Історія справи

Постанова ККС ВП від 11.11.2024 року у справі №713/2351/22
Постанова ККС ВП від 11.11.2024 року у справі №713/2351/22

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 листопада 2024 року

м. Київ

справа № 713/2351/22

провадження № 51-2014 км 24

Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого ОСОБА_1 ,

суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

за участю:

секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,

прокурора ОСОБА_5 ,

захисника (у режимі відеоконференції) ОСОБА_6 ,

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу захисника ОСОБА_6 на вирок Вижницького районного суду Чернівецької області від 26 жовтня 2023 року та ухвалу Чернівецького апеляційного суду від 11 січня 2024 року у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12022262060000380 від 02 жовтня 2022 року, за обвинуваченням

ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця с. Замостя Вижницького району Чернівецької області, який проживає за адресою: АДРЕСА_1

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 185 Кримінального кодексу України(далі - КК України).

Зміст оскарженого судового рішення і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини

За вироком Вижницького районного суду Чернівецької області від 26 жовтня 2023 року ОСОБА_7 визнано винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 185 КК України, та призначено покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років. Згідно з частинами 1, 4 ст. 71 КК України до призначеного покарання частково приєднано невідбуте покарання за вироком Вижницького районного суду Чернівецької області від 15 листопада 2021 року та призначено ОСОБА_7 остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 6 років. Вирішено питання щодо процесуальних витрат та речових доказів.

Відповідно до обставин, детально наведених у вироку суду, ОСОБА_7 01 жовтня 2022 року близько 14:00, під час введення на всій території України воєнного стану, перебуваючи в господарстві за адресою: АДРЕСА_2 , по місцю проживання ОСОБА_8 , умисно, повторно, з корисливих мотивів, шляхом вільного доступу таємно викрав із території господарства чоловічий спортивний велосипед іноземного виробництва, марки «1600 МТ OUTFITTERS», вартістю 1250 грн, після чого із місця вчинення злочину втік, а викраденим майном, розпорядився на власний розсуд, спричинивши потерпілому ОСОБА_8 матеріальну шкоду на вищевказану суму.

Чернівецький апеляційний суд ухвалою від 11 січня 2024 року апеляційну скаргу захисника ОСОБА_6 задовольнив частково, вирок Вижницького районного суду Чернівецької області від 26 жовтня 2023 року в частині призначеного покарання змінив. Постановив уважати ОСОБА_7 засудженим за ч. 4 ст. 185 КК України з призначенням покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років. На підставі частин 1, 4 ст. 71 КК України до призначеного покарання частково приєднав невідбуте покарання за вироком Вижницького районного суду Чернівецької області від 15 листопада 2021 року, з урахуванням ст. 72 КК України, призначив ОСОБА_7 остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років 1 місяць. В іншій частині вирок залишив без змін.

Вимоги та узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

У касаційній скарзі захисник, посилаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення і особі засудженого, а також неповноту судового розгляду та невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, просить скасувати оскаржувані судові рішення і закрити кримінальне провадження на підставі п. 2 ч. 1 ст. 284 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України).

Обґрунтовуючи доводи касаційної скарги, зазначає, що:

? винуватість ОСОБА_7 у вчиненні злочину, передбаченого ч. 4 ст. 185 КК України, не доведена поза розумним сумнівом. Стверджує, що у діях останнього відсутній склад кримінального правопорушення, зокрема корисливий мотив;

? місцевий суд не в повному обсязі у вироку виклав показання свідка ОСОБА_9 і потерпілого ОСОБА_8 , не надав їм належну оцінку в сукупності та взаємозв`язку з іншими доказами. Стверджує, що засуджений повідомляв ОСОБА_9 про свої наміри забрати велосипед. Вказує, що потерпілий не підтвердив той факт, що саме він є власником велосипеда;

? із вироку суду не зрозуміло, з яких мотивів ОСОБА_7 вчинив крадіжку. Вважає, що вказаним порушено його право на захист;

? ураховуючи обставини справи, незначну вартість об`єкту посягання, відсутність завданої майнової шкоди, покарання ОСОБА_7 є явно несправедливим через суворість.

На адресу Верховного Суду надійшли заперечення прокурора Вижницької окружної прокуратури ОСОБА_10 , у яких останній просить залишити оскаржувані судові рішення без зміни.

