Історія справи

Постанова ККС ВП від 30.06.2025 року у справі №646/8543/23
Постанова ККС ВП від 30.06.2025 року у справі №646/8543/23

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 червня 2025 року

м. Київ

справа № 646/8543/23

провадження № 51-1028км25

Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого ОСОБА_1 ,

суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

за участю:

секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,

прокурора ОСОБА_5 ,

засудженого ОСОБА_6 (у режимі відеоконференції),

захисника ОСОБА_7 (у режимі відеоконференції),

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу прокурора Слобідської окружної прокуратури м. Харкова на ухвалу Харківського апеляційного суду від 19 грудня 2024 року в кримінальному провадженні стосовно

ОСОБА_6 ,

ІНФОРМАЦІЯ_1 ,

громадянина України,

уродженця м. Лимана Донецької області,

раніше не судимого,

засудженого за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 125 Кримінального кодексу України (далі - КК).

Обставини, встановлені за рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, короткий зміст судових рішень

Вироком Червонозаводського районного суду м. Харкова від 23 жовтня 2024 року ОСОБА_6 визнано винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 125 КК та призначено йому покарання у виді обмеження волі на строк 2 роки.

Початок строку відбування покарання ухвалено обчислювати з 23 жовтня 2024 року.

Зараховано ОСОБА_6 у строк покарання строк попереднього ув`язнення з 26 серпня 2023 року по 19 вересня 2024 року включно з розрахунку один день попереднього ув`язнення за два дні обмеження волі й ухвалено вважати призначене покарання відбутим.

Вирішено питання щодо запобіжного заходу, речових доказів та арешту майна у кримінальному провадженні.

За обставин, визнаних місцевим судом доведеними та викладених у вироку цього суду, ОСОБА_6 25 серпня 2023 року близько 17:50, перебуваючи на відкритій ділянці місцевості неподалік від Основ`янської колійної машинної станції № 39 АТ «Українська залізниця», діючи з мотивів неприязних відносин, з неконкретизованим умислом, допускаючи можливість заподіяння потерпілому як будь-якої шкоди здоров`ю, так і смерті, стоячи навпроти ОСОБА_8 на відстані витягнутої руки та обличчям до нього, завдав йому в ділянку шиї зліва одного удару невстановленим предметом з колючо-ріжучими властивостями, який тримав у правій руці. Цим ОСОБА_6 спричинив потерпілому ОСОБА_8 колото-різане поранення шиї ліворуч без пошкодження магістральних судинних і нервових пучків, що проходять поруч із рановим каналом, заподіявши легке тілесне ушкодження, яке спричинило короткочасний розлад здоров`я.

Місцевий суд кваліфікував дії ОСОБА_6 за ч. 2 ст. 125 КК і визнав доведеною вину останнього в умисному легкому тілесному ушкодженні, що спричинило короткочасний розлад здоров`я та не погодився з кваліфікацією його дій за ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст. 115 КК, запропонованою стороною обвинувачення.

Харківський апеляційний суд ухвалою від 19 грудня 2024 року апеляційну скаргу прокурора залишив без задоволення, а вирок місцевого суду стосовно ОСОБА_6 , засудженого за ч. 2 ст. 125 КК, - без змін.

Вимоги і доводи особи, яка подала касаційну скаргу

У касаційній скарзі прокурор, посилаючись на істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, а саме незастосування судом закону, який підлягав застосуванню, - ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст. 115 КК, що призвело до невідповідності призначеного покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого через м`якість, просить скасувати ухвалу апеляційного суду і призначити новий розгляд у цьому суді.

На обґрунтування своїх доводів автор скарги зазначає, що суд апеляційної інстанції, порушуючи вимоги ст. 419 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК), під час перегляду кримінального провадження не взяв до уваги доводів апеляційної скарги і не надав їм належної оцінки.

Уважає неправильною кваліфікацію діяння ОСОБА_6 за ч. 2 ст. 125 КК і помилковим посилання судів на відсутність у діях засудженого складу кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст. 115 КК, через неконкретизованість умислу.

На переконання представника публічного обвинувачення, сукупність усіх обставин вчиненого ОСОБА_6 діяння, серед яких місце злочину, знаряддя, локалізація заподіяного ножем удару, відсутність руки у потерпілого, який у зв`язку з цим був обмежений у самозахисті, та намагання засудженого наздогнати його, вказує про наявність у нього умислу на умисне вбивство ОСОБА_8 .

