Історія справи

Постанова КЦС ВП від 18.09.2024 року у справі №372/4156/18
Ухвала КЦС ВП від 09.12.2020 року у справі №372/4156/18

Постанова

Іменем України

17 листопада 2021 року

м. Київ

справа № 372/4156/18

провадження № 61-17216св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Хопти С. Ф. (суддя-доповідач),

Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - перший заступник прокурора Київської області в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації,

відповідачі: Обухівська районна державна адміністрація Київської області, ОСОБА_1,

представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2,

третя особа - ОСОБА_3,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, подану представником - ОСОБА_2, на рішення Обухівського районного суду Київської області

від 05 грудня 2019 року у складі судді Зінченко О. М. та постанову Київського апеляційного суду від 21 вересня 2020 року у складі колегії суддів: Лапчевської О. Ф., Гуля В. В., Білич І. М.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2018 року перший заступник прокурора Київської області в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації звернувся до суду з позовною заявою до Обухівської районної державної адміністрації Київської області (далі - Обухівська РДА) та ОСОБА_1, третя особа - ОСОБА_3, про визнання розпорядження недійсним та витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що розпорядженням голови Обухівської районної державної адміністрації від 07 квітня 2008 року № 506 затверджено проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність 56-ом громадянам для ведення індивідуального садівництва в адміністративних межах Української міської ради Обухівського району Київської області. На підставі вказаного розпорядження ОСОБА_3 отримав державний акт на право власності на землю загальною площею 0,12 га. У подальшому,

ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу від 03 грудня 2009 року за № 3312 відчужив належну йому земельну ділянку на користь ОСОБА_1, шляхом постановлення 24 вересня 2011 року на державному акті на право власності серії ЯЖ № 217208 відмітки про перехід права власності. Проте встановлено, що громадяни, яким безоплатно надано у власність земельні ділянки, накладаються на водне плесо річки Стугна, що суперечить нормам чинного законодавства.

Враховуючи викладене, перший заступник прокурора Київської області в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації просив суд визнати недійсним розпорядження Обухівської РДА від 07 квітня

2008 року № 506 "Про затвердження проекту із землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність 56-ом громадянам для ведення індивідуального садівництва в адміністративних межах Української міської ради" в частині передачі у власність земельної ділянки ОСОБА_3.

Витребувати на користь держави в особі Київської обласної державної адміністрації з незаконного володіння ОСОБА_1 земельну ділянку площею 0,12 га з кадастровим номером 3223151000:06:014:0008, яка розташована в адміністративних межах Української міської ради Обухівського району Київської області.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 05 грудня

2019 року позов першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації задоволено.

Визнано недійсним розпорядження Обухівської РДА від 07 квітня 2008 року № 506 "Про затвердження проекту із землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність 56-ом громадянам для ведення індивідуального садівництва в адміністративних межах Української міської ради" в частині передачі у власність земельної ділянки ОСОБА_3.

Витребувано на користь держави в особі Київської обласної державної адміністрації з незаконного володіння ОСОБА_1 земельну ділянку площею 0,12 га з кадастровим номером 3223151000:06:014:0008, яка розташована в адміністративних межах Української міської ради Обухівського району Київської області. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що розпорядження Обухівської РДА від 07 квітня 2008 року № 506 "Про затвердження проекту із землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність 56-ом громадянам для ведення індивідуального садівництва в адміністративних межах Української міської ради Обухівського району Київської області" в частині надання у приватну власність ОСОБА_3 земельної ділянки, площею 0,12 га з кадастровим номером 3223151000:06:014:0008 прийнято всупереч вимогам ЗК України та ВК України, зокрема незаконність розпорядження полягає в тому, що на його підставі відбулась незаконна передача земель водного фонду, а саме 100-метрової прибережної захисної смуги затоки Канівського водосховища на річці Дніпро.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 21 вересня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Обухівського районного суду Київської області від 05 грудня 2019 року залишено без задоволення. Рішення Обухівського районного суду Київської області від 05 грудня 2019 року залишено без змін.

Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що розпорядження Обухівської РДА від 07 квітня 2008 року № 506 та видані на його підставі державні акти на право власності на земельні ділянки суперечать вимогам статей 58, 60, 61 Земельного кодексу України, статей 86 88 89 Водного кодексу України та підлягають визнанню недійсними.

