарувати ОСОБА_2 , про що повідомив ОСОБА_3 , у зв`язку з цим ОСОБА_3 уклала з ОСОБА_2 договір дарування. Також зазначив, що разом з ОСОБА_2 вели спільну діяльність, а саме ОСОБА_2 займався різними металоконструкціями та інсталяціями, робив власними коштами оздоблення квартири № 10 на третьому поверсі та ремонт цього будинку. Крім того, ОСОБА_9 зазначив, що сторони оспорюваного договору до його укладення між собою знайомі не були .

Встановивши зазначене, апеляційний суд дійшов висновку, що договір дарування від 10 квітня 2012 року є удаваним правочином, оскільки був укладений з метою приховання іншого правочину, а саме договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 .

Належними та допустимими доказами апеляційний суд вважав і розписки від 8 квітня 2012 року про отримання в борг грошових коштів для придбання спірної квартири, тому вважав, що спірне нерухоме майно є спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

Проте з такими висновками суду апеляційної інстанції погодитись не можна, оскільки, скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд допустив порушення норм процесуального права.

ОСОБА_3 , скориставшись своїм процесуальним правом, направила до суду першої інстанції нотаріально посвідчену заяву, в якій просила у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити з тих підстав, що ОСОБА_1 була обізнана про укладений договір дарування спірної квартири.

У суді апеляційної інстанції ОСОБА_3 надала інші пояснення та просила не брати до уваги нотаріально посвідчену заяву, що враховано апеляційним судом.

Однак пояснення ОСОБА_3 , якими мотивував апеляційний суд постанову, не відповідають обставинам, що фактично вона надавала у суді першої інстанції.

Не мають значення і пояснення свідка ОСОБА_11 про мотиви укладення договору дарування, оскільки при вирішенні справи має значення факт отримання продавцем коштів за відчужуване майно, проте матеріали справи таких доказів не містять.

За таких обставин, апеляційний суд дійшов помилкового висновку про наявність правових підстав для визнання договору дарування удаваним правочином.

Крім того, частина перша статті 90 ЦПК України передбачає, що показання свідка - це повідомлення про відомі йому обставини, які мають значення для справи. Не є доказом показання свідка, який не може назвати джерела своєї обізнаності щодо певної обставини.

У статті 91 ЦПК України зазначено, що виклик свідка здійснюється за заявою учасника справи. У заяві про виклик свідка зазначаються його ім`я, місце проживання (перебування) або місце роботи, обставини, які він може підтвердити. Заява про виклик свідка має бути подана до або під час підготовчого судового засідання, а якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження, - до початку першого судового засідання у справі. В ухвалі про відкриття провадження у справі або в іншій ухвалі, якою суд вирішує питання про виклик свідка, суд попереджає свідка про кримінальну відповідальність за завідомо неправдиве показання чи відмову від давання показань на вимогу суду.

З урахуванням зазначених норм процесуального права заява про виклик свідка має бути подана до суду першої інстанції.

Матеріали справи заяви про допит свідків ОСОБА_11 та ОСОБА_9 , яка б подана до суду першої інстанції, не містять.

Разом з цим необхідно зазначити, заява про допит свідка ОСОБА_9 подана ОСОБА_2 до суду апеляційної інстанції, у задоволенні якої відмовлено апеляційним судом.

Проте, у подальшому ОСОБА_9 як свідка апеляційний суд викликав з власної ініціативи, що також вказує на порушення норм процесуального права.

Що стосується оцінки апеляційним судом доказів, зокрема, розписок від 8 квітня 2012 року про отримання в борг грошових коштів для придбання квартири, суд зазначає таке.

Приймаючи вказані докази як належні та допустимі, суд апеляційної інстанції в порушення статті 376 ЦПК України не вказав на порушення судом першої інстанції норм процесуального права, допущених при цих оцінці доказів, тобто фактично необґрунтовано переоцінив докази, які були оцінені судом першої інстанції з додержанням вимог закону.

За таких обставин касаційна скарга є обґрунтованою, наведена заявником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої

статті 389 ЦПК України, щодо застосування судом апеляційної інстанції норми права без урахування висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 7 вересня 2016 року у справі № 6-1026цс16.

Разом з цим, підставою для відкриття касаційного провадження у цій справі були доводи заявника про неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 18 вересня 2019 року у справі № 726/859/14 (провадження № 61-34461св18) та у постанові Верховного Суду України від 16 березня 2016 року у справі № 6-93цс16.

