Історія справи

Постанова КГС ВП від 09.11.2023 року у справі №910/12371/22
Постанова КГС ВП від 09.11.2023 року у справі №910/12371/22
Постанова КГС ВП від 09.11.2023 року у справі №910/12371/22

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 листопада 2023 року

м. Київ

cправа № 910/12371/22

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Булгакової І.В. (головуючий), Васьковського О.В., Погребняка В.Я.,

за участю секретаря судового засідання - Денисюк І.Г.,

учасники справи:

позивач - Міністерство оборони України,

представник позивача - Хлань В.М.,

відповідач - дочірнє підприємство державної компанії "Укрспецекспорт" - державне підприємство "Укроборонсервіс",

представник відповідача - Моргун І.Ю.; Чубар С.В.,

розглянув касаційну скаргу дочірнього підприємства державної компанії "Укрспецекспорт" - державне підприємство "Укроборонсервіс"

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 05.07.2023 (головуючий Іоннікова І.А., судді: Тарасенко К.В., Тищенко А.І.)

у справі № 910/12371/22

за позовом Міністерства оборони України (далі - Міністерство)

до дочірнього підприємства державної компанії "Укрспецекспорт" - державне підприємство "Укроборонсервіс" (далі - Підприємство)

про стягнення 33 902 823,90 грн.

За результатами розгляду касаційної скарги Верховний Суд

ВСТАНОВИВ:

Міністерство звернулось до суду з позовом до Підприємства про стягнення неустойки.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що всупереч умов договору від 30.12.2020 № 370/3/5/6/1/44 (далі - Договір) Підприємство прострочило виконання ремонту п`яти виробів (одного виробу - на 21 день, чотири станом на час подачі позову до суду не відремонтував та не передав), у зв`язку з чим відповідно до пункту 7.2 Договору Міністерство нарахувало Підприємству штрафні санкції.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 15.03.2023 позовні вимоги задоволено частково. Стягнуто з Підприємства на користь Міністерства 10 000 000,00 грн штрафних санкцій. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що Міністерством доведено обґрунтованість заявленого позову, однак наявні підстави для зменшення розміру штрафних санкцій на підставі статті 233 Господарського кодексу України (далі - ГК України) та статті 616 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

Постановою Північного апеляційного господарського суду від 05.07.2023 рішення суду першої інстанції скасовано частково та ухвалено нове рішення, яким викладено резолютивну частину рішення у такій редакції:

?1. Позов Міністерства оборони України задовольнити в повному обсязі.

2. Стягнути з Дочірнього підприємства Державної компанії "Укрспецекспорт" - Державного підприємства "Укроборонсервіс" (02093, м. Київ, вул. Отамана Зеленого, 3-А, код 21552117) на користь Міністерства оборони України (03168, м. Київ, проспект Повітрофлотський, 6, код 00034022) пеню за порушення строків надання послуг з ремонту за Договором № 370/3/5/6/1/44 від 30.12.2020 в розмірі 28 506 590,99 грн (двадцять вісім мільйонів п`ятсот шість тисяч п`ятсот дев`яносто грн 99 коп.) та штраф у розмірі 5 396 232,87 грн (п`ять мільйонів триста дев`яносто шість тисяч двісті тридцять дві грн 87 коп.) та 508542,36 грн (п`ятсот вісім тисяч п`ятсот сорок дві грн 36 коп.) витрат по оплаті судового збору?.

Постанова суду апеляційної інстанції обґрунтована відсутністю підстав для задоволення клопотання Підприємства про зменшення розміру штрафних санкцій на 95%, оскільки матеріали справи не містять доказів наявності підстав для зменшення розміру штрафних санкцій. Так з наданих самим Підприємством доказів судом не було встановлено, що виконавець (Підприємство) звертався до замовника (Міністерства) посилаючись на неможливість виконати умови Договору з вини Міністерства, так і не було доведено, що наявність форс-мажорних обставин дійсно мало такий вплив на виконання Договору, що унеможливило тривале виконання Договору, яке встановлено в ході розгляду даного спору

Не погоджуючись з постановою суду апеляційної інстанції, Підприємство звернулось до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на те, що при ухвалені оскаржуваної постанови суд апеляційної інстанції не врахував висновки, викладені у постановах: Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі № 920/417/18; Верховного Суду від 14.04.2021 у справі № 923/587/20, від 01.10.2020 у справі № 910/5610/19, від 02.12.2020 у справі № 913/698/19, від 26.01.21 у справі № 922/4294/19, від 24.02.2021 у справі № 924/633/20, від 03.03.2021 у справі № 925/74/19, від 16.03.2021 у справі № 910/3356/20, від 30.03.2021 у справі № 902/538/18, від 19.01.2021 у справі № 920/705/19, від 27.01.2021 у справі № 910/16181/18, від 14.04.2021 у справі № 922/1716/20, від 13.04.2021 у справі № 914/833/19, від 22.06.2021 у справі № 920/456/17 щодо застосування статті 233 ГК України та статті 551 ЦК України у подібних правовідносинах, просить скасувати постанову апеляційного суду, а рішення суду першої інстанції залишити в силі.

