Історія справи

Постанова КЦС ВП від 01.03.2023 року у справі №520/15600/17
Постанова КЦС ВП від 01.03.2023 року у справі №520/15600/17
Постанова КЦС ВП від 01.03.2023 року у справі №520/15600/17

Постанова

Іменем України

01 березня 2023 року

м. Київ

справа № 520/15600/17

провадження № 61-17722св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Хопти С. Ф. (суддя-доповідач),

Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - заступник військового прокурора Одеського гарнізону в інтересах Центрального управління Служби безпеки України та Управління Служби безпеки України в Одеській області,

відповідачі: Департамент міського господарства Одеської міської ради, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги Управління Служби безпеки України в Одеській області, до якого приєдналося Центральне Управління Служби безпеки України, та Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Південного регіону на постанову Одеського апеляційного суду від 23 вересня 2021 року у складі колегії суддів: Цюри Т. В., Гірняк Л. А., Сегеди С. М.,

УСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування

У грудні 2017 року заступник військового прокурора Одеського гарнізону звернувся до суду в інтересах Центрального управління Служби безпеки України (далі - Центральне управління СБУ) та Управління СБУ в Одеській області до Департаменту міського господарства Одеської міської ради, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання протиправним та скасування розпорядження та визнання свідоцтва про право власності недійсним.

Позовні вимоги обґрунтував тим, що на підставі клопотання Управління СБУ в Одеській області від 16 березня 2004 року № 25/906 розпорядженням Київської районної адміністрації Одеської міської ради від 05 квітня

2004 року № 448 до числа службових жилих приміщень Управління СБУ в Одеській області включено, зокрема, квартиру АДРЕСА_1 . У подальшому на підставі наказу Управління СБУ в Одеській області від 08 травня 2016 року № 178/ДСК Приморська районна адміністрація виконкому Одеської міської ради видала розпорядження від 15 червня 2004 року № 1780 «Про прийняття на квартирний облік та надання житлової площі громадянам», відповідно до якого ОСОБА_1 , як співробітник Управління СБУ, на склад родини чотири особи отримала ордер на службову житлову квартиру АДРЕСА_2 , а в подальшому у 2004 році отримала ордер серії ПР № 0915 на зазначену квартиру.

На підставі розпорядження органу приватизації від 28 жовтня 2013 року

№ 220513 чоловіком ОСОБА_1 - ОСОБА_3 спірне житлове приміщення приватизоване, а Департаментом міського господарства Одеської міської ради на ім`я ОСОБА_1 та ОСОБА_3 видано свідоцтво від 28 жовтня 2013 року № 19-26154 про право власності (спільну) на квартиру.

Враховуючи зазначене та посилаючись на норми статті 393 ЦК України та Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», заступник військового прокурора Одеського гарнізону в інтересах Центрального управління СБУ та Управління СБУ в Одеській області просив суд:

визнати незаконним та скасувати розпорядження органу приватизації

від 28 жовтня 2013 року № 220513 про передачу ОСОБА_3 у приватну власність квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 , видане Департаментом міського господарства Одеської міської ради;

визнати свідоцтво від 28 жовтня 2013 року № 19-26154 про право власності ОСОБА_3 та ОСОБА_1 на квартиру що знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 , видане Департаментом міського господарства Одеської міської ради, недійсним.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 11 червня 2019 року у складі судді Бескровного Я. В. позов задоволено.

Визнано незаконним та скасовано розпорядження органу приватизації

від 28 жовтня 2013 року № 220513 про передачу ОСОБА_3 у приватну власність квартири

АДРЕСА_2 , видане Департаментом міського господарства Одеської міської ради.

Визнано недійсним свідоцтво від 28 жовтня 2013 року№ 19-26154 про право власності ОСОБА_3 та ОСОБА_1 на квартиру

АДРЕСА_2 , видане Департаментом міського господарства Одеської міської ради.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що квартира АДРЕСА_2 , вибула з числа службових жилих приміщень поза волею позивачів на підставі розпорядження органу приватизації від 28 жовтня 2013 року № 220513 про передачу ОСОБА_3 у приватну власність квартири, видане Департаментом міського господарства Одеської міської ради та свідоцтва від 28 жовтня 2013 року

№ 19-26154 про право власності ОСОБА_3 та ОСОБА_1 на цю ж квартиру, а тому порушене право позивачів підлягає захисту, а позов задоволенню.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Одеського апеляційного суду від 23 вересня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Київського районного суду м. Одеси від 11 червня 2019 року скасовано, прийнято постанову про відмову у задоволенні позовних вимог.

Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що за відсутності клопотання Управління СБУ в Одеській області про виключення квартири

АДРЕСА_2 з числа службових та відповідного рішення Київської районної адміністрації Одеської міської ради, органом приватизації всупереч вимогам статті 41 Конституції України,

статті 2 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» та пункту 6 Положення про порядок надання службових жилих приміщень і користування ними в Українській РСР, затвердженої постановою Ради Міністрів УРСР від 04 лютого 1988 року № 37, 28 жовтня 2013 року винесено спірне розпорядження № 220513 про безоплатну передачу у власність ОСОБА_3 , як уповноваженому власнику квартири, квартири АДРЕСА_2 .

Проте представником відповідача до суду першої інстанції було подано клопотання від 30 серпня 2018 року про застосування спливу позовної давності, тому суд апеляційної інстанції дійшов висновку про відмову у задоволенні позову з цих підстав, оскільки оскаржувані розпорядження органу приватизації та свідоцтво про право власності винесені 28 жовтня 2013 року, а з цим позовом заступник військового прокурора Одеського гарнізону звернувся лише у грудні 2017 року.

Короткий зміст вимог касаційних скарг та їхні доводи

29 жовтня 2021 року Управління Служби безпеки України в Одеській області, до якого у червні 2022 року приєдналося Центральне управління СБУ, звернулося із касаційною скаргою на постанову Одеського апеляційного суду від 23 вересня 2021 року, у якій просить скасувати оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції та направити справу на новий апеляційний розгляд.

Підставою касаційного оскарження указаного судового рішення заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права, а саме застосування норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року № 369/6892/15-ц,

від 17 жовтня 2018 року № 362/44/17, від 22 травня 2018 року

№ 469/1203/15-ц, від 20 червня 2018 року № 697/2751/14-ц, від 04 грудня

2018 року № 910/18560/16, від 11 вересня 2019 року № 487/10132/14-ц,

від 20 листопада 2018 року № 372/2592/15-ц, Верховного Суду від 29 квітня 2020 року № 704/1145/18, Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року

№ 6-1852цс16, від 08 червня 2016 року № 6-3029цс15, від 17 лютого 2016 року 6-2407цс15 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційну скаргу мотивовано тим, що Центральне управління СБУ про факт незаконної приватизації спірної службової квартири дізналося у 2017 році під час здійснення оперативно-розшукової діяльності, а Управління СБУ в Одеській області як регіональний орган СБУ про зазначений факт взагалі дізналося після відкриття провадження у справі за позовом військової прокуратури Одеського гарнізону. Тому, твердження суду апеляційної інстанції про те, що позивачем не було надано до суду доказів поважності причин пропуску строку позовної давності не відповідає дійсності, а зазначеним обставинам судом не була надана будь-яка оцінка.

Заявник зазначає, що відповідно до практики Верховного Суду перебіг позовної давності починається з часу, коли особа, право якої порушено, або прокурор, який звертається за захистом порушеного права, дізналися про таке порушення, а не з дня видання оскаржуваних розпоряджень.

10 листопада 2021 року Спеціалізована прокуратура у військовій та оборонній сфері Південного регіону звернулася із касаційною скаргою на постанову Одеського апеляційного суду від 23 вересня 2021 року, у якій просить скасувати оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Підставою касаційного оскарження указаного судового рішення заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права, а саме застосування норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц, від 30 травня 2018 року у справі № 367/2271/15-ц, від 30 травня 2018 року у справі № 368/1158/16-ц, від 06 червня 2018 року у справі № 372/1387/13-ц, та у постановах Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року у справі

№ 6-1852цс16, від 08 червня 2016 року у справі № 6-3029цс15, від 12 липня 2017 року у справі № 6-2458цс16 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційну скаргу мотивовано тим, що постанова Одеського апеляційного суду від 20 вересня 2021 року є незаконною, необґрунтованою та такою, що прийнята з неправильним застосуванням норм матеріального та порушенням вимог процесуального права, внаслідок неправильного застосування судом апеляційної інстанції норм статей 252-254 256 257 260 261 ЦК України без урахування висновків щодо застосування цих норм права в подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду.

Так, системний аналіз норм права та судової практики свідчить про те, що початок перебігу позовної давності пов`язаний не з часом поінформованості про вчинення певної дії чи прийняття рішення, а з моментом обізнаності про вчинення порушення закону та порушення у зв`язку з цим прав і охоронюваних законом інтересів.

