ПОСТАНОВА

Іменем України

18 квітня 2018 року

Київ

справа №804/16190/15

адміністративне провадження №К/9901/8752/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Білоуса О.В.,

суддів - Желтобрюх І.Л., Стрелець Т.Г.,

розглянувши у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Ліквідаційної комісії Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Дніпропетровській області на постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 15 березня 2016 року (головуючий суддя Царікова О.В.) та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 19 липня 2016 року (головуючий суддя Сафронова С.В., судді - Поплавський В.Ю., Чепурнов Д.В.) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Ліквідаційної комісії Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Дніпропетровській області, Міністерства внутрішніх справ України, Павлоградського міського відділу Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Дніпропетровській області про визнання протиправним та скасування наказу, зобов'язання вчинити певні дії, відшкодування моральної шкоди,

У С Т А Н О В И В:

У грудні 2015 року ОСОБА_2 звернулася до суду з адміністративним позовом до Ліквідаційної комісії Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Дніпропетровській області (далі - Ліквідаційна комісія ГУ МВС України в Дніпропетровській області), Міністерства внутрішніх справ України (далі - МВС України), Павлоградського міського відділу Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Дніпропетровській області (далі - Павлоградський МВ ГУ МВС України в Дніпропетровській області), в якому, з урахуванням уточнених позовних вимог, просила: визнати протиправним та скасувати наказ ГУ МВС України в Дніпропетровській області від 6 листопада 2015 року № 485 о/с «По особовому складу» в частині звільнення ОСОБА_2 з органів внутрішніх справ у запас Збройних Сил (з постановленням на військовий облік) на підставі пункту 64 «г» Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29 липня 1991 року № 114 (через скорочення штатів); зобов'язати відповідача працевлаштувати позивача на посаду в органах внутрішніх справ, стягнути з МВС України на користь ОСОБА_2 відшкодування моральної шкоди у розмірі 5000 грн.

В обгрунтування позову зазначала, що з серпня 2014 року вона проходила службу в органах внутрішніх справ та займала посаду слідчого відділення розслідування злочинів лінії карного розшуку слідчого відділу Павлоградського міського відділу (з обслуговування м. Павлограда та Павлоградського району) ГУ МВС України в Дніпропетровській області, маючи спеціальне звання лейтенант міліції.

Однак, 6 листопада 2015 року ГУМВС України в Дніпропетровській області видано наказ № 485 о/с, яким ОСОБА_2 звільнено з 6 листопада 2015 року з органів внутрішніх справ у запас Збройних Сил (з постановленням на військовий облік) за пунктом 64 «г» Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29 липня 1991 року № 114 (через скорочення штатів).

Позивач вказує, що ГУ МВС України в Дніпропетровській області, звільняючи її за скороченням штатів, не вчинено заходів для забезпечення працевлаштування на службі в органах внутрішніх справ України при скороченні штатів, яке відбулось внаслідок ліквідації одного органу внутрішніх справ та створення іншого органу, не з'ясував намір позивача подальшого проходження служби в органах внутрішніх справ та не було запропоновано, а ні аналогічну посаду, а ні нижчу, ніж ту, на якій вона проходила службу.

Крім того, позивач зазначає, що ГУ МВС України в Дніпропетровській області порушено вимоги частини третьої статті 184 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), оскільки ОСОБА_2 на момент звільнення перебувала у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, про що відповідач був обізнаний.

Вважаючи дії ГУ МВС України в Дніпропетровській області незаконними, ОСОБА_2 з метою захисту своїх прав звернулася до суду з вимогою про скасування наказу щодо її звільнення.

