Історія справи

Постанова КГС ВП від 29.03.2023 року у справі №910/16046/21
Постанова КГС ВП від 29.03.2023 року у справі №910/16046/21
Постанова КГС ВП від 29.03.2023 року у справі №910/16046/21

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 березня 2023 року

м. Київ

cправа № 910/16046/21

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Берднік І.С. - головуючого, Зуєва В.А., Сухового В.Г.,

секретар судового засідання - Корнієнко О.В.,

за участю представників:

Товариства з обмеженою відповідальністю

«Термо Кінг Україна» - Бірюкової О.М.,

Головного управління Національної поліції у м. Києві - Глущенко О.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Головного управління Національної поліції у м. Києві

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 06.12.2022 (у складі колегії суддів: Зубець Л.П. (головуючий), Гаврилюк О.М., Алданова С.О.)

та рішення Господарського суду міста Києва від 08.06.2022 (суддя Карабань Я.А.)

у справі № 910/16046/21

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Термо Кінг Україна»

до Головного управління Національної поліції у м. Києві

про скасування арешту,

ВСТАНОВИВ:

У вересні 2021 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Термо Кінг Україна» (далі - ТОВ «Термо Кінг Україна») звернулося до суду з позовом до Головного управління Національної поліції у м. Києві в особі територіального управління Дарницького управління поліції ГУ Національної поліції у м. Києві (далі - ГУ Національної поліції у м. Києві) про скасування арешту, накладеного постановою старшого слідчого СВ Дарницького РУ ГУ МВС України в м. Києві Пасічник А.В. від 21.09.2007 в межах кримінальної справи № 52-1888 на адміністративну будівлю, яка знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Вербицького Архітектора, 1.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що в межах кримінальної справи № 52-1888 слідчим СВ Дарницького РУ ГУ МВС України в м. Києві було накладено арешт на належне позивачу майно - адміністративну будівлю, яка знаходиться за адресою: місто Київ, вулиця Вербицького Архітектора, 1. У подальшому кримінальну справу було закрито, однак слідчим арешт скасовано не було.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 08.06.2022, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 06.12.2022, позов задоволено. Скасовано арешт майна, накладений постановою старшого слідчого СВ Дарницького РУ ГУ МВС України в м. Києві Пасічник А.В. від 21.09.2007 в межах кримінальної справи № 52-1888 на адміністративну будівлю ТОВ «Термо Кінг Україна», яка знаходиться за адресою: місто Київ, вулиця Вербицького Архітектора, 1. Стягнуто з ГУ Національної поліції у м. Києві на користь ТОВ «Термо Кінг Україна» витрати зі сплати судового збору в сумі 2 270,00 грн.

Не погоджуючись із висновками судів першої та апеляційної інстанцій, у грудні 2022 року ГУ Національної поліції у м. Києві подало касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, порушення норм процесуального права та наявність випадків, передбачених пунктами 3, 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК), просить скасувати постановлені у справі судові рішення в частині стягнення з ГУ Національної поліції у м. Києві судового збору на користь ТОВ «Термо Кінг Україна».

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 30.01.2023 відкрито касаційне провадження у справі № 910/16046/21 за касаційною скаргою ГУ Національної поліції у м. Києві з підстав, передбачених пунктами 3, 4 частини 2 статті 287 ГПК, та призначено касаційну скаргу до розгляду у відкритому судовому засіданні на 01.03.2023.

01.03.2023 судовий розгляд справи № 910/16046/21 не відбувся, про що постановлено ухвалу.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 13.03.2022 призначено касаційну скаргу у справі № 910/16046/21 до розгляду у відкритому судовому засіданні на 29.03.2023.

ТОВ «Термо Кінг Україна» у відзиві на касаційну скаргу зазначило про правильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права при вирішенні позову, тому просило залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників сторін, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи та заперечення проти неї, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд виходить із такого.

При вирішенні справи судами попередніх інстанцій установлено, що відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 15.11.2021 № 284710480 позивачу на праві приватної власності належить адміністративна будівля, яка знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Вербицького Архітектора, 1, на підставі договору купівлі-продажу від 23.03.2004, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кучеренко Н.П. та зареєстрованого в реєстрі за номером 1330.