Разом з цим, суд апеляційної інстанції не встановив момент, з якого саме позивачам, Центральному управлінню СБУ та Управлінню СБУ в Одеській області стало відомо про порушення прав держави внаслідок видання оскаржуваних розпорядження та свідоцтва про право власності на спірну службову квартиру.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 02 грудня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою Управління СБУ, витребувано її матеріали із суду першої інстанції.

Ухвалою Верховного Суду від 13 січня 2022 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Південного регіону.

Ухвалою Верховного Суду від 21 червня 2022 року прийнято заяву Центрального управління СБУ про приєднання до касаційної скарги Управління СБУ.

У січні 2022 року справа надійшла до Верховного Суду.

Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 19 січня 2023 року справу передано

судді-доповідачеві.

Ухвалою Верховного Суду від 31 січня 2023 року справу за позовом

заступника військового прокурора Одеського гарнізону в інтересах Центрального управління СБУ та Управління СБУ в Одеській області до Департаменту міського господарства Одеської міської ради,

ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання протиправним та скасування розпорядження, визнання недійсним свідоцтва про право власності призначено до розгляду.

Відзив на касаційну скаргу до суду не надійшов

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Розпорядженням Київської районної адміністрації Одеської міської ради

від 05 квітня 2004 року № 448 за клопотанням Управління СБУ в Одеській області від 16 березня 2004 року № 25/906 до числа службових жилих приміщень Управління СБУ в Одеській області включено, зокрема, квартиру АДРЕСА_1 . Будинок згідно із даних журналу обліку службових жилих приміщень Київської районної адміністрації Одеської міської ради належить Управління СБУ в Одеській області (а. с. 8, 12, 157-159, т. 1).

Приморська районна адміністрація виконкому Одеської міської ради

15 червня 2004 року видала розпорядження № 1780 від «Про прийняття на квартирний облік та надання житлової площі громадянам» відповідно до якого ОСОБА_1 , як співробітник Управління СБУ, на склад родини чотири особи, отримала ордер на службову житлову квартиру АДРЕСА_2 , ордер серії ПР № 0915

(а. с. 23, т. 1).

На підставі зазначених документів ОСОБА_1 зі своєю сім`єю вселилася у зазначену службову квартиру.

У подальшому ОСОБА_1 та ОСОБА_3 було ініційовано зміну особистого рахунку на вказану жилу площу з ОСОБА_1 , на яку було видано службовий ордер серії ПР № 0915, на її чоловіка ОСОБА_3 (розпорядження Київської районної адміністрації Одеської міської ради

від 30 вересня 2013 року № 465 та у подальшому подано до органу приватизації розпорядження від 01 жовтня 2013 року № 2819/064 на право оформлення договору найму (а. с. 95, т. 1, а. с. 37, т. 2).

Згідно із цим розпорядженням громадянина ОСОБА_3 визнано наймачем спірної квартири, а ОСОБА_1 - такою, що втратила право користування квартирою АДРЕСА_1 .

Серед поданих ОСОБА_1 та ОСОБА_3 документів на приватизацію наявна довідка, видана ВАТ «Одеський домобудівельний комбінат» від 21 жовтня 2013 року № 21/10/13, згідно із якою спірна квартира перебуває на балансі ВАТ «Одеський домобудівельний комбінат» та не є службовою. Проте інформація, що міститься у вказаній довідці

ВАТ «Одеський домобудівельний комбінат» не відповідає дійсності, оскільки жодних доказів того, що зазначена квартира виключена з числа службових або знаходиться на балансі ВАТ «Одеський домобудівельний комбінат» суду не надано (а. с. 94, т. 1).

28 жовтня 2013 року на підставі заяви ОСОБА_3 та інших документів, органом приватизації Департаменту міського господарства Одеської міської ради видано розпорядження № 220513 про передачу зазначеної квартири у спільну часткову власність ОСОБА_3 та ОСОБА_1 (а. с. 91, т. 1).

Департаментом міського господарства Одеської міської ради на ім`я ОСОБА_1 та ОСОБА_3 видано свідоцтво від 28 жовтня 2013 року № 19-26154 про право власності зазначену на квартиру (а. с. 90, т. 1).

ОСОБА_3 помер і спадщину у вигляді 1/2 частини зазначеної квартири прийняла ОСОБА_1 , а 24 травня 2018 року право власності на квартиру як цілу частину на підставі договору дарування зареєстровано на ОСОБА_2 (а. с. 69-70, т. 1, а. с. 24, т. 2).