Касатор уважає, що показання потерпілого наведено у вироку суперечливо, вони не відтворюють їх фактичного змісту, що призвело до формування у суду помилкових висновків, які вплинули на неправильну кваліфікацію дій засудженого, з чим без належної перевірки погодилася колегія суддів апеляційного суду.

Прокурор посилається, що суд першої інстанції, з яким апеляційний суд, на його думку, помилково погодився, не взяв до уваги такого:

· показання потерпілого про те, що ОСОБА_6 дістав розкладний ніж і, замахнувшись уперше промахнувся, а вдруге заподіяв йому ушкодження у шию з лівої сторони, яка є незахищеною, оскільки він не має лівої руки. ОСОБА_8 , усвідомлюючи загрозу своєму життю і не маючи реальної можливості захищатися проти особи з ножем, став тікати від засудженого, а той, тримаючи ніж, переслідував його. Потерпілий упевнений, що якби засуджений його наздогнав, то добив би;

· засуджений усвідомлював, що потерпілий має обмежені можливості до захисту, це у свою чергу підтверджує наявність у нього умислу на позбавлення життя потерпілого;

· тілесні ушкодження у потерпілого в ділянці грудної клітки відсутні через те, що засуджений промахнувся.

На думку прокурора, встановлюючи відсутність в діях засудженого прямого умислу на вбивство, суд дійшов хибних висновків, що він діяв з неконкретизованим умислом, допускаючи можливість заподіяння потерпілому як будь-якої шкоди здоров`ю, так і смерті, оскільки не проаналізував і не взяв до уваги, що кримінальне правопорушення було учинене у малолюдному місці, ОСОБА_6 двічі, а не один раз намагався завдати цілеспрямованих ударів у життєво важливі органи (шию і грудну клітку) та не зміг закінчити свої дії тільки через те, що потерпілий ухилився і втік з місця події, завдяки чому отримав лише легкі ушкодження, засуджений намагався наздогнати потерпілого, щоб довести свій умисел до кінця, однак побачив свідків ОСОБА_9 та ОСОБА_10 , які згодом підтвердили, що бачили ОСОБА_6 з ножем, пішов у інший бік.

Скаржник стверджує, що без належного розгляду суду апеляційної інстанції залишилися доводи апеляційної скарги щодо встановлених органом досудового розслідування події кримінального правопорушення та обставин, в яких обвинувачувалася особа та які суд визнав недоведеними.

Суди попередніх інстанцій дійшли необґрунтованих висновків, що прямих доказів винуватості ОСОБА_6 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст. 115 КК, сторона обвинувачення не надала, а показань потерпілого для її визнання недостатньо. Ці висновки суперечать поведінці ОСОБА_6 , який цілеспрямовано завдав ОСОБА_8 удару в шию ножем, як послідовно про це стверджував потерпілий і свідки, а не брелоком, як зазначав засуджений. Водночас суди не навели переконливих мотивів, чому не зважили на показання потерпілого і уважали їх недостатніми для доведеності вини ОСОБА_6 у замаху на умисне вбивство.

Наполягає, що суд апеляційної інстанції залишив без належної уваги доводи апеляційної скарги про показання свідка ОСОБА_11 і про слідчий експеримент за її участю.

Суди, визнаючи ОСОБА_6 винуватим за ч. 2 ст. 125 КК та призначаючи йому покарання за цією частиною статті, неповною мірою врахували, що він скоїв умисне кримінальне правопорушення проти життя та здоров`я особи, не визнав вини, дав показання лише після дослідження всіх доказів, на стадії досудового розслідування відмовився давати показання, що позбавило можливості перевірити його версію подій, в тому числі щодо спричинення тілесних ушкоджень брелоком, свідчить про відсутність каяття як пом`якшуючої обставини та вказує на його суспільну небезпечність, оскільки всі його дії були спрямовані на ухилення від відповідальності за скоєне.

Наполягає, що апеляційний суд, не навівши переконливих мотивів, залишив призначене ОСОБА_6 покарання, яке не відповідає вимогам закону, без зміни.

Позиції учасників судового провадження

Прокурор підтримала касаційну скаргу і просила її задовольнити.

Захисник та засуджений заперечували щодо задоволення касаційної скарги прокурора і просили залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення без зміни.