Позиції учасників судового провадження

Захисник ОСОБА_6 повідомив про смерть ОСОБА_7 (надав копію свідоцтва про смерть останнього). Водночас підтримав подану касаційну скаргу та просив кримінальне провадження стосовно ОСОБА_7 закрити у зв`язку із відсутністю у його діянні складу кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 185 КК України.

Прокурор ОСОБА_5 просила закрити касаційне провадження у зв`язку зі смертю ОСОБА_7 .

Мотиви Суду

Заслухавши доповідь судді, обговоривши доводи, наведені в касаційній скарзі, перевіривши матеріали кримінального провадження, колегія суддів дійшла таких висновків.

Відповідно до положень ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги. Суд касаційної інстанції вправі вийти за межі касаційних вимог, якщо цим не погіршується становище засудженого, виправданого чи особи, стосовно якої вирішувалося питання про застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру.

Згідно з приписами ст. 438 КПК України підставами для скасування або зміни судового рішення судом касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення і особі засудженого.

Доводи, викладені в касаційній скарзі захисника ОСОБА_6 , якими він обґрунтовує заявлені вимоги, аналогічні доводам апеляційної скарги сторони захисту, яким апеляційний суд дав належну оцінку під час апеляційного розгляду.

Щодо доводів касаційної скарги захисника про те, що винуватість ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 185 КК України, не доведена поза розумним сумнівом; у діях ОСОБА_7 відсутній корисливий мотив

Як неодноразово зазначав у своїх рішеннях Верховний Суд, стандарт доведення поза розумним сумнівом означає, що сукупність обставин справи, встановлена під час судового розгляду, виключає будь-яке інше розумне пояснення події, яка є предметом судового розгляду, крім того, що інкримінований злочин був вчинений і обвинувачений є винним у вчиненні цього злочину.

Поза розумним сумнівом має бути доведений кожний з елементів, які є важливими для правової кваліфікації діяння: як ті, що утворюють об`єктивну сторону діяння, так і ті, що визначають його суб`єктивну сторону.

Обов`язок всебічного і неупередженого дослідження судом усіх обставин справи у цьому контексті означає, що для того щоб визнати винуватість доведеною поза розумним сумнівом, версія обвинувачення має пояснювати всі встановлені судом обставини, які стосуються події, яка є предметом судового розгляду. Суд не може залишити без уваги ту частину доказів та встановлених на їх підставі обставин лише з тієї причини, що вони суперечать версії обвинувачення. Наявність таких обставин, яким версія обвинувачення не може надати розумного пояснення або які свідчать про можливість іншої версії інкримінованої події, є підставою для розумного сумніву в доведеності вини особи.

З одного боку, стандарт доведення поза розумним сумнівом передбачає, що сумнів не повинен бути суто умоглядним, а має ґрунтуватися на певних установлених судом обставинах або недоведеності важливих для справи обставин, що дає підстави припускати такий розвиток подій, який суперечить версії обвинувачення і який неможливо спростувати наданими сторонами доказами.

З іншого боку, для дотримання стандарту доведення поза розумним сумнівом недостатньо, щоб версія обвинувачення була лише більш вірогідною за версію захисту. Законодавець вимагає, щоб будь-який обґрунтований сумнів у тій версії події, яку надало обвинувачення, був спростований фактами, встановленими на підставі допустимих доказів, і єдина версія, якою розумна і безстороння людина може пояснити всю сукупність фактів, установлених у суді, є та версія подій, яка дає підстави для визнання особи винною за пред`явленим обвинуваченням (див. постанови Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 688/788/15-к, від 08 жовтня 2019 року у справі № 195/1563/16-к, від 21 січня 2020 року у справі № 754/17019/17, від 16 вересня 2020 року у справі № 760/23459/17 та ін.).

Відповідно до ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватись і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право власності є непорушним.

Тож, суб`єкт злочину, протиправно вилучаючи майно, усвідомлює незаконний характер своїх дій, розуміє, що не має на майно, яке він вилучає, жодного права; вилучення цього майна здійснюється всупереч волі його власника чи іншої особи, у володінні якої воно перебуває, але, незважаючи на це, винний бажає незаконно вилучити відповідне майно і позбавити власника чи законного володільця можливості володіти, користуватися чи розпоряджатися відповідним майном.

Крім того, об`єктивними ознаками викрадення є об`єкт посягання - право на майно (право власності), предмет - чужа рухома річ, суспільно небезпечне діяння - протиправне звернення (вилучення) та суспільно небезпечний наслідок - завдання майнової шкоди.

