Історія справи

Постанова КЦС ВП від 02.10.2024 року у справі №295/12443/21

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 жовтня 2024 року

м. Київ

справа № 295/12443/21

провадження № 61-7830св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Сердюка В. В. (суддя-доповідач), Ситнік О. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Акціонерне товариство «Альфа-Банк», яке змінило назву на Акціонерне товариство «Сенс Банк»,

третя особа - Комунальне підприємство «Центр державної реєстрації» Садківської сільської ради Житомирського району Житомирської області в особі державного реєстратора Годзя Євгена Івановича,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Альфа-Банк», третя особа - Комунальне підприємство «Центр державної реєстрації» Садківської сільської ради Житомирського району Житомирської області в особі державного реєстратора Годзя Євгена Івановича, про скасування державної реєстрації права власності, за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Богунського районного суду міста Житомира від 03 червня 2022 року у складі судді Перекупки І. Г. та постанову Житомирського апеляційного суду від 08 вересня 2022 року у складі колегії суддів Григорусь Н. Й., Галацевич О. М., Микитюк О. Ю.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог та історія справи

У вересні 2021 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом Акціонерного товариства «Альфа-Банк» (далі - АТ «Альфа-Банк»), яке в подальшому змінило назву на Акціонерне товариство «Сенс Банк» (далі - АТ «Сенс Банк»), третя особа - Комунальне підприємство «Центр державної реєстрації» Садківської сільської ради Житомирського району Житомирської області (далі - КП «Центр державної реєстрації») в особі державного реєстратора Годзя Є. І., про визнання протиправною та скасування реєстрації права власності на квартиру.

Позов обґрунтовано тим, що 10 липня 2008 року між ОСОБА_1 та АКБ «Укрсоцбанк» укладено кредитний договір № 288/58-131 на суму 44 000 дол. США. Метою отримання кредитних коштів було придбання у власність позичальниці нерухомого майна. 10 липня 2008 року ОСОБА_1 придбала у ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1 . Указана квартира цього ж дня була передана в іпотеку банку для забезпечення виконання кредитних зобов`язань за укладеним кредитним договором.

Позивачка указувала, що у 2020 році їй стало відомо, що державний реєстратор КП «Центр державної реєстрації» Годзь Є. І. 18 вересня 2018 року здійснив, на її думку, незаконну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 за АТ «Укрсоцбанк».

ОСОБА_1 зазначала, що у спірній квартирі проживає з 2008 року, документів з приводу оформлення права власності на квартиру банком вона не отримувала, а переоформлення права власності на квартиру незаконно вчинено в період дії мораторію згідно із Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», оскільки у власності позивачки не знаходилося інше нерухоме майно, зокрема житло.

Враховуючи викладене, позивачка просила суд визнати протиправною і скасувати реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 за АТ «Укрсоцбанк», правонаступником якого є АТ «Альфа-Банк», вчинену 18 вересня 2018 року державним реєстратором КП «Центр державної реєстрації» Годзем Є. І., рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер 4316187 від 24 вересня 2018 року.

Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції та мотиви його ухвалення

Рішенням Богунського районного суду міста Житомира від 03 червня 2022 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачка не довела ті обставини, на які посилалася як на підставу позову в цій справі. Суд установив, що позивачка 31 березня 2018 року отримала повідомлення банку про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору та анулювання залишку заборгованості за основним зобов`язанням, що підтверджено рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення від 21 березня 2018 року. Позивачка не надала суду належних та допустимих доказів відсутності в її власності іншого нерухомого житлового майна станом на момент вчинення оскарженої реєстраційної дії, що унеможливлює застосування у цьому спорі положень Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» у відповідній редакції.

Крім того, місцевий суд установив, що після реєстрації права власності на спірну квартиру за банком ОСОБА_1 17 лютого 2020 року звернулася до АТ «Альфа-Банк» із письмовим заявою про те, що не заперечує проти продажу квартири та зобов`язується добровільно знятися з реєстрації сама та зняти з реєстрації своїх дітей, а 26 листопада 2020 року підписала заяву, посвідчену приватним нотаріусом Житомирського міського нотаріального округу Сєтаком В. Я., за реєстровим № 10903 про відсутність майнових чи немайнових претензій до АТ «Альфа-Банк» щодо квартири АДРЕСА_1 .

