Історія справи

Ухвала КАС ВП від 15.05.2019 року у справі №816/25/17

ПОСТАНОВА

Іменем України

15 травня 2019 року

м. Київ

справа №816/25/17

адміністративне провадження №К/9901/21084/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючої судді - Желтобрюх І. Л.,

суддів: Білоуса О. В., Стрелець Т. Г.,

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 10.05.2017 (колегія суддів у складі: Мінаєвої О. М., Донець Л. О., Макаренко Я. М. ) у справі за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа: Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області, про скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

У січні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду із адміністративним позовом до Державної міграційної служби України (далі - відповідач, ДМС України), де третя особа - Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області (далі - УДМС України в Полтавській області) про скасування рішення від
30.11.2016 № 595-16 та зобов'язання повторно розглянути заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Постановою Полтавського окружного адміністративного суду від 01.03.2017 адміністративний позов задоволено.

Постановою Харківського апеляційного адміністративного суду від 10.05.2017 скасовано рішення суду першої інстанції та ухвалено нове, яким у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, є громадянином Сирійської Арабської Республіки, народився в Сирії в місті Хомс, за національністю - араб, за віросповіданням - мусульманин-алавіт, одружений з 2010 року на громадянці України, має сина.

13.07.2016 позивач звернувся до УДМС України в Полтавській області із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Рішенням ДМС України від 30.11.2016 № 595-16 позивачу відмовлено у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзацу 5 частини 1 статті 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені частини 1 статті 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", відсутні.

13.12.2016 позивач отримав повідомлення УДМС України в Полтавській області за №10 про відмову у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Не погоджуючись із вказаним рішенням, позивач звернувся до суду із даним позовом.

Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції виходив з того, що при прийнятті оскаржуваного рішення відповідачем не досліджено в повному обсязі підстави та обставини, з якими Закон України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" пов'язує надання статусу особи, яка потребує додаткового захисту.

Натомість, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про наявність підстав до скасування рішення суду першої інстанції та відмови в задоволенні позовних вимог. Рішення вмотивовано тим, що хоча інформація по країні походження позивача свідчить про факт збройного конфлікту в Сирії, але заявник не надав інформації, яка б підтверджувала реальні побоювання позивача за власне життя у разі повернення до країни громадянської належності. На момент звернення із заявою про отримання притулку в Україні, місто Хомс не належало до території, де ведуться бойові дії. Позивач не надав правдоподібних свідчень, щоб довести, що небезпека загрожує безпосередньо йому та його близьким. Крім того, несвоєчасне його звернення за захистом в Україні свідчить про відсутність у нього реальних побоювань зазнати переслідування на батьківщині. Отже, суд дійшов висновку, що у разі повернення до країни свого походження, життю, безпеці чи свободі позивача не буде загрожувати смертна кара або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдське або таке, що принижує гідність поводження чи покарання або загальнопоширене насильство в ситуації внутрішнього збройного конфлікту та систематичного порушення прав людини, а тому позивач не може бути визнаний біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Не погоджуючись з рішенням суду апеляційної інстанції позивач звернувся з касаційною скаргою, у якій просив скасувати постанову суду апеляційної інстанції, та залишити в силі рішення суду першої інстанції. В обґрунтування вимог касаційної скарги посилається на те, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що УДМС України в Полтавській області не було вжито заходів щодо отримання об'єктивної, повноцінної та всебічної інформації про ситуацію, яка склалася в країні походження позивача. В свою чергу, суд апеляційної інстанції дав неправильну оцінку наданим ним доказам, не дослідив усі обставини справи.

Відповідач у відзиві на касаційну скаргу просить залишити постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 10.05.2017 без змін як законну й обґрунтовану, а касаційну скаргу позивача - без задоволення.

Переглянувши судові рішення в межах касаційної скарги, перевіривши повноту встановлення судовими інстанціями фактичних обставин справи та правильність застосування ними норм матеріального та процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення вимог касаційної скарги, з огляду на наступне.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, регламентовано Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від
08.07.2011 № 3671-VI (далі - ~law6~).

Згідно з ~law7~ біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до ~law8~ особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та ~law9~, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

За змістом ~law10~ не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, зокрема, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені ~law11~, відсутні.

Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженців 1967 року визначено, що поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливість або небажання особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Отже, під час вирішення питання щодо надання статусу біженця необхідно враховувати конвенційні підстави. При цьому немає значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з наведених ознак чи за декількома.

Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців (далі - УВКБ ООН) видано Керівництво по процедурам та критеріям визначення статусу біженців (відповідно до Конвенції про статус біженця 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року) (Женева, 1992 р. ), згідно з яким процес визначення статусу біженця проходить в два етапи: 1) визначення фактів, які відносяться до справи та 2) встановлення чи відповідають такі факти положенням Конвенції про статус біженця 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року.

Відповідно до пунктів 45,66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця УВКБ ООН для того, щоб вважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Відповідно до пункту 195 цього Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

~law12~ передбачено, що особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язана, зокрема, подати центральному органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Таким чином, у заяві про надання статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень. Крім того, при розгляді зазначених справ слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця.

Побоювання особи є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї в її країні. Ситуація у країні походження є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.

Побоювання можуть ґрунтуватися не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової, соціальної чи політично групи тощо).

Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Оцінка таким побоюванням обов'язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, зі звітів Міністерства закордонних справ України тощо.

Відповідно до пункту 1.2 Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджені наказом МВС України від 07.09.2011 № 649 (далі - Правила № 649) інформація про країну походження - інформаційні звіти про становище в країнах походження біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, підготовлені Міністерством закордонних справ України, ДМС України, Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців (далі - УВКБ ООН), національними та міжнародними організаціями, що спеціалізуються на зборі та виданні такої інформації або звітів.

Відповідно до пунктів 6.1,6.2 Правил № 649, у разі надходження до ДМС України особової справи заявника та письмового висновку територіального органу ДМС протягом місяця здійснюються всебічне вивчення та оцінка всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Під час здійснення заходів, передбачених пунктом 6.1 цього розділу, ДМС України має право: а) вимагати подання додаткової інформації від територіального органу ДМС, який здійснював розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; б) з метою уточнення відомостей, що містяться у заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або документів, які знаходяться в особовій справі заявника, отримувати додаткову інформацію, яка може мати суттєве значення для прийняття обґрунтованого рішення за заявою; в) звертатись з відповідними запитами до Міністерства закордонних справ України, Міністерства внутрішніх справ, Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, необхідності у встановленні справжності і дійсності документів; г) повертати справу на доопрацювання до територіального органу ДМС, який здійснював розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за умови наявності недостатніх відомостей для розгляду справи і прийняття обґрунтованого та неупередженого рішення, неналежного оформлення особової справи.

Згідно з ~law13~, у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, необхідності у встановленні справжності і дійсності документів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, має право звертатися з відповідними запитами до Міністерства закордонних справ України, Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, особова справа якої розглядається.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, мотивуючи підстави свого звернення за захистом та наданням статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, позивач вказував, що в країні його громадянської належності - Сирійській Арабській Республіці відбувається громадянська війна, жителі країни громадянської належності позивача підлягають тортурам та знущанням, а тому існує вірогідність бути призваним на військову службу у період воєнних дій за умови повернення до Сирійської Арабської Республіки. Участь у збройному конфлікті, а саме вбивство своїх співгромадян, суперечить переконанням позивача. Вказане, за його судженням, є підставою для отримання ним в Україні статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.

Разом з тим, суд першої інстанції встановив, що відповідач фактично не дослідив, який рівень небезпеки існував станом на час прийняття спірного рішення, не перевірив інформацію, повідомлену позивачем у заяві, що ситуація у країні походження позивача є доказом того, що побоювання стати жертвою переслідувань за релігійною ознакою або за політичними переконаннями є ймовірними. Крім того, ДМС України та УДМС України в Полтавській області для повного і об'єктивного розгляду заяви позивача не реалізоване право щодо звернення до уповноважених органів з метою отримання інформації про країну походження позивача.

Так, в Сирії існує тривалий збройний конфлікт, який супроводжується обстрілами і бомбардуванням населених пунктів та об'єктів соціальної інфраструктури, ситуація в цій країні є вкрай небезпечною і складною. Збройні зіткнення між військами офіційної влади Сирії та опозиційно налаштованими воєнізованими збройними угрупуваннями охопили значну територію цієї країни і її населення, ситуація там є дуже напруженою і небезпечною для життя і безпеки людей, які там перебувають.

Про події в Сирії інформують численні засоби масової інформації і ситуацію в цій країні обговорюють міжнародні організації.

Незважаючи на те, що позивач прибув в Україну задовго до того, коли збройний конфлікт у Сирії став таким інтенсивним, це не заперечує того, що ситуація в країні його походження суттєво змінилася після його виїзду і стала небезпечною для життя та безпеки, що також слід враховувати при прийнятті рішення, даючи оцінку поясненням позивача, чому він просить залишитися в Україні як особа, яка потребує додаткового захисту.

Тому, колегія суддів вважає безпідставним посилання суду апеляційної інстанції в рішенні на те, що побоювання позивача зазнати шкоди у разі його повернення до Сирії, не пов'язане із жодною із конвенційних ознак, оскільки інформація по країні походження позивача свідчить про зворотнє, що є визначальною під час вирішення питання щодо визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Вищенаведені обставини суд апеляційної інстанції не врахував, внаслідок чого дійшов помилкового висновку про відсутність підстав вважати, що позивач має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

З огляду на наведене, Верховний Суд погоджується з висновком суду першої інстанції про обґрунтованість позовних вимог щодо скасування рішення ДМС України від 30.11.2016 № 595-16 та зобов'язання повторно розглянути заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та, як наслідок, необхідність їх задоволення.

Таким чином, рішення суду першої інстанції по своїй суті є правильним. У свою чергу, Харківський апеляційний адміністративний суд неправильно застосував норми матеріального права, внаслідок чого помилково скасував рішення суду першої інстанції.

Відповідно до статті 352 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

З урахуванням вищенаведеного постанова Харківського апеляційного адміністративного суду від 10.05.2017 підлягає скасуванню, а постанова Полтавського окружного адміністративного суду від 01.03.2017 - залишенню в силі.

Керуючись статтями 3, 341, 344, 349, 352, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 10.05.2017 скасувати.

Постанову Полтавського окружного адміністративного суду від 01.03.2017 залишити в силі.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не оскаржується.

Головуюча суддя: І. Л. ЖелтобрюхСудді: О. В. Білоус Т. Г. Стрелець