Також у касаційній скарзі Підприємство посилається на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального та неправильне застосування норм матеріального права, що призвело до ухвалення незаконного судового рішення, а саме на неправомірність висновку суду апеляційної інстанції про те, що розрахунок штрафних санкцій, заявлених Міністерством у позовній заяві, який проведений з орієнтовної ціни ремонту виробів є правильним, оскільки суперечить умовам Договору, так як згідно з пунктом 4.1 Договору розрахунок за надані послуги проводиться з договірної ціни послуг, тому і штрафні санкції мають розраховуватись з фактичної ціни, а не орієнтовної, а пунктом 7.2 Договору чітко визначено, що пеня та штраф розраховуються з вартості послуг, а вартість послуг - це та сума, яку платить замовник (Міністерство) виконавцю (Підприємству) за їх надання.

Міністерство подало відзив на касаційну скаргу, в якому, посилаючись на законність і обґрунтованість оскаржуваної постанови апеляційного суду, просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції - без змін.

Розпорядженням заступника керівника апарату - керівника секретаріату Касаційного господарського суду від 02.10.2023 № 29.3-02/2831 у зв`язку з відпусткою судді Бакуліної С.В. призначено повторний автоматичний розподіл судової справи № 910/12371/22, відповідно до якого визначено склад колегії суддів: Булгакова І.В. (головуючий), Васьковський О.В., Погребняк В.Я.

Перевіривши правильність застосування попередніми судовими інстанціями норм матеріального і процесуального права, відповідно до встановлених ними обставин справи, враховуючи підстави відкриття касаційного провадження, заслухавши доповідь судді-доповідача та пояснення представників сторін, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення касаційної скарги з огляду на таке.

Суд апеляційної інстанції, ухвалюючи оскаржувану постанову виходив з того, що відповідно до пункту 7.2 Договору за порушення терміну виконання зобов`язання з виконавця стягується пеня у розмірі 0,2% вартості послуг, з яких допущено прострочення виконання за кожний день прострочення, а за прострочення понад 30 днів додатково стягується штраф у розмірі 7% вказаної вартості.

З урахуванням встановленого факту прострочення Міністерство вправі вимагати з Підприємства сплати належних на підставі пункту 7.2 Договору пені за прострочення ремонту першого виробу, а також пені та штрафу за прострочення ремонту другого-п`ятого виробів.

Дослідивши обставини справи, суд першої інстанції дійшов висновку, що з наданого Міністерством розрахунку штрафних санкцій у частині трьох виробів, переданих йому вже після звернення до суду з даним позовом, розрахунок проведений без дотримання вимог чинного законодавства та умов укладеного між сторонами Договору.

Зокрема, суд першої інстанції дійшов висновку, що при здійсненні розрахунку в цій частині Міністерство виходило із загальної орієнтовної ціни ремонту цих виробів у розмірі 43 198 241,00 грн, а не фактичної вартості робіт з їх ремонту у розмірі 28 902 386,23 грн, як це передбачено умовами розділу 4 Договору.

Водночас, суд апеляційної інстанції не погодився з такими висновками суду першої інстанції, оскільки розрахунок проводився за період коли послуги ще не були надані, та остаточна договірна ціна з урахуванням фактично наданих послуг не була визначена, а тому апеляційний суд дійшов висновку, що Міністерство правомірно при розрахунку штрафних санкцій застосувало орієнтовну ціну, яка була визначена сторонами на момент укладення Договору і підстави для здійснення перерахунку штрафних санкцій в даному випадку відсутні.

