Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 14.07.2020 року у справі №205/3242/17

Постанова

Іменем України

17 листопада 2021 року

м. Київ

справа № 205/3242/17-ц

провадження № 61-9706св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Хопти С. Ф. (суддя-доповідач),

Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1,

відповідач (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_2,

треті особи: виконавчий комітет Новокадацької районної у м. Дніпрі ради, Новокадацький районний відділ Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області, департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпропетровської міської ради,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Ленінського районного суду

м. Дніпропетровська від 25 березня 2019 року у складі судді

Приходченко О. С. та постанову Дніпропетровського апеляційного суду

від 03 червня 2020 року у складі колегії суддів: Лаченкової О. В.,

Варенко О. П., Городничої В. С.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом

до ОСОБА_2, треті особи: виконавчий комітет Новокодацької районної

у м. Дніпрі ради, Новокадацький районний відділ Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області (далі - Новокадацький РВ ГУДМС України в Дніпропетровській області), Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпропетровської міської ради, про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.

Позовну заяву мотивовано тим, що 21 лютого 2004 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було зареєстровано шлюб. На підставі рішення виконавчого комітету Ленінської районної у м. Дніпрі ради від 19 березня 2004 року № 87/6 було змінено умови договору найму житлового

приміщення - квартири

АДРЕСА_1, з померлого ОСОБА_3 на його сина ОСОБА_1.

ОСОБА_1 зазначав, що він разом із відповідачем почали проживати

у спірній квартирі з 26 березня 2004 року. Від шлюбу мають сина ОСОБА_4,

2004 року народження. Проте сімейне життя його з ОСОБА_2

не склалося та з 2012 року шлюбні відносини і сімейне життя було припинено.

Також позивач зазначав, що з січня 2012 року ОСОБА_2 не проживає

у спірній квартирі. На час подання цього позову відповідач проживала

за адресою: квартира АДРЕСА_2.

У зв'язку із чим ОСОБА_1 неодноразово звертався до ОСОБА_2

з проханням знятися із реєстрації, проте остання ухилялася від цього.

ОСОБА_1 зазначав, що з 2016 року проживав однією сім'єю з іншою жінкою.

З урахуванням зазначеного, ОСОБА_1 просив суд визнати ОСОБА_2 такою, що втратила право користування житловим приміщенням, а саме: квартирою

АДРЕСА_1, та зобов'язати Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради зняти ОСОБА_2 з реєстраційного обліку за адресою спірної квартири,

у задоволенні зустрічного позову відмовити.

У січні 2018 року ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом

до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні майном.

Зустрічну позовну заяву мотивовано тим, що вона зареєстрована у спірній квартирі, у якій знаходилися її особисті речі та речі її дитини, яка як член сім'ї, на її думку, не позбавлена права користування житловим приміщенням.

ОСОБА_2 зазначала, що ОСОБА_1 замінив дверні замки у спірній квартирі, чим перешкоджав їй у користуванні цим житловим приміщенням,

у зв'язку з чим вона зверталася до органів поліції із заявою про припинення порушень, проте ОСОБА_1 і в подальшому перешкоджав їй у користуванні спірним житловим приміщенням.

Також зазначала, що на час звернення ОСОБА_1 із позовом про зняття її з реєстрації у спірній квартирі вона перебували у зареєстрованому шлюбі

із позивачем за первісним позовом та у квартирі зареєстрований

їх неповнолітній син, а зняття її з реєстрації, на думку ОСОБА_2, призведе до розлучення її з неповнолітнім сином, що буде порушенням прав дитини.

ОСОБА_2 вважає, що докази, надані ОСОБА_1 не підтверджують факту її непроживання у спірній квартирі. Іншого житла вона не має.

З урахуванням зазначеного, ОСОБА_2 просила суд відмовити

у задоволенні первісного позову та зобов'язати ОСОБА_1 усунути

їй перешкоди у користуванні спірною квартирою шляхом вселення

і передання комплекту ключів, а також зобов'язати ОСОБА_1 не чинити їй перешкоди у користуванні квартирою

АДРЕСА_1. Вирішити питання щодо розподілу судових витрат.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 25 березня 2019 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково.