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції та мотиви його ухвалення

Постановою Житомирського апеляційного суду від 08 вересня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Богунського районного суду міста Житомира від 03 червня 2022 року без змін.

Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що судове рішення місцевого суду відповідає вимогам щодо його законності та обґрунтованості, а доводи апеляційної скарги не спростовують правильність висновків суду першої інстанції. Зокрема, апеляційний суд відхилив доводи ОСОБА_1 щодо порушення прав неповнолітньої дитини, зареєстрованої у спірній квартирі на час її відчуження, оскільки зазначені обставини позивачка не вказувала як підставу позову і такі обставини не були предметом розгляду в суді першої інстанції, а позовна заява у цій справі не містить відповідних обґрунтувань.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги

22 травня 2023 року ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Богунського районного суду міста Житомира від 03 червня 2022 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 08 вересня 2022 року, в якій заявниця просила скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права

та порушення норм процесуального права.

Підставою касаційного оскарження судового рішення заявниця у касаційній скарзі вказала пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України та, зокрема, зазначає, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 травня 2020 року у справі № 644/3116/18 (провадження № 14-45цс20).

Заявниця зазначає, що спірна квартира вибула з її власності внаслідок неправомірних дій банку.

Згідно з вимогами Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» банк не міг примусово звернути стягнення на іпотечне майно, оскільки заявниця не має у власності іншого житла, а матеріали справи не містять доказів протилежного.

Заяви ОСОБА_1 від 17 лютого 2020 року та від 26 листопада 2020 року до АТ «Альфа-Банк» написані нею під тиском працівників банку та не можуть бути доказом правомірності звернення стягнення на іпотечне майно.

Станом на час підписання указаних заяв вона не знала про реєстрацію права власності на спірне майно за банком.

Позиція інших учасників справи

У відзиві на касаційну скаргу АТ «Сенс Банк», яке є правонаступником АТ «Альфа-Банк», просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржені судові рішення без змін, посилаючись на правильність та обґрунтованість висновків судів першої та апеляційної інстанцій.

У відзиві на касаційну скаргу вказано, що підставами позову позивачка зазначила неповідомлення, на її думку, банком іпотекодавця про звернення стягнення на предмет іпотеки, а також неможливість такого стягнення у зв`язку із вимогами Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». Однак суди у цій справі встановили, що позивачка 31 березня 2018 року отримала повідомлення банку про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору та анулювання залишку заборгованості за основним зобов`язанням, що підтверджено рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення від 21 березня 2018 року. Щодо посилання заявниці на положення Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», то позивачка не виконала свого процесуального обов`язку та не надала суду належних та допустимих доказів відсутності у її власності іншого нерухомого житлового майна станом на момент вчинення оскарженої реєстраційної дії, що унеможливлює застосування у цьому спорі норм указаного Закону.

Провадження у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 10 серпня 2023 року поновлено заявниці строк на касаційне оскарження, відкрито касаційне провадження у цій справі, витребувано справу із суду першої інстанції.

Підставою відкриття касаційного провадження є пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

У жовтні 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.

Протоколом передачі судової справи раніше визначеному складу суду від 24 жовтня 2023 року у зв`язку з відставкою судді Верховного Суду Стрільчука В. А. у касаційному провадженні № 61-7830св23 справу призначено судді-доповідачеві Сердюку В. В., суддями, які входять до складу колегії, визначено Карпенко С. О. , Фаловську І. М.

Ухвалою Верховного Суду від 27 вересня 2024 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

Установлені судами попередніх інстанцій фактичні обставини справи

Суди встановили, що 10 липня 2008 року між ПАТ «Укрсоцбанк» та ОСОБА_1 укладено договір кредиту № 288/58-131, за умовами якого ОСОБА_1 отримала від банку кредит в сумі 44 000,00 дол. США, який у подальшому було збільшено до 48 184,70 доларів США, з кінцевою датою погашення 09 липня 2028 року.

В анкеті позичальника від 01 липня 2008 року ОСОБА_1 зазначила, що володіє житловим будинком та земельною ділянкою за адресою: Житомирська область, Андрушівський район, село Нехворощ.

10 липня 2008 року ОСОБА_1 придбала у ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 31,5 кв.м, житловою площею 19,4 кв.м.

На забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором між ОСОБА_1 та ПАТ «Укрсоцбанк» укладено договір іпотеки від 10 липня 2008 року, посвідчений приватним нотаріусом Житомирського міського нотаріального округу Сєтаком В. Я., за реєстровим номером 12566, згідно з яким квартиру АДРЕСА_1 загальною площею 31,5 кв.м, житловою площею 19,4 кв.м передано в іпотеку банку.

03 грудня 2019 року до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань внесений запис про припинення юридичної особи АТ «Укрсоцбанк», також у цьому реєстрі зазначено інформацію, що правонаступником АТ «Укрсоцбанк» є АТ «Альфа-Банк».

Згідно із підпунктом 3.3.7 кредитного договору позичальник зобов`язаний сплачувати проценти за користування кредитом в порядку, визначеному умовами кредитного договору.

Відповідно до підпункту 3.3.8 кредитного договору позичальник зобов`язаний своєчасно та в повному обсязі погашати кредит із нарахованими процентами за фактичний час його використання та можливими штрафними санкціями в порядку визначеному підпунктами 1.1. та пунктом 2.4 кредитного договору.

Станом на 15 лютого 2018 року у позичальника виникла заборгованість за кредитним договором у розмірі 107 645,62 дол. США, що за офіційним курсом Національного банку України станом на дату розрахунку становило 2 869 268,38 грн, а саме: 47 452,70 дол. США - заборгованість за кредитом та 60 192,92 дол. США - заборгованість за відсотками.

У зв`язку з простроченою заборгованістю за кредитним договором у кредитора виникло право вимагати виконання кредитного зобов`язання, а у позичальника (іпотекодавця) виник обов`язок його виконання.

Відповідно до підпункту 2.4.3 договору іпотеки іпотекодержатель має право у разі невиконання або неналежного виконання іпотекодавцем основного зобов`язання (умов кредитного договору), задовольнити свої забезпечені іпотекою вимоги шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.

За змістом пункту 4.1 договору іпотеки у разі невиконання або неналежного виконання іпотекодавцем основного зобов`язання, іпотекодержатель має право задовольнити свої забезпечені іпотекою вимоги шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.

Підпунктом 4.5.3 договору іпотеки передбачено право іпотекодержателя за своїм вибором звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов`язань у порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку».

21 березня 2018 року рекомендованим листом з повідомленням про вручення банк на адресу ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 ) направив повідомлення від 15 березня 2018 року про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору та анулювання залишку заборгованості за основним зобов`язанням із попередженням про те, що у разі не погашення заборгованості за кредитним договором банком/іпотекодержателем буде звернуто стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки.

31 березня 2018 року ОСОБА_1 отримала повідомлення банку про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору та анулювання залишку заборгованості за основним зобов`язанням.

06 вересня 2018 року суб`єктом оціночної діяльності ТОВ «БІЗНЕС АССІСТ» проведено оцінку предмета іпотеки, яка станом на 04 вересня 2018 року становила 561 992 грн.

18 вересня 2018 року державний реєстратор КП «Центр державної реєстрації» Годзь Є. І. здійснив реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 за АТ «Укрсоцбанк», правонаступником якого є АТ «Альфа-Банк», рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер 4316187 від 24 вересня 2018 року.

Суди також установили, що 17 лютого 2020 року ОСОБА_1 звернулася до АТ «Альфа-Банк» із письмовим зверненням про те, що вона не заперечує проти продажу квартири та зобов`язується добровільно знятися з реєстрації сама та зняти з реєстрації її дітей за умови, що квартира буде продана погодженому з нею покупцеві.

26 листопада 2020 року ОСОБА_1 підписала заяву, яка посвідчена приватним нотаріусом Житомирського міського нотаріального округу Сєтак В. Я. за реєстровим № 10903, про те, що вона не має жодних майнових чи немайнових претензій до АТ «Альфа-Банк» щодо квартири АДРЕСА_1 . У заяві зазначено, що ОСОБА_1 визнає, що реєстрація права власності на спірну квартиру здійснена АТ «Укрсоцбанк на законних підставах та з дотриманням норм статті 37 Закону України «Про іпотеку», без порушення її особистих прав та інтересів, а також прав та інтересів її сім`ї.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги та врахувавши позиції усіх учасників справи, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам процесуального закону оскаржені судові рішення відповідають, а викладені у касаційній скарзі доводи заявниці є неприйнятними з огляду на таке.

Відповідно до вимог частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Об`єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України)).

Порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Такий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 26 червня 2024 року у справі № 212/11955/21 (провадження № 61-11981св23).

Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Виконання зобов`язання може забезпечуватися заставою (частина перша статті 546 ЦК України).

Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи (стаття 575 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 7 Закону України «Про іпотеку» (тут і далі - у редакції, чинній на час проведення державної реєстрації права власності) за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов`язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов`язання.

Згідно з частиною першою статті 12 Закону України «Про іпотеку» у разі порушення іпотекодавцем обов`язків, встановлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов`язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом.

Частиною першою статті 33 Закону України «Про іпотеку» визначено, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону.

У частині першій статті 35 Закону України «Про іпотеку» зазначено, що у разі порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов`язань, вимога про виконання порушеного зобов`язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору.

Відповідно до частини першої статті 36 Закону України «Про іпотеку» сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.

З огляду на зміст частини першої статті 37 Закону України «Про іпотеку» іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання..

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (тут і далі - у редакції, чинній на час проведення державної реєстрації права власності) державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Порядком державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127 (далі - Порядок № 1127; тут і далі - у редакції, чинній на час проведення державної реєстрації права власності) визначено процедуру проведення державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, перелік документів, необхідних для її проведення, права та обов`язки суб`єктів у сфері державної реєстрації прав, а також процедуру взяття на облік безхазяйного нерухомого майна.

Відповідно до пункту 61 Порядку № 1127 для державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, також подаються: 1) копія письмової вимоги про усунення порушень, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця; 2) документ, що підтверджує наявність факту завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя у разі, коли більш тривалий строк не зазначений у відповідній письмовій вимозі; 3) заставна (якщо іпотечним договором передбачено її видачу). Наявність зареєстрованої заборони відчуження майна, накладеної нотаріусом під час посвідчення договору іпотеки, на підставі якого набувається право власності на предмет іпотеки іпотекодержателем, а також зареєстрованих після державної реєстрації іпотеки інших речових прав, у тому числі іпотеки, на передане в іпотеку майно не є підставою для відмови у державній реєстрації права власності за іпотекодержателем.

Отже, у пункті 61 Порядку № 1127 визначено вичерпний перелік обов`язкових для подання документів та обставин, що мають бути ними підтверджені, на підставі яких проводиться державна реєстрація права власності на предмет іпотеки за договором, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, і державний реєстратор під час її проведення приймає рішення про державну реєстрацію прав лише після перевірки наявності необхідних для цього документів та їх відповідності вимогам законодавства.

Подібний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 31 січня 2024 року у справі № 953/5325/21 (провадження № 61-11406св23).

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 626 ЦК України).

Частиною першою статті 627 ЦК України, що визначає свободу договору, встановлено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

За змістом пункту 4.1 договору іпотеки у разі невиконання або неналежного виконання іпотекодавцем основного зобов`язання, іпотекодержатель має право задовольнити свої забезпечені іпотекою вимоги шляхом звернення стягнення на Предмет іпотеки.

Підпунктом 4.5.3 договору іпотеки передбачено право іпотекодержателя за своїм вибором звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов`язань в порядку встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку».

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 19 травня 2020 року у справі № 644/3116/18 (провадження № 14-45цс20) вказувала, що «наявність відповідного застереження в іпотечному договорі, яке за своїми правовими наслідками прирівнюється до договору про задоволення вимог іпотекодержателя та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки».

У постанові Верховного Суду від 11 серпня 2021 року у справі № 715/1788/19 (провадження № 61-6548св20) зазначено, що «в разі дотримання іпотекодержателем порядку належного надсилання вимоги про усунення порушення основного зобов`язання діє презумпція належного повідомлення іпотекодержателя про необхідність усунення порушень основного зобов`язання, яка може бути спростована іпотекодавцем в загальному порядку. За відсутності такого належного надсилання вимоги відповідно до частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець не набуває права звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання. Таким чином недотримання вимог частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» щодо належного надсилання іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, вимоги про усунення порушення основного зобов`язання унеможливлює застосовування позасудового способу задоволення вимог іпотекодержателя. При цьому метою повідомлення іпотекодержателем іпотекодавця та інших осіб є доведення до їх відома наміру іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання. Тому іпотекодержатель набуває право звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання лише за умови належного надсилання вимоги, коли іпотекодавець фактично отримав таку вимогу або мав її отримати, але не отримав внаслідок власної недбалості чи ухилення від такого отримання».