Також у цій довідці наявна інформація про те, що 21.09.2007 на адміністративну будівлю, яка знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Вербицького Архітектора, 1, та належить позивачу на праві власності накладено арешт (реєстраційний номер обтяження 5715658); підставою для накладення арешту зазначено постанову старшого слідчого СВ Дарницького РУ ГУ МВС України в м. Києві Пасічник А.В. від 21.09.2007.

Згідно з постановою старшого слідчого СВ Дарницького РУ ГУ МВС України в м. Києві Пасічник А.В. від 21.09.2007 цей арешт було накладено в межах кримінальної справи № 52-1888.

Постановою Дарницького районного суду м. Києва від 04.02.2008 постанову заступника прокурора Дарницького району м. Києва Полежаєва О.М. від 20.09.2007 про порушення кримінальної справи № 52-1888 відносно генерального директора зазначеного товариства ОСОБА_1 скасовано; у порушені кримінальної справи відносно генерального директора Товариства ОСОБА_1 за ознаками злочину, передбаченого частиною 2 статті 194 Кримінального кодексу України відмовлено.

У листі від 18.08.2020 № 13045/12П118-20 Дарницьке управління поліції ГУНП у м. Києві Національної поліції України на звернення позивача щодо зняття арешту з адміністративної будівлі, що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Вербицького Архітектора, 1, повідомило, що з урахуванням змін кримінально-процесуального законодавства України зняття арешту з майна здійснюється виключно за ухвалою суду, а тому запропоновано звернутися з відповідною заявою до суду.

Ухвалою слідчого судді Дарницького районного суду м. Києва від 11.02.2021 у справі № 753/2844/21 відмовлено у відкритті провадження за клопотанням адвоката Бірюкової О.М. в інтересах ТОВ «Термо Кінг Україна» про скасування арешту зазначеного майна та роз`яснено право на звернення до суду в порядку цивільного судочинства.

ТОВ «Термо Кінг Україна» звернулося до суду з позовом до ГУ Національної поліції у м. Києві в особі територіального управління Дарницького управління поліції ГУ Національної поліції у м. Києві про скасування арешту, накладеного постановою старшого слідчого СВ Дарницького РУ ГУ МВС України в м. Києві Пасічник А.В. від 21.09.2007 в межах кримінальної справи № 52-1888 на адміністративну будівлю, яка знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Вербицького Архітектора, 1, обґрунтовуючи вимоги тим, що арешт на майно накладено відповідно до положень Кримінально-процесуального кодексу України, 1960 року, в межах кримінальної справи, яка на цей час закрита; вирішення питання про зняття арешту з майна виходить за межі компетенції слідчого судді; оскільки наявність арешту порушує права позивача як власника майна на вільне володіння, користування та розпорядження належним йому нерухомим майном, позивач просив про задоволення позову.

Апеляційний господарський суд залишив без змін рішення суду першої інстанції та мотивував таке рішення тим, що вимоги ТОВ «Термо Кінг Україна» про скасування арешту, заявлені з метою захисту прав законного власника такого майна, є обґрунтованими та підлягають задоволенню в повному обсязі.

У поданій касаційній скарзі ГУ Національної поліції у м. Києві послалося, зокрема на те, що судами попередніх інстанцій при вирішенні справи неправильно застосовано правову позицію, викладену в постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.06.2020 у справі № 727/2878/19, яка не підлягає застосуванню при вирішенні цього спору, оскільки арешт накладено на майно особи, яка була учасником кримінальної справи, розпочатої та завершеної у порядку, передбаченому Кримінально-процесуальним кодексом України, 1960 року; при цьому в порушення статті 86 ГПК судом не надано оцінки доказам стосовно того, що на дату подання запитів позивачем до органів досудового розслідування Дарницького УП ГУНМ у м. Києві, розгляд справи за участю ГУ Національної поліції у м. Києві не мало об`єктивної та правової законодавчої можливості відповідно до компетенції скасовувати накладений слідчим арешт на майно за правилами Кримінально-процесуального кодексу України, 1960 року; у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2019 у справі № 766/21865/17 сформовано висновок про те, що вирішення питання про припинення втручання в право власності особи шляхом звернення до слідчого або прокурора на підставі Кримінально-процесуального кодексу України, 1960 року, не буде ефективним способом захисту порушеного права; у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 905/2260/17 зазначено, що як захист права розуміють державно-примусову діяльність, спрямовану на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, проте у спірних правовідносинах позивачем безпідставно визнано зобов`язальною стороною ГУ Національної поліції у м. Києві; судом не встановлено, чи були порушені права позивача у цьому випадку. Підставами касаційного оскарження судових рішень у справі скаржником визначено пункт 3 частини 2 статті 287 ГПК у зв`язку з відсутністю висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах щодо процесуальної форми звернення у зв`язку із відсутністю спору та суб`єктного складу учасників судового провадження, та пункт 4 частини 2 статті 287 ГПК, оскільки суд не дослідив зібрані у справі докази.

