Історія справи

Постанова ККС ВП від 09.10.2019 року у справі №477/467/18

Постанова

іменем України

3 жовтня 2019 року

м. Київ

справа № 477/467/18

провадження № 51-713 км 19

Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого Ємця О. П.,

суддів: Білик Н. В., Слинька С. С.,

за участю:

секретаря судового засідання Глушкової О. О.,

прокурора Шевченко О. О.,

захисника Тулейбича А. А. (у режимі відеоконференції)

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу захисника Тулейбича А. А. в інтересах засудженого ОСОБА_1 на вирок Жовтневого районного суду Миколаївської області від 13 червня 2018 року та вирок Херсонського апеляційного суду від 20 листопада 2018 року у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12017150230001332 за обвинуваченням

ОСОБА_1,громадянина України, який народився ІНФОРМАЦІЯ_1 у місті Уральськ Уральської області Республіки Казахстан, зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_1, раніше судимого, останній раз за вироком Корабельного районного суду міста Миколаєва від 25 грудня 2006 року за ч. 1 ст. 115, ч. 4 ст. 70 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 9 років з конфіскацією Ѕ частини його особистого майна, звільнений 7 лютого 2013 року умовно-достроково на невідбутий строк покарання 2 роки 2 місяці і 1 день,

у вчиненні злочину, передбаченого п. 13 ч. 2 ст. 115 КК України.

Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини

За вироком Жовтневого районного суду Миколаївської області від 13 червня 2018 року ОСОБА_1 засуджено за п. 13 ч. 2 ст. 115 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 12 років.

Строк відбуття покарання ОСОБА_1 постановлено рахувати з 20 грудня 2017 року та зараховано йому в строк відбуття покарання строк попереднього ув'язнення з цієї дати в розрахунку один день попереднього ув'язнення за день позбавлення волі.

До набрання вироком законної сили запобіжний захід щодо ОСОБА_1 залишено у вигляді тримання під вартою.

Прийняте рішення щодо процесуальних витрат, цивільного позову потерпілого ОСОБА_2 та долі речових доказів.

Згідно з вироком ОСОБА_1 визнано винуватим і засуджено за те, що він, будучи особою, яка раніше вчинила умисне вбивство, ІНФОРМАЦІЯ_2 року о 22 годині 30 хвилин, перебуваючи в будинку за місцем свого проживання в АДРЕСА_1), під час спільного вживання алкогольних напоїв із односельцем ОСОБА_3, посварився з ним та діючи з умислом на вбивство останнього, наніс йому кухонним ножем два удари в область шиї та три удари в область грудної клітини. Смерть ОСОБА_2 настала від гострої кровотечі у зв'язку із проникаючим колото-різаним пораненням грудної клітини та сліпим пораненням висхідного відділу дуги аорти.

Херсонський апеляційний суд 20 листопада 2018 року скасував вирок місцевого суду в частині призначеного ОСОБА_1 покарання та ухвалив новий вирок, яким призначив засудженому покарання у виді позбавлення волі на строк 15 років, а в решті вирок місцевого суду залишив без змін.

Вимоги касаційної скарги і узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі захисник Тулейбич А. А. в інтересах засудженого ОСОБА_1 просить скасувати судові рішення та призначити новий розгляд у суді першої інстанції. Зазначає, що суд надав неправильну правову оцінку обставинам справи, оскільки мотиву і умислу на вбивство потерпілого його підзахисний не мав, а вчинив вбивство при перевищенні меж необхідної оборони. Також вважає, що було порушено право засудженого на захист, зокрема, слідчі дії проводились за відсутності захисника, недотримані вимоги ч. 2 ст. 54 КПК України при заміні захисника в суді першої інстанції, обмежена можливість спілкування із захисником в суді апеляційної інстанції. Крім того, стверджує про невідповідність призначеного засудженому покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі ОСОБА_1 внаслідок суворості.

Позиції інших учасників судового провадження

Захисник Тулейбич А. А. просив задовольнити касаційну скаргу з викладених у ній підстав.

Прокурор Шевченко О. О. просила залишити судові рішення без зміни як законні, а касаційну скаргу захисника - без задоволення як необґрунтовану.

Мотиви суду

Згідно з положеннями ч. 1 ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Суд касаційної інстанції не перевіряє судові рішення на предмет неповноти судового розгляду, а також невідповідності висновків місцевого суду фактичним обставинам кримінального провадження, натомість, при перегляді судових рішень виходить з фактичних обставин, встановлених судами першої та апеляційної інстанцій.

Відповідно до ст. 370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 370 КПК України.

Згідно з вимогами ст. 94 КПК України, суд за своїм внутрішнім переконанням, досліджує всі обставини кримінального провадження, керуючись законом, оцінює кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв'язку.