Мотиви Суду

Заслухавши доповідь судді, пояснення учасників судового провадження, перевіривши матеріали кримінального провадження та доводи, викладені в касаційній скарзі, суд касаційної інстанції дійшов таких висновків.

Згідно з ч. 1 ст. 433 КПК суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Підставами для скасування або зміни судових рішень судом касаційної інстанції згідно зі ст. 438 КПК є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого.

Частиною 1 ст. 412 КПК передбачено, що істотними є такі порушення вимог кримінального процесуального закону, які перешкодили чи могли перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення.

Відповідно до положень ст. 413 КПК неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність, що тягне за собою скасування або зміну судового рішення, є: 1) незастосування судом закону, який підлягає застосуванню; 2) застосування закону, який не підлягає застосуванню; 3) неправильне тлумачення закону, яке суперечить його точному змісту; 4) призначення більш суворого покарання, ніж передбачено відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність.

Приписами ч. 2 ст. 433 КПК установлено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.

Доводи прокурора зводяться до оспорювання кваліфікації дій засудженого за ч. 2 ст. 125 КК, неповноти судового розгляду в частині встановлення умислу ОСОБА_6 , невідповідності висновків суду обставинам справи, невмотивованості ухвали суду апеляційної інстанції та як наслідок невідповідності призначеного покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого через м`якість, і на думку колегії суддів Верховного Суду є необґрунтованими з огляду на таке.

Можливості скасування судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій через невідповідність їх висновків фактичним обставинам кримінального провадження (ст. 411 КПК) чинним законом не передбачено.

Касаційний суд не перевіряє судових рішень у частині неповноти судового розгляду, а також невідповідності висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, як про це порушує питання в касаційній скарзі прокурор.

Натомість зазначені стороною обвинувачення доводи були предметом перевірки суду апеляційної інстанції, який встановив доведеним винуватість засудженого у вчиненні кримінального правопорушення та юридичну кваліфікацією його дій за ч. 2 ст. 125 КК.

Згідно зі ст. 370 КПК судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог кримінального провадження, передбачених цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 КПК. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.

Водночас положеннями ст. 94 КПК передбачено, що суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінює кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв`язку для прийняття відповідного процесуального рішення.

Оцінка доказів, як визначено ст. 94 КПК, є виключною компетенцією суду, який постановив рішення.

Згідно з положеннями ст. 91 КПК у кримінальному провадженні підлягають доказуванню, в тому числі, подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини кримінального правопорушення), винуватість обвинуваченого у його вчиненні, форма вини, мотив і мета його скоєння.

Під час перевірки матеріалів кримінального провадження, касаційний суд установив, що апеляційний суд свій висновок про доведеність винуватості ОСОБА_6 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 125 КК та встановлення відсутності умислу на вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 15, ч.1 ст. 115 КК, зробив із дотриманням вимог Гл. 2 КПК, а також статей 94, 370, 374 цього кодексу.

Колегія суддів насамперед звертає увагу, що вирішення питання про наявність у діянні особи юридичних ознак складу кримінального правопорушення як підстави кримінальної відповідальності належить до компетенції суду, з огляду на положення ст. 62 Конституції України, ст. 2 КК.

Більше того, відповідно до ст. 62 Конституції України усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

Крім цього, як неодноразово зазначав у своїх рішеннях Верховний Суд, стандарт доведення поза розумним сумнівом означає, що сукупність обставин справи, встановлена під час судового розгляду, виключає будь-яке інше розумне пояснення події, яка є предметом судового розгляду, крім того, що інкриміноване кримінальне правопорушення було вчинене і обвинувачений є винуватим у вчиненні цього правопорушення.

Поза розумним сумнівом має бути доведений кожний з елементів, які є важливими для правової кваліфікації діяння: як ті, що утворюють об`єктивну сторону діяння, так і ті, що визначають його суб`єктивну сторону.

Обов`язок всебічного і неупередженого дослідження судом усіх обставин справи у цьому контексті означає, що, для того щоб визнати винуватість доведеною поза розумним сумнівом, версія обвинувачення має пояснювати всі встановлені судом обставини, які стосуються події, котра є предметом судового розгляду. Суд не може залишити без уваги ту частину доказів та встановлених на їх підставі обставин лише з тієї причини, що вони суперечать версії обвинувачення. Наявність таких обставин, яким версія обвинувачення не може надати розумного пояснення або які свідчать про можливість іншої версії інкримінованої події, є підставою для розумного сумніву в доведеності вини особи.