Що ж до висновків суду першої інстанції про наявність підстав для зменшення розміру штрафних санкцій до 10 000 000,00 грн, то апеляційний суд зазначив, що вирішуючи питання про зменшення розміру пені та штрафу, які підлягають стягненню зі сторони, що порушила зобов`язання, суд повинен з`ясувати наявність значного перевищення розміру неустойки перед розміром збитків, а також об`єктивно оцінити, чи є даний випадок винятковим, виходячи з інтересів сторін, які заслуговують на увагу, ступеня виконання зобов`язань, причини неналежного виконання або невиконання зобов`язання, незначності прострочення у виконанні зобов`язання, невідповідності розміру неустойки наслідкам порушення, негайного добровільного усунення винною стороною порушення та його наслідків. Майновий стан сторін та соціальна значущість підприємства мають значення для вирішення питання про зменшення неустойки.

При цьому, ані у зазначеній нормі, ані в чинному законодавстві України не міститься переліку виняткових випадків (обставин, які мають істотне значення), за наявності яких господарським судом може бути зменшено неустойку, тому вирішення цього питання покладається безпосередньо на суд, який розглядає відповідне питання з урахуванням всіх конкретних обставин справи в їх сукупності.

Обов`язок доведення існування обставин, які можуть бути підставою для зменшення розміру заявлених до стягнення штрафних санкцій, покладається на особу, яка заявляє відповідне клопотання.

Також апеляційний суд виходив з того, що зменшення розміру заявленої до стягнення неустойки є правом суду, і за відсутності у законі переліку обставин, які мають істотне значення, господарський суд, оцінивши надані сторонами докази та обставини справи у їх сукупності, на власний розсуд вирішує питання про наявність або відсутність у кожному конкретному випадку обставин, за яких можливе зменшення неустойки.

Водночас, реалізуючи свої дискреційні повноваження, передбачені статтею 551 ЦК України та статтею 233 ГК України, щодо права зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій, суди повинні забезпечити баланс інтересів сторін справи з урахуванням встановлених обставин справи та не допускати фактичного звільнення від їх сплати без належних правових підстав.

Апеляційним судом враховано, що приймаючи рішення про зменшення неустойки, суд також повинен виходити з того, що одним з завдань застосування таких санкцій до боржника є стимулювання належного виконання ним договірних зобов`язань, при цьому надмірне зменшення розміру пені та/або штрафу фактично нівелює мету існування неустойки як цивільної відповідальності за порушення зобов`язання, що, у свою чергу, може розцінюватися як спосіб уникнення відповідальності та призведе до порушення балансу інтересів сторін.

Укладаючи контракт сторони погодили усі його істотні умови, в тому числі, ціну, строк виконання, штрафні санкції. Тобто відповідач, прийнявши на себе зобов`язання за контрактом, погодився із передбаченою ним відповідальністю за прострочення взятих на себе зобов`язань, а також усвідомлював визначені контрактом строки надання послуг.

Втім, оцінюючи баланс інтересів сторін при зменшенні розміру неустойки, суди мають врахувати, що встановлення обставин понесення іншою стороною збитків у разі порушення строку виконання робіт за контрактом, не є єдиною обов`язковою умовою для висновку про дотримання цього балансу. У правовідносинах, де сторона використовує результати отриманого за договором не з комерційним інтересом, а на виконання покладених на неї повноважень, може бути враховано й вплив прострочення виконання на відносини, що пов`язані з відповідним договором.

Відповідно до статті 17 Конституції України оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності, забезпечення економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, Збройних Сил України, справою всього народу.

Прагнучи до мирного співіснування з усіма державами, Україна підтримує свою обороноздатність на рівні оборонної достатності для захисту від агресії.

Основи організації оборони та повноваження державних органів по її забезпеченню, обов`язки підприємств, установ, організацій, посадових осіб щодо зміцнення обороноздатності країни встановлює Закон України "Про оборону України".

Згідно із статтею 3 Закону України "Про оборону України" підготовка держави до оборони в мирний час, серед іншого часу включає забезпечення Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, та правоохоронних органів озброєнням, військовою та іншою технікою, а також створення високоефективних засобів збройної боротьби.

Безпосереднє керівництво Збройними Силами України здійснює Міністерство оборони України, яке відповідно до статті 3 та частини першої статті 10 Закону України ?Про оборону України?, Положення про Міністерство оборони України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 671 від 26.11.2014 є центральним органом виконавчої влади і військового управління, що забезпечує проведення до життя державної політики у сфері оборони держави та військового будівництва, керівництва Збройними Силами України, їх мобілізаційну і бойову готовність та підготовку до виконання покладених на них завдань і в процесі їх виконання взаємодіє з іншими центральними і місцевими органами виконавчої влади.

Невиконання чи порушення строків виконання умов державного контракту впливає на ефективність обороноздатності держави в цілому та на репутацію Міністерства.