Постановою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 15 березня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 19 липня 2016 року, позов задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано наказ ГУ МВС України в Дніпропетровській області від 6 листопада 2015 року № 485 о/с «По особовому складу» в частині звільнення ОСОБА_2 з органів внутрішніх справ. Зобов'язано відповідача працевлашувати позивача на посаду в органах внутрішніх справ. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Не погодившись з ухваленими у справі судовими рішеннями першої та апеляційної інстанцій, Ліквідаційна комісія ГУ МВС України в Дніпропетровській області звернулася до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та процесуального права, просила рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасувати, ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити. Крім того, скаргу мотивує неврахуванням судами попередніх інстанцій, що постановою Кабінету Міністрів України № 730 від 16 вересня 2015 року «Про утворення територіальних органів Національної поліції та ліквідацію територіальних органів Міністерства внутрішніх справ» було ліквідовано як юридичну особу ГУМВС України в Дніпропетровській області та її структурні підрозділи, а відтак подальше проходження служби позивачем є неможливим.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 19 вересня 2016 року відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою.

Вказану справу згідно з Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 24 січня 2018 року передано для розгляду касаційної скарги колегії суддів Касаційного адміністративного суду у складі Білоуса О.В. (суддя-доповідач), Желтобрюх І.Л., Стрелець Т.Г.

Заслухавши суддю-доповідача, переглянувши судові рішення в межах доводів і вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, колегія суддів дійшла висновку про відмову у задоволенні касаційної скарги.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_2, починаючи з 22 серпня 2014 року проходила службу в органах внутрішніх справ, обіймаючи на момент звільнення посаду слідчого відділення розслідування злочинів лінії карного розшуку слідчого відділу Павлоградського міського відділу (з обслуговування м. Павлограда та Павлоградського району) ГУ МВС України в Дніпропетровській області, маючи спеціальне звання лейтенант міліції.

Наказом ГУМВС України в Дніпропетровській області від 6 листопада 2015 року №485 о/с ОСОБА_2 звільнено з органів внутрішніх справ у запас Збройних Сил (з постановленням на військовий облік) за пунктом 64 «г» Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29 липня 1991 року № 114 (через скорочення штатів).

Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції дійшов висновку про недотримання ГУ МВС України в Дніпропетровській області процедури звільнення, яка встановлена Положенням про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29 липня 1991 року № 114 (далі - Положення № 114), яке не втратило сили та є спеціальним законодавством, що регулює спірні правовідносини. Зокрема, не було з'ясовано можливості використання позивача для подальшого проходження служби та не запропоновано жодної посади для подальшого проходження служби.

Зазначена позиція була підтримана і Дніпропетровським апеляційним адміністративним судом, який переглянув постанову суду першої інстанції та залишив її без змін.

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду погоджується із зазначеними висновками судів попередніх інстанцій.

Приписами частини другої статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Порядок проходження служби особами рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, їх права і обов'язки регулюється Законом України від 20 грудня 1990 року № 565-XII «Про міліцію» (далі - Закон № 565-XII), в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин.

Так, відповідно до статті 18 вказаного Закону порядок та умови проходження служби в міліції регламентується Положенням № 114, згідно з пунктом 8 якого дострокове звільнення зі служби осіб середнього, старшого і вищого начальницького складу, які не досягли граничного віку перебування на службі в органах внутрішніх справ, провадиться, зокрема, у зв'язку зі скороченням штатів - у разі відсутності можливості використання на службі.

За приписами пункту 64 «г» Положення № 114 особи середнього, старшого і вищого начальницького складу звільняються зі служби в запас (з постановкою на військовий облік) через скорочення штатів - при відсутності можливості подальшого використання на службі.

Водночас, на момент розгляду цієї справи Закон № 565-ХІІ втратив чинність та вступив у дію Закон України від 2 липня 2015 року № 580-VІІІ «Про Національну поліцію».

Відповідно до пункту 1 Розділу XI Прикінцеві та перехідні положення Закону України «Про Національну поліцію», останній набирає чинності через три місяці з дня наступного за днем його опублікування, крім: 1) пунктів 1, 2, 3, 7 - 13, 15, 17 - 18 розділу XI «Прикінцеві та Перехідні положення» цього Закону, які набирають чинності з дня, наступного за днем його опублікування; 2) частини сьомої статті 15 та частини п'ятої статті 21 цього Закону, які набирають чинності з 1 січня 2017 року.