Для вирішення питання про кваліфікацію злочину, пов'язаного з умисним позбавленням життя особи, зокрема щодо відсутності чи наявності стану необхідної оборони, перевищення її меж, суд у кожному конкретному випадку, враховуючи конкретні обставини справи, повинен здійснити порівняльний аналіз та оцінити наявність чи відсутність акту суспільно небезпечного посягання й акту захисту, встановити їх співвідношення, відповідність чи невідповідність захисту небезпечності посягання.

Зазначені обставини були належним чином з'ясовані місцевим судом, який ретельно перевірив зібрані докази і дав належну оцінку кожному з них та їх сукупності у взаємозв'язку. При цьому, констатував, що за встановлених фактичних обставин надані стороною обвинувачення докази повністю доводять наявність в діях ОСОБА_1 складу злочину, передбаченого п. 13 ч. 2 ст. 115 КК України. В апеляційному порядку правильність висновків суду в частині кваліфікації дій засудженого не оспорювалась.

Доводи касаційної скарги захисника Тулейбича А. А. про те, що дії засудженого охоплюються складом злочину, відповідальність за який передбачена ст. 118 КК України, не є обґрунтованими.

Так, об'єктивна сторона злочину, передбаченого п. 13 ч. 2 ст. 115 КК України, характеризується діянням у вигляді посягання на життя іншої людини, наслідком у вигляді смерті людини та причинним зв'язком між указаним діянням та наслідком, а із суб'єктивної сторони - умисною формою вини (прямим або непрямим умислом) коли винний усвідомлює суспільно-небезпечний характер свого діяння, передбачає його суспільно-небезпечні наслідки у вигляді смерті іншої людини й бажає або свідомо припускає їх настання.

Аналогічні ознаки об'єктивної та суб'єктивної сторони характерні і для умисного вбивства, вчиненого при перевищенні меж необхідної оборони, відповідальність за яке передбачена статтею 118 КК України. Проте, на відміну від умисного вбивства, обов'язковою ознакою суб'єктивної сторони цього злочину, є мотив діяння - захист винною особою охоронюваних законом прав та інтересів від суспільно небезпечного посягання.

Необхідною обороною, відповідно ч. 1 ст. 36 КК України, визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони.

Перевищенням меж необхідної оборони визнається умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту (ч. 3 ст. 36 КК України).

До критеріїв визначення правомірності необхідної оборони належать: наявність суспільно небезпечного посягання, його дійсність та об'єктивна реальність, межі захисних дій, які б не перевищували меж необхідності, а шкода особі, яка здійснює посягання, не перевищувала б ту, яка для цього необхідна.

У разі, коли визначальним у поведінці особи було не відвернення нападу та захист, а бажання спричинити шкоду потерпілому (розправитися), такі дії за своїми ознаками не становлять необхідної оборони, вони набувають протиправного характеру і мають розцінюватися на загальних підставах.

Як слідує із показань ОСОБА_1 в суді першої інстанції, під час спільного вживання спиртних напоїв за місцем його проживання, потерпілий ОСОБА_3 став поводитися, на думку ОСОБА_1, неадекватно, кинувся через кухонний стіл, намагався задушити його лівою рукою та наніс удар правою рукою у чоло. Для того, щоб оборонитися та захистити своє життя, за поясненнями засудженого, останній схопив зі столу кухонний ніж та наніс один удар потерпілому. Таким чином, засуджений не заперечував заподіяння ножових поранень ОСОБА_3, але водночас стверджував про відсутність умислу на вбивство останнього.

Показання ОСОБА_1 були ретельно перевірені судом першої інстанції під час з'ясування обставин кримінального провадження, та виявилися неспроможними.

Так, суд дослідив висновок судово-медичної експертизи № 1011 від 5 лютого 2018 року, відповідно до якого смерть ОСОБА_3 настала від гострої крововтрати, яка виникла внаслідок проникаючого колото-різаного поранення грудної клітини із сліпим пораненням висхідного відділу дуги аорти, що могло утворитися від дії колото-ріжучого предмету, можливо клинка ножа, маючого обух та лезо. Крім того, на тілі у ОСОБА_3 було виявлено чисельні поранення (що мають ознаки легких тілесних ушкоджень, та тягнуть за собою короткочасний розлад здоров'я), які утворилися незадовго до його смерті, зокрема різані, колото-різані та колоті поранення верхньої правої вушної раковини, шиї (2), колото-різані рани (2) лівої половини грудної клітки, різані рани правої кисті (2), які утворилися від дії колото-ріжучого предмету (можливо ножа), а також подряпини обличчя та верхніх кінцівок, забиті рани обличчя, перелом кісток носу, які утворилися від дії тупих твердих предметів. Виявлені при дослідженні різані рани правої кисті ОСОБА_3, за висновком експерта, свідчать про можливий самозахист і боротьбу.