Апеляційним судом встановлено, що, вирішуючи питання про зменшення розміру штрафних санкцій, суд першої інстанції помилково не взяв до уваги, що спірні відносини стосуються забезпечення обороноздатності країни у період дії особливого періоду; забезпечення Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, та правоохоронних органів підготовленими кадрами, озброєнням, військовою та іншою технікою, продовольством, речовим майном, іншими матеріальними та фінансовими ресурсами є одним з пріоритетних напрямів у забезпеченні оборони держави. Водночас, неналежне виконання своїх зобов`язань відповідачем, який вільно, діючи на власний ризик, усвідомлюючи і ту загальновідому обставину, яка не підлягає доведенню, про особливий період, в якому функціонують воєнні органи державної влади та Збройні Сили України, взяв на себе зобов`язання із визначеними в контракті умовами щодо ремонту військової техніки, має негативний вплив на обороноздатність країни та на репутацію Міністерства оборони України.

Також апеляційним судом встановлено, що суд першої інстанції послався на статтю 616 ЦК України, як на правову підставу для зменшення штрафних санкцій, однак не врахував, що вказана стаття дає право суду зменшити розмір неустойки у випадку, якщо порушення зобов`язання сталось з вини кредитора (чого судом першої інстанції не було встановлено), а не з вини боржника.

Крім того, судом апеляційної інстанції встановлено, що для Міністерства використання результатів отриманого за Договором не становить комерційний інтерес, а спрямоване на виконання покладених на нього повноважень - державної політики у сфері оборони держави та військового будівництва, керівництва Збройними Силами України, їх мобілізаційну і бойову готовність та підготовку до виконання покладених на них завдань, а порушення строків виконання умов державного контракту впливає на ефективність обороздатності держави, а тому апеляційний суд дійшов висновку про відсутність підстав для зменшення штрафних санкцій згідно із статтею 233 ГК України, що не було враховано судом першої інстанції.

Беручи до уваги наведені обставини, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що Міністерство довело обґрунтованість заявленого позову, а підстави для зменшення розміру штрафних санкцій, як на 95%, про що просило Товариство, так і на 70% як визначив суд першої інстанції відсутні.

Однак, Суд не може погодитись з висновком суду апеляційної інстанції про те, що Міністерство правомірно при розрахунку штрафних санкцій застосувало орієнтовну ціну, яка була визначена сторонами на момент укладення Договору і підстави для здійснення перерахунку штрафних санкцій в даному випадку відсутні, оскільки апеляційний суд при цьому обмежився лише посиланням на те, що розрахунок проводився за період коли послуги ще не були надані, та остаточна договірна ціна з урахуванням фактично наданих послуг не була визначена, водночас судом залишено поза увагою положення статті 549 ЦК України, відповідно до якої неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання; штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання; пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання, а також умови укладеного між сторонами Договору, зокрема, пункту 4.1 Договору, згідно з яким розрахунок за надані послуги проводиться з договірної ціни послуг та пункту 7.2 Договору, в якому визначено, що пеня та штраф розраховуються з вартості послуг. Тобто апеляційним судом не було досліджено всіх доказів та обставин, які є необхідними для правильного вирішення спору в частині вирішення питання, з якої саме суми мають розраховуватись штрафні санкції, а саме з фактичної чи з орієнтовної ціни.

Крім того судом апеляційної інстанції не наведено належного обґрунтування відхилення доводів сторін з даного питання та відповідних висновків суду першої інстанції.

Суд також вважає передчасним висновок суду апеляційної інстанції щодо відсутності підстави для зменшення розміру штрафних санкцій, оскільки суд обмежився лише цитуванням норм права та загальних висновків Верховного Суду щодо порядку застосування статті 551 ЦК України та статті 233 ГК України.

Крім того, суд апеляційної інстанції пославшись на те, що суд повинен з`ясувати наявність значного перевищення розміру неустойки перед розміром збитків, а також об`єктивно оцінити, чи є даний випадок винятковим, виходячи з інтересів сторін, які заслуговують на увагу, ступеня виконання зобов`язань, причини неналежного виконання або невиконання зобов`язання, незначності прострочення у виконанні зобов`язання, невідповідності розміру неустойки наслідкам порушення, негайного добровільного усунення винною стороною порушення та його наслідків; майновий стан сторін та соціальна значущість підприємства мають значення для вирішення питання про зменшення неустойки, не вчинив жодних дій на виконання вказаних умов, а саме не навів обґрунтувань відхилення доводів Підприємства наведеним у відзиві та заяві про зменшення розміру штрафних санкцій щодо наявності/відсутності підстав для застосування судами статті 551 ЦК України та статті 233 ГК України; не з`ясував наявність/відсутність значного перевищення розміру неустойки перед розміром збитків; об`єктивно не оцінив, чи є даний випадок винятковим, виходячи з інтересів сторін, які заслуговують на увагу, ступеня виконання зобов`язань, причини неналежного виконання; не встановлював відповідність/невідповідності розміру неустойки наслідкам порушення, майновий стан сторін та соціальну значущість Підприємства.