Визнано ОСОБА_2 такою, що втратила право користування житловим приміщенням за адресою:

АДРЕСА_3.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

У задоволенні іншої частини позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

У задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано наявністю правових підстав для визнання ОСОБА_2 такою, що втратила право користування житловим приміщенням, оскільки ОСОБА_2 не є членом сім'ї ОСОБА_1, який

є наймачем спірної квартири, комунальні послуги не сплачує та інші витрати, пов'язані із утриманням квартири, не несе, а ОСОБА_1 у свою чергу перешкод у користуванні спірним житловим приміщенням їй не чинить.

Разом із тим, відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 щодо зобов'язання Департаменту адміністративних послуг і дозвільних процедур Дніпровської міської ради зняти ОСОБА_2 з реєстраційного обліку, суд першої інстанції виходив із того, що відповідно до частини першої

статті 7 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" судового рішення, яке набрало законної сили, про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, достатньо для зняття такої особи з реєстраційного обліку відповідними державними органами.

Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2, суд першої інстанції виходив із того, що у ході судового розгляду не встановлено факту вчинення їй перешкод ОСОБА_1 у користуванні спірною квартирою,

а також із того, що підстави, викладені у зустрічному позові, не знайшли свого підтвердження.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 03 червня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення. Рішення Ленінського районного суду м.

Дніпропетровська від 25 березня 2019 року залишено без змін.

Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність правових підстав для визнання ОСОБА_2 такою, що втратила право користування житловим приміщенням, оскільки ОСОБА_2 не є членом сім'ї ОСОБА_1, який

є наймачем спірної квартири, комунальні послуги не сплачує та інші витрати, пов'язані із утриманням квартири, не несе, а ОСОБА_1 у свою чергу перешкод у користуванні спірним житловим приміщенням їй не чинить.

Разом із цим, суд апеляційної інстанції погодився із висновками суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 щодо зобов'язання Департаменту адміністративних послуг і дозвільних процедур Дніпровської міської ради зняти ОСОБА_2 з реєстраційного обліку, оскільки відповідно до частини 1 статті 7 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" судового рішення, яке набрало законної сили, про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, достатньо для зняття такої особи

з реєстраційного обліку відповідними державними органами.

Також суд апеляційної інстанції вважав обґрунтованими висновки суду першої інстанції щодо відсутності правових підстав для задоволення зустрічного позову ОСОБА_2, оскільки позивачем за зустрічним позовом не надано, а судом не здобуто належних та допустимих доказів вчинення ОСОБА_1 перешкод ОСОБА_2 у користуванні спірною квартирою.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У липні 2020 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на те, що суди першої та апеляційної інстанцій

в оскаржуваних судових рішеннях застосували норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня

2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19)

та постановах Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду

від 23 вересня 2019 року у справі № 329/398/18-ц (провадження № 61-6362св19) та від 15 січня 2020 року у справі № 754/613/18-ц (провадження № 61-1634св19), а також на те, що судами попередніх інстанцій не досліджено зібраних у справі доказів (пункти 1 та 4 частини другої

статті 389 ЦПК України, пункт 1 частини 3 статті 411 ЦПК України), просила скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити судове рішення про задоволення її зустрічних позовних вимог, а у задоволенні первісного позову відмовити.

Надходження касаційних скарг до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 11 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали цивільної справи № 205/3242/17-ц

із Ленінського районного суду м. Дніпропетровська.

У грудні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 04 жовтня 2021 року справу № 205/3242/17-ц призначено до розгляду.

Аргументи учасників справи

Доводи осіб, які подали касаційні скарги

Касаційна скарга мотивована тим, що ОСОБА_2 вселилася у спірну квартиру як член сім'ї наймача квартири, який не є її власником, і набула право користування чужим майном, яке по своїй суті є сервітутом. У зв'язку із чим, на її думку, її право на користування чужим майном підлягає припиненню на вимогу власника цього майна, зокрема: виконавчого комітету Новокадацької районної у м. Дніпрі ради на підставі частини другої

статті 406 ЦК України.

ОСОБА_2 вважає, що факт припинення сімейних відносин

із ОСОБА_1 не припиняє її права користування спірною квартирою

і не є підставою для її виселення та зняття з реєстрації у цій квартирі.

Надані ОСОБА_1 докази на підтвердження факту не проживання

у спірній квартири ОСОБА_2, на думку останньої, не містять відомостей з якого конкретного часу та на підставі яких конкретних даних зроблено висновок, що вона не проживає у цій квартирі.

ОСОБА_2 посилається на те, що ОСОБА_1 без її відома здійснив заміну вхідних замків у спірну квартиру та не надав їй ключі від них.