Суд взяв до уваги показання потерпілого ОСОБА_2, свідків та оцінив письмові докази, протоколи огляду місця події, предметів, а також експертні висновки, предметом дослідження яких, зокрема, було розташування пошкоджень на одязі ОСОБА_3.

Разом з цим, суд дослідив висновок експерта № 1999 від 8 лютого 2018 року, відповідно до якого у ОСОБА_1 виявлено легке тілесне ушкодження у вигляді садна в області середини чола, яке могло утворитися від однієї ударної дії тупим твердим предметом (рукою, ногою чи іншим предметом). Слід зауважити, що давність утворення зазначеного тілесного ушкодження, за висновком експерта, становить біля 2-3 діб до часу огляду, який проведено о 19 годині 21 грудня 2017 року.

Пошкоджень, характерних для боротьби та самооборони, у ОСОБА_1 експерт не виявив.

Таким чином, як зі змісту показань засудженого, так і з фактичних даних, що містяться у досліджених судом доказах, не вбачається, що ОСОБА_3 застосував фізичну силу або вчинив інші активні агресивні дії, що могли би становити реальну загрозу життю або здоров'ю засудженого. Виявлене у ОСОБА_1 садно на чолі є неспівмірним з тілесними ушкодженнями, заподіяними потерпілому.

Отже, встановлені судом фактичні обставини, у тому числі й на підставі показань самого засудженого, свідчать про відсутність акту суспільно небезпечного посягання зі сторони потерпілого ОСОБА_3, який би за своїми об'єктивними ознаками міг створити реальну та безпосередню загрозу заподіяння шкоди для ОСОБА_1, що у зв'язку з цим могло викликати у останнього невідкладну необхідність у заподіянні тяжкої шкоди потерпілому. За таких обставин, немає підстав вважати, що засуджений, цілеспрямовано використовуючи ніж та завдаючи ним потерпілому неодноразові удари зі значною силою у життєво важливі органи (шию та грудну клітину), перебував у стані оборони та діяв з перевищенням її меж. Натомість вчинення таких дій засудженим свідчить про те, що він через сварку бажав настання смерті ОСОБА_3 та діяв з відповідним умислом. Таким чином, доводи захисника у касаційній скарзі про необхідність кваліфікації вчиненого злочину за ст. 118 КК України, не можна визнати прийнятними.

З урахуванням наведеного, вчинений ОСОБА_1 злочин обґрунтовано отримав юридично-правову кваліфікацію за п. 13 ч. 2 ст. 115 КК України. Разом з умислом та мотивом вчинення цього злочину, під час судового провадження було з'ясовано усі передбачені статтею 91 КПК України обставини, що належать до предмета доказування. Надані місцевому суду докази досліджені в повному обсязі, їх було достатньо для вирішення питання про винуватість особи у вчиненні інкримінованого правопорушення.

Стосовно доводів захисника про те, що суд не надав належної оцінки перебуванню потерпілого ОСОБА_3 під час події у стані алкогольного сп'яніння, з умовно смертельною дозою концентрації етилового спирту в його організмі, то ця обставина жодним чином не спростовує винуватості засудженого в умисному протиправному заподіянні потерпілому смерті, у прямому причинному зв'язку з настанням якої перебуває саме заподіяне засудженим тілесне ушкодження у праву половину грудної клітини потерпілого.

Аргументи захисника про порушення права ОСОБА_1 на захист також не знайшли свого підтвердження під час перегляду кримінального провадження у касаційному порядку.

Так, всупереч доводам захисника, до участі в огляді місця події 20 грудня 2017 року слідчий не залучав ОСОБА_1, отже, проведення цієї слідчої дії не потребувало залучення захисника. Між тим, відповідним протоколом підтверджено, що при затриманні ОСОБА_1 був присутній захисник Давиденко Є. С.

В подальшому, в суді першої інстанції, в порядку, передбаченому ч. 1 ст. 48 КПК України, до участі у кримінальному провадженні був залучений захисник Тулейбич А. А., який діяв на підставі договору, укладеного із дружиною ОСОБА_1, за згодою останнього.

Згідно зі ст. 59 Конституції України кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

Право підозрюваного, обвинуваченого на захист є невід'ємною складовою закріпленого у ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод права на справедливий суд. Кожен обвинувачений має право використовувати ефективну юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд, або - за браком достатніх коштів для оплати юридичної допомоги захисника - одержувати таку допомогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя.

Отже, засуджений ОСОБА_1 реалізував своє право на вільний вибір захисника та залучив обраного на власний розсуд захисника Тулейбича А. А. замість захисника Давиденка Є. С., який був залучений слідчим для здійснення захисту за призначенням. Вимоги ст. 54 КПК України при цьому порушені не були.