З одного боку, стандарт доведення поза розумним сумнівом передбачає, що сумнів не повинен бути суто умоглядним, а має ґрунтуватися на певних установлених судом обставинах або недоведеності важливих для справи обставин, що дає підстави припускати такий розвиток подій, який суперечить версії обвинувачення і який неможливо спростувати наданими сторонами доказами.

З іншого боку, для дотримання стандарту доведення поза розумним сумнівом недостатньо, щоб версія обвинувачення була лише більш вірогідною за версію захисту. Законодавець вимагає, щоб будь-який обґрунтований сумнів у тій версії події, яку надало обвинувачення, був спростований фактами, установленими на підставі допустимих доказів, і єдина версія, якою розумна і безстороння людина може пояснити всю сукупність фактів, установлених у суді, є та версія подій, яка дає підстави для визнання особи винною за пред`явленим обвинуваченням (див. постанову Верховного Суду від 25 червня 2025 у справі № 585/2819/24, провадження № 51-1299км25).

Розглянувши кримінальне провадження щодо ОСОБА_6 місцевий суд дійшов обґрунтованого висновку про невідповідність здійсненої органом досудового розслідування кваліфікації діяння засудженого за ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст. 115 КК фактичним обставинам кримінального провадження та кваліфікував його діяння за ч. 2 ст. 125 КК, з такою позицією місцевого суду погодився і апеляційний суд і також погоджується колегія суддів Верховного Суду.

Вирішуючи питання про кваліфікацію дій ОСОБА_6 , суд апеляційної інстанції небезпідставно послався на сталу судову практику, згідно з якою для відмежування умисного вбивства від умисного заподіяння легкого тілесного ушкодження, суди повинні ретельно досліджувати докази, що мають значення для з`ясування змісту і спрямованості умислу винного.

Так з дослідженого технічного запису судового засідання видно, що потерпілий суду показав, як ОСОБА_6 перший раз замахнувся, вдруге попав у шию, після чого у нього почала текти кров і він почав тікати, при цьому засуджений рухався за ним. На уточнюючі запитання прокурора ОСОБА_8 пояснив, що цілеспрямований удар був у шию, з приводу першого удару більш детально не пам`ятає, конфліктів із засудженим до події не було, скільки засуджений біг за ним не бачив. Крім того, на уточнюючі запитання захисника пояснив, що це його припущення про те, що засуджений переслідував його з метою добити.

Із технічного запису допиту свідка ОСОБА_10 , вбачається, що вона суду повідомила, як бачила якийсь предмет в руках засудженого, пістолет, ніж чи інше сказати не може.

Свідок ОСОБА_9 надаючи показання у місцевому суді не зміг чітко згадати та пояснити, хто за ким біг чи йшов прискореним темпом, у яку сторону і що за предмет був у руках і у кого.

Засуджений у судовому засіданні показав, що 25 серпня 2023 року неподалік від Основ?янської колійної машинної станції № 39 АТ «Українська залізниця» він вдарив потерпілого рукою, в якій знаходилась важка зв`язка з ключами та брелком з переробленої рибацької приманки «воблера», під час удару, він не бачив куди б`є, також не бачив на потерпілому крові після удару, при цьому він не мав наміру убивати потерпілого, а лише хотів «поставити його на місце» з огляду на його хамську поведінку незадовго до події. Потім потерпілий відбіг та пішов у напрямку до КМС. Він теж пішов назад до КМС.

З висновку експерта № 09-1363/23 видно, що у потерпілого мало місце непроникаюче колото-різане поранення шиї ліворуч без ушкоджень магістральних судинних і нервових пучків, що проходять поряд із рановим каналом. Ця травма є результатом одноразової дії гострого предмету із колючо-ріжучими властивостями поверхні та належить до легкого тілесного ушкодження, яке спричинило короткочасний розлад здоров`я.

Згідно з висновком експерта ушкодження на передній поверхні грудної клітки ОСОБА_8 могло сформуватися за тих же обставин, в ті ж терміни та за аналогічним механізмом, але його ефемерний характер не дозволяє визначитися з достеменними характеристиками цього ушкодження, і судово-медичний експерт утримується від визначення механізму формування і встановлення ступеню тяжкості ушкодження для цієї локалізації.

