Історія справи

Постанова КЦС ВП від 01.02.2023 року у справі №199/7014/20
Постанова КЦС ВП від 01.02.2023 року у справі №199/7014/20

Постанова

Іменем України

01 лютого 2023 року

м. Київ

справа № 199/7014/20

провадження № 61-17825св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Сердюка В. В., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач (відповідач за зустрічним позовом) - Акціонерне товариство «Банк Кредит Дніпро»,

відповідач (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства «Банк Кредит Дніпро» на рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпропетровська від 19 травня 2021 року у складі суддіПодорець О. Б. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 05 жовтня 2021 року у складі колегії суддів: Куценко Т. Р., Демченко Е. Л., Макарова М. О.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У жовтні 2020 року Акціонерне товариство «Банк Кредит Дніпро» (далі - АТ «Банк Кредит Дніпро») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, в якому просило стягнути з відповідача на свою користь заборгованість за кредитними договорами від 30 жовтня 2018 року № 22039000092815 та від 27 лютого 2019 року № 26205000409852 в загальному розмірі 314 068,31 грн. Позов АТ «Банк Кредит Дніпро» мотивовано тим, що 30 жовтня 2018 року між ним і ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № 22039000092815, за яким позичальник отримала кредит в розмірі 154 000 грн з кінцевим терміном повернення до 30 жовтня 2022 року. Умовами кредитного договору встановлено щомісячну комісію за обслуговування кредиту - 1,99 % від суми кредиту. Відсоткова ставка є фіксованою та нараховується в такому розмірі: на строкову заборгованість за кредитом - 0,001 %, на прострочену заборгованість за кредитом - 56 % річних. У зв`язку з неналежним виконанням ОСОБА_1 своїх зобов`язань за вказаним кредитним договором станом на 02 жовтня 2020 року в неї утворилася заборгованість перед банком у розмірі 170 425,15 грн, з яких: 131 404,01 грн - залишок простроченого кредиту; 11 439,74 грн - залишок прострочених відсотків; 27 581,40 грн - залишок прострочених комісій. Крім цього, 27 лютого 2019 року між сторонами було укладено ще один кредитний договір № 26205000409852, за яким позичальник отримала кредит в розмірі 84 678,04 грнз кінцевим терміном повернення до 26 лютого 2021 року. За умовами вказаного договору відсоткова ставка за користування кредитом є фіксованою та нараховується в такому розмірі: на строкову заборгованість за кредитом - 48 % річних, на прострочену заборгованість за кредитом - 56 % річних. ОСОБА_1 порушила взяті на себе зобов`язання в частині своєчасної сплати визначених договором № 26205000409852 платежів, у зв`язку з чим в неї утворилася заборгованість, яка на 02 жовтня 2020 року становила 143 643,16 грн, з яких: 84 678,04 грн - залишок простроченого кредиту; 58 065,12 грн - залишок прострочених відсотків; 900 грн - залишок прострочених комісій. Враховуючи зазначене, загальна заборгованість ОСОБА_1 за двома кредитними договорами становить 314 068,31 грн, з яких: 170 425,15 грн - заборгованість за кредитним договором № 22039000092815; 143 643,16 грн - заборгованість за кредитним договором № 26205000409852.

В лютому 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду із зустрічним позовом до АТ «Банк Кредит Дніпро» про визнання кредитного договору частково недійсним, в якому просила визнати окремі положення кредитного договору від 30 жовтня 2018 року № 22039000092815 недійсними, а також зобов`язати АТ «Банк Кредит Дніпро» здійснити перерахунок заборгованості за зазначеним договором та зарахувати вже сплачені нею кошти за обслуговування кредиту в рахунок погашення основного боргу (кредиту). Позов ОСОБА_1 мотивовано тим, що дійсно 30 жовтня 2018 року вона уклала з АТ «Банк Кредит Дніпро» кредитний договір № 22039000092815, за умовами якого їй було надано на споживчі потреби кредит в розмірі 154 000 грн строком до 30 жовтня 2022 року. Однак умови кредитного договору, якими передбачено її обов`язок платити на користь банку комісію за обслуговування кредиту в розмірі 1,99 % від суми кредиту, що складає 3 064,60 грн щомісячно, є несправедливими, оскільки вносять істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживачу. Пунктом 1.2 згаданого договору їй фактично було встановлено плату за надання інформації щодо її кредиту, яка згідно з частиною першою статті 11 Закону України від 15 листопада 2016 року № 1734-VIII «Про споживче кредитування» (далі - Закон № 1734-VIII, в редакції, чинній на час укладення кредитних договорів) повинна надаватися безоплатно. Вказані положення кредитного договору є незаконними та суперечать вимогам законодавства у сфері захисту прав споживачів.

Рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпропетровська від 19 травня 2021 року в задоволенні первісного позову відмовлено. Зустрічний позов задоволено. Визнано недійсним пункт 1.2 та розділ 4 кредитного договору від 30 жовтня 2018 року № 22039000092815, укладеного між ОСОБА_1 та АТ «Банк Кредит Дніпро», в частині встановлення щомісячної комісії за обслуговування кредиту (розрахунково-касове обслуговування) в розмірі 1,99 % від суми кредиту, загальний розмір якої за весь період кредитування становить 147 100,80 грн. Визнано недійсним пункт 1.2 та розділ 4 кредитного договору від 30 жовтня 2018 року № 22039000092815, укладеного між ОСОБА_1 та АТ «Банк Кредит Дніпро», в частині нарахування на прострочену заборгованість за кредитом 56 % річних. Зобов`язано АТ «Банк Кредит Дніпро» здійснити перерахунок заборгованості за кредитним договором від 30 жовтня 2018 року № 22039000092815, укладеним між ОСОБА_1 та АТ «Банк Кредит Дніпро», та постановлено зарахувати вже сплачені ОСОБА_1 кошти за обслуговування кредиту в рахунок погашення основного боргу (кредиту) за вказаним кредитним договором. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що на підтвердження наявності у позичальника боргу за кредитним договором № 22039000092815 замість розрахунку заборгованості банк надав документ, який містить лише відомості щодо наявного, на його думку, загального залишку заборгованості на 02 жовтня 2020 року з графіком погашення станом на цю ж дату. АТ «Банк Кредит Дніпро» не довело, що на час пред`явлення позову ОСОБА_1 мала заборгованість за кредитним договором № 22039000092815 в розмірі 170 425,15 грн. Крім цього, дії банку при укладанні спірного кредитного договору суперечили вимогам чинного законодавства України, а саме Закону України від 12 травня 1991 року № 1023-XII «Про захист прав споживачів» (далі - Закон № 1023-XII, в редакції, чинній на час укладення кредитних договорів) та Закону № 1734-VIII, а тому розрахована банком заборгованість за договором № 22039000092815 не може бути стягнута, так як є незаконною і не повинна містити у своєму складі нараховані суми щомісячної комісії за розрахунково-касове обслуговування, а отже, повинна бути зменшена на суму в розмірі вже сплачених ОСОБА_1 коштів в рахунок погашення цієї комісії. Як наслідок визнання недійсними умов кредитного договору в частині встановлення плати за обслуговування кредитної заборгованості необхідно зобов`язати банк перерахувати здійснені з часу укладення вказаного договору платежі та зарахувати сплачену ОСОБА_1 суму в рахунок погашення основного боргу за кредитним договором від 30 жовтня 2018 року № 22039000092815, що буде повністю відповідати нормам чинного законодавства, принципу верховенства права та поняттю справедливості. За наведених обставин необхідно відмовити в задоволенні первісного позову і задовольнити вимоги зустрічного позову.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 05 жовтня 2021 року апеляційну скаргу АТ «Банк Кредит Дніпро» задоволено частково. Рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпропетровська від 19 травня 2021 року скасовано в частині зустрічних позовних вимог щодо визнання недійсним пункту 1.2 та розділу 4 кредитного договору від 30 жовтня 2018 року № 22039000092815 в частині нарахування на прострочену заборгованість за кредитом 56 % річних та відмовлено в задоволенні вказаної частини зустрічних вимог. Рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпропетровська від 19 травня 2021 року скасовано в частині відмови в задоволені первісних позовних вимог про стягнення заборгованості за кредитним договором від 27 лютого 2019 року № 26205000409852 та частково задоволено вказані вимоги. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь АТ «Банк Кредит Дніпро» заборгованість за кредитним договором від 27 лютого 2019 року № 26205000409852 в розмірі 142 743, 16 грн, з яких: 84 678,04 грн - заборгованість за тілом кредиту; 58 065,12 грн - заборгованість за відсотками. В решті рішення місцевого суду залишено без змін. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що спірний договір споживчого кредиту підписаний сторонами, які досягли згоди з усіх істотних умов договору, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, їх волевиявлення було вільним і відповідало їх внутрішній волі, на момент укладення договору ОСОБА_1 не заявляла додаткових вимог щодо умов спірного договору та в подальшому виконувала його, а банк надав їй інформацію про умови кредитування, відсоткову ставку, валютні ризики та форми забезпечення кредиту, оплату за його обслуговування. Тому відсутні підстави для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 в частині визнання недійсним пункту 1.2 та розділу 4 кредитного договору № 22039000092815 в частині нарахування на прострочену заборгованість за кредитом 56 % річних. Натомість правильним є висновок місцевого суду щодо наявності підстав для визнання недійсним пункту 1.2 та розділу 4 кредитного договору № 22039000092815 в частині щомісячної комісії за обслуговування кредиту (розрахунково-касове обслуговування) в розмірі 1,99 % від суми кредиту, оскільки таку плату фактично встановлено за надання інформації щодо кредиту, яка згідно з частиною першою статті 11 Закону № 1734-VIII повинна надаватися безоплатно. Також обґрунтованим є висновок суду першої інстанції про необхідність здійснення перерахунку заборгованості за кредитним договором від 30 жовтня 2018 року № 22039000092815. Оскільки суд позбавлений можливості встановити суми виниклої кредитної заборгованості, то позовні вимоги банку в частині стягнення заборгованості за кредитним договором від 30 жовтня 2018 року № 22039000092815 не підлягають задоволенню. Разом з цим необхідно частково задовольнити вимоги банку про стягнення заборгованості, яка виникла за кредитним договором від 27 лютого 2019 року № 26205000409852, а саме з ОСОБА_1 на користь АТ «Банк Кредит Дніпро» підлягає стягненню заборгованість за кредитом в розмірі 84 678,04 грн та заборгованість за відсотками в сумі 58 065,12 грн. При цьому рішення місцевого суду про відмову в задоволенні позову в частині стягнення заборгованості за комісією за договором від 27 лютого 2019 року № 26205000409852 необхідно залишити без змін.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.

29 жовтня 2021 року АТ «Банк Кредит Дніпро» подало доВерховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, просило скасувати рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпропетровська від 19 травня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 05 жовтня 2021 року в частині задоволення зустрічних позовних вимог та в частині відмови в задоволенні первісних позовних вимог про стягнення з ОСОБА_1 на користь АТ «Банк Кредит Дніпро» заборгованості за кредитним договором від 30 жовтня 2018 року № 22039000092815 в розмірі 170 425,15 грн і ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні зустрічного позову в повному обсязі та задовольнити вимоги первісного позову про стягнення заборгованості за кредитним договором від 30 жовтня 2018 року № 22039000092815 в розмірі 170 425,15 грн.

На обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник вказав, що суди не врахували правових висновків, викладених в постановах Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17, від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17, від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17, в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного цивільного суду від 26 грудня 2019 року у справі № 467/555/19, від 15 квітня 2020 року у справі № 333/3246/15-ц, від 20 травня 2020 року у справі № 361/4562/16-ц, від 16 вересня 2020 року у справі № 617/1552/15-ц, від 30 червня 2021 року у справі № 201/10403/19, від 22 липня 2021 року у справі № 405/4719/16-ц, від 18 серпня 2021 року у справі № 761/25669/15-ц, від 10 вересня 2021 року у справі № 283/767/16-ц. Суди попередніх інстанцій неправильно застосували статті 203 204 215 629 638 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статтю 18 Закону № 1023-XII, статті 8, 9, 11, 12 Закону № 1734-VIII, статті 2, 47, 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність», положення постанов Правління Національного банку України від 08 червня 2017 року № 49 «Про затвердження Правил розрахунку банками України загальної вартості кредиту для споживача та реальної річної процентної ставки за договором про споживчий кредит» (далі - Правила про споживчий кредит, в редакції, чинній на час укладення кредитних договорів) та від 21 січня 2004 року № 22 «Про затвердження Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті», що призвело до помилкового висновку про недійсність окремих умов кредитного договору від 30 жовтня 2018 року № 22039000092815. Законом № 1734-VIII передбачено, що до витрат споживача за кредитним договором відносяться витрати, пов`язані з отриманням, обслуговуванням та поверненням кредиту, включаючи комісії, а тому нарахування таких витрат кредитором не є несправедливим або незаконним. При цьому затверджена Правилами про споживчий кредит форма розпису складових загальної вартості кредиту у вигляді графіка платежів є обов`язковою для застосування у сфері споживчого кредитування. Вона складається з таблиці обчислення загальної вартості кредиту для споживача та реальної річної процентної ставки за договором про споживчий кредит і вміщує платежі за додаткові та супутні послуги банку, в тому числі за ведення рахунку, розрахунково-касове обслуговування, комісію за надання кредиту, інші послуги банку. Тобто така форма витрат як плата за розрахунково-касове обслуговування кредиту існує, є нормативно врегульованою та визначається кожним банком (фінансовою установою) індивідуально. В той же час оспорювані ОСОБА_1 пункт 1.2 та розділ 4 кредитного договору стосуються одного платежу - за розрахунково-касове обслуговування, інших періодичних комісійних платежів за додаткові та супутні послуги графік платежів і кредитний договір не містять. Підпунктом 6.9.3 пункту 6.9 «Загальні умови кредитування» Розділу 6 «Умови надання споживчих кредитів» Універсального договору банківського обслуговування (в редакції, чинній на час укладення кредитного договору) встановлено, що банк здійснює обслуговування кредиту (нагадування про дати сплати заборгованості за кредитом та суму заборгованості шляхом направлення SMS-повідомлень; вносить зміни до графіка погашення у випадку здійснення клієнтом часткового дострокового погашення кредиту; за письмовою вимогою клієнта надає оновлений графік погашення або інформацію про залишок заборгованості тощо) та стягує плату за обслуговування такого кредиту у вигляді щомісячної комісії. Оскільки комісія стягується за розрахунково-касове обслуговування, то ці послуги не можуть зводитися до інформування про дату сплати чергових платежів та про стан заборгованості позичальника за кредитом, а включають й інші послуги, які визначені Інструкцією про безготівкові розрахунки та кредитним договором. Таким чином, висновки судів попередніх інстанцій та твердження ОСОБА_1 про те, що обслуговуванням кредиту є фактично нагадування (інформування) про дату сплати чергових платежів та про стан заборгованості позичальника за кредитом, є безпідставними. Позичальник не була обмежена в отриманні безоплатних послуг, передбачених частиною першою статті 11 Закону № 1734-VIII, і порядок надання таких послуг був їй відомий з Універсального договору банківського обслуговування, тоді як закон не забороняє банкам надавати клієнтам платні послуги, які знаходяться поза регулюванням цієї норми, зокрема послуги з розрахунково-касового обслуговування, а також інформування клієнта про стан заборгованості у випадках, які не належать до безоплатних. До того ж, ОСОБА_1 була ознайомлена з інформацією про умови кредитування та орієнтовну загальну вартість кредиту, а також отримала всі пояснення, необхідні для забезпечення можливості оцінити, чи адаптовано договір до її потреб та фінансової ситуації. Вона не зверталася до банку щодо роз`яснень положень договору чи іншої інформації, як і не посилалася на те, що була обмежена в будь-якій інформації щодо умов кредитування та/або перебувала під впливом обману. ОСОБА_1 не довела порушення банком норм законодавства, що може бути підставою для визнання пунктів кредитного договору недійсними. Крім цього, справа містить виключну правову проблему, оскільки законодавство, яке регулює порядок укладення договорів споживчого кредитування в Україні, зазнало змін у 2017 році з прийняттям Закону № 1734-VIII, і суди неоднаково тлумачать можливість встановлення в кредитному договорі комісії за його обслуговування.

У лютому 2022 року представник ОСОБА_1 - адвокат Казанцев С. В. подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, ухваленими відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 листопада 2021 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпропетровська.

02 грудня 2021 року справа № 199/7014/20 надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 червня 2022 року провадження в цій справі було зупинене до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 496/3134/19.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 серпня 2022 року було поновлене провадження в цій справі.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 серпня 2022 року справу призначено до судового розгляду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 вересня 2022 року справу № 199/7014/20 було передано на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27 жовтня 2022 року справу повернуто на розгляд Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 листопада 2022 року справу № 199/7014/20 було передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2023 року справу повернуто на розгляд Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пункту 1 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

За змістом касаційної скарги рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпропетровська від 19 травня 2021 року та постанова Дніпровського апеляційного суду від 05 жовтня 2021 року оскаржуються лише в частині задоволення зустрічних позовних вимог щодо встановлення щомісячної комісії за обслуговування кредиту (розрахунково-касове обслуговування) в розмірі 1,99 % від суми кредиту і зобов`язання здійснити перерахунок заборгованості та в частині відмови у задоволенні первісних позовних вимог про стягнення заборгованості за кредитним договором від 30 жовтня 2018 року № 22039000092815, тому в силу положень частини першої статті 400 ЦПК України переглядаються Верховним Судом лише у вказаній частині.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин (стаття 264 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 367, частини першої статті 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Справа розглядається апеляційним судом за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою 1 розділу V ЦПК України.

Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення в повній мірі не відповідають.

Частиною першою статті 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).

У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України).

Одним із видів порушення зобов`язання є прострочення - невиконання зобов`язання в обумовлений сторонами строк.

Судами встановлено, що 30 жовтня 2018 року між АТ «Банк Кредит Дніпро» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № 22039000092815, за яким позичальник отримала кредит в розмірі 154 000 грн з кінцевим терміном повернення до30 жовтня 2022 року.

Згідно з пунктом 1.2 кредитного договору щомісячна комісія за обслуговування кредиту (розрахунково-касове обслуговування) становить 1,99 % від суми кредиту. Відсоткова ставка є фіксованою та нараховується на строкову заборгованість за кредитом в розмірі 0,001 % річних, на прострочену заборгованість за кредитом - 56 % річних.

У кредитному договорі також вказано, що терміни, які використовуються в цьому договорі, вживаються в значеннях, наведених в Універсальному договорі банківського обслуговування клієнтів фізичних осіб у АТ «Банк Кредит Дніпро» зі змінами та доповненнями, затвердженому відповідним рішенням Правління банку, який розміщено на сайті www.creditdnepr.com.ua і до якого клієнт приєднався шляхом підписання Заяви-згоди від 30 жовтня 2018 року № 5092765.