Що стосується доводів захисника Тулейбича А. А. про обмеження права ОСОБА_1 на спілкування із захисником під час провадження в суді апеляційної інстанції, то вони не заслуговують на увагу. Так, із матеріалів кримінального провадження слідує, що місцевий суд, діючи з урахуванням практики Європейського суду із прав людини, за клопотанням захисника Тулейбича А. А. ухвалою від 6 червня 2018 року надав дозвіл ОСОБА_1 під час судових засідань перебувати поруч із цим захисником.

В апеляційному суді провадження здійснювалось дистанційно, захисник брав участь в розгляді справи в режимі відеоконференції під час трансляції з приміщення місцевого суду. Будь-яких клопотань щодо перебування ОСОБА_1 поруч із захисником сторона захисту суду апеляційної інстанції не заявляла.

Отже, немає жодних підстав вважати, що під час провадження в суді апеляційної інстанції було порушено право засудженого на ефективний захист, що позбавило останнього справедливого судового розгляду і створило перешкоди для реалізації наданих йому прав.

Також є неприйнятними доводи касаційної скарги захисника про невідповідність призначеного апеляційним судом покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого внаслідок суворості.

Відповідно до вимог ст. 65 КК України суд при призначенні покарання повинен урахувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що обтяжують та пом'якшують покарання, а згідно з ч. 2 ст. 50 КК України покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засудженого.

Суд першої інстанції, призначаючи засудженому покарання, врахував тяжкість вчиненого злочину, який є особливо тяжким, дані про особу винного, а саме те, що він раніше судимий, має суперечливі характеристики за місцем проживання, є особою з інвалідністю ІІІ групи. Крім того, місцевий суд визнав вчинення засудженим злочину у стані алкогольного сп'яніння обставиною, що обтяжує покарання, а також врахував як обставину, що пом'якшує покарання, щире каяття ОСОБА_1 у вчиненому діянні. З урахуванням наведеного, місцевий суд призначив засудженому покарання у виді позбавлення волі на строк 12 років.

Разом із тим, суд апеляційної інстанції не погодився з таким розміром покарання, та, задовольняючи апеляційну скаргу прокурора, обґрунтовано дійшов висновку про необхідність призначення засудженому покарання у виді позбавлення волі на більш тривалий строк.

При цьому апеляційний суд дійшов висновку, що неодноразове вчинення ОСОБА_1 тяжких та особливо тяжких злочинів свідчить про його небажання стати на шлях виправлення. У сукупності з тяжкістю вчиненого злочину проти життя та здоров'я особи, його наслідків, такі обставини, як слушно зазначено у вироку апеляційного суду, свідчать про підвищену суспільну небезпеку особи засудженого.

Поряд із цим, апеляційний суд критично розцінив визнання щирого каяття засудженого обставиною, що пом'якшує покарання. У вироку суд апеляційної інстанції послався на відсутність щирої критичної оцінки засудженим своїх дій та на його намагання уникнути відповідальності за скоєне.

Отже, призначаючи засудженому покарання у виді позбавлення волі на більш тривалий термін, апеляційний суд вимог статей 50, 65 КК України не порушив.

Ті обставини, на які посилається захисник в касаційній скарзі, як такі, що, на його думку, дають підстави для пом'якшення покарання ОСОБА_1, зокрема, що останній позитивно характеризується мешканцями та релігійними організаціями, наявність у нього інвалідності, що він не переховувався від органів досудового розслідування, не чинив будь-яких перешкод, то вони були перевірені апеляційним судом і обґрунтовано визнані такими, що не зменшують ступінь тяжкості вчиненого злочину та суспільну небезпеку особи засудженого, а відповідно і не можуть бути підставою для пом'якшення покарання.

Отже, наведені в касаційній скарзі захисника мотиви щодо незгоди з судовими рішеннями в частині кваліфікації дій засудженого та призначеного апеляційним судом покарання, не спростовують висновків цих судів та не містять переконливих доводів, які би дозволили Верховному Суду поставити під сумнів законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень.

Істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, які були б безумовними підставами для скасування судових рішень, судом касаційної інстанції також не встановлено.

За таких обставин, підстави для задоволення касаційної скарги захисника відсутні.

Керуючись статтями 434, 436, 441, 442 КПК України, Верховний Суд

ухвалив:

Вирок Жовтневого районного суду Миколаївської області від 13 червня 2018 року та вирок Херсонського апеляційного суду від 20 листопада 2018 року щодо ОСОБА_1 залишити без зміни, а касаційну скаргу захисника Тулейбича А. А. - без задоволення.

Постанова Верховного Суду набирає законної сили з моменту проголошення, є остаточною й оскарженню не підлягає.

Судді

О. П. Ємець Н. В. Білик С. С. Слинько