Відповідно до листа Київської районної адміністрації Одеської міської ради від 25 квітня 2017 року № 764/0111 спірна квартира АДРЕСА_4 із числа службових адміністрацією не виключалась та на час виготовлення цього листа перебуває у зазначеному статусі.

Представником відповідачів ОСОБА_4 до суду першої інстанції було подано клопотання від 30 серпня 2018 року про застосування позовної давності (а. с. 141-143, т. 1).

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга Управління СБУ в Одеській області, до якого приєдналося Центральне управління СБУ, підлягає задоволенню частково.

Касаційна скарга Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Південного регіону підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно із частиною першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до статті 41 Конституції України право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.

За змістом статті 9 ЖК України громадяни мають право на приватизацію квартир (будинків) державного житлового фонду, житлових приміщень у гуртожитках, які перебувають у власності територіальних громад, або придбання їх у житлових кооперативах, на біржових торгах, шляхом індивідуального житлового будівництва чи одержання у власність на інших підставах, передбачених законом.

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» приватизація державного житлового фонду це відчуження квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках, призначених для проживання сімей та одиноких осіб, кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв і т. ін.) державного житлового фонду на користь громадян України.

Державний житловий фонд - це житловий фонд місцевих Рад народних депутатів та житловий фонд, який знаходиться у повному господарському віданні чи оперативному управлінні державних підприємств, організацій, установ.

Як встановлено статтею 2 зазначеного Закону до об`єктів приватизації належать квартири багатоквартирних будинків, одноквартирні будинки, житлові приміщення у гуртожитках (житлові кімнати, житлові блоки (секції), кімнати у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів (далі - квартири (будинки), які використовуються громадянами на умовах найму.

Не підлягають приватизації: квартири-музеї; квартири (будинки), житлові приміщення у гуртожитках, розташовані на територіях закритих військових поселень, підприємств, установ та організацій, природних та біосферних заповідників, національних парків, ботанічних садів, дендрологічних, зоологічних, регіональних ландшафтних парків, парків-пам`яток садово-паркового мистецтва, історико-культурних заповідників, музеїв; квартири (будинки), житлові приміщення у гуртожитках, що перебувають в аварійному стані (в яких неможливо забезпечити безпечне проживання людей); квартири (кімнати, будинки), віднесені у встановленому порядку до числа службових, а також квартири (будинки), житлові приміщення у гуртожитках, розташовані в зоні безумовного (обов`язкового) відселення, забрудненій внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС.

Відповідно до статті 8 цього Закону приватизація державного житлового фонду здійснюється уповноваженими на це органами, створеними місцевою державною адміністрацією, та органами місцевого самоврядування, державними підприємствами, організаціями, установами у повному господарському віданні або оперативному управлінні яких знаходиться державний житловий фонд.

Передача квартир (будинків) у власність громадян здійснюється на підставі рішень відповідних органів приватизації, що приймаються не пізніше місяця з дня одержання заяви громадянина.

Пунктом 6 Положення про порядок надання службових жилих приміщень і користування ними в Українській РСР, затвердженої постановою Ради Міністрів УРСР від 04 лютого 1988 року № 37 встановлено, що жиле приміщення виключається з числа службових, якщо відпала потреба в такому його використанні, а також у випадках, коли в установленому порядку воно виключено з числа жилих. Виключення жилого приміщення з числа службових провадиться на підставі клопотання підприємства, установи, організації рішенням виконавчого комітету відповідної районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів.

Про виключення жилого приміщення з числа службових у журналі обліку службових жилих приміщень робиться відповідна відмітка.

Отже приватизації не підлягають квартири (кімнати, будинки), віднесені у встановленому порядку до числа службових, а їх приватизація можлива лише у випадку виключення з числа службових за наявності клопотання підприємства, установи, організації та відповідного рішення на це виконавчого комітету районної, міської в місті Ради народних депутатів.

Згідно з частиною першою статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Стаття 203 частина перша Кодексу передбачає, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Частина 3 цієї статті встановлює, що якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно із частиною першою статті 393 ЦК України правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується.

Частиною десятою статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» визначено, що акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку.

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, обґрунтовано вважав, що спірне розпорядження від 28 жовтня 2013 року

№ 220513 про безоплатну передачу у власність ОСОБА_3 зазначеної квартири винесено за відсутності клопотання Управління СБУ в Одеській області про виключення квартири АДРЕСА_2 з числа службових та відповідного рішення Київської районної адміністрації Одеської міської ради, органом приватизації всупереч вимогам статті 41 Конституції України, статті 2 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» та пункту 6 Положення про порядок надання службових жилих приміщень і користування ними в Українській РСР, затвердженої постановою Ради Міністрів УРСР

від 04 лютого 1988 року № 37, а тому є незаконним та підлягає скасуванню.