Водночас протиправність означає, що суб`єкт (винувата особа) не має жодного права і будь-яких підстав для вилучення майна, воно для нього є чужим. Крім того, таке вилучення є безоплатним, тобто майно не повертається, не оплачується, власнику не відшкодовується еквівалент його вартості.

Крадіжка визнається закінченою з моменту протиправного вилучення майна, коли винувата особа отримала реальну можливість розпорядитися чи користуватися ним.

Суб`єктивна сторона кримінального правопорушення, передбаченого ст. 185 КК України, характеризується прямим умислом.

Прямим умисел є тоді, коли особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання (ч. 2 ст. 24 КК України).

Усвідомлення суб`єктом суспільно небезпечного характеру свого діяння означає, що він усвідомлює всі фактичні обставини вчиненого діяння, які відповідають ознакам складу інкримінованого злочину, та одночасно розуміє, що вчинене ним діяння є соціально осуджуваним, шкідливим для суспільства. Зокрема, під час вчинення крадіжки винуватий усвідомлює, що він порушує право власності, таємно викрадає чуже майно і тим самим завдає потерпілому майнової шкоди.

Передбачення є адекватним розумовим уявленням особи про неминучість чи можливість конкретних результатів своєї дії (бездіяльності). Бажання полягає у прагненні досягти чітко визначеної мети і спрямованості волі на її досягнення.

Мотивом вчинення злочину є внутрішнє спонукання, рушійна сила кримінально караного вчинку людини, що визначає його зміст і допомагає більш глибоко розкрити психічне ставлення особи до вчиненого. Мотив дозволяє визначити, чому особа вчиняє злочин. Мету становить конкретно сформульоване уявлення про бажаний наслідок свого діяння та спрямованість на його досягнення в обраний спосіб.

Колегія суддів уважає, що в цьому кримінальному провадженні винуватість ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 185 КК України, доведена поза розумним сумнівом з огляду на таке.

Так, за результатами судового розгляду місцевий суд, з яким погодився апеляційний суд, дійшов переконання про доведеність винуватості ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 185 КК України, а також про те, що вказане відповідає фактичним обставинам кримінального провадження і підтверджується наявними в матеріалах справи доказами, які всебічно і повно досліджені та оцінені в їх сукупності та взаємозв`язку.

Зі змісту оскаржуваних судових рішень убачається, що в судовому засіданні безпосередньо у встановленому законом порядку суд першої інстанції допитав обвинуваченого ОСОБА_7 , потерпілого ОСОБА_8 , свідків ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 та ОСОБА_9 , зміст показань яких детально викладений у вироку.

Зокрема допитаний в суді першої інстанції ОСОБА_7 свою вину у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 185 КК України, не визнав та повідомив, що був за місцем проживання ОСОБА_8 , звідки з господарства саме потерпілого забрав чоловічий спортивний велосипед, після чого звідти поїхав. Водночас стверджував, що повідомив про це ОСОБА_9 .

Крім того, суди встановили, що винуватість ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення підтверджується іншими дослідженими в ході судового розгляду доказами, зокрема, даними протоколу огляду місця події від 01 жовтня 2022 року з фототаблицями, де місцем події є господарство ОСОБА_8 по АДРЕСА_2 ; даними протоколу огляду місця події від 01 жовтня 2022 року з відеозаписом, під час проведення якого по АДРЕСА_3 , у домогосподарстві виявлено чоловічий спортивний велосипед марки «1600 МТ OUTFITTERS»; висновком товарознавчої експертизи № СЕ-19/126-22/7191-ТВ від 11 жовтня 2022 року, відповідно до якого ринкова вартість велосипеда марки «1600 МТ OUTFITTERS» у справному стані могла становити 1250 грн; даними протоколу проведення слідчого експерименту від 23 листопада 2022 року за участю обвинуваченого ОСОБА_7 , під час проведення якого останній вказав за яких обставин вчинив злочин.

Так, з оскаржуваних судових рішень вбачається, що ОСОБА_7 приїхав до господарства саме потерпілого ОСОБА_8 . Водночас судами встановлено, що показання ОСОБА_7 у частині того, що ОСОБА_9 є зятем потерпілого ОСОБА_8 , не підтверджується матеріалами справи, як і те, що він дійсно є чоловіком доньки потерпілого та фактично проживає разом з ними, що нібито давало йому підстави вважати, що велосипед належить ОСОБА_9 .