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 липня 2023 року у справі № 759/5454/19 (провадження № 14-81цс22) сформулювала висновок про те, що «обов`язковою умовою при вирішенні питання перереєстрації права власності на іпотечне майно є наявність доказів отримання іпотекодавцем письмової вимоги та дотримання строку, зазначеного в ньому».

Подібні висновки викладені також у постанові Верховного Суду від 26 червня 2024 року у справі № 212/11955/21 (провадження № 61-11981св23).

У справі, яка переглядається, підставами позову ОСОБА_1 зазначала такі обставини: 1) повідомлень про процедуру оформлення права власності на квартиру за банком вона не отримувала; 2) переоформлення права власності на квартиру вчинено незаконно в період дії мораторію згідно із Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», оскільки у власності позивачки не знаходилось інше нерухоме житлове майно.

Щодо обов`язку іпотекодержателя повідомити іпотекодавця про звернення стягнення на предмет іпотеки

Заперечуючи проти заявлених у справі вимог, банк вказував, що він належним чином виконав свої зобов`язання щодо повідомлення позивачки про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору та анулювання залишку заборгованості за основним зобов`язанням.

Суди встановили, що 21 березня 2018 року рекомендованим листом з повідомленням про вручення банком на адресу ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 ) направлено повідомлення від 15 березня 2018 року про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору та анулювання залишку заборгованості за основним зобов`язанням із попередженням про те, що у разі не погашення заборгованості за кредитним договором банком/іпотекодержателем буде звернуто стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки.

31 березня 2018 року ОСОБА_1 отримала повідомлення банку про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору та анулювання залишку заборгованості за основним зобов`язанням.

Отже, вимоги законодавства щодо обов`язку іпотекодержателя повідомити іпотекодавця про звернення стягнення на предмет іпотеки банком виконані.

Щодо застосування положень Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті»

Відповідно до пункту 1 статті першої Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» (тут і далі - у редакції, чинній на час проведення державної реєстрації права власності)протягом дії цього Закону не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов`язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що:

таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об`єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно;

загальна площа такого нерухомого житлового майна (об`єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. метрів для квартири та 250 кв. метрів для житлового будинку.

У цій справі суди установили, що спірна квартира є предметом іпотеки на забезпечення зобов`язань позичальника за споживчим кредитом, наданими їй кредитною установою - резидентом України в іноземній валюті. При цьому таке нерухоме житлове майно має загальну площу 31,5 кв.м і використовується як місце постійного проживання ОСОБА_1 .

Водночас суди попередніх інстанцій встановили, що в анкеті позичальника від 01 липня 2008 року ОСОБА_1 зазначила, що володіє житловим будинком та земельною ділянкою за адресою: Житомирська область, Андрушівський район, село Нехворощ.

Після реєстрації права власності на спірну квартиру 18 вересня 2018 року за іпотекодержателем 17 лютого 2020 року ОСОБА_1 звернулася до АТ «Альфа-Банк» із письмовим зверненням про те, що вона не заперечує проти продажу квартири та зобов`язується добровільно знятися з реєстрації сама та зняти з реєстрації своїх дітей за умови, що квартира буде продана погодженому з нею покупцеві.

26 листопада 2020 року ОСОБА_1 підписала заяву, яка посвідчена приватним нотаріусом Житомирського міського нотаріального округу Сєтак В. Я., за реєстровим № 10903, про те, що вона не має жодних майнових чи немайнових претензій до АТ «Альфа-Банк» щодо квартири АДРЕСА_1 . У заяві зазначено, що ОСОБА_1 визнає, що реєстрація права власності на спірну квартиру здійснена АТ «Укрсоцбанк на законних підставах та з дотриманням норм статті 37 Закону України «Про іпотеку», без порушення її особистих прав та інтересів, а також прав та інтересів її сім`ї.

У вересні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом про визнання протиправною та скасування реєстрації права власності на квартиру, посилаючись на порушення її прав указаною реєстраційною дією.

При цьому надана нею інформація в анкеті позичальника від 01 липня 2008 року про наявність іншого жилого приміщення, а також зміст її звернення до банку від 17 лютого 2020 року та зміст нотаріально посвідченої заяви від 26 листопада 2020 року ОСОБА_1 в ході розгляду цієї справи не спростувала, що є її процесуальним обов`язком.