Відзиви на касаційну скаргу до суду не надійшли

Фактичні обставини справи, встановлені судами

21 лютого 2004 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зареєстрували шлюб, який було розірвано рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 14 вересня 2017 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 15 березня 2018 року (а. с. 2,4-7, т. 2).

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 мають неповнолітнього сина ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1 (а. с. 3, т. 2).

Рішенням виконавчого комітету Ленінської районної у м. Дніпропетровську ради від 19 березня 2004 року № 87/6 було змінено умови договору найму житлового приміщення

АДРЕСА_1, з померлого батька ОСОБА_3 на сина ОСОБА_1 (а. с. 6, т. 1).

Уквартирі

АДРЕСА_1, зареєстровані ОСОБА_1, ОСОБА_2

та неповнолітній ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1,

що підтверджується довідкою про склад сім'ї та місця реєстрації

від 12 травня 2017 року № 9879 (а. с. 7, т. 1).

Відповідно до актів від 14 травня 2017 року, складеного ОСОБА_6

та ОСОБА_7, та від 21 травня 2017 року, складеного ОСОБА_8

та ОСОБА_9, ОСОБА_2 не проживала за адресою: АДРЕСА_3, з січня 2012 року (а. с. 8,9, т. 1).

Згідно із актом від 26 листопада 2017 року, складеним ОСОБА_10, ОСОБА_11 та ОСОБА_12, ОСОБА_2 не зареєстрована, але фактично проживає у квартирі

АДРЕСА_2 разом із ОСОБА_5,2004 року народження (а. с. 57, т. 1).

Актом обстеження умов проживання від 02 серпня 2017 року, складеним заступником начальника Управління - служба у справах дітей Новокодацького району Дніпропетровської області Ніловою Н. Л., головним спеціалістом-юристом ОСОБА_13 уквартирі

АДРЕСА_1 створені належні умови для навчання та відпочинку дитини, за цією адресою мають постійне місце реєстрації ОСОБА_1, ОСОБА_5,2004 року народження,

та ОСОБА_2 зареєстрована, проте остання не проживає (а. с. 58, т. 1).

Згідно висновків дільничного офіцеру поліції Новокодацького відділу поліції старшого лейтенанта поліції Мазурика А. С. від 07 лютого 2018 року

та 25 квітня 2018 року ОСОБА_2 проживала у квартирі АДРЕСА_2, у спірній квартирі не проживала з 2012 року (а. с. 204,206, т. 1).

Відповідно до пояснень свідків ОСОБА_7 та ОСОБА_6, допитаних

у судовому засіданні суду першої інстанції, ОСОБА_2 вже кілька років

у спірній квартирі не проживала, проте особисті речі вона не вивозила. Скандали з приводу того, що ОСОБА_1 чинить перешкоди у користуванні квартирою, не виникали.

ОСОБА_1 змінив замки у квартирі

АДРЕСА_1, але не з метою чинити перешкоди

ОСОБА_2, а з метою їх оновлення, оскільки мав місце факт фізичного зносу механізмів.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Частиною 3 статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження

у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до пунктів 1, 4 частини 2 статті 389 Цивільного процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті,

є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених пунктів 1, 4 частини 2 статті 389 Цивільного процесуального кодексу України.

Згідно з частиною 1 статті 400 ЦПК України, переглядаючи

у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини,

що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до частини 1 статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частин 1 , 2 та 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог

і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції ухвалені

з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Відповідно до частини 1 статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

За змістом статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто

не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону

за рішенням суду.

Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я

чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Частиною 1 статті 61 ЖК УРСР передбачено, що користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму жилого приміщення.

Відповідно до статті 64 ЖК УРСР члени сім'ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов'язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім'ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов'язаннями, що випливають із зазначеного договору.

До членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім'ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов'язки, як наймач та члени його сім'ї.

Згідно із частиною 4 статті 9 ЖК УРСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Стаття 71 ЖК УРСР встановлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами. За змістом цієї статті при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім'ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців.

Якщо наймач або члени його сім'ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом.

Жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім'ї понад шість місяців у випадках тимчасового виїзду

з постійного місця проживання за умовами і характером роботи або у зв'язку з навчанням (учні, студенти, стажисти, аспіранти тощо), у тому числі

за кордоном, - протягом усього часу виконання цієї роботи або навчання;

Відповідно до статті 72 ЖК УРСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

Аналіз статей 71, 72 ЖК УРСР дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями

за двох умов: не проживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин такого не проживання.

Вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство

не встановлює, у зв'язку з чим поважність причин відсутності особи

за місцем проживання визначається судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи.

Процесуальний закон покладає обов'язок на позивача довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК УРСР строки

у жилому приміщенні без поважних причин. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою,

що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.

Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16-ц, від 22 листопада 2018 року у справі № 760/13113/14-ц,

від 26 лютого 2020 року у справі № 333/6160/17, від 18 березня 2020 року

у справі № 182/6536/13-ц.

Частиною 1 статті 29 ЦК України передбачено, що місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово.

Відповідно до частини 1 статті 6 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" громадянин України, а також іноземець чи особа без громадянства, які постійно або тимчасово проживають в Україні, зобов'язані протягом десяти днів після прибуття до нового місця проживання зареєструвати місце проживання.

Згідно із частиною 1 статті 7 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" зняття з реєстрації місця проживання особи здійснюється, зокрема, на підставі судового рішення, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, про виселення, про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою.

Відповідно до положень частини 1 статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених частини 1 статті 81 ЦПК України.

Згідно із частиною 6 статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Частиною 1 статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина 1 статті 77 ЦПК України).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина 1 статті 80 ЦПК України).

Відповідно до частин 1 -3 статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення

або врахування кожного доказу (групи доказів).

Вирішуючи спір, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, ураховуючи вказані норми матеріального права, правильно встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, оцінивши докази у їх сукупності, встановивши,

що ОСОБА_2 є колишнім членом наймача спірної квартири, яка фактично проживає разом із дитиною за іншою адресою, зокрема: у квартирі

АДРЕСА_2 та ураховуючи відсутність належних та допустимих доказів вчинення ОСОБА_1 перешкод ОСОБА_2 у користуванні спірною квартирою, дійшов правильного висновку про наявність підстав для визнання ОСОБА_2 такою,

що втратили право користування спірною квартирою.

Крім того, згідно інформації з Єдиного державного реєстру судових рішень рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 14 вересня 2017 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 15 березня 2018 року, у справі № 205/3086/17-ц позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу задоволено.

Розірвано шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, зареєстрований 21 лютого 2004 року відділом реєстрації актів цивільного стану Амур-Нижньодніпровського районного управління юстиції

м. Дніпропетровська, актовий запис № 85. Після розірвання шлюбу

ОСОБА_2 залишено прізвище без змін.

Також суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2, оскільки відсутні належні та допустимі докази вчинення ОСОБА_1 перешкод ОСОБА_2 у користуванні спірною квартирою.

При цьому обґрунтовано вважав, що долучені до матеріалів справи

ОСОБА_2 дві копії заяв до Новокадоцького відділення поліції Дніпропетровської області про поновлення її порушених прав,

не є належними та допустимими доказами у справі, оскільки ці заяви були спрямовані до органів поліції лише у січні та квітні 2018 року, тобто після спливу тривалого часу з дати відкриття провадження у цій справі,

що свідчить про відсутність сталого інтересу ОСОБА_2 до її проживання та користування спірною квартирою.

Посилання у касаційній скарзі на те, що право ОСОБА_2 на користування спірною квартирою підлягає припиненню на вимогу власника цього майна, зокрема, виконавчого комітету Новокадацької районної у м. Дніпрі ради

на підставі частини 2 статті 406 ЦК України є необґрунтованими, оскільки право ОСОБА_2 на користування спірною квартирою підлягає припиненню на вимогу не тільки власника спірної квартири, а й на вимогу наймача цієї квартири.

Доводи касаційної скарги про неврахування судами першої та апеляційної інстанцій висновків щодо застосування норм матеріального

й процесуального права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19) та постановах Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 23 вересня 2019 року у справі № 329/398/18-ц (провадження № 61-6362св19) та від 15 січня 2020 року

у справі № 754/613/18-ц (провадження № 61-1634св19), на які заявник посилався у касаційній скарзі, є необґрунтованими, а висновки судів попередніх інстанцій не суперечать зазначеним висновкам Верховного Суду.

Інші доводи касаційної скарги зводяться до невірного тлумачення заявником норм матеріального права та переоцінки доказів, що виходить за межі повноважень розгляду справи у суді касаційної інстанції, передбачених

у статті 400 ЦПК України.

Відповідно до частин 1 , 2 статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення залишає без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 25 березня 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 03 червня

2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту

її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

С. Ф. Хопта

В. В. Шипович