Підпунктом 6.9.3 пункту 6.9 «Загальні умови кредитування» Розділу 6 «Умови надання споживчих кредитів» Універсального договору банківського обслуговування (в редакції, чинній на час укладення кредитного договору) передбачено, що банк здійснює обслуговування кредиту (здійснює нагадування про дати сплати заборгованості за кредитом та суму заборгованості шляхом направлення SMS-повідомлень; вносить зміни до графіку погашення у випадку здійснення клієнтом часткового дострокового погашення кредиту, за письмовою вимогою клієнта надає оновлений графік погашення або інформацію про залишок заборгованості тощо) та стягує плату за обслуговування такого кредиту у вигляді щомісячної комісії.

Судами також встановлено, що на підтвердження наявності у відповідача заборгованості за кредитним договором № 22039000092815 в розмірі 170 425,15 грн банк надав розрахунок, який містить лише загальну вартість несплаченого кредиту, відсотків та комісії, без зазначення детального розрахунку, який включав би суми погашеного позичальником тіла кредиту, відсотків та комісії станом на 02 жовтня 2020 року.

Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому (частина друга статті 1050 ЦК України).

Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 13 липня 2022 року у справі № 496/3134/19 (провадження № 14-44цс21), до розгляду якої було зупинено провадження в цій справі, викладені такі правові висновки.

За загальним правилом, передбаченим статтею 204 ЦК України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Частинами другою, третьою статті 215 ЦК України визначено, що недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, передбачені статтею 203 ЦК України. Зокрема, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Отже, законодавець встановлює, що наявність підстав для визнання правочину недійсним має визначатися судом на момент його вчинення.

Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

У рішенні від 03 жовтня 1997 року № 4-зп Конституційний Суд України роз`яснив порядок набрання чинності Конституцією України та іншими нормативно-правовими актами. Зокрема зазначається, що конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному. Звичайною є практика, коли наступний у часі акт містить пряме застереження щодо повного або часткового скасування попереднього. Загальновизнаним є й те, що з прийняттям нового акта, якщо інше не передбачено самим цим актом, автоматично скасовується однопредметний акт, який діяв у часі раніше, тобто діє правило Lex posterior derogat priori - «наступний закон скасовує попередній».

Таким чином, єдиний орган конституційної юрисдикції фактично передбачив порядок подолання правових колізій шляхом застосування принципу, відповідно до якого новий закон скасовує положення закону, прийнятого раніше, якщо обидва ці закони регулюють аналогічні види правовідносин та містять суперечливі між собою положення.

Отже, залежно від порядку набрання чинності нормативно-правового акта, може бути застосовано декілька способів його дії у часі. Зокрема, як зазначено у пункті 2 рішення Конституційного Суду України від 09 лютого 1999 року № 1-рп/99, перехід від однієї форми регулювання суспільних відносин до іншої може здійснюватися, зокрема: негайно (безпосередня дія), шляхом перехідного періоду (ультраактивна форма) і шляхом зворотної дії (ретроактивна форма).

Перша форма застосовується у разі, якщо нормативно-правовий акт прийнято на момент виникнення правовідносин та він залишається чинним на час, коли правовідношення припинило своє існування. У випадку, якщо у новоприйнятому нормативно-правовому акті визначено особливий порядок набрання ним чинності, у тому числі визначено перехідний період, під час якого залишаються чинними окремі норми скасованого ним нормативно-правового акта, застосовується ультраактивна форма.

Відповідно до абзацу третього частини четвертої статті 11 Закону № 1023-XII (у редакції станом на 01 січня 2017 року - остання редакція до набуття чинності Законом № 1734-VIII) кредитодавцю забороняється встановлювати у договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону. Умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону, є нікчемною.

Згідно з частиною п`ятою статті 11 Закону № 1023-XII (у редакції станом на 01 січня 2017 року - остання редакція до набуття чинності Законом № 1734-VIII) до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки.

Відповідно до частин першої, другої, п`ятої статті 18 Закону № 1023-XII (у редакції станом на 01 січня 2017 року - остання редакція до набуття чинності Законом № 1734-VIII) продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним.

Згідно з пунктом 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача тощо) або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, унесення до нього змін, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на укладення кредитного договору тощо).

10 червня 2017 року набув чинності Закон № 1734-VIII, у зв`язку з чим у Законі № 1023-XII текст статті 11 викладено в такій редакції: «Цей Закон застосовується до відносин споживчого кредитування у частині, що не суперечить Закону України «Про споживче кредитування».

Положення частин першої, другої, п`ятої статті 18 Закону № 1023-XII з набуттям чинності Закону № 1734-VIII залишилися незмінними, проте, враховуючи ультраактивну форму дії Закону № 1734-VIII, визначені ним наслідки включення до договору споживчого кредиту умови, якою встановлено плату за надання інформації щодо кредиту, підлягають перевірці на відповідність змісту положень Закону № 1734-VIII.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 1 Закону № 1734-VIII загальні витрати за споживчим кредитом - витрати споживача, включаючи проценти за користування кредитом, комісії та інші обов`язкові платежі за додаткові та супутні послуги кредитодавця та кредитного посередника (за наявності), для отримання, обслуговування і повернення кредиту.

Згідно з частиною другою статті 8 Закону № 1734-VIII до загальних витрат за споживчим кредитом включаються, зокрема, комісії кредитодавця, пов`язані з наданням, обслуговуванням і поверненням кредиту, у тому числі комісії за обслуговування кредитної заборгованості, розрахунково-касове обслуговування, юридичне оформлення тощо.

Таким чином, Законом № 1734-VIII безпосередньо передбачено право банку встановлювати у кредитному договорі комісію за обслуговування кредиту.

На виконання вимог, у тому числі, пункту 4 частини першої статті 1 та частини другої статті 8 Закону № 1734-VIII Правління Національного банку України постановою від 08 червня 2017 року № 49 затвердило Правила про споживчий кредит. Цією ж постановою визнано такою, що втратила чинність, постанову Правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168 «Про затвердження Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту».