Разом з тим, суди дійшли висновку, що поведінка обвинуваченого беззаперечно свідчить про спрямованість його умислу саме на таємне викрадення чужого майна, оскільки ОСОБА_7 , знаходячись у господарстві ОСОБА_8 , скориставшись його відсутністю, викрав (забрав, привласнив) велосипед, який йому не належав та мав реальну можливість розпоряджатися ним як своїм власним.

За результатом судового розгляду суди дійшли висновку, що ОСОБА_7 усвідомлював, що велосипед, який він взяв йому не належать, тобто є чужим майном, що він цією річчю заволодів безоплатно, всупереч волі власника, що заподіяло пряму шкоду останньому, тобто заволодів протиправно.

За наслідком апеляційного розгляду суд апеляційної інстанції в оскаржуваному рішенні слушно зауважив, що, оцінюючи докази в сукупності з точки зору достатності та взаємозв`язку, провівши у повному обсязі судовий розгляд, місцевий суд дійшов правильного висновку, що ці докази доводять вчинення обвинуваченим інкримінованого йому кримінального правопорушення.

Крім того, за встановленою практикою Верховного Суду при кваліфікації дій особи мотив має кримінально - правове значення тільки у випадках, коли він безпосередньо вказаний в диспозиції кримінально-правової норми (див. постанову Верховного Суду у справі№ 751/7320/20, провадження № 51-555 км 22 ).

Отже кваліфікація дій ОСОБА_7 як таємне викрадення чужого майна є правильною, що спростовує доводи касаційної скарги захисника в цій частині.

Водночас доводи касаційної скарги захисника з приводу того, що суд першої інстанції у своєму вироку не в повному обсязі навів показання свідка ОСОБА_9 та потерпілого також не є слушними, оскільки кримінальний процесуальний закон не вимагає дослівного відтворення в судовому рішенні змісту показань учасників судового провадження, де має бути з достатньою повнотою передана їх сутнісна складова, що впливає на встановлення судом обставин, які є предметом судового розгляду і підлягають доказуванню за приписами ст. 91 КПК України.

Щодо доводів касаційної скарги захисника, що із урахуванням обставин порушення права власності особи, незначної вартості об`єкту посягання, відсутності завданої майнової шкоди, покарання ОСОБА_7 є явно несправедливим через суворість

Так, положеннями ч. 2 ст. 50 КК України визначено, що покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.

Відповідно до вимог ст. 65 КК України особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне і достатнє для її виправлення та попередження вчинення нових злочинів. Суд, призначаючи покарання, зобов`язаний врахувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, дані про особу винного та обставини справи, що пом`якшують і обтяжують покарання.

Статті 65-75 КК України є кримінально-правовими нормами, що визначають загальні засади та правила призначення покарання.

Питання призначення покарання та звільнення від його відбування визначають форму реалізації кримінальної відповідальності в кожному конкретному випадку з огляду на суспільну небезпечність і характер злочину, обставини справи, особу винного, а також обставини, що пом`якшують або обтяжують покарання тощо.

Вирішення цих питань належить до дискреційних повноважень суду, що розглядає кримінальне провадження по суті, який і повинен з урахуванням всіх перелічених вище обставин визначити вид і розмір покарання та ухвалити рішення.

Як вбачається з оскаржуваних судових рішень, суд першої інстанції, призначаючи ОСОБА_7 покарання, врахував ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, яке відноситься до тяжких злочинів, дані про особу, який за місцем проживання характеризується позитивно, на обліку у лікаря-нарколога та психіатра не перебуває. Крім того, суд визнав обставиною, яка відповідно до ст. 66 КК України пом`якшує покарання, добровільне відшкодування шкоди. Обставин, які відповідно до ст. 67 КК України, обтяжують покарання, судом не встановлено.

Під час розгляду кримінального провадження в апеляційному порядку цей суд погодився з висновками суду першої інстанції щодо призначеного покарання за ч. 4 ст. 185 КК України, та зазначив, що призначене покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років з його реальним відбуванням, є необхідним й достатнім для виправлення обвинуваченого та попередження нових злочинів.

Водночас апеляційний суд дійшов переконання, що суд першої інстанції помилково на підставі статей 71 72 КК України в резолютивній частині повністю приєднав невідбуте покарання за попереднім вироком, у зв`язку з чим змінив вирок місцевого суду в частині призначеного остаточного покарання та частково приєднав покарання ОСОБА_7 за попереднім вироком.