Відповідно до частин 1, 2 статті 300 ГПК, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Верховний Суд, переглянувши судові рішення у межах, передбачених статтею 300 ГПК, виходить із такого.

У статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК) передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорення, а також право кожної особи на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства, а у статті 16 ЦК передбачено право кожної особи звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу із застосуванням відповідного способу захисту.

Відповідно до статті 14 ГПК суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина 1). Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності (частина 2).

Отже, частина 1 статті 14 ГПК передбачає обов`язок господарського суду при здійсненні правосуддя керуватися принципом диспозитивності, суть якого полягає у тому, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим кодексом випадках.

Позивач як особа, яка подала позов про захист порушеного, невизнаного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу, самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві, у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи і залежно від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту.

При цьому суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб.

У частині 2 статті 16 ЦК визначено способи здійснення захисту цивільних справ та інтересів судом, а також передбачено, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Цивільне законодавство не містить визначення поняття способів захисту цивільних прав та інтересів. За своїм призначенням вони можуть вважатися визначеним законом механізмом матеріально-правових засобів здійснення охорони цивільних прав та інтересів, що приводиться в дію за рішенням суду у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення (постанова Великої Палати Верховного Суду від 13.07.2022 у справі № 199/8324/19).

Як правило, суб`єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (інтересу). Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки сформульовано, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц).

Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду. Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту (такі висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18, від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19, від 16.02.2021 у справі № 910/2861/18).

Отже, здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси юридичних осіб у спосіб, визначений законом або договором. Суд, відповідно до викладеної в позові вимоги, може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, який не суперечить закону, але лише за наявності двох умов одночасно: по-перше, якщо дійде висновку, що жодний установлений законом спосіб захисту не є ефективним саме у спірних правовідносинах, а по-друге, якщо дійде висновку, що задоволення викладеної у позові вимоги позивача призведе до ефективного захисту його прав чи інтересів (пункт 71 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.06.2019 у справі № 916/3156/17).

Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

Зміст статті 6 Конвенції свідчить, що доступ до правосуддя є невід`ємним елементом права на справедливий суд, а відповідно до статті 13 Конвенції (право на ефективний засіб юридичного захисту) кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. При цьому ефективним слід розуміти спосіб, що приводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права (інтересу) позивача, бути адекватним наявним обставинам (постанова Великої Палати Верховного Суду від 13.07.2022 у справі № 199/8324/19).

Згідно із частиною 1 статті 316 ЦК правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів (частина 1 статті 328 ЦК).

У статті 328 ЦК закріплено презумпцію правомірності набуття права власності на майно, тобто право власності на конкретне майно вважається набутим правомірно, якщо інше не буде встановлено в судовому порядку або незаконність права власності не випливатиме із закону.

Як установлено судами попередніх інстанцій, позивачу на праві приватної власності належить адміністративна будівля за адресою: м. Київ, вул. Вербицького Архітектора, 1, на яку в межах кримінальної справи № 52-1888 на підставі постанови старшого слідчого СВ Дарницького РУ ГУ МВС України в м. Києві Пасічник А.В. від 21.09.2007 накладено арешт (реєстраційний номер обтяження 5715658), за процедурою, передбаченою положеннями Кримінально-процесуального кодексу України, 1960 року.

Після закриття кримінальної справи № 52-1888 відповідно до постанови Дарницького районного суду м. Києва від 04.02.2008, арешт зазначеної адміністративної будівлі скасовано не було, хоча у постанові суду було зазначено, що набрання законної сили цією постановою тягне за собою скасування запобіжних заходів, повернення вилучених речей та поновлення прав, щодо яких на час досудового слідства встановлювались обмеження.

