Історія справи

Ухвала КАС ВП від 23.11.2020 року у справі №640/4216/19
Постанова КАС ВП від 27.07.2023 року у справі №640/4216/19
Постанова КАС ВП від 27.07.2023 року у справі №640/4216/19

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 липня 2023 року

м. Київ

справа № 640/4216/19

адміністративне провадження № К/9901/27731/20

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Жука А.В.,

суддів: Мартинюк Н.М., Мельник-Томенко Ж.М.,

розглянувши в порядку письмового провадження справу №640/4216/19 за позовом громадянина Ісламської Республіки Іран ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа - Центральне міжрегіональне управління державної міграційної служби у м.Києві та Київській області, про визнання протиправним та скасування рішення та зобов`язання повторно розглянути заяву, провадження у якій відкрито

за касаційною скаргою громадянина Ісламської Республіки Іран ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 25 червня 2020 року (головуючий суддя Патратій О.В.) та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 24 вересня 2020 року (колегія суддів у складі судді-доповідача Костюк Л.О., суддів - Бужак Н.П., Кобаля М.І.),

УСТАНОВИВ:

І. Історія справи

1. У березні 2019 року, Громадянин Ісламської Республіки Іран ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України, у якому, просив:

- визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту ОСОБА_1 ;

- зобов`язати Державну міграційну служби України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 , про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.

2. Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач зазначав, що відповідач під час прийняття оскаржуваного рішення не поцікавився актуальною ситуацією у країні походження позивача та не врахував той факт, що позивач має об`єктивні причини побоюватись за своє життя та здоров`я у зв`язку зі своїми релігійними переконаннями, а саме зміною релігії з Ісламу на Християнство.

Короткий зміст судових рішень першої та апеляційної інстанцій

3. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 25 червня 2020 року, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 24 вересня 2020 року, у задоволенні позовних вимог відмовлено.

4. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог суди установили, що Іран не відноситься до країн із загальнопоширеним насильством. У цій країні відсутній міжнародний або внутрішній збройний конфлікт та не установлено фактів порушення прав людини, які носять саме систематичний характер. Отже загальна загроза населенню Ірану взагалі та особисто для заявника відсутня.

5. Побоювання позивача щодо застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару не містять під собою підґрунтя, оскільки, відповідно до інформації по країні, жодна особа в Ірані за останні 5-7 років не була страчена за релігійні погляди.

6. Крім того, суди попередніх інстанцій зазначили, що позивач перетнув кордон з Україною 07 вересня 2012 року, однак за захистом звернувся лише 07 серпня 2018 року, тобто через шість років після в`їзду в Україну. Дійшли висновку про те, що тривалий строк між виїздом заявника з країни громадянської належності та датою звернення за захистом може свідчити про відсутність обґрунтованих побоювань переслідування чи серйозної шкоди.

7. Суди установили, що позивач ні в заяві-анкеті, ні під час проведених співбесід не обґрунтував свої побоювання та не надав переконливих відомостей для отримання захисту на території України. Доводи позивача ґрунтувались лише на суб`єктивних твердженнях, не підкріплених будь-якими доказами, що ставить під сумніви правдивість наданої ним інформації, є необґрунтованими та недоведеними.

8. З огляду на викладене вирішили, що відсутні підстави вважати, що у разі повернення до Ісламської Республіки Іран буде існувати загроза життю, безпеці, свободі, фізичній недоторканості позивача та інші суттєві порушення прав людини або позивач зіткнеться з серйозною та індивідуальною загрозою життю або особистості виключно в силу самого факту перебування на території країни походження.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

9. Не погоджуючись із прийнятими судовими рішеннями у жовтні 2020 року громадянин Ісламської Республіки Іран ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 25 червня 2020 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 24 вересня 2020 року та задовольнити позовні вимоги.

10. Як на підставу касаційного оскарження судових рішень у цій справі указує на пункт 3 частини четвертої статті 328 КАС України.

11. Обґрунтовуючи посилання на пункт 3 частини четвертої статті 328 КАС України указує на відсутність висновку Верховного Суду у правовідносинах стосовно наявності обґрунтованих побоювань переслідування позивача через зміну релігії з Ісламу на Християнство.

12. Указує, що судами не досліджено інформації про країну походження, проігноровано безліч інформації з загальновизнаних інформаційних ресурсів, зокрема зі звітів міжнародних організацій.

13. Вважає, що підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від особи, яка шукає статусу біженця та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, зокрема, резолюцій Ради Безпеки ООН, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації.