ОСОБА_3 в силу зовнішніх, об'єктивних, явних і видимих, характерних для земель водного фонду (статті 1 3 4 Водного кодексу України) природних ознак (наявності річки Стугна, її берегових ліній, прибережно-захисних смуг) спірних земельних ділянок знав або, проявивши розумну обачність, міг знати про те, що землі водного фонду вибули з володіння держави з порушенням вимог закону, що ставить його добросовісність під час набуття земельних ділянок у власність під обґрунтований сумнів.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи

У листопаді 2020 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1, подана представником - ОСОБА_2, в якій представник заявника просить скасувати рішення суду першої інстанції, постанову суду апеляційної інстанції та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на те, що суди в оскаржуваних судових рішеннях застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду, не дослідили зібрані у справі докази, суд апеляційної інстанції необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, справу розглянуто за відсутності ОСОБА_1, належним чином не повідомленого про дату, час і місце судового засідання (пункти 1 та 4 частини 2 статті 389 ЦПК України, пункт 5 частини 1 та пункти 1, 4 частини 3 статті 411 ЦПК України).

Касаційну скаргу мотивовано тим, що прокурором не надано достовірних, належних та допустимих доказів того, що спірна земельна ділянка знаходиться в межах прибережної захисної смуги, оскільки землевпорядною експертизою цей факт не встановлено. Суди дійшли хибного і передчасного висновку про доведеність знаходження спірної земельної ділянки в межах прибережної захисної смуги та про її належність до земель водного фонду, а також про невідповідність вимогам водного законодавства передання спірної земельної ділянки у приватну власність. ОСОБА_1 зазначає, що жодної підстави, визначеної законом, щодо витребування майна у добросовісного набувача немає, оскільки держава, як власник спірної земельної ділянки, діючи через свої органи вчинила ряд дій, які передбачені законом, і передала спірну земельну ділянку у власність фізичній особі. Прокурор не довів, що втручання в майнові права відповідача відповідає критерію пропорційності між загальними інтересами суспільства та необхідністю дотримання фундаментальних прав окремої особи.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 01 лютого 2021 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано матеріали справи із суду першої інстанції.

У лютому 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 10 листопада 2021 року справу за позовом

першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації до Обухівської РДА та

ОСОБА_1, третя особа - ОСОБА_3, про визнання недійсним розпорядження та витребування земельних ділянок із чужого незаконного володіння призначено до судового розгляду.

Відзив на касаційну скаргу до суду не надійшов

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Розпорядженням Обухівської РДА від 07 квітня 2008 року № 506 затверджено проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність 56-ом громадянам загальною площею 6,72 га для ведення індивідуального садівництва в адміністративних межах Української міської ради. А саме ОСОБА_3 передано у власність земельну ділянку загальною

площею 0,12 га.

На підставі вищезазначеного розпорядження ОСОБА_3 отримав державний акт на право власності на земельну ділянку від 21 травня

2008 року серії ЯЖ № 217208 з кадастровим номером 3223151000:06:014:0008.

ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу від 30 грудня 2009 року № 3312 відчужив належну йому земельну ділянку площею 0,12 га з кадастровим номером 3223151000:06:014:0008 на користь ОСОБА_1 шляхом проставлення 24 вересня 2011 року на державному акті на право власності серії ЯЖ № 217208 відмітки про перехід права власності.

Відповідно до інформації, наданої Київським державним підприємством геодезії, картографії, кадастрових та геоінформаційних систем "Київгеоінформатика" від 09 листопада 2018 року № 01-01/268, схеми накладення оспорюваних земельних ділянок встановлено, що земельна ділянка з кадастровим номером 3223151000:06:014:0008 як на момент її відведення у 2008 році, так і на сьогодні накладається на землі водного фонду, а саме на 100 метрову прибережну захисну смугу затоки Канівського водосховища на річці Дніпро.

За інформацією Центральної геофізичної обсерваторії імені Бориса Срезневського від 07 листопада 2018 року за № 17-08/2223 встановлено, що водний об'єкт, що розташований поряд із земельною ділянкою з кадастровим номером: 3223151000:06:014:0008 це природний водний

об'єкт - затока річки Дніпро, яка утворилась після заповнення Канівського водосховища, як затоплення низинних ділянок заплави Дніпра і гирлової частини річки Стугна.

Позиція Верховного Суду

Частиною 3 статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частиною 2 статті 389 ЦПК України.

Касаційна скарга ОСОБА_1, подана представником - ОСОБА_2, задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

У частині 3 статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин 1 і 2 статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами 1 , 2 та 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до статті 2 Закону України "Про охорону земель" об'єктом особливої охорони держави є всі землі в межах території України.

Статями 19, 20 ЗК України передбачено, що землі України за основним цільовим призначенням поділяються на категорії, зокрема землі сільськогосподарського призначення й землі водного фонду. Віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Зміна цільового призначення земельних ділянок здійснюється за проектами землеустрою щодо їх відведення.