Зазначена підстава касаційного оскарження не знайшла свого підтвердження під час касаційного перегляду з огляду на наступне.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15 травня 2018 року у справі № 373/1281/16-ц (провадження № 14-128цс18) зазначала, що «під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де тотожними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) Велика Палата конкретизувала вказаний висновок та зазначила, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами, насамперед, за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Постанова Верховного Суду від 18 вересня 2019 року (справа № 726/859/14) (провадження № 61-34461св18), прийнята за результатами розгляду касаційної скарги відповідача на рішення Садгірського районного суду м. Чернівці від 8 лютого 2017 року та ухвалу апеляційного суду Чернівецької області від 13 квітня 2017 року у справі про визнання договору дарування удаваним правочином, визнання квартири спільною сумісною власністю та поділ майна подружжя. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, встановив, що відповідач, укладаючи договір дарування, фактично мав на меті укладення договору купівлі-продажу спірної квартири, проте умисно приховав дійсну природу вказаного договору з метою уникнення подальшого поділу спірної квартири як спільного майна подружжя. За таких обставин суди вважали, що, оскільки спірна квартира придбана у період шлюбу позивача та відповідача, в силу вимог статті 60 СК України є спільним сумісним майном подружжя, право власності на яке в рівних частках має кожний із подружжя. Касаційний суд вважав правильними висновки судів попередніх інстанцій про те, що спірна квартира є спільним сумісним майном подружжя та підлягає поділу як спільне майно подружжя. Однак у частині вирішення позовних вимог про поділ майна подружжя судові рішення скасував з ухваленням нового рішення у цій частині, визнавши за кожним з подружжя право власності по 1/2 ідеальній частці квартири.

У постанові Верховного Суду України від 16 березня 2016 року (справа № 93цс16), на яку також посилається заявник, і яка прийнята за результатами розгляду заяви позивача про перегляд рішення Залізничного районного суду м. Львова від 11 липня 2014 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 травня 2015 року у справі про визнання договору дарування недійсним, міститься правовий висновок про те, що договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди. Відсутність у особи під час укладення договору дарування волевиявлення на безоплатну передачу майна у власність обдаровуваного й передача його за умови вчинення на користь дарувальника будь-якої дії майнового або немайнового характеру, усупереч вимогам статті 717 ЦК України, є підставою для визнання договору дарування недійсним.

Отже доводи заявника щодо неврахування апеляційним судом висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 18 вересня 2019 року у справі № 726/859/14 (провадження № 61-34461св18) та у постанові Верховного Суду України від 16 березня 2016 року у справі № 6-93цс16, касаційний суд вважає безпідставними, оскільки предмет спору, підстави позову та фактичні обставини справ, на які посилається заявник, і фактичні обставини справи, яка переглядається, є різними, а відтак, відсутні правові підстави вважати, що суди не врахували висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах.

З урахуванням зазначеного суд касаційної інстанції дійшов висновку, що суд першої інстанції повно та всебічно з`ясувавши обставини справи і дослідивши наявні у справі докази, правильно застосував норми матеріального права і ухвалив рішення з додержанням норм процесуального права. Суд апеляційної інстанції, неповно врахувавши обставини справи, помилково скасував рішення суду першої інстанції, яке відповідає закону.

Згідно зі статтею 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

За таких обставин касаційний суд скасовує постанову Дніпровського апеляційного суду від 15 червня 2022 року і залишає в силі рішення Індустріального районного суду міста Дніпропетровська від 13 лютого 2020 року.

Щодо судових витрат

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

У зв`язку задоволенням касаційної скарги ОСОБА_2 , скасуванням постанови апеляційного суду із залишенням в силі рішення суду першої інстанції, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено, ОСОБА_1 має відшкодувати судовий збір за подання касаційної скарги.

Щодо поновлення виконання рішення

Відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Оскільки постанову Дніпровського апеляційного суду від 15 червня 2022 року скасовано із залишенням силі рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 13 лютого 2020 року підстав для поновлення дії постанови в частині стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 12 245,90 грн у відшкодування судового збору касаційним судом не вирішується.

Керуючись статями 400 413 416 436 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити.

Постанову Дніпровського апеляційного суду від 15 червня 2022 року скасувати із залишенням в силі рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 13 лютого 2020 року.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 20 439,20 грн на відшкодування судового збору за подання касаційної скарги.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді: І. М. Фаловська В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко В. В. Сердюк В. А. Стрільчук