Закон України «Про Національну поліцію» опубліковано в газеті Голос України 6 серпня 2015 року за № 141-142 і набрав чинності 7 листопада 2015 року.

Враховуючи викладене, пункти 1, 2, 3, 7 - 13, 15, 17- 18 розділу XI «Прикінцеві та Перехідні положення» цього Закону набирають чинності з 7 серпня 2015 року.

Згідно пункту 8 розділу XI Прикінцеві та Перехідні положення Закону України «Про Національну поліцію», з дня опублікування цього Закону всі працівники міліції (особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ), а також інші працівники Міністерства внутрішніх справ України, його територіальних органів, закладів та установ вважаються такими, що попереджені у визначеному порядку про можливе майбутнє звільнення через скорочення штатів.

За правилом встановленим пунктом 9 Розділу XI Прикінцевих та Перехідних положень Закону України «Про Національну поліцію» працівники міліції, які виявили бажання проходити службу в поліції, за умови відповідності вимогам до поліцейських, визначеним цим Законом, упродовж трьох місяців з дня опублікування цього Закону можуть бути прийняті на службу до поліції шляхом видання наказів про призначення за їх згодою чи проходження конкурсу на посади, що заміщуються поліцейськими, у будь-якому органі (закладі, установі) поліції.

Пунктом 10 Розділу XI Прикінцевих та Перехідних положень вказаного Закону обумовлено, що працівники міліції, які відмовилися від проходження служби в поліції та/або не прийняті на службу до поліції в тримісячний термін з моменту попередження про наступне вивільнення, звільняються зі служби в органах внутрішніх справ через скорочення штатів.

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_2 проходила службу в органах внутрішніх справ на посаді слідчого відділення розслідування злочинів лінії карного розшуку слідчого відділу Павлоградського міського відділу (з обслуговування м. Павлограда та Павлоградського району) ГУ МВС України в Дніпропетровській області.

Наказом заступника Міністра внутрішніх справ України «Про організаційно-штатні питання» від 6 листопада 2015 року № 1388 скорочено всі штатні посади органів МВС України, в тому числі і в Дніпропетровській області.

Таким чином, звільнення позивача відбулось у зв'язку зі скороченням штатів.

Разом з тим, за змістом пункту 64 «г» Положення № 114 звільнення у зв'язку із скороченням штатів допускається лише при відсутності можливості подальшого використання на службі.

Пунктами 9, 10, 11 розділу XI Прикінцеві та Перехідні положення Закону України «Про Національну поліцію» передбачено, що працівники міліції, які виявили бажання проходити службу в поліції, за умови відповідності вимогам до поліцейських, визначеним цим Законом, упродовж трьох місяців з дня опублікування цього Закону, можуть були прийняті на службу до поліції шляхом видання наказів про призначення за їх згодою чи проходження конкурсу на посади, що заміщуються поліцейськими, у будь-якому органі (закладі, установі) поліції. Посади, що пропонуються особам, зазначеним у цьому пункті, можуть бути рівнозначними, вищими або нижчими щодо посад, які ці особи обіймали під час проходження служби в міліції. Працівники міліції, які відмовилися від проходження служби в поліції та/або неприйняті на службу до поліції в тримісячний термін з моменту попередження про наступне вивільнення, звільняються зі служби в органах внутрішніх справ через скорочення штатів. Перебування працівників міліції на лікарняному чи у відпустці не є перешкодою для їх звільнення зі служби в органах внутрішніх справ відповідно до «Прикінцевих та Перехідних положень» цього Закону.

Таким чином, вищезазначені норми Розділу ХІ Прикінцевих та Перехідних положень Закону України «Про національну поліцію» та Положення № 114, на які йдеться посилання в оскаржуваному наказі, містять три підстави для звільнення особи зі служби через скорочення штатів, а саме: при відмові працівника міліції від проходження служби в поліції; не прийнятті на службу до поліції в тримісячний термін з моменту попередження про наступне вивільнення; при відсутності можливості подальшого використання на службі.