ТОВ «Термо Кінг Україна» у справі, що розглядається, обрано такий спосіб захисту свого права стосовно нерухомого майна, що належить позивачу на праві власності, як скасування арешту, накладеного постановою старшого слідчого СВ Дарницького РУ ГУ МВС України в м. Києві Пасічник А.В. від 21.09.2007 в межах кримінальної справи № 52-1888 на адміністративну будівлю, яка знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Вербицького Архітектора, 1.

Спори про право цивільне, пов`язані з належністю майна, на яке накладено арешт, розглядаються в порядку цивільного чи господарського судочинства у позовному провадженні залежно від суб`єктного складу сторін, крім випадків, коли розгляд таких справ відбувається за правилами іншого судочинства (пункт 42 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.08.2019 у справі № 911/1247/18).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.06.2020 у справі № 727/2878/19 наведено правовий висновок, за змістом якого спір щодо звільнення майна з-під арешту є приватноправовим, якщо арешт накладений на майно особи, яка не була учасником кримінального провадження, розпочатого за Кримінально-процесуальним кодексом України, 1960 року, та завершеного (вирок, постанова про закриття провадження) у порядку, передбаченому за Кримінально-процесуальним кодексом України, 1960 року. Залежно від суб`єктного складу учасників цього спору його слід розглядати за правилами цивільного чи господарського судочинства.

Такий висновок було враховано судами попередніх інстанцій у справі, що розглядається, та правомірно зауважено, що вирішення зазначеного питання судом у порядку господарського судочинства не призведе до заміщення ним функцій суду кримінальної юрисдикції і не може завдати шкоди інтересам кримінального провадження.

Посилання ГУ Національної поліції у м. Києві у касаційній скарзі стосовно того, що такий висновок, наведений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.06.2020 у справі № 727/2878/19, не підлягає застосуванню до спірних правовідносин, не обґрунтований будь-якими підставами, тому не приймається до уваги Верховним Судом.

За змістом частин 1, 2 статті 321 ЦК право власності є непорушним; ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні; особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Право власності належить до основоположних прав людини, втілення яких у життя становить підвалини справедливості суспільного ладу. Захист зазначеного права гарантовано статтею першою Першого протоколу до Конвенції. Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном, і ніхто не може бути позбавлений власного майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) втручання в це право повинно мати законні підстави й мету, а також бути пропорційним публічному інтересу. Особи, котрі зазнають порушення права мирного володіння майном, як і інших визначених Конвенцією прав, відповідно до статті 13 цього міжнародно-правового акта повинні бути забезпечені можливістю ефективного засобу юридичного захисту в національному органі (постанова Великої Палати Верховного Суду від 21.08.2019 у справі № 911/1247/18).

На рівні національного законодавства гарантії захисту права власності закріплені у статті 41 Конституції України, за змістом якої кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю за винятком обмежень, установлених законом. Зазначений принцип відображено й конкретизовано в частині 1 статті 321 ЦК.

Одним із способів захисту права власності є гарантована статтею 391 ЦК можливість власника вимагати усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном.

Скасування арешту майна, накладеного слідчим у кримінальній справі, після закриття справи не пов`язане з оцінкою правомірності застосування органом досудового слідства такого заходу, а необхідність прийняття відповідного рішення є безспірною й безальтернативною з огляду на припинення кримінальних процесуальних правовідносин (такий висновок наведено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.06.2020 у справі № 727/2878/19).

Таким чином, у справі, що розглядається, суди попередніх інстанцій, встановивши, що арешт, накладений слідчим у межах кримінальної справи на належне позивачу на праві власності майно та не скасований після закриття кримінальної справи, позбавляє його власника права на власний розсуд володіти, користуватися та розпоряджатися своєю власністю, а позивач позбавлений можливості захистити своє порушене право в інший спосіб, з огляду на наведені норми права та висновки Великої Палати Верховного Суду, дійшли обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог про скасування арешту майна.