З викладеного вбачається, що апеляційним судом не було надано належної правової оцінки усім доводам та поданим сторонами доказам, як окремо кожному так і у їх сукупності.

При цьому Суд враховує, що застосоване у частині третій статті 551 ЦК України та статті 233 ГК України словосполучення "суд має право" та "може бути зменшений за рішенням суду" свідчить про те, що саме суди першої та апеляційної інстанцій користуються певною можливістю розсуду щодо зменшення розміру штрафних санкцій (неустойки), оцінюючи розмір збитків та інші обставини, які мають істотне значення. Натомість, вирішення цих питань не відноситься до повноважень Верховного Суду, завдання якого полягає лише у перевірці правильності застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права на підставі встановлених фактичних обставин справи.

За змістом положень статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події, суд може зобов`язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів.

Відповідно до статті 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

При цьому одним з основних принципів господарського судочинства є принцип змагальності.

Названий принцип полягає у тому, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається на підтвердження чи заперечення вимог.

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (близька за змістом правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 20.08.2020 у справі № 914/1680/18).

Проте, оскільки судом апеляційної інстанції при розгляді справи не враховано приписи частини третьої статті 86 ГПК України, а саме те, що суд повинен надати оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу, який міститься у матеріалах справи, то, судом не виконані вимоги норм процесуального права у вирішенні відповідного спору.

Згідно із статтею 236 ГПК України, зокрема судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим; законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права; обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Частиною першою статті 237 ГПК України передбачено, що при ухваленні рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин; 4) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 5) як розподілити між сторонами судові витрати; 6) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.

Враховуючи викладене, постанова суду апеляційної інстанції зазначеним вимогам процесуального закону, а саме статтям 86 236-238 ГПК України не відповідає.

Оскільки Судом було встановлено порушення апеляційним судом норм процесуального права, що, у свою чергу, є підставою для скасування постанови суду апеляційної інстанції та передачі справи на новий розгляд, з міркувань наведених у цій постанові, тобто Суд встановив обставини, які є самодостатніми для скасування оскаржуваного рішення, з огляду на характер спірних правовідносини, доводів та обґрунтувань сторін, які впливають на правову кваліфікацію по суті спору у спірних правовідносинах. Таким чином зазначені доводи оцінюються Судом як такі, що не спростовують висновки Суду про порушення апеляційним судом норм права, які є підставою для скасування оскаржуваного судового рішення і передачі справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Відповідно до частин першої та другої статті 300 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Згідно з приписами пункту 2 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

Пунктом 4 частини третьої статті 310 ГПК України передбачено, що підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

Відповідно до частини четвертої статті 310 ГПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Зважаючи на викладене, постанова суду апеляційної інстанції у справі підлягає скасуванню, а справа - передачі на новий розгляд до Північного апеляційного господарського суду.

Під час нового розгляду справи апеляційному господарському суду необхідно врахувати викладене, всебічно і повно з`ясувати і перевірити всі фактичні обставини справи та докази, в тому числі зазначені у даній постанові, об`єктивно оцінити відповідні докази, що мають юридичне значення для вирішення спору по суті і, в залежності від встановленого, прийняти обґрунтоване і законне судове рішення.

Оскільки постанова суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд, то розподіл судових витрат у справі, у тому числі й судового збору, сплаченого за подання апеляційної та/або касаційної скарг, здійснює господарський суд, який ухвалює рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 308 310 315 316 ГПК України, Верховний Суд

П О С Т А Н О В И В :

1. Касаційну скаргу дочірнього підприємства державної компанії "Укрспецекспорт" - державне підприємство "Укроборонсервіс" задовольнити частково.

2. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 05.07.2023 у справі № 910/12371/22 скасувати. Справу передати на новий розгляд до Північного апеляційного господарського суду.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя І. Булгакова

Суддя О. Васьковський

Суддя В. Погребняк