Верховний Суд нагадує свою сталу та послідовну практику забезпечення доктрини заборони суперечливої поведінки.

Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) базується ще на римській максимі - «non concedit venire contra factum proprium» («ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці»).

В основі доктрини venire contra factum proprium - принцип добросовісності як одна із складових верховенства права.

Добросовісність - це певний стандарт поведінки, який характеризується чесністю, відкритістю і повагою до інших суб`єктів правовідносин.

Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.

Якщо особа, яка має суб`єктивне право (наприклад, право власності), висловила безпосередньо або своєю поведінкою дала зрозуміти, що відмовляється від права власності, то така особа пов`язана своїм рішенням і не вправі його змінити згодом. Спроба особи згодом здійснити право суперечитиме її попередній поведінці і має призводити до припинення зазначеного права.

Подібний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 08 січня 2023 року у справі № 643/20455/14, провадження № 61-425св22.

З урахуванням установлених судами у цій справі фактичних обставин, зокрема, дотримання процедури повідомлення іпотекодавця про звернення стягнення на предмет іпотеки, визнання ОСОБА_1 законності звернення стягнення на предмет іпотеки та відсутності порушення її прав та прав членів її сім`ї, відсутності підстав для застосування мораторію відповідно до положень Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», Верховний Суд у цій справі погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про відмову в позові у зв`язку із його недоведеністю позивачкою.

Доводи касаційної скарги в їх сукупності зводяться до незгоди з судовими рішеннями щодо відмови в позові і такі доводи не дають передбачених законом підстав для скасування оскарженого рішення, яке відповідає вимогам щодо його законності та обґрунтованості.

Доводи касаційної скарги про те, що заяви ОСОБА_1 від 17 лютого 2020 року та від 26 листопада 2020 року були вчинені нею під тиском працівників банку та не можуть бути доказом правомірності звернення стягнення на іпотечне майно не дають підстав для скасування оскаржених судових рішень, оскільки такі доводи не підтверджені матеріалами справи, які не містять належних та допустимих доказів указаних заявницею обставин.

Є неприйнятними також доводи касаційної скарги про те, що станом на час підписання указаних заяв від 17 лютого 2020 року та від 26 листопада 2020 року вона не знала про реєстрацію права власності на спірне майно за банком, оскільки такі доводи суперечать установленим судами у справі фактичним обставинам щодо того, що позивачка із самого початку знала про процедуру звернення стягнення на предмет іпотеки та її наслідки, які згодом нею особисто були визнані як такі, що не суперечать її правам та правам членів її сім`ї.

Колегією суддів враховано усталену практику ЄСПЛ який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain, серія A, № 303-A, §§ 29-30)). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.

ЄСПЛ зазначив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру (справа «Пономарьов проти України» (CASE «PONOMARYOV v. UKRAINE»), рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2008 року).

ЄСПЛ вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (справа Проніна проти України, № 63566/00 § 23, рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судовому рішенні, питання вичерпності висновку суду апеляційної інстанції, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що розглядається, сторонам надано вмотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів першої та апеляційної інстанцій.

Зазначені у касаційній скарзі доводи у взаємозв`язку із дослідженими судами матеріалами справи не дають Верховному Суду підстав вважати, що оспорений висновок судів першої та апеляційної інстанцій є непропорційним втручанням у право позивачки мирно володіти своїм майном або що цей висновок не є необхідним у демократичному суспільстві для забезпечення принципу верховенства права, оскільки ОСОБА_1 придбала спірне майно за кредитні кошти та особисто розпорядилася цим майном шляхом передання його в іпотеку на забезпечення виконання своїх зобов`язань. Реєстрація права власності на спірну квартиру за банком відбулася внаслідок невиконання позивачкою її обов`язків щодо погашення кредиту за тією процедурою, яка нею була погоджена у договорі іпотеки та визнана нею згодом.

Враховуючи вимоги статті 400 ЦПК України щодо меж розгляду справи судом касаційної інстанції, у Верховного Суду відсутні підстави для перегляду оскаржених судових рішень.

Передбачених частиною третьою статті 400 ЦПК України підстав для виходу за межі доводів та вимог касаційної скарги Верховним Судом не встановлено.