Згідно з пунктом "а" статті 21 ЗК України порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання недійсними рішень органів державної влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок громадянам та юридичним особам.

Частиною 1 статті 58 ЗК України та статтею 4 ВК України передбачено, що до земель водного фонду належать землі, зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об'єктами, болотами, а також островами, не зайнятими лісами; прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм, крім земель, зайнятих лісами; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів.

Таким чином, до земель водного фонду України відносяться землі, на яких хоча й не розташовані об'єкти водного фонду, але за своїм призначенням вони сприяють функціонуванню і належній експлуатації об'єктів водного фонду, виконують певні захисні функції.

Крім того, за положеннями статті 60 ЗК України та статті 88 ВК України уздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об'єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності у межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги. Правовий режим прибережних смуг визначається статтями 60, 61, 62 ЗК України та статтями 1,88-90 ВК України.

Прибережні захисні смуги встановлюються на земельних ділянках всіх категорій земель, крім земель морського транспорту. Землі прибережних захисних смуг перебувають у державній та комунальній власності та можуть надаватися в користування лише для цілей, визначених ВК України. У межах існуючих населених пунктів прибережна захисна смуга встановлюється з урахуванням містобудівної документації. Прибережні захисні смуги встановлюються за окремими проектами землеустрою. Проекти землеустрою щодо встановлення меж прибережних захисних смуг (з установленою в них пляжною зоною) розробляються в порядку, передбаченому законом. Уздовж морів та навколо морських заток і лиманів встановлюється прибережна захисна смуга шириною не менше двох кілометрів від урізу води. У межах прибережної захисної смуги морів та навколо морських заток і лиманів встановлюється пляжна зона, ширина якої визначається залежно від ландшафтно-формуючої діяльності моря, але не менше 100 метрів від урізу води, що включає: території, розташовані між лінією максимального відпливу та лінією максимального напливу хвиль, зареєстрованих під час найсильніших штормів, а також територію берега, яка періодично затоплюється хвилями; прибережні території - складені піском, гравієм, камінням, ракушняком, осадовими породами, що сформувалися в результаті діяльності моря, інших природних чи антропогенних факторів; скелі, інші гірські утворення.

Відповідно до статті 61 ЗК України, статті 89 ВК України прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності. Зокрема, у прибережних захисних смугах уздовж річок, навколо водойм та на островах забороняється: розорювання земель (крім підготовки ґрунту для залуження і залісення), а також садівництво та городництво; зберігання та застосування пестицидів і добрив; влаштування літніх таборів для худоби; будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних, гідрометричних та лінійних), у тому числі баз відпочинку, дач, гаражів та стоянок автомобілів тощо. Об'єкти, що знаходяться у прибережній захисній смузі, можуть експлуатуватись, якщо при цьому не порушується її режим. Не придатні для експлуатації споруди, а також ті, що не відповідають встановленим режимам господарювання, підлягають винесенню з прибережних захисних смуг.

Згідно з пунктом 2.9 Порядку погодження природоохоронними органами матеріалів щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок, затвердженого наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища України від 5 листопада 2004 року № 434 в редакції, чинний на час виникнення спірних правовідносин (наказ втратив чинність на підставі Наказу Міністерства екології та природних ресурсів України від 12 червня 2017 року № 217), у разі відсутності належної землевпорядної документації та встановлених у натурі (на місцевості) меж щодо водоохоронних зон та прибережних захисних смуг водних об'єктів природоохоронний орган забезпечує їх збереження, шляхом урахування при розгляді матеріалів щодо вилучення (викупу), надання цих земельних ділянок нормативних розмірів прибережних захисних смуг, встановлених статтею 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 травня 1996 року № 486 (далі - Порядок № 486), з урахуванням існуючих конкретних умов забудови на час встановлення водоохоронної зони. Порядок та умови виготовлення проектів землеустрою, в тому числі й щодо прибережних смуг, визначаються статтями 50, 54 Закону України "Про землеустрій".

Таким чином, землі, зайняті поверхневими водами, природними водоймами (озера), водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки), каналами й іншими водними об'єктами, та землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які поширюється спеціальний порядок надання й використання.

Прибережна захисна смуга - це частина водоохоронної зони визначеної законодавством ширини вздовж річки, моря, навколо водойми, на якій встановлено особливий режим.

Існування прибережних захисних смуг визначеної ширини передбачене нормами закону (стаття 60 ЗК України, стаття 88 ВК України). Відтак відсутність проекту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не свідчить про відсутність самої прибережної захисної смуги, оскільки її розміри встановлені законом.

