06.02.2019 | Автор: Зеров Костянтин
Задать вопрос автору
Присоединяйтесь к нам в социальных сетях: telegram viber youtube

«Літвінюк проти України»: Провадження з процесуальних питань має розглядатись як складова вирішення спору щодо прав та обов’язків особи (ст. 6, ст. 13 Конвенції, заява № 55109/08, від 01.03.2018 р.)

Фабула судового акта: Заявниця, громадянка України Л.А. Литвинюк, стверджувала порушення Україною Конвенції з огляду на надмірну тривалість судового провадження та відсутність у неї ефективного засобу юридичного захисту.

У 1995 році Заявницю, яка була одинокою матір`ю та виховувала малолітнього сина, збив тролейбус. В результаті ДТП Заявниця отримала відкриту черепно-мозкову травму та струс головного мозку, їй було встановлено групу інвалідності.

Згодом Заявниця звернулася до суду з позовом щодо відшкодування тролейбусним парком матеріальної (медикаменти, лікування, втрачений заробіток та ін.) та моральної шкоди, завданої її здоров’ю в результаті ДТП. Позов Заявниці неодноразово повертали на новий розгляд у суд перщої інстанції. У підсумку, його було залишено без задоволення.

ЄСПЛ встановив, що тривалість провадження, розглянутого у межах компетенції Суду (після набрання Конвенцією чинності для України у 1997 році), була надмірною. Серед іншого, ЄСПЛ відзначив, що предмет спору мав для Заявниці важливе значення і вимагав швидкого вирішення її справи, оскільки Заявниця самотужки виховувала дитину, а стан її здоров`я погіршився.

ЄСПЛ відзначив, що позовну заяву було залишено без розгляду з причин неявки Заявниці в судове засідання. Проте, розгляд заяви про оскарження даного рішення тривав близько двох років і перешкоджав вирішенню справи. ЄСПЛ наголосив, що час провадження щодо процесуальних питань є складовою загальної тривалості розгляду справи по суті та впливає на вирішення спору щодо прав та обов’язків особи.

Стаття 6 Конвенції не зобов’язує державу створювати суди апеляційної чи касаційної інстанції. Проте, у випадку створення таких судів, держава зобов’язана дотримуватись гарантій, передбачених статтею 6 Конвенції, однією з яких є вимога розумного строку. ЄСПЛ відзначив, що розумність тривалості судового розгляду визначається за наступними критеріями: складність справи, поведінка заявника та органів влади, а також важливість предмета спору для заявника. Предмет спору мав важливе значення для Заявниці, проте поведінка судових органів (в тому числі кількаразове повернення справи на новий розгляд) спричиняла невиправдані затримки у розгляді справи. 

З огляду на вищевикладене, ЄСПЛ встановив порушення пункту 1 статті 6 та статті 13 Конвенції.

Аналізуйте судовий акт: «Андрєєва проти Латвії» [ВП] (Andrejeva v. Latvia [GC]), заява № 55707/00

«Фрідлендер проти Франції» [ВП] (Frydlender v. France) [GC], заява № 30979/96

«Красношапка проти України» (Krasnoshapka v. Ukraine), заява № 23786/02

«Белошевіч проти Словенії» (Belošević v. Slovenia), заява № 7877/02

«Криворотова проти України» Комітет] (Krivorotova v. Ukraine [Committee]), заява № 57166/08

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ 
П’ята секція

РІШЕННЯ

Справа «Літвінюк проти України» 
(Заява № 55109/08)

СТРАСБУРГ 
01 березня 2018 року

Автентичний переклад

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Літвінюк проти України»

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

 

Андре Потоцький (<…>), Голова, 
Мартіньш Мітс (<…>), 
Ладо Чантурія (<…>), судді, 
та Анна-Марія Дуге (<…>), в. о. заступника Секретаря секції, 

після обговорення за зачиненими дверима 06 лютого 2018 року 
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу було розпочато за заявою (№ 55109/08), яку 29 жовтня 2008 року подала до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянка України пані Людмила Антонівна Літвінюк (далі - заявниця).

2. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений - п. І. Ліщина з Міністерства юстиції.

3. 23 квітня 2015 року про скарги на тривалість провадження та відсутність юридичних засобів захисту у зв’язку з цим було повідомлено Уряд, а решту заяви було оголошено неприйнятною відповідно до пункту 3 правила 54 Регламенту Суду.