Як уже зазначалося, скаржник у касаційній скарзі, аргументуючи підстави касаційного оскарження судових рішень у цій справі, послався на положення пункту 3 частини 2 статті 287 ГПК - відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Оскільки зазначена норма права спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню господарськими судами під час вирішення спору, тому у разі подання касаційної скарги на підставі зазначеного пункту скаржник повинен чітко вказати, яку саме норму матеріального чи процесуального права суди попередніх інстанцій застосували неправильно, а також обґрунтувати необхідність застосування такої правової норми для вирішення спору, у чому полягає помилка судів при застосуванні відповідної норми права, та як, на думку скаржника, відповідна норма повинна застосовуватися.

Разом із тим формулювання позивачем у касаційній скарзі в обґрунтування цієї підстави касаційного оскарження доводів не дає суду касаційної інстанції однозначно зрозуміти, щодо яких норм матеріального (процесуального) права відсутній висновок Верховного Суду саме у подібних правовідносинах.

Скаржник не наводить аргументів в обґрунтування необхідності формування висновку Верховного Суду щодо застосування норм права в контексті спірних правовідносин з огляду на актуальну судову практику, встановлених судами першої та апеляційної інстанцій обставин справи, здійсненої ними оцінки наявних у справі доказів та підстав для задоволення позову, як і не наводить мотивованого обґрунтування того, яким чином висновок щодо застосування норм права вплине на висновки судів попередніх інстанцій, викладених в оскаржених судових рішеннях.

За таких обставин Верховний Суд вважає необґрунтованою зазначену скаржником підставу касаційного оскарження судових рішень.

Разом із тим відповідно до пункту 4 частини 2 статті 287 ГПК підставами касаційного оскарження судових рішень є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами 1, 3 статті 310 цього Кодексу.

Так, у частині 1 статті 310 ГПК наведено підстави, які є обов`язковими для скасування судових рішень та направлення справи на новий розгляд.

Такими підставами касаційна скарга на судові рішення у цій справі не обґрунтована.

За змістом частини 3 статті 310 ГПК підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: 1) суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу; або 2) суд розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу, яка підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження; або 3) суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або 4) суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

Проте касаційна скарга ГУ Національної поліції у м. Києві не обґрунтована і підставами для скасування судових рішень, передбаченими у пунктах 2, 3, 4 частини 3 статті 310 ГПК.

Доводи, наведені в касаційній скарзі стосовно процесу доказування та оцінки доказів судом, фактично спрямовані на спонукання Суду до необхідності переоцінки поданих доказів і встановлення нових обставин справи, проте відповідно до норм статті 300 ГПК зазначене виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

Разом із тим у касаційній скарзі скаржник не зазначає, які саме докази не досліджено судами першої та апеляційної інстанції, що мають значення для вирішення цієї справи.

При цьому необґрунтованими є посилання скаржника в касаційній скарзі на розподіл судових витрат у справі в частині судового збору, оскільки за змістом частини 4 статті 129 ГПК судові витрати, пов`язані з розглядом справи, у разі задоволення позову покладаються на відповідача, що і було зроблено судами попередніх інстанцій за результатами вирішення позову ТОВ «Термо Кінг Україна».

Водночас суд касаційної інстанції вважає за необхідно зауважити, що умовою застосування пункту 1 частини 3 статті 310 ГПК є висновок про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини 2 статті 287 ГПК. Проте у цій справі заявлені скаржником підстави оскарження судових рішень з посиланням на пункт 3 частини 2 статті 287 ГПК є необґрунтованими, про що зазначено вище.

Інші доводи касаційної скарги не обґрунтовані підставами касаційного оскарження, визначеними частиною 2 статті 287 ГПК, не спростовують наведених висновків та не впливають на них.

Наведене в сукупності виключає можливість задоволення касаційної скарги.

Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 308 ГПК суд касаційної інстанції, за результатами розгляду касаційної скарги, має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

За змістом статті 309 ГПК суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Ураховуючи те, що доводи касаційної скарги про неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права при прийнятті оскаржених судових рішень не знайшли свого підтвердження, суд касаційної інстанції дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а постанови суду апеляційної інстанції та рішення суду першої інстанції - без змін.

Судовий збір за подання касаційної скарги в порядку статті 129 ГПК покладається на скаржника.

Керуючись статтями 300 301 308 309 314 315 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Головного управління Національної поліції у м. Києві залишити без задоволення.

2. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 06.12.2022 та рішення Господарського суду міста Києва від 08.06.2022 у справі № 910/16046/21 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя І.С. Берднік

Судді: В.А. Зуєв

В.Г. Суховий