Як убачається із рішень судів першої та апеляційної інстанції, суди здійснили належний кримінально-правовий аналіз ознак вчиненого ОСОБА_6 діяння за вказаними вище критеріями.

З матеріалів справи та фактичних обставин, встановлених місцевим судом, вбачається, що:

· засуджений не висловлював прямих погроз вбивством потерпілого;

· заподіяв тілесні ушкодження невстановленим органом досудового розслідування предметом (варте уваги у цьому випадку, що орган досудового розслідування не погодився із достовірністю показань потерпілого про удари ножем і не інкримінував у обвинувальному акті цей предмет, як знаряддя кримінального правопорушення);

· суди визнали, що удар був один, непроникаючий, є результатом одноразової дії;

· потерпілому заподіяно легкі тілесні ушкодження;

· експерт не зміг визначити характер ушкодження на передній поверхні грудної клітки ОСОБА_8 ;

· ОСОБА_8 показав, що це його власна думка, що засуджений переслідував його щоб добити;

· свідками безсумнівно не підтверджується, що засуджений біг за потерпілим чи переслідував його із ножем у руках;

· засуджений пояснив, що мав можливість наздогнати потерпілого, однак не мав такого наміру;

· беззаперечних фактичних даних, що ОСОБА_6 не довів свій умисел на вбивство потерпілого до кінця з незалежних від нього причин не встановлено.

Суд урахував спосіб, обставини нанесення ударів, їх локалізацію, ступінь заподіяння тілесних ушкоджень,а також поведінку ОСОБА_6 до, під час та безпосередньо після вчинення кримінального правопорушення і дійшов висновку про відсутність в останнього прямого умислу на вбивство потерпілого.

Крім того, як неодноразово зазначав Верховний Суд у своїх рішеннях, правова природа кваліфікації кримінальних правопорушень пов`язана з необхідністю обов`язкового встановлення та доказування у визначений кримінальним процесуальним законом спосіб двох важливих обставин: 1) факту вчинення суб`єктом кримінального правопорушення суспільно небезпечного діяння, тобто конкретного акту поведінки у формі дії чи бездіяльності; 2) точної відповідності ознак цього діяння ознакам складу кримінального правопорушення, передбаченого відповідною статтею Особливої частини КК.

Замах на умисне вбивство можливий лише із прямим визначеним (конкретизованим) умислом, який виражається в тому, що особа має конкретне, точне уявлення про індивідуально визначений результат свого діяння, передбачає настання конкретного суспільно небезпечного наслідку і бажає його(див. постанови Верховного Суду в справах: № 639/5940/21, провадження № 51-1483км25; № 643/4662/23, провадження

№ 51-243км25; № 939/2393/21, провадження № 51-1346км25).

У разі заподіяння потерпілому тілесних ушкоджень за відсутності умислу на вбивство або заподіяння більш тяжкої шкоди здоров`ю, дії винуватого необхідно кваліфікувати за наслідками, що фактично настали.

Кваліфікація кримінального правопорушення полягає у зіставленні ознак установленого судом злочинного діяння та ознак кримінального правопорушення, передбаченого тією чи іншою статтею кримінального закону, його частиною або пунктом, й у формулюванні висновку про їх відповідність. За своєю суттю та змістом кваліфікація кримінальних правопорушень є встановленням на підставі доведеного кримінальними процесуальними засобами факту вчинення особою (суб`єктом кримінального правопорушення) конкретного акту поведінки у формі дії чи бездіяльності та його наслідків, точної відповідності ознак вчиненого діяння ознакам складу кримінального правопорушення, передбаченого відповідними кримінально-правовими нормами у статтях КК.

Ознаки суб`єктивної сторони й особливості психічного ставлення винуватої особи встановлюються судами з урахуванням особливостей вчиненого діяння та об`єктивно-предметних умов його вчинення, за встановленими фактичними обставинами вчиненого кримінального правопорушення, на підставі доказів, зібраних у порядку, передбаченому КПК, та оцінених відповідно до вимог ст. 94 цього Кодексу. При встановленні форми та виду вини, суд у кожному конкретному випадку виходить з аналізу всіх зібраних у справі доказів і сукупності всіх обставин вчиненого діяння, зокрема враховує характер і спосіб його вчинення, інтенсивність і спрямованість протиправного впливу, кількість і локалізацію на тілі потерпілої особи тілесних ушкоджень, причини припинення протиправних дій, поведінку винного і потерпілого, що передувала події, їх стосунки тощо.

