Історія справи

Постанова

Іменем України

02 серпня 2018 року

м. Київ

справа № 2-3300/06

провадження № 61-16038св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Крата В. І. (суддя-доповідач), Антоненко Н. О., Журавель В. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4,

відповідач - ОСОБА_5,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_5 на заочне рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 30 червня 2006 року у складі судді: Антонової Н. В. та постанову Апеляційного суду м. Києва від 06 березня 2018 року у складі колегії суддів: Мазурик О. Ф., Махлай Л. Д., Кравець В. А.,

ВСТАНОВИВ:

14 червня 2006 року ОСОБА_4 звернулася до Голосіївського районного суду м. Києва з позовом до ОСОБА_5 про стягнення аліментів на утримання дитини.

Позовні вимоги обґрунтовувала тим, що вона разом з відповідачем є батьками ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1. Посилаючись на те, що з моменту народження сина, відповідач дитиною не цікавиться, матеріальної допомоги на утримання дитини не надає, просила стягнути з ОСОБА_5 аліменти на утримання сина в розмірі ? частини від доходу відповідача, починаючи з дня звернення до суду та до досягнення дитиною повноліття.

Заочним рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 30 червня 2006 року позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4 аліменти на утримання сина ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, у розмірі ? частини від всіх видів заробітку відповідача, починаючи з 14 червня 2006 року і до повноліття сина, тобто до ІНФОРМАЦІЯ_3. Заочне рішення мотивоване тим, що відповідач не виконував свого батьківського обов'язку щодо утримання дитини.

Ухвалою Голосіївського районного суду м. Києва від 06 грудня 2017 року заяву відповідача про перегляд заочного рішення залишено без задоволення. Ухвала мотивована тим, що відповідачем не надано суду доказів, що мають істотне значення для правильного вирішення справи.

Постановою Апеляційного суду м. Києва від 06 березня 2018 року заочне рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 30 червня 2006 року залишене без змін. Постанова мотивована тим, що рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому відсутні підстави для його скасування.

У квітні 2018 року ОСОБА_5 подав касаційну скаргу на заочне рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 30 червня 2006 року та постанову Апеляційного суду м. Києва від 06 березня 2018 року, в якій просить скасувати оскаржені рішення, направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції та винести окрему ухвалу.

Касаційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції помилково зазначив у рішенні що відповідач був належним чином повідомлений про день, час та місце розгляду справи, та направив до суду листа, в якому позовні вимоги визнав у повному обсязі і просив розглянути справу без його участі. Зазначає, що за адресою, яка вказана у позові, він ніколи не проживав, а тому судові повістки не отримував. Не повідомлення його судом першої інстанції про день, час та місце розгляду справи позбавило можливості надати докази, які б мали суттєве значення для розгляду справи, а саме на час звернення до суду з позовом про стягнення аліментів на утримання сина ОСОБА_6, з нього за постановою Залізничного районного суду м. Києва від 20 жовтня 1999 року було стягнуто аліменти ще на одну неповнолітню дитину - доньку ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_2. ОСОБА_5 вказує, що надавав матеріальну допомогу на утримання сина, проте позивач відмовлялася від її отримання, а також перешкоджала приймати участь у вихованні сина та спілкуватися з ним. Вважає, що при розгляді справи суд першої інстанції не з'ясовував обставини, встановлені статтями 182, 188 СК України, та які мають значення при вирішенні спору про стягнення аліментів.

Ухвалою Верховного Суду від 11 квітня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі.

Колегія суддів приймає аргументи, які викладені у касаційній скарзі, з таких мотивів.

Суди встановили, що ОСОБА_4 та ОСОБА_5 до 19 грудня 2000 року перебували у шлюбі та є батьками ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1.

Після розірвання шлюбу син залишився проживати з матір'ю та перебував на її утриманні. Відповідач не виконував свого батьківського обов'язку щодо утримання дитини, що стало підставою звернення до суду. Справа судом першої інстанції розглядалася без участі відповідача і ухвалено заочне рішення.

При зверненні із апеляційною скаргою ОСОБА_5 вказував, що він не був належним чином повідомлений про розгляд справи.

При залишенні без змін рішення суду першої інстанції апеляційний суд вважав, що неналежне повідомлення відповідача про день, час та місце розгляду справи судом першої інстанції не є підставою для скасування законного та правильного по суті рішення, оскільки таке порушення не призвело до правильного вирішення справи.

Колегія суддів не погоджується із цим висновком апеляційного суду з таких підстав.

Згідно частини першої статті 158 ЦПК України (в редакції, чинній на момент ухвалення рішення суду першої інстанції) розгляд судом цивільної справи відбувається в судовому засіданні з обов'язковим повідомленням осіб, які беруть участь у справі.

Європейський суд з прав людини вказав, що принцип рівності сторін - один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду - передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом (GUREPKA v. UKRAINE (№ 2), № 38789/04, § 23, ЄСПЛ, від 08 квітня 2010 року).

Європейський суд з прав людини зауважив, що право на публічний розгляд, передбачене пунктом 1 статті 6 Конвенції, має на увазі право на «усне слухання». Право на публічний судовий розгляд становить фундаментальний принцип. Право на публічний розгляд було б позбавлене смислу, якщо сторона в справі не була повідомлена про слухання таким чином, щоб мати можливість приймати участь в ньому, якщо вона вирішила здійснити своє право на явку до суду, встановлене національним законом. В інтересах здійснення правосуддя сторона спору повинна бути викликана в суд таким чином, щоб знати не тільки про дату і місце проведення засідання, але й мати достатньо часу, щоб встигнути підготуватися до справи (TRUDOV v. RUSSIA, № 43330/09, § 25, 27, ЄСПЛ, від 13 грудня 2011 року).

Аналіз матеріалів справи свідчить, що в матеріалах справи наявні телеграми з повідомленням (а.с. 7, 9, 10), але відсутні докази їх отримання ОСОБА_5Тобто матеріали справи не містять документів, які б підтверджували, що ОСОБА_5 було належним чином повідомлено про розгляд судом його справи.

Згідно з пунктом 5 частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов'язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо справу розглянуто за відсутності будь-кого з учасників справи, належним чином не повідомлених про дату, час і місце судового засідання, якщо такий учасник справи обґрунтовує свою касаційну скаргу такою підставою.

Таким чином, не можна вважати, що суд першої інстанції дотримався вимог щодо належного повідомлення сторін у справі про час та місце розгляду справи відповідно до вимог статей 74?76 ЦПК України (в редакції, чинній на момент ухвалення рішення суду першої інстанції), чим, окрім іншого, порушено і вимоги статті 6 Конвенції про доступ до правосуддя.

За таких обставин доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що оскаржене заочне рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 30 червня 2006 року та постанова Апеляційного суду м. Києва від 06 березня 2018 року ухвалені без додержання норм процесуального права (пункт 5 частини першої статті 411 ЦПК України).

У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу ОСОБА_5 слід задовольнити частково. Оскаржені рішення скасувати та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Керуючись статтями 400, 401, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_5 задовольнити частково.

Заочне рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 30 червня 2006 року та постанову Апеляційного суду м. Києва від 06 березня 2018 року скасувати.

Передати справу № 2-3300/06 на новий розгляд до суду першої інстанції.

З моменту прийняття постанови заочне рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 30 червня 2006 року та постанова Апеляційного суду м. Києва від 06 березня 2018 року втрачають законну силу і подальшому виконанню не підлягають.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. І. Крат

Н.О. Антоненко

В.І. Журавель