Відповідно до пункту 5 Правил про споживчий кредит банк надає споживачу детальний розпис складових загальної вартості кредиту у вигляді графіка платежів (згідно зі строковістю, зазначеною у договорі про споживчий кредит, - щомісяця, щокварталу тощо) у розрізі сум погашення основного боргу, сплати процентів за користування кредитом, вартості всіх додаткових та супутніх послуг банку та кредитного посередника (за наявності) за кожним платіжним періодом, за формою, наведеною в додатку 2 до цих Правил.

Банк має право обчислювати загальні витрати за споживчим кредитом, базуючись на припущенні, що платежі за послуги банку залишатимуться незмінними та застосовуватимуться протягом строку дії договору про споживчий кредит, якщо договір про споживчий кредит містить умови, що дозволяють зміну процентної ставки та/або інших платежів за послуги банку, включених до загальних витрат за споживчим кредитом, і така зміна не може бути визначена на момент обчислення загальної вартості кредиту та реальної річної процентної ставки (пункт 8 Правил про споживчий кредит).

Згідно з додатком 1 до Правил про споживчий кредит загальні витрати за споживчим кредитом, тобто витрати споживача, уключаючи проценти за користування кредитом, комісії та інші обов`язкові платежі за додаткові та супутні послуги банку (у тому числі за ведення рахунків) та кредитного посередника (за наявності), які сплачуються споживачем і пов`язані з отриманням, обслуговуванням і поверненням кредиту.

Додатком 2 до Правил про споживчий кредит до платежів за додаткові та супутні послуги банку віднесено, у тому числі, розрахунково-касове обслуговування.

Правила про споживчий кредит розроблені й затверджені на виконання вимог Закону № 1734-VIII та підтверджують правомірність дій банку щодо встановлення у договорі споживчого кредиту комісії за обслуговування кредитної заборгованості.

У кредитних відносинах економічною метою кредитодавця є повернення суми кредиту та одержання процентів за користування кредитом. Кредитодавець заінтересований у своєчасному виконанні позичальником обов`язків за кредитним договором, для чого позичальник має бути поінформований про строки i суми належних платежів.

Закон № 1734-VIII розмежовує оплатність та безоплатність надання інформації про кредит залежно від періодичності звернення споживача із запитом щодо надання такої інформації.

Відповідно до частин першої та другої статті 11 Закону № 1734-VIII після укладення договору про споживчий кредит кредитодавець на вимогу споживача, але не частіше одного разу на місяць, у порядку та на умовах, передбачених договором про споживчий кредит, безоплатно повідомляє йому інформацію про поточний розмір його заборгованості, розмір суми кредиту, повернутої кредитодавцю, надає виписку з рахунку/рахунків (за їх наявності) щодо погашення заборгованості, зокрема інформацію про платежі за цим договором, які сплачені, які належить сплатити, дати сплати або періоди у часі та умови сплати таких сум (за можливості зазначення таких умов у виписці), а також іншу інформацію, надання якої передбачено цим Законом, іншими актами законодавства, а також договором про споживчий кредит.

Відповідно до частини п`ятої статті 12 Закону № 1734-VIII умови договору про споживчий кредит, які обмежують права споживача порівняно з правами, встановленими цим Законом, є нікчемними.

З урахуванням викладеного, комісія за обслуговування кредитної заборгованості може включати плату за надання інформації про стан кредиту, яку споживач вимагає частіше одного разу на місяць. Умова договору про споживчий кредит, укладеного після набуття чинності Законом № 1734-VIII (10 червня 2017 року), щодо оплатності інформації про стан кредитної заборгованості, яку споживач вимагає один раз на місяць, є нікчемною відповідно до частин першої та другої статті 11, частини п`ятої статті 12 Закону № 1734-VIII.

Щодо наслідків включення до договору споживчого кредиту умови, якою встановлено плату за надання інформації, що за законом повинна надаватися безоплатно, має застосовуватися той нормативно-правовий акт, який набув чинності на момент виникнення спірних правовідносин та в цій частині відміняє дію попереднього нормативно-правового акта, тобто застосуванню підлягає Закон № 1734-VIII.

Пунктом 1.4 кредитного договору позичальнику встановлено плату за обслуговування кредиту, що включає в себе плату за: надання інформації по рахункам позичальника з використанням телефонних каналів зв`язку, а саме зі стаціонарних телефонів по Україні, в контакт-центрі, шляхом направлення смс-повідомлень щодо суми платежу за цим договором, щодо зарахування платежу в погашення заборгованості за кредитом тощо; надання інформації по рахунку позичальника із використанням засобів електронного зв`язку шляхом направлення інформації про стан рахунку на адресу електронної пошти позичальника; опрацювання запитів позичальника, що направлені банку позичальником із використанням різних каналів зв`язку тощо.

Отже, пунктом 1.4 кредитного договору позичальнику встановлено плату за надання інформації щодо кредиту без уточнення систематичності запиту такої інформації споживачем.

Розмір плати за обслуговування кредиту визначений у пункті 6 кредитного договору (у графіку щомісячних платежів) та змінюється залежно від погашення кредиту: перший платіж за обслуговування кредиту становить 1 923,49 грн, останній - 118,61 грн.

Надання інших послуг за обслуговування кредиту, не пов`язаних з інформуванням про стан кредитної заборгованості, за вказану плату умовами договору не передбачено.

При цьому одночасно пунктом 3.2.4 кредитного договору визначено, що позичальник має право не частіше одного разу на місяць вимагати у банку безоплатного надання інформації про поточний розмір його заборгованості, розмір суми кредиту, повернутої банку, виписку з рахунків щодо погашення заборгованості та іншої інформації, яка повинна надаватися позичальнику за законом.

Зміст пункту 3.2.4. кредитного договору контекстуально дублює положення пункту 1.4 кредитного договору в розрізі послуг щодо надання інформації за кредитом (розмір заборгованості, розмір суми кредиту, повернутої банку, виписку з рахунків щодо погашення заборгованості, тощо), але в пункті 3.2.4 кредитного договору безоплатно, а в пункті 1.4 кредитного договору - з оплатою наданих послуг.