Склад кримінального правопорушення є системою необхідних і достатніх юридичних ознак, непідтвердження хоча б однієї з яких виключає кримінальну відповідальність особи через відсутність підстави для такої.

Колегія суддів зауважує, що визнаючи особу винуватою у вчиненні кримінального правопорушення, суд має чітко та конкретно (безальтернативно) визначити, які саме дії відповідно до кримінального закону України цій особі інкримінуються.

Верховний Суд за наслідками касаційного розгляду доходить переконання, що за встановлених обставин кримінального провадження дії ОСОБА_6 за ч. 2 ст. 125 КК суди кваліфікували правильно, оскільки з матеріалів справи вбачається, відсутність в діях засудженого прямого умислу на вбивство потерпілого, відсутні фактичні обставини, які свідчать про те, що вінуважав, що виконав усі дії для досягнення смерті потерпілого та з яких саме об`єктивних причин, що не викликають розумного сумніву і, які не залежали від волі засудженого, кримінальне правопорушення не було закінчене.

З урахуванням наведеного, дії засудженого не можуть свідчити про спрямованість його умислу саме на умисне вбивство потерпілого, а доводять, що він діяв з неконкретизованим умислом, а відтак повинен нести відповідальність лише за фактично заподіяні наслідки своїх дій, тобто за спричинення легких тілесних ушкоджень, тому дії ОСОБА_6 правильно кваліфіковано судом за ч. 2 ст. 125 КК.

Розглядаючи справу по суті та визначаючи вид та розмір покарання, суд першої інстанції враховував ступінь тяжкості кримінального правопорушення, яке відповідно до ст. 12 КК належить до категорії нетяжких, відсутність обставин, що згідно зі статтями 66 67 КК пом`якшують або обтяжує покарання, дані про особу засудженого, який раніше несудимий, одружений, має на утриманні неповнолітню дитину, вищу освіту, на обліку у лікаря нарколога чи психіатра не перебуває, за місцем реєстрації характеризується нейтрально.

Відповідно до вимог статей 50 і 65 КК особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення і попередження нових кримінальних правопорушень. Виходячи з указаної мети і принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винуватого.

На несправедливість покарання має вказувати істотна (очевидна) диспропорція (порушення рівноваги) між визначеним судом видом та розміром покарання і видом та розміром покарання, яке б мало бути призначено, з урахуванням усіх істотних обставин.

Тобто кримінально-правовий зміст принципу справедливості полягає в тому, що покарання, застосоване до особи, яка вчинила кримінальне правопорушення, повинно бути справедливим, а саме таким, що відповідає як тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, так і конкретним обставинам його вчинення, а також особливостям особистості засудженого.

Виходячи із цілей та принципів права, загальних засад судочинства, конкретних обставин справи, суспільну небезпеку вчиненого кримінального правопорушення, призначення покарання у виді обмеження волі на строк 2 роки (що у свою чергу є максимальним строком покарання, передбаченим ч. 2 ст. 125 КК), відповідає тяжкості вчиненого кримінального правопорушення і попередженню скоєння нових кримінальних правопорушень.

У касаційній скарзі містяться також інші аргументи, які не потребують детального аналізу Суду та не мають будь-якого вирішального значення в цьому провадженні.

Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що доводи сторони обвинувачення не знайшли свого підтвердження під час касаційного розгляду.

Оскільки кримінальний закон застосовано правильно, істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, які б давали підстави для скасування чи зміни оскаржуваних судових рішень, не встановлено, а призначене судом покарання відповідає тяжкості вчиненого кримінального правопорушення та особі засудженого, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу прокурора залишити без задоволення, а ухвалу апеляційного суду - без зміни.

Керуючись статтями 369 433 434 436 441 442 КПК, Суд

ухвалив:

Ухвалу Харківського апеляційного суду від 19 грудня 2024 року в кримінальному провадженні стосовно ОСОБА_6 залишити без зміни, а касаційну скаргу прокурора - без задоволення.

Постанова Верховного Суду набирає законної сили з моменту її проголошення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:

ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3