Апеляційний суд, переглядаючи вирок, дійшов переконання, що докази у справі були у повному обсязі досліджені під час розгляду в суді першої інстанції, є належними та допустимими відповідно до вимог статей 84-86 КПК України, оцінені судом згідно із ст. 94 КПК України, та в своїй сукупності спростовують доводи засудженого про не встановлення достатніх доказів для доведення його винуватості у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 185 КК України.

Забезпечення права на захист підозрюваного, обвинуваченого, засудженого і виправданого у кримінальному провадженні - одна з найважливіших гарантій захисту прав і свобод людини та громадянина, закріплених ст. 59, ст. 63, ст. 129 Конституції України та міжнародними актами, які є частиною національного законодавства щодо прав людини і основоположних свобод (ст. 11 Загальної декларації прав людини; ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права; ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод).

З аналізу вищезазначених норм та обставин цієї справи, твердження захисника про порушення права ОСОБА_7 на захист не знайшли свого підтвердження.

Ухвала суду апеляційної інстанції є вмотивованою та відповідає вимогам статей 370 та 419 КПК України.

Решта доводів касаційної скарги захисника ОСОБА_6 висновків суду апеляційної інстанції також не спростовує та фактично зводиться до переоцінки доказів і встановлених по справі обставин, що в силу вимог статті 433 КПК України не може бути предметом оцінки суду касаційної інстанції.

Водночас колегія суддів не може залишити поза увагою те, що Верховною Радою України прийнято Закон України № 3886-IX від 18 липня 2024 року «Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення та деяких інших законів України щодо посилення відповідальності за дрібне викрадення чужого майна та врегулювання деяких інших питань діяльності правоохоронних органів», який набув чинності 09 серпня 2024 року.

Згідно з вказаним Законом України № 3886-IX від 18 липня 2024 року, стаття 51 Кодексу України про адміністративні правопорушення викладена в новій редакції, відповідно до якою встановлені санкції за: 1) дрібне викрадення чужого майна шляхом крадіжки, шахрайства, привласнення чи розтрати, якщо вартість такого майна на момент вчинення правопорушення не перевищує 0,5 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян; 2) дії, передбачені ч. 1 вказаної статті, якщо вартість такого майна на момент вчинення правопорушення становить від 0,5 до двох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; 3) повторне протягом року вчинення порушень, передбачених частиною першою або другою цієї статті, за яке особу вже було піддано адміністративному стягненню; 4) дії, передбачені ч. 1 або 2 цієї статті, вчинені особою, яка три і більше разів протягом року піддавалася адміністративному стягненню за дрібне викрадення чужого майна.

Вказаними змінами, зокрема, збільшено вартість (з 0,2 до 2 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян) предмету дрібної крадіжки, шахрайства, привласнення чи розтрати, яка є визначальною для розмежування кваліфікації дії між дрібною крадіжкою, передбаченої ст. 51 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі - КУпАП), та, зокрема, крадіжкою, передбаченою ст. 185 КК України.

За положеннями ч. 6 ст. 3 КК України зміни до законодавства України про кримінальну відповідальність можуть вноситися виключно законами про внесення змін до цього Кодексу та/або до кримінального процесуального законодавства України, та/або до законодавства України про адміністративні правопорушення.

Статті 185, 190, 191 фактично містять відсилку до ст. 51 КУпАП, яка, встановлюючи верхню межу вартості викраденого майна для кваліфікації його як дрібного викрадення, тим самим визначає нижню межу цього параметра для кримінальної відповідальності за крадіжку, шахрайство, привласнення чи розтрату чужого майна.

Таким чином, кількісна зміна розміру дрібного викрадення з 0,2 до 2 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян безпосередньо вплинула на суть таких кримінально караних діянь, як крадіжка, шахрайство, привласнення та розтрата, адже в тексті кримінального закону цей розмір прямо не визначено і він указаний законодавцем у ст. 51 КУпАП.

Отже, із часу набуття 09 серпня 2024 року чинності Законом № 3886-IX кримінальна відповідальність за статтями 185 190 191 КК України може настати, лише якщо розмір викраденого перевищує 2 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

За приписами ч. 2 ст. 4 КК України кримінальна протиправність і караність, а також інші кримінально-правові наслідки діяння визначаються законом про кримінальну відповідальність, що діяв на час вчинення цього діяння.