Отже, при вирішенні питання щодо звільнення за скороченням штату, керівник органу прямо зобов'язаний розглянути можливість подальшого використання на службі особи, що звільняється.

Так, однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 5-1 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Приписами пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України обумовлено, що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Частиною другою статті 40 цього Кодексу встановлено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Згідно з частинами першою та третьою статті 49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації.

У пункті 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» містяться роз'яснення, згідно з якими при розгляді спорів про звільнення за пунктом 1 статті 40 КЗпП України суди зобов'язані з'ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації.

Таким чином, виходячи з нормативного тлумачення частини першої статті 40, частин першої та третьої статті 49-2 КЗпП України, Верховний Суд дійшов висновку, що власник або уповноважений ним орган одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці зобов'язаний запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації.

З матеріалів справи вбачається та встановлено судами попередніх інстанцій, що ОСОБА_2 з травня 2015 року перебувала у відпустці без збереження заробітної плати по догляду за дитиною.

Необхідно зазначити, що питання вивільнення працівників, які мають певні пільги, зокрема, вагітних жінок, жінок, які мають дітей віком до трьох років (до шести років - частина шоста статті 179 КЗпП України), одиноких матерів при наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини-інваліда спеціальним законом не врегульовано, тому згідно із частиною шостою статті 7 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції чинній з 15 грудня 2017 року) у разі відсутності закону, що регулює відповідні правовідносини, суд застосовує закон, що регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону суд виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права).

За приписами частини третьої статті 184 КЗпП України звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (до шести років - частина шоста статті 179), одиноких матерів при наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини-інваліда з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не допускається, крім випадків повної ліквідації підприємства, установи, організації, коли допускається звільнення з обов'язковим працевлаштуванням.

Отже, зазначена норма чітко встановлює гарантію обмеження звільнення для жінок, які мають дітей віком до трьох років та передбачає можливість такого звільнення лише у випадку повної ліквідації підприємства й за умови обов'язкового працевлаштування.

Разом з тим, Верховний Суд України в постановах від 4 березня 2014 року (справа № 21-8а14), від 27 травня 2014 року (справа № 21-108а14), від 28 жовтня 2014 року (справа №21-484а14) сформулював правову позицію, згідно з якою ліквідація юридичної особи публічного права має місце у випадку, якщо в розпорядчому акті органу державної влади або органу місцевого самоврядування наведено обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій такої відмови. У разі ж покладення виконання завдань і функцій ліквідованого органу на інший орган, мова йде фактично про реорганізацію. Таким чином, встановлена законодавством можливість ліквідації державної установи (організації) з одночасним створенням іншої, яка буде виконувати повноваження (завдання) особи, що ліквідується, не виключає, а включає зобов'язання роботодавця (держави) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи.

За таких обставин і правового врегулювання Верховний Суд дійшов висновку про протиправність оскаржуваного наказу ГУМВС України в Дніпропетровькій області № 485 о/с від 6 листопада 2015 року щодо звільнення позивача із займаної посади.

Враховуючи вищезазначене, колегія суддів вважає, що постанова Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 15 березня 2016 року та ухвала Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 19 липня 2016 року ґрунтуються на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким дана належна юридична оцінка, правильно застосовані норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, та не допущено порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи. Усі доводи та їх обґрунтування викладені в касаційній скарзі не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій, тому підстави для скасування ухвалених судових рішень та задоволення касаційної скарги відсутні.

Відповідно до частини 3 статті 343 КАС України суд касаційної інстанції, здійснивши попередній розгляд справи, залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Згідно з частиною 1 статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Керуючись статтями 3, 341, 343, 349, 350, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України,

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу Ліквідаційної комісії Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Дніпропетровській області залишити без задоволення, а постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 15 березня 2016 року та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 19 липня 2016 року - без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач О.В.Білоус

Судді І.Л.Желтобрюх

Т.Г.Стрелець