Представником відповідачів ОСОБА_4 до суду першої інстанції було подано клопотання від 30 серпня 2018 року про застосування позовної давності.

Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц, пункти 138-140 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі

№ 183/1617/16).

Суд апеляційної інстанції, відмовляючи у задоволенні позову через сплив трирічного строку позовної давності, вказав, що оспорювані розпорядження органу приватизації та свідоцтво про право власності винесено 28 жовтня 2013 року, а з позовом прокурор звернувся лише у грудні 2017 року.

Частинами третьою, четвертою статті 56 ЦПК України встановлено, що у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора.

Відповідно до абзацу першого частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Частинами першою та п`ятою статті 261 ЦК України встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року

у справі № 907/50/16 (провадження № 12-122гс18) зазначено, що можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15 16 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права. Аналіз статті 261 ЦК України дає підстави для висновку, що початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення відповідного права можна було отримати раніше.

У постанові від 20 червня 2018 року у справі № 697/2751/14-ц (провадження № 14-85цс18) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що для вирішення питання про дотримання строку звернення до суду за захистом порушених прав, суду слід встановити, коли прокурор дізнався чи міг дізнатися про порушення інтересів держави.

Вказаний висновок Велика Палата Верховного Суду конкретизувала у постанові від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17 (провадження

№ 14-183цс18): позовна давність починає обчислюватися з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, у таких випадках: 1) прокурор, який звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, довідався чи мав об`єктивну можливість довідатися (під час кримінального провадження, прокурорської перевірки тощо) про порушення або загрозу порушення таких інтересів чи про особу, яка їх порушила або може порушити, раніше, ніж орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) прокурор звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави за відсутності відповідного органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження щодо захисту таких інтересів.

Крім того, у постановах від 31 жовтня 2018 року у справі № 367/6105/16-ц,

від 07 листопада 2018 року у справі № 372/1036/15-ц, від 30 січня 2019 року у справі № 357/9328/15-ц Велика Палата Верховного Суду зробила висновки про те, що обчислення позовної давності у випадку звернення прокурора до суду з позовом в інтересах держави в особі органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, здійснюється з дня, коли саме цей орган довідався або міг довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Переглядаючи справу в апеляційному порядку, суд апеляційної інстанції не звернув уваги на те, що у матеріалах справи є лист представництва внутрішньої безпеки в Одеській області Управління внутрішньої безпеки СБУ (територіальний підрозділ функціонального підрозділу Центрального управління СБУ) від 29 березня 2017 року, реєстр. № 9/14-787 «Щодо заволодіння військовим майном», яким воно в порядку

статті 214 КПК України повідомило Військову прокуратуру Одеського гарнізону Південного регіону України про можливий факт привласнення службової квартири Управління СБУ в Одеській області шляхом шахрайства та зловживання службовим становищем військовослужбовцями (а. с. 61-64, т. 3).

Отже саме з цього часу Центральне управління СБУ та Управління СБУ в Одеській області довідалось про порушення їхніх прав, а з позовом прокуратура звернулася у грудні 2017 року, тобто в межах позовної давності.

За таких обставин доводи заявників про те, що апеляційний суд не врахував правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду, тобто заявлені в касаційній скарзі підстави касаційного оскарження, передбачені пунктом 1 частини другої

статті 389 ЦПК України, є обґрунтованими.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин і нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78 81 89 367 368 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

В оскаржуваному рішенні в означеній частині суд апеляційної інстанції в достатній мірі не виклав мотиви, на яких воно базується, адже право на захист може вважатися ефективним тільки тоді, якщо зауваження сторін насправді «заслухані», тобто належним чином судом вивчені усі їх доводи, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення ЄСПЛ у справах «Мала проти України»; «Суомінен проти Фінляндії»).

Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Керуючись статтями 402 409 413 415 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Управління Служби безпеки України в Одеській області, до якого приєдналося Центральне Управління Служби безпеки України, задовольнити частково.

Касаційну скаргу Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Південного регіону задовольнити.

Постанову Одеського апеляційного суду від 23 вересня 2021 року скасувати.

Рішення Київського районного суду м. Одеси від 11 червня 2019 року залишити в силі.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту

її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

С. Ф. Хопта

В. В. Шипович