Системний аналіз наведених норм законодавства дає підстави для висновку про те, що при наданні земельної ділянки за відсутності проекту землеустрою зі встановлення прибережної захисної смуги необхідно виходити з нормативних розмірів прибережних захисних смуг, установлених

статтею 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку № 486. Надання у приватну власність земельних ділянок, які знаходяться у прибережній захисній смузі, без урахування обмежень, зазначених у статті 59 ЗК України, суперечить нормам статті 59 ЗК України.

Наведений висновок узгоджується із правовою позицією Великої Палати Верховного Суду викладеною у постановах від 30 травня 2018 року у справі № 469/1393/16-ц (провадження № 14-71цс18), від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (провадження № 14-452цс18) (пункт 44),

від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18) (пункт 53), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19) (пункт 63.2).

Установлено, що спірна земельна ділянка знаходиться в межах законодавчо визначеної статтею 88 ВК України стометрової захисної смуги затоки Київського водосховища на річці Дніпро.

Відповідно до статті 84 ЗК України у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Право державної власності на землю набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій, державних органів приватизації відповідно до закону.

До земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність належать землі водного фонду, крім випадків, визначених статті 84 ЗК України.

Статтею 59 ЗК України (чинного на момент виникнення спірних правовідносин) визначено, що громадянам та юридичним особам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть безоплатно передаватись у власність замкнені природні водойми (загальною площею до 3 гектарів).

Цією ж статтею установлено вичерпний перелік видів функціонального використання земель водного фонду, для яких їх можуть передавати в користування громадян органи місцевого самоврядування та виконавчої влади.

Зокрема, землі водного фонду можуть передаватись в користування лише для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих потреб, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт.

Враховуючи викладене, чинним законодавством передбачено лише один випадок, коли землі водного фонду можуть передаватись у приватну власність та п'ять випадків, коли їх може бути передано в користування.

Можливість передачі у приватну власність земель водного фонду для ведення індивідуального садівництва законом не передбачена.

Згідно з частиною 3 статті 122 ЗК України районні державні адміністрації на їх території надають земельні ділянки із земель державної власності у постійне користування юридичним особам у межах сіл, селищ, міст районного значення для всіх потреб та за межами населених пунктів для: а) сільськогосподарського використання; б) ведення водного господарства, крім випадків, передбачених частиною сьомою цієї статті; в) будівництва об'єктів, пов'язаних з обслуговуванням жителів територіальної громади району (шкіл, закладів культури, лікарень, підприємств торгівлі тощо), крім випадків, визначених частиною сьомою цієї статті.

За змістом частини 4 статі 122 ЗК України обласні державні адміністрації надають земельні ділянки на їх території із земель державної власності у постійне користування юридичним особам у межах міст обласного значення та за межами населених пунктів для всіх потреб, крім випадків, визначених частинами третьою, сьомою цієї статті.

Відповідно до частини 5 статті 149 ЗК України районні державні адміністрації па їх території вилучають земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, в межах сіл, селищ, міст районного значення для всіх потреб та за межами населених пунктів для: а) сільськогосподарського використання; б) ведення водного господарства, крім випадків, визначених частиною дев'ятою цієї статті; в) будівництва об'єктів, пов'язаних з обслуговуванням жителів територіальної громади району (шкіл, лікарень, підприємств торгівлі тощо), крім випадків, визначених частиною дев'ятою цієї статті.

Частиною 6 статті 149 ЗК України передбачено, що обласні державні адміністрації на їх території вилучають земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, в межах міст обласного значення та за межами населених пунктів для всіх потреб, крім випадків, визначених частинами п'ятою, дев'ятою цієї статті.

Установивши, що передана Обухівською районною державною адміністрацією у приватну власність ОСОБА_3 земельна ділянка площею 0,12 га з кадастровим номером undefined накладається на землі водного фонду, розпорядником яких згідно зі статями 122,

149 ЗК України є Київська обласна державна адміністрація, суди дійшли обґрунтованого висновку про незаконність розпорядження Обухівської районної державної адміністрації від 07 квітня 2008 року № 506 в частині надання у приватну власність ОСОБА_3 спірної земельної ділянки, а також витребування земельної ділянки на користь держави із чужого незаконного володіння.

Доводи касаційної скарги про пропуск позивачем позовної давності є необґрунтованими з огляду на таке.