Водночас статтею 58 Конституції України встановлено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Частиною 1 ст. 5 КК України передбачено, що закон про кримінальну відповідальність, що скасовує кримінальну протиправність діяння, пом`якшує кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи, має зворотну дію у часі, тобто поширюється на осіб, які вчинили відповідні діяння до набрання таким законом чинності, у тому числі на осіб, які відбувають покарання або відбули покарання, але мають судимість.

Тож, фактична декриміналізація викраденого майна, вартість якого не перевищує 2 неоподаткованих мінімумів доходів громадян, має зворотню дію у часі та «скасовує кримінальну протиправність діяння» у значенні ст. 5 КК України.

Такі висновки узгоджується з позицією об`єднаної палатиКасаційного кримінального суду Верховного Суду, викладеною у постанові від 07 жовтня 2024 року у справі № 278/1566/21.

Варто зауважити, що відповідно до п. 5 підрозділу 1 розділу ХХ Податкового кодексу України для кваліфікації адміністративних або кримінальних правопорушень сума неоподатковуваного мінімуму встановлюється на рівні податкової соціальної пільги, визначеної підпунктом 169.1.1 пункту 169.1 статті 169 розділу IV цього Кодексу для відповідного року.

Так, у 2022 році 2 неоподаткованих мінімумів доходів громадян, передбачені ст. 51 КУпАП, становили 2481 грн.

За матеріалами кримінального провадження, ОСОБА_7 засуджений, за вчинення 01 жовтня 2022 року крадіжки. Водночас вартість викраденого майна на момент вчиненого кримінального правопорушення становила 1250 грн.

Отже, за наведених обставин, а також з урахуванням положень 58 Конституції України та ст. 5 КК України, ОСОБА_7 вчинив дрібну крадіжку, за що передбачено адміністративну відповідальність, передбачену ст. 51 КУпАП.

За приписами п. 4-1 ч. 1 ст. 284 КПК України кримінальне провадження закривається в разі, якщо втратив чинність закон, яким встановлювалася кримінальна протиправність діяння.

За відсутності згоди обвинуваченого та в разі, якщо судом установлено вчинення ним діяння, кримінальна протиправність якого була встановлена законом, що втратив чинність, суд постановляє ухвалу про закриття кримінального провадження з підстави, передбаченої п. 4-1 ст. 284 КПК України, у порядку п. 1-2 ч. 2 цього ж положення Кодексу.

Ґрунтуючись на положенні ч. 1 ст. 434 КПК України, касаційний розгляд здійснюється згідно з правилами розгляду в суді апеляційної інстанції з урахуванням особливостей, передбачених гл. 32 вказаного Кодексу. При цьому суд касаційної інстанції має керуватися ст. 440 КПК України.

За приписами ст. 440 КПК України суд касаційної інстанції, встановивши обставини, передбачені ст. 284 цього Кодексу, скасовує обвинувальний вирок чи ухвалу і закриває кримінальне провадження.

Отже, відповідно до ч. 2 ст. 433 КПК України кримінальне провадження стосовно ОСОБА_7 за ч. 4 ст. 185 КК України з огляду на приписи п. 1-2 ч. 2 ст. 284 КПК підлягає закриттю судом оскільки втратив чинність закон, яким встановлювалася кримінальна протиправність діяння, а вирок місцевого суду та ухвала суду апеляційної інстанції - скасуванню.

Керуючись статтями 376 433 434 436 438 441 442 КПК України, Суд

ухвалив:

Касаційну скаргу захисника ОСОБА_6 залишити без задоволення.

В порядку ч. 2 ст. 433 КПК України вирок Вижницького районного суду Чернівецької області від 26 жовтня 2023 року та ухвалу Чернівецького апеляційного суду від 11 січня 2024 року стосовно ОСОБА_7 за ч. 4 ст. 185 КК України скасувати.

Кримінальне провадження стосовно ОСОБА_7 за обвинуваченням за ч. 4 ст. 185 КК України закрити на підставі п. 1-2 ч. 2 ст. 284 КПК України, оскільки втратив чинність закон, яким встановлювалася кримінальна протиправність діяння.

Виключити із вказаних судових рішень посилання на призначення покарання засудженому на підставі ч. 1 ст. 71 КК України за сукупністю вироків.

Постанова Верховного Суду набирає законної сили з моменту проголошення, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді:

ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3