Фактично на вимогу споживача не частіше одного разу на місяць послуги з надання інформації по рахункам позичальника з використанням телефонних каналів зв`язку, а саме зі стаціонарних телефонів по Україні, в контакт-центрі, шляхом направлення СМС-повідомлень щодо суми платежу за цим договором, щодо зарахування платежу в погашення заборгованості за кредитом тощо; надання інформації по рахунку позичальника із використанням засобів електронного зв`язку шляхом направлення інформації про стан рахунку на адресу електронної пошти позичальника; опрацювання запитів позичальника, що направлені банку позичальником із використанням різних каналів зв`язку тощо, мають оплатний характер, що суперечить як змісту пункту 3.2.4 кредитного договору, так і вимогам частин першої та другої статті 11 Закону № 1734-VIII.

Враховуючи те, що позивачу встановлено щомісячну плату за послуги банку, які за законом повинні надаватись безоплатно, Велика Палата дійшла висновку про те, що положення пунктів 1.4 та 6 кредитного договору, укладеного між позивачем та банком, щодо обов`язку позичальника сплачувати плату за обслуговування кредиту щомісячно в терміни та у розмірах, визначених графіком щомісячних платежів за кредитним договором, є нікчемними.

У пунктах 74, 75 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18) сформульовано висновки про те, що такий спосіб захисту цивільних прав та інтересів, як визнання правочину недійсним, застосовується до оспорюваних правочинів; за наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.

Отже, якщо сторона правочину вважає його нікчемним, то така сторона за загальним правилом може звернутися до суду не з вимогою про визнання нікчемного правочину недійсним, а за застосуванням наслідків виконання недійсного правочину (наприклад, з вимогою про повернення одержаного на виконання такого правочину), обґрунтовуючи свої вимоги нікчемністю правочину. Якщо ж інша сторона звернулася до суду з вимогою про виконання зобов`язання з правочину в натурі, то відповідач вправі не звертатись з вимогою про визнання нікчемного правочину недійсним (зустрічною чи окремою), а заперечувати проти позову, посилаючись на нікчемність правочину. Суд повинен розглянути такі вимоги i заперечення й вирішити спір по суті; якщо суд дійде висновку про нікчемність правочину, то суд зазначає цей висновок у мотивувальній частині судового рішення в якості обґрунтування свого висновку по суті спору, який відображається у резолютивній частині судового рішення.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Щодо зустрічної позовної вимоги ОСОБА_1 до АТ «Банк Кредит Дніпро» про визнання кредитного договору № 22039000092815 частково недійснимщодо встановлення щомісячної комісії за обслуговування кредиту (розрахунково-касове обслуговування) в розмірі 1,99 % від суми кредиту.

Визнаючи недійсним пункт 1.2 та розділ 4 кредитного договору від 30 жовтня 2018 року № 22039000092815, укладеного між ОСОБА_1 та АТ «Банк Кредит Дніпро», в частині встановлення щомісячної комісії за обслуговування кредиту (розрахунково-касове обслуговування) у розмірі 1,99 % від суми кредиту, суди попередніх інстанцій виходили з того, що згідно із загальними умовами кредитування, наведеними в Універсальному договорі банківського обслуговування клієнтів фізичних осіб у АТ «Банк Кредит Дніпро», обслуговування кредиту - це нагадування (інформування) позичальника про дату сплати чергових платежів та стан заборгованості, а отже, оспорюваними пунктами кредитного договору фактично встановлено плату за надання інформації щодо кредиту, безоплатність надання якої прямо встановлена частиною першою статті 11 Закону № 1734-VIII.

Верховний Суд вважає правильним висновок судів попередніх інстанцій щодо наявності підстав для визнання недійсними оспорюваних умов кредитного договору, однак не може погодитися з наведеними судами мотивами для задоволення вказаної позовної вимоги, оскільки перелік послуг, які містяться у згаданому підпункті 6.9.3 пункту 6.9 «Загальні умови кредитування» Розділу 6 «Умови надання споживчих кредитів» Універсального договору банківського обслуговування, не є вичерпним, про що свідчить застосування наприкінці речення слова «тощо», а з огляду на вищенаведені положення частини другої статті 8 Закону № 1734-VIII та додатку 2 до Правил про споживчий кредит банк мав право встановлювати комісії та інші платежі за додаткові, супутні послуги кредитодавця (крім тих, які згідно із законом надаються безоплатно), що включаються до загальних витрат за споживчим кредитом, зокрема за розрахунково-касове обслуговування.

Повертаючи цю справу на розгляд Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, Велика Палата Верховного Суду в ухвалі від 11 січня 2023 року зазначила, що у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі № 496/3134/19 (провадження № 14-44цс21) вказано, що відповідно до частини другої статті 8 Закону № 1734-VIII до загальних витрат за споживчим кредитом включаються, зокрема, комісії кредитодавця, пов`язані з наданням, обслуговуванням і поверненням кредиту, у тому числі комісії за обслуговування кредитної заборгованості, розрахунково-касове обслуговування, юридичне оформлення тощо. Таким чином, Законом № 1734-VIII безпосередньо передбачено право банку встановлювати у кредитному договорі комісію за обслуговування кредиту (пункти 31.17 та 31.18). Тобто, Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, зокрема і щодо правомірності встановлення у кредитному договорі комісії за розрахунково-касове обслуговування, підстав для відступу від цього висновку колегією суддів Касаційного цивільного суду не наведено.

З огляду на вищезгадані положення законодавства України Верховний Суд не заперечує право банку встановлювати комісію за розрахунково-касове обслуговування.

Разом з тим до загальних засад цивільного законодавства належать справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України).

Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 18 Закону № 1023-XII продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним.

В пункті 1.2 кредитного договору щомісячна комісія за обслуговування кредиту (розрахунково-касове обслуговування) визначена в розмірі 1,99 % від суми кредиту.

Необхідність внесення плати за додаткові, супутні послуги банку, пов`язанні з розрахунково-касовим обслуговуванням, передбачена в розділі 4 «Графік платежів/розрахунок загальної вартості кредиту для клієнта та реальної процентної ставки» кредитного договору (колонка 8 графіку). Щомісячний розмір комісії за розрахунково-касове обслуговування складає 3 064,60 грн, а її загальний розмір (за весь період користування кредитом) - 147 100,80 грн.

Однак, встановивши у кредитному договорі № 22039000092815 сплату комісійної винагороди за обслуговування кредиту в розмірі 1,99 % від суми кредиту, що складає 3 064,60 грн щомісячно, банк не повідомив, які саме послуги за вказану плату надаються позичальнику, а розмір такої комісійної винагороди, з огляду на обставини справи (зокрема, розмір кредиту та процентів), вносить істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживачу, що в сукупності свідчить про те, що оспорювані умови кредитного договору є несправедливими.