14. Переконує, що позивач не повинен доводити, що точно зазнає фізичних або душевних страждань на території країни походження.

15. Вважає, що він надав усі відомості, які він мав у своєму розпорядженні, але суди неправомірно поклали обов`язок доказування повністю на заявника.

16. З огляду на викладене вважає, що наявні підстави для задоволення позовних вимог та зобов`язання відповідача повторно розглянути заяву про визнання скаржника біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Позиція інших учасників справи

17. 07 грудня 2020 року від представника Державної міграційної служби України надійшов відзив на касаційну скаргу позивача, у якому він заперечив проти її задоволення, підтримав висновки судів попередніх інстанцій та просив залишити оскаржувані судові рішення без змін.

Рух адміністративної справи в суді касаційної інстанції

18. 26 жовтня 2020 року до касаційного суду надійшла скарга громадянина Ісламської Республіки Іран ОСОБА_1 .

19. Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 26 жовтня 2020 року для розгляду справи №640/4216/19 визначено колегію суддів у складі: головуючого судді - Жука А.В., суддів - Мартинюк Н.М., Мельник-Томенко Ж.М.

20. Ухвалою Верховного Суду від 23 листопада 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою громадянина Ісламської Республіки Іран ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 25 червня 2020 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 24 вересня 2020 року у справі №640/4216/19 на підставі пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України, установлено строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

21. Ухвалою Верховного Суду від 26 липня 2023 року адміністративну справу №640/4216/19 призначено до розгляду в порядку письмового провадження за наявними у ній матеріалами.

ІІ. Установлені судами фактичні обставини справи

22. Судами попередніх інстанцій установлено, що позивач - громадянин Ісламської Республіки Іран ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином Ірану, народився у місті Ісфаган, Іран, за національністю перс, за віросповіданням християнин, одружений, прибув в Україну 07 вересня 2012 року з метою навчання.

23. У 2012 році навчався на підготовчому факультеті Міжрегіональної академії управління персоналом (МАУП) відділення для іноземців (м. Київ).

24. У 2014 році вступив до Київського інституту музики ім.Р.М.Глієра. По закінченню, у 2018 році здобув кваліфікацію бакалавр спеціальність «Музичне мистецтво».

25. 07 серпня 2018 року ОСОБА_1 звернувся до УДМС в Київській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Основною причиною звернення за захистом зазначав побоювання зазнати переслідувань з релігійними причинами.

26. Відповідно до матеріалів особової справи, у заяві-анкеті від 07 серпня 2018 року та під час проведених співбесід від 22 серпня 2018 року (а.с. 90-94) та 21 листопада 2018 року (а.с. 109-116) позивач повідомляв, що причиною звернення за захистом є побоювання за своє життя, через сповідування християнства. За інформацією наданою позивачем, за час проживання в Ірані, він погроз не отримував, переслідувань чи фізичному насиллю за ознаками раси, релігії, національності, громадянства чи політичних поглядів не піддавався. У заяві та під час співбесід позивач указував на існування загрози його життю в країні громадянської належності, обґрунтовуючи це тим, що він змінив віросповідання.

27. Рішенням Державної міграційної служби України від 25 лютого 2019 року №62-19 (а.с.140) відмовлено позивачу у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (належним чином засвідчені копії в матеріалах справи).

28. Відмову було вмотивовано необґрунтованістю поданої заяви та підтримано висновок Головного управління ДМС в Київській області від 28 грудня 2018 року у справі №2018KV0166 (а.с.125-137). Також у рішенні ДМС України від 25 лютого 2019 року №62-19 зазначено, що стосовно заявника умови передбачені пунктом 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» відсутні.

29. Не погоджуючись з такими діями відповідача позивач і звернувся з даним позовом.

ІІІ. Позиція Верховного Суду

30. Відповідно до частини першої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

31. Зі змісту ухвали Верховного Суду від 23 листопада 2020 року слідує, що провадження у цій справі відкрито на підставі пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України.

32. Переглянувши оскаржувані судові рішення у межах доводів та вимог касаційної скарги, на підставі установлених фактичних обставин справи, перевіривши правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд зазначає таке.

33. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

34. Частиною другою статті 2 КАС України визначено, що в справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

35. Згідно з частиною першою статті 14 Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 року, кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах і користуватися цим притулком.

36. Порядок правового регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовано Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

37. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 1 цього Закону біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

38. Пунктом 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» установлено, що особа, яка потребує додаткового захисту - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

39. Як передбачено у частині п`ятій статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

40. Згідно із частиною першою статті 7 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.