Європейський суд з прав людини зауважує, що процесуальні норми призначені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також про те, що сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються. Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (рішення від 21 жовтня 2010 року у справі «DIYA 97 v. UKRAINE», № 19164/04, пункт 47).

Щодо доводів про неврахування апеляційним судом висновків Верховного Суду

Перевіряючи доводи заявника про неврахування апеляційним судом висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 травня 2020 року у справі № 644/3116/18 (провадження № 14-45цс20), колегія суддів враховує таке.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 травня 2020 року у справі № 644/3116/18-ц (провадження № 14-45цс20), на яку посилається заявниця у касаційній скарзі, зазначено, що:

«Підписавши іпотечне застереження, сторони визначили лише можливі шляхи звернення стягнення, які має право використати іпотекодержатель. Стягнення є примусовою дією іпотекодержателя, направленою до іпотекодавця з метою задоволення своїх вимог. При цьому до прийняття Закону № 1304-VII право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки (як у судовому, так і в позасудовому порядку) залежало не від наявності згоди іпотекодавця, а від наявності факту невиконання боржником умов кредитного договору. Водночас Закон № 1304-VII ввів тимчасовий мораторій на право іпотекодержателя відчужувати майно іпотекодавця без згоди останнього на його відчуження. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про те, що квартира площею 37,10 кв. м за адресою: АДРЕСА_1, яка використовується позивачем як місце постійного проживання, не може бути примусово стягнута на підставі дії Закону № 1304-VII, у тому числі і шляхом реєстрації права власності за АТ «КБ «Приватбанк» як забезпечення виконання ОСОБА_1 умов кредитного договору від 23 квітня 2008 року, укладеного в іноземній валюті. Отже, у нотаріуса були наявні підстави для відмови у проведенні державної реєстрації права власності на вказану квартиру за АТ «КБ «Приватбанк». Аналогічний висновок щодо застосування положень Закону № 1304-VII міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 802/1340/18-а. Підстави для відступу від цього висновку відсутні».

Таким чином у справі № 644/3116/18-ц задоволенню позовних вимог передувало те, що суди установили наявність підстав для застосування положень Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», на відміну від справи, яка переглядається, у якій суди попередніх інстанцій установили відсутність підстав для застосування наведених положень.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20), ураховуючи висновки щодо тлумачення поняття «подібні правовідносини», задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов`язують визначати подібність правовідносин (подібність відносин) Велика Палата Верховного Суду вважала за потрібне конкретизувати: висновок про те, що така подібність означає, зокрема, тотожність суб`єктного складу правовідносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин); висновок про те, що під судовими рішеннями у подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, за змістом яких тотожними, аналогічними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин.

У цій справі Велика Палата Верховного Суду зазначила, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Верховний Суд висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи, і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами. З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності та необхідності застосування правових висновків Верховного Суду в кожній конкретній справі (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 154/3029/14-ц, провадження № 14-43цс22).

Отже, правові висновки Верховного Суду не мають універсального характеру для всіх без винятку справ, а тому колегія суддів не бере до уваги посилання заявника на неврахування апеляційним судом висновків щодо застосування норми права, викладених у постанові Верховного Суду, на які посилається заявниця у касаційній скарзі.

Саме по собі посилання на неоднакове застосування положень норм матеріального права у різних справах хоч і у подібних правовідносинах, але з різними встановленими обставинами, не має правового значення для справи, яка є предметом перегляду, та не свідчить про різне застосування чи тлумачення норм матеріального права.

За таких обставин касаційна скарга не підлягає задоволенню, а оскаржені судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають залишенню без змін.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Суд апеляційної інстанції відповідно до вимог статті 367 ЦПК України перевірив законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції у межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у місцевому суді.

Доводи касаційної скарги про неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права і порушення норм процесуального права є безпідставними, не спростовують висновків місцевого та апеляційного суду і не дають підстав для скасування оскаржених судових рішень.

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України) .

Враховуючи наведене, встановивши, що оскаржені судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального і процесуального права, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а оскаржені судові рішення без змін.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки у задоволенні касаційної скарги, на думку колегії суддів, слід відмовити, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 402 409 410 415 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Богунського районного суду м. Житомира від 03 червня 2022 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 08 вересня 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийІ. М. Фаловська СуддіВ. М. Ігнатенко С. О. Карпенко В. В. Сердюк О. М. Ситнік