При цьому згідно з графіком платежів і розрахунку сукупної вартості споживчого кредиту та реальної процентної ставки загальний розмір плати за розрахунково-касове обслуговування (147 100,80 грн) наближений до розміру кредиту, отриманого ОСОБА_1 для власних потреб (154 000 грн), що вочевидь не можна визнати справедливим та розумним.

У справі, яка переглядається, АТ «Банк Кредит Дніпро» не було позбавлене можливості надати докази на підтвердження справедливості умов договору щодо встановленої комісії, зокрема з урахуванням переліку та обсягу послуг, які надаються позичальнику за таку плату. Разом з тим наявні в матеріалах справи документи взагалі не містять будь-якого опису послуг з розрахунково-касового обслуговування, за які банком встановлена комісія.

Тому вконтексті обставин цієї справи, предмета та підстав зустрічного позову, а також характеру спірних правовідносин, судам належало визнати недійсними оспорювані умови кредитного договору відповідно до положень статей 203 215 ЦК України, статті 18 Закону № 1023-XII.

Зазначене узгоджується з правовим висновком Верховного Суду, наведеним в постанові від 07 квітня 2021 року у справі № 766/8096/20 (провадження № 61-15716св20).

Відповідно до частин першої, четвертої статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, то оскаржувані судові рішення необхідно змінити в частині наведених судами правових підстав для задоволення зустрічної позовної вимоги ОСОБА_1 до АТ «Банк Кредит Дніпро» про визнання кредитного договору № 22039000092815 частково недійсним, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови. В резолютивних частинах оскаржувані судові рішення (щодо визнання частково недійсними пункту 1.2 та розділу 4 кредитного договору) необхідно залишити без змін.

Щодо первісної позовної вимоги про стягнення заборгованості за кредитним договором від 30 жовтня 2018 року № 22039000092815 та зустрічної вимоги про зобов`язання АТ «Банк Кредит Дніпро» здійснити перерахунок кредитної заборгованості з огляду на часткову недійсність пункту 1.2 та розділу 4 цього договору.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).

Згідно з частиною першою статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

У цивільному судочинстві діє принцип диспозитивності, який покладає на суд обов`язок вирішувати лише ті питання, про вирішення яких його просять сторони у справі (учасники спірних правовідносин), та позбавляє можливості ініціювати судове провадження. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Формування змісту та обсягу позовних вимог є диспозитивним правом позивача.

Отже, кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту, зміст своїх вимог і заперечень, а також предмет та підстави позову, тягар доказування лежить на сторонах спору, а суд розглядає справу виключно у межах заявлених ними вимог та наданих доказів. Суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову.

В постанові Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18 вказано, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.

Згідно з частиною першою статті 15 ЦК України кожна особа має на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені частиною другою статті 16 ЦК України.

У разі порушення (невизнання, оспорювання) суб`єктивного цивільного права чи інтересу у потерпілої особи виникає право на застосування конкретного способу захисту. Цим правом на застосування певного способу захисту і є права, які існують у рамках захисних правовідносин. Тобто спосіб захисту реалізується через суб`єктивне цивільне право, яке виникає та існує в рамках захисних правовідносин (зобов`язань).

Ефективність захисту цивільного права залежить від характеру вимоги, що висувається до порушника та характеру правовідносин, які існують між позивачем та відповідачем.

Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Під час оцінки обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (пункт 57 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, провадження № 14-144цс18).

Застосування будь-яких засобів правового захисту матиме сенс лише за умови, що обрані суб`єктом порушеного права способи захисту відповідають вимогам закону та є ефективними.

Згідно зі статтею 217 ЦК України недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

Відповідно до частини першої статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

За правилами вказаної статті реституція як спосіб захисту цивільного права застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним.

За встановлених в цій справі обставин наявності підстав для визнання частково недійсними пункту 1.2 та розділу 4 кредитного договору № 22039000092815 суди попередніх інстанцій обґрунтовано виходили з того, що в порядку застосування наслідків виконання недійсного правочину необхідно зобов`язати АТ «Банк Кредит Дніпро» здійснити перерахунок кредитної заборгованості позичальника з огляду на недійсність умов цього договору в частині сплати комісії за розрахунково-касове обслуговування, що по своїй суті забезпечить захист інтересу ОСОБА_1 у правовій визначеності.

Зазначене узгоджується з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у вищезгаданій постанові від 13 липня 2022 року у справі № 496/3134/19 (провадження № 14-44цс21), до розгляду якої було зупинено провадження в цій справі.

При цьому, встановивши, що на підтвердження наявності в ОСОБА_1 заборгованості за кредитним договором № 22039000092815 в сумі 170 425,15 грн банк надав лише відомості щодо загального розміру несплаченого кредиту, відсотків та комісії, без зазначення детального розрахунку, який включав би суми погашеного позичальником тіла кредиту, відсотків та комісії по кожному платіжному періоду, що, з урахуванням задоволення вищевказаної вимоги зустрічного позову, фактично позбавляє суд можливості навести у рішенні свій розрахунок заборгованості, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку щодо відсутності підстав для задоволення первісного позову в частині стягнення з відповідача боргу за спірним кредитним договором.

Верховний Суд зауважує, що усправі, яка переглядається, на спростування відповідних висновків місцевого суду АТ «Банк Кредит Дніпро» мало можливість додати до апеляційної скарги документальне обґрунтування кредитної заборгованості, зокрема виписку по особовому рахунку позичальника та детальний розрахунок, на підставі яких суд апеляційної інстанції був би спроможний самостійно здійснити перерахунок кредитної заборгованості з огляду на недійсність умов спірного договору в частині сплати комісії за розрахунково-касове обслуговування (зменшити визначений банком обсяг заборгованості на суми погашеної позичальником та простроченої комісії). Проте під час розгляду справи банк не надав належних та допустимих доказів, що є його процесуальним обов`язком в силу положень статей 12 81 ЦПК України, на підтвердження визначеного ним у позовній заяві розміру заборгованості за кредитним договором № 22039000092815.