Як зазначила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 червня

2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18), зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням ЗК України та ВК України треба розглядати як не пов'язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі позовну вимогу зобов'язати повернути земельну ділянку слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду (пункт 71 постанови Великої Палати Верховного Суду

від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (провадження № 14-452цс18), а також пункт 96 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18)). Власник земельної ділянки водного фонду може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути таку ділянку.

Оцінюючи наявність підстав для втручання у право на мирне володіння майном, Верховний Суд виходить з такого.

Положеннями статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Концепція "майна" в розумінні статті 1 Першого протоколу має автономне значення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві. Певні права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися правом власності, а отже, і "майном".

Предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції є втручання держави у право на мирне володіння майном. У практиці ЄСПЛ (серед багатьох інших, наприклад, рішення ЄСПЛ у справах "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" від 23 вересня 1982 року, "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства" від 21 лютого 1986 року, "Колишній король Греції та інші проти Греції" від 23 листопада 2000 року, "Трегубенко проти України" від 02 листопада 2004 року, "Булвес" АД проти Болгарії" від 22 січня

2009 року, "Щокін проти України" від 14 жовтня 2010 року, "Сєрков проти України" від 07 липня 2011 року, "East/West Alliance Limited" проти України" від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: чи є втручання законним; чи має воно на меті "суспільний ", "публічний" інтерес; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.

Втручання держави у право на мирне володіння майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм та не суперечити принципам верховенства права.

Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення "суспільного ", "публічного" інтересу держави у право на мирне володіння майном, за наявності об'єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів. Поняття "суспільний інтерес" має широке значення (рішення ЄСПЛ

від 23 листопада 2000 року у справі "Колишній король Греції та інші проти Греції"). Крім того, ЄСПЛ також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства, безперечно, становить "суспільний інтерес" (рішення ЄСПЛ від 02 листопада 2004 року у справі "Трегубенко проти України").

Критерій "пропорційності" передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. "Справедлива рівновага" передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе "індивідуальний і надмірний тягар". При цьому з питань оцінки "пропорційності ", як і з питань наявності "суспільного", "публічного" інтересу, ЄСПЛ визнає за державою досить широку "сферу розсуду", за винятком випадків, коли такий "розсуд" не ґрунтується на розумних підставах.

Таким чином, стаття 1 Першого протоколу гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність чи у довготривалу оренду, і для оцінки додержання "справедливого балансу" в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте, поведінка особи, в якої майно витребовується.

У цій справі "суспільним ", "публічним" інтересом звернення прокурора до суду з вимогою повернути спірну земельну ділянку з володіння

ОСОБА_1 є задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно важливого та соціально значущого питання - передачі у користування громадянам земель водного фонду, а також захист суспільних інтересів загалом, права власності на землю Українського народу. "Суспільний ", "публічний" інтерес полягає у відновленні правового порядку в частині визначення меж компетенції органів державної влади, відновленні становища, яке існувало до порушення права власності Українського народу на землю, захист такого права шляхом повернення державі земельної ділянки. "Суспільним ", "публічним" інтересом у вимогах прокурора можна вважати також забезпечення охорони поверхневих водних об'єктів від забруднення, засмічення, та інших дій, які можуть погіршити його природний стан, завдавати шкоди здоров'ю людей, спричинити зменшення рибних запасів та інших об'єктів водного промислу, завдати інших екологічних проблем.

ОСОБА_1 не мав перешкод у доступі до законодавства й у силу зовнішніх, об'єктивних, явних і видимих природних ознак спірної земельної ділянки, проявивши розумну обачність, міг і повинен був знати про те, що ділянка перебуває у межах прибережної захисної смуги Київського водосховища на річці Дніпро, а тому вибула з володіння Київської обласної державної адміністрації з порушенням вимог закону, що ставить під обґрунтований сумнів добросовісність відповідача під час набуття у власність спірних земельних ділянок.

До подібних висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 09 вересня

2020 року у справі № 372/4153/18 (провадження № 61-20061св19).

Доводи касаційної скарги про те, що справу розглянуто судом апеляційної інстанції за відсутності відповідача ОСОБА_1, належним чином не повідомленого про дату, час і місце судового засідання, є необґрунтованими з огляду на наступне. У матеріалах справи наявна розписка представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 про повідомлення її про те, що судове засідання відбудеться 21 вересня 2020 року (а. с. 242, т. 2).

Відповідно до частини 1 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених частини 1 410 ЦПК України межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанції прийняті без додержанням норм матеріального і процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що відповідно до положень

статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1, подану представником - ОСОБА_2, залишити без задоволення.

Рішення Обухівського районного суду Київської області від 05 грудня

2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 21 вересня

2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

С. Ф. Хопта

В. В. Шипович