41. Частиною одинадцятою статті 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачено, що після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

42. Відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

43. Пункт 42 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця (згідно Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року, що стосуються статусу біженців) Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, видання 1992 року (далі - «Керівництво») передбачає, що знання умов країни походження прохача - якщо не основна мета, то вельми важливий елемент в оцінці достовірності відомостей, наданих прохачем. Загалом, побоювання прохача повинні вважатися цілком обґрунтованими, якщо він може довести в межах розумного, що його тривале перебування в країні походження стало нестерпним для нього з причин, вказаних у визначенні, чи з тих же причин було б нестерпним, якби він повернувся назад.

44. Відповідно до пунктів 45 та 66 Керівництва для того, щоб уважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

45. Відповідно до пункту 195 Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані, в першу чергу, самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

46. Відповідно до частини першої статті 5 Директиви 2011/95/EU від 13 грудня 2011 року «Про стандарти для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту, єдиного статусу для біженців, або для осіб, які підпадають під додатковий захист, а також змісту цього захисту» обґрунтовані побоювання зазнати переслідування або ризику постраждати від серйозної шкоди можуть ґрунтуватися на подіях, які сталися після виїзду заявника з країни походження.

47. Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року визначено, що поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

48. Отже, при вирішенні питання щодо визнання або відмови у визнані біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, мають враховуватися усі чотири підстави, наведені вище.

49. Відповідно до Положень Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік) (далі - «УВКБ ООН»), особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками (пункти 45, 66).

50. Відповідно до статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

51. Відповідно до пункту 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

52. Пункт 37 Керівництва визначає, що для надання статусу біженця, в першу чергу, важлива оцінка клопотання шукача, а не судження про ситуацію, яка склалася у країні походження.

53. Відповідно до Позиції Управління Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй (далі - «УВКБ ООН») у справах біженців «Про обов`язки та стандарти доказів у заявах біженців» (1998 року) факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Так, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов`язок доведення реалізовується заявником у формі надання правдивих фактів, що стосується його заяви, щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте відповідне рішення. Проте у зв`язку із особливостями ситуації біженців, посадова особа розділяє обов`язок встановлювати чи оцінювати всі факти, які стосуються справи. Це досягається у найбільшій мірі тим, що посадова особа володіє об`єктивною інформацією щодо відповідної країни походження, щодо питань загальновідомого характеру, направляє заявника в процесі наданням ним відповідної інформації та адекватно перевіряє допустимі факти, які можуть бути обґрунтовані.

54. Отже, у заяві про надання статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби у правдивості своїх фактичних тверджень.

55. Побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Саме під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. При цьому, об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Оцінка таким побоюванням обов`язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, зі звітів Міністерства закордонних справ України тощо.

56. Як установлено судами попередніх інстанцій з матеріалів особової справи, зокрема протоколів співбесіди та висновку від 28 грудня 2018 року, позивач зазначив, що він є громадянином Ірану, народився ІНФОРМАЦІЯ_2 у місті Ісфаган, Іран, за національністю перс, за віросповіданням християнин, одружений, прибув в Україну 07 вересня 2012 року з метою навчання. У 2012 році навчався на підготовчому факультеті Міжрегіональної академії управління персоналом (МАУП) відділення для іноземців (м. Київ). У 2014 році вступив до Київського інституту музики ім.Р.М.Глієра. По закінченню, у 2018 році здобув кваліфікацію бакалавр, спеціальність «Музичне мистецтво». Після закінчення навчання позивач не бажав повертатися до Ірану, оскільки він змінив віру і за це його можуть покарати.

57. У заяві-анкеті від 07 серпня 2018 року та під час проведених співбесід від 22 серпня 2018 року та 21 листопада 2018 року позивач повідомляв, що причиною звернення за захистом є побоювання за своє життя, через сповідування християнства. За інформацією, наданою позивачем, за час проживання в Ірані, він погроз не отримував, переслідувань чи фізичному насиллю за ознаками раси, релігії, національності, громадянства чи політичних поглядів не піддавався. У заяві та під час співбесід позивач вказував на існування загрози його життю в країні громадянської належності, обґрунтовуючи це тим, що він змінив віросповідання.

58. Відповідач, вивчаючи інформацію по країні походження позивача, установив, що Іран не відноситься до країн із загальнопоширеним насильством. У цій країні відсутній міжнародний або внутрішній збройний конфлікт та не установлено фактів порушення прав людини, які носять саме систематичний характер. Отже, загальна загроза населенню Ірану взагалі та особисто для заявника відсутня.

59. Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що побоювання позивача щодо застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару не містять під собою підґрунтя, оскільки, відповідно до інформації по країні, жодна особа в Ірані за останні 5-7 років не була страчена за релігійні погляди.

60. Окрім того, судами попередніх інстанцій було досліджено протокол співбесіди позивача від 22 серпня 2018 року та установлено, що під час проведення співбесід з позивачем були надані наступні відповіді на запитання:

Запитання: «Які у Вас плани до щодо виживання в Україні ?» Відповідь: «Моя дружина не хоче залишатись і постійно жити в Україні тому ми подали документи до міграційної служби США на імміграцію мене як чоловіка, дружина якої є громадянкою США. Це перший крок до еміграції в США» (а.с. 92).

Запитання: «Чи заарештовували, затримували вас в Ірані ?» Відповідь: «Ні».

Запитання: «Чи були ви членом будь якої політичної партії, громадської, військової чи соціальної організації до того, як Ви приїхали до України?» Відповідь: «Ні».

Запитання: «Чи проживали ви в інших країнах?» Відповідь: «Ні».

Запитання: «Чи зазнавали Ви насилля за ознаками раси, релігії, національності громадянства, політичним поглядам» Відповідь: «Ні».

Запитання: «Чи зазнавали Ви переслідувань за ознаками раси, релігії, національності громадянства, політичними поглядами» Відповідь: «Ні».

61. Таким чином, суди вирішили, що позивач ні в заяві-анкеті, ні під час проведених співбесід не обґрунтував свої побоювання та не надав переконливих відомостей для отримання захисту на території України. Доводи позивача ґрунтуються лише на суб`єктивних твердженнях, непідкріплених будь-якими доказами, а тому є необґрунтованими та недоведеними.

62. Так, пункт 62 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року) дає визначення відмінності економічного мігранта від біженця, а саме: якщо особа добровільно залишає свою країну, щоб поселитися в іншому місці. Така особа може керуватися в своїх діях бажанням змін або пригод, сімейними або іншими причинами особистого характеру. Якщо особа переїжджає виключно з економічних міркувань, то вона є економічним мігрантом, а не біженцем.

63. У зв`язку з цим, правовідносини, пов`язані з в`їздом іноземців на територію України для вирішення особистих питань (пошуком кращих економічних та соціальних умов життя) є сферою правового регулювання Законів України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», «Про імміграцію» з відповідним набуттям правових статусів у порядку, визначеному цими Законами.

64. Ураховуючи викладене, Суд погоджується із висновками судів попередніх інстанцій про те, що основною метою звернення до міграційної служби з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є легалізація перебування на території України.

65. Варто також зазначити, що в оскаржуваних рішеннях як органів міграційної служби, так і судових органів, було проаналізовано і надано оцінку актуальній інформації про ситуацію, яка склалась у країні походження позивача - Ісламській Республіці Іран. Доводи позивача про протилежне вбачаються необґрунтованими і зводяться до незгоди з ухваленими судовими рішеннями у цій справі.

66. Ураховуючи проведений аналіз щодо обставин заявника, викладених у заяві, та інформації по країні його походження, суди дійшли правильного висновку про те, що для позивача не може існувати реального ризику порушення статті 3 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, статті 3 Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, 1984 року.

67. Таким чином, позивач не може розглядатись як особа, якій у разі повернення до країни походження, може загрожувати катування або нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження чи покарання, тобто такою, що потребує додаткового захисту.

68. Оскільки доводи касаційної скарги не знайшли свого підтвердження матеріалами справи, Верховний Суд констатує, що оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій ґрунтуються на правильно установлених фактичних обставинах справи, яким надана належна юридична оцінка із правильним застосуванням норм матеріального і процесуального права.

69. З огляду на це відсутні підстави для скасування чи зміни оскаржуваних судових рішень.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

70. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення першої та (або) апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

71. Згідно з частиною першою статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

72. Зважаючи на приписи статті 350 КАС України, касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Висновки щодо розподілу судових витрат

73. З огляду на результат касаційного розгляду судові витрати не розподіляються.

Керуючись статтями 341 345 349 350 355 356 359 КАС України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу громадянина Ісламської Республіки Іран ОСОБА_1 залишити без задоволення.

2. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 25 червня 2020 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 24 вересня 2020 року у справі №640/4216/19 - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не оскаржується.

...........................

...........................

...........................

А.В. Жук

Н.М. Мартинюк

Ж.М. Мельник-Томенко

Судді Верховного Суду