В оцінці поведінки та способу ведення справ банком Верховний Суд враховує те, що він є професійним учасником ринку надання банківських послуг, у зв`язку з чим до нього висуваються певні вимоги щодо дотримання правил та процедур, які є традиційними в цій сфері, до обачності та розсудливості у веденні справ тощо. Відповідно, вимоги до рівня та розумності ведення справ банком є вищими, ніж до споживача - фізичної особи, яка зазвичай є слабшою стороною в цивільних відносинах з такою установою. З врахуванням наведеного всі сумніви та розумні припущення мають тлумачитися судом на користь такої слабшої сторони, яка не є фактично рівною у спірних правовідносинах.

Доводи касаційної скарги про те, що суди безпідставно не врахували правових висновків, викладених в постановах Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 (провадження № 61-30435сво18), від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18), від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19), в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного цивільного суду від 26 грудня 2019 року у справі № 467/555/19 (провадження № 61-17707св19), від 15 квітня 2020 року у справі № 333/3246/15-ц (провадження № 61-2957св19), від 20 травня 2020 року у справі № 361/4562/16-ц (провадження № 61-8225св18), від 16 вересня 2020 року у справі № 617/1552/15-ц (провадження № 61-19159св19), від 30 червня 2021 року у справі № 201/10403/19 (провадження № 61-263св21), від 22 липня 2021 року у справі № 405/4719/16-ц (провадження № 61-22914св19), від 18 серпня 2021 року у справі № 761/25669/15-ц (провадження № 61-20856св19), від 10 вересня 2021 року у справі № 283/767/16-ц (провадження № 61-304св20), не заслуговують на увагу з огляду на таке.

У справі № 355/385/17 предмет позову становили вимоги про визнання події страховим випадком, стягнення страхового відшкодування та компенсації моральної шкоди.

У справі № 390/34/17вирішувалося питання про визнання договору оренди неправомірним (неукладеним) та повернення земельної ділянки з незаконного користування.

У справі № 638/2304/17 предмет позову становили вимоги про визнання недійсним договору дарування.

У справах № 467/555/19, № 361/4562/16-ц, № 405/4719/16-ц, № 761/25669/15-ц, № 283/767/16-ц на підставі положень статей 203 215 ЦК України, статей 11, 18 Закону № 1023-XII позичальники обґрунтовували недійсність кредитних договорів ненаданням банком перед укладенням цих договорів повної та достовірної інформації про умови кредитування (зокрема, щодо сукупної вартості кредиту з урахуванням реальної процентної ставки), що не знайшло свого підтвердження в ході вирішення судами спорів.

У справах № 333/3246/15-ц, № 617/1552/15-ц на підставі положень статей 203 215 230 ЦК України позичальник обґрунтовував недійсність кредитного договору введенням банком його в оману щодо істотних умов договору.

У справі № 201/10403/19 суд, дослідивши оспорювані умови кредитного договору стосовно комісії за управління коштами в частині обслуговування кредитної заборгованості, не встановив дисбалансу договірних прав та обов`язків на шкоду споживача з огляду на те, що при розмірі кредиту в сумі 774 200 грн можливий щомісячний розмір комісії в сумі 3 871 грн (0,5 %) у випадку порушення позичальником встановлених кредитним договором зобов`язань є цілком співмірним. Однак на відміну від вказаної справи у справі, яка переглядається, комісійна винагорода за обслуговування кредиту (розрахунково-касове обслуговування) в розмірі 1,99 % від суми кредиту, що складає 3 064,60 грн щомісячно, справляється постійно. При цьому загальний розмір плати за розрахунково-касове обслуговування (147 100,80 грн) є наближеним до розміру кредиту, отриманого ОСОБА_1 для власних потреб (154 000 грн), що вочевидь не можна визнати справедливим та розумним.

Подібність правовідносин означає, зокрема тотожність об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.

Під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, необхідно розуміти, зокрема такі, в яких аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин.

Таким чином, висновки щодо застосування норм права, що містяться у вищезгаданих постановах суду касаційної інстанції, на які послався заявник на обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень, стосуються правовідносин, які не є подібними до правовідносин у справі, що переглядається, обставини, встановлені судами в цій справі, суттєво відрізняються від обставин, встановлених у справах № 355/385/17, № 390/34/17, № 638/2304/17, № 467/555/19, № 333/3246/15-ц, № 361/4562/16-ц, № 617/1552/15-ц, № 201/10403/19, № 405/4719/16-ц, № 761/25669/15-ц, № 283/767/16-ц.

З урахування викладеного Верховний Суд в цій справі дійшов висновку про необґрунтованість наведених в касаційній скарзі підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій щодо вирішення первісного позову в частині стягнення заборгованості за кредитним договором від 30 жовтня 2018 року № 22039000092815 та зустрічного позову - в частині зобов`язання АТ «Банк Кредит Дніпро» здійснити перерахунок кредитної заборгованості з огляду на часткову недійсність пунктів 1.2 та розділу 4 цього договору відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.

Щодо розподілу судових витрат.

Згідно з частиною першою статі 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема з резолютивної частини із зазначенням у ній розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки оскаржувані судові рішення змінено тільки в частині наведених судами правових підстав для задоволення зустрічної позовної вимоги ОСОБА_1 до АТ «Банк Кредит Дніпро» про визнання кредитного договору частково недійсним, то судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом цієї справи в суді касаційної інстанції, покладаються на заявника.

Керуючись статтями 400, 409 410 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Акціонерного товариства «Банк Кредит Дніпро» задовольнити частково.

Рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпропетровська від 19 травня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 05 жовтня 2021 року в частині вирішення зустрічної позовної вимоги ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Банк Кредит Дніпро» про визнання кредитного договору від 30 жовтня 2018 року № 22039000092815 частково недійсним щодо встановлення щомісячної комісії за обслуговування кредиту (розрахунково-касове обслуговування) в розмірі 1,99 % від суми кредиту змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови, а в резолютивних частинах щодо задоволення цієї вимоги - залишити без змін.

Рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпропетровська від 19 травня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 05 жовтня 2021 року в частині вирішення первісної позовної вимоги Акціонерного товариства «Банк Кредит Дніпро» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором від 30 жовтня 2018 року № 22039000092815 та в частині вирішення зустрічної позовної вимоги ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Банк Кредит Дніпро» про зобов`язання здійснити перерахунок кредитної заборгованості з огляду на часткову недійсність умов кредитного договору від 30 жовтня 2018 року № 22039000092815 - залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийІ. М. Фаловська Судді:С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В. В. Сердюк В. А. Стрільчук