ФАКТИ

І. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

4. Заявниця народилась у 1955 році та проживає у м. Сімферополі. Вона є одинокою матір’ю та має сина, якому на момент відповідної події було вісім років.

5. 24 липня 1995 року заявницю було збито тролейбусом. Вона отримала відкриту черепно-мозкову травму та струс головного мозку. У результаті заявниці було встановлено належну групу інвалідності (третя група інвалідності).

6. У січні 1996 року заявниця звернулась із позовом до Центрального районного суду м. Сімферополя проти Сімферопольського тролейбусного парку, вимагаючи відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої її здоров’ю в результаті дорожньо-транспортної пригоди. Зокрема, в якості матеріальної шкоди заявниця вимагала відшкодування за медикаменти, додаткове харчування, санаторно-курортне лікування, транспортні витрати та компенсацію за втрачений заробіток.

7. 25 лютого 2003 року заявниця подала заяву до Суду (Справа «Літвінюк проти України»(Litvinyuk v. Ukraine), заява № 9724/03) зі скаргами, inter alia, за пунктом 1 статті 6 Конвенції на тривалий розгляд її справи національними судами.

8. 01 лютого 2007 року, коли провадження тривало у національних судах, Суд ухвалив рішення за першою заявою заявниці (№ 9724/03), встановивши, що тривалість провадження у її справі була надмірною. Суд розглянув період після 11 вересня 1997 року, коли Конвенція набула чинності для України. Тривалість провадження, розглянутого у межах компетенції Суду, становила дев’ять років та двадцять два дні.

9. Суд, зокрема, зазначив таке:

«47. Щодо питання важливості предмета спору для заявниці Суд зазначає, що внаслідок дорожньо-транспортної пригоди заявниця серйозно постраждала і отримала групу інвалідності. Беручи до уваги те, що заявниця була одинокою матір’ю і мала на вихованні дитину, відшкодування за втрату заробітку і витрат, пов’язаних з поганим станом здоров’я, були беззаперечно важливими для заявниці. Суд, таким чином, вважає, що предмет спору заявниці вимагав швидкого рішення щодо її скарг.».

10. 27 березня 2007 року Сімферопольський районний суд залишив позов заявниці без задоволення. 24 грудня 2007 року Апеляційний суд Автономної Республіки Крим скасував це рішення та повернув справу до суду першої інстанції на новий розгляд. 23 квітня 2008 року Верховний Суд України залишив без змін рішення апеляційного суду.

11. 13 травня 2009 року Сімферопольський районний суд частково задовольнив позов заявниці. 29 липня 2009 року Апеляційний суд Автономної Республіки Крим скасував це рішення та повернув справу до суду першої інстанції на новий розгляд. 15 жовтня 2009 року Верховний Суд України залишив без змін рішення апеляційного суду.

12. 10 листопада 2009 року Сімферопольський районний суд залишив без розгляду позов заявниці у зв’язку з тим, що 28 жовтня 2009 року та 10 листопада 2009 року вона не з’явилась у судові засідання без поважних причин. Заявниця подала апеляційну скаргу на цю ухвалу, стверджуючи, що її не було повідомлено про зазначені судові засідання. 27 січня 2010 року Апеляційний суд Автономної Республіки Крим залишив апеляційну скаргу заявниці без задоволення. Суд зазначив, що заявницю було належним чином повідомлено про час та місце судових засідань. 05 жовтня 2011 року Верховний Суд України залишив без змін рішення судів нижчої інстанції. Подальша спроба заявниці ініціювати перегляд зазначених рішень за нововиявленими обставинами була безрезультатною.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

Цивільний процесуальний кодекс (зі змінами від 16 червня 2009 року)

13. Відповідно до пункту 15 частини першої статті 293 та пункту 2 частини першої статті 324 Цивільного процесуального кодексу ухвали суду першої інстанції щодо залишення заяви без розгляду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку та у касаційному порядку після їх перегляду в апеляційному порядку.

14. Інші відповідні положення кодексу передбачають:

Стаття 307. Повноваження апеляційного суду

«2. ... апеляційний суд має право:

(1) постановити ухвалу про відхилення апеляційної скарги і залишення [оскаржуваної] ухвали без змін;

(2) скасувати ухвалу і постановити нову ухвалу;

(3) змінити ухвалу;

(4) скасувати ухвалу і передати питання на новий розгляд суду першої інстанції.».

Стаття 336. Повноваження суду касаційної інстанції

«2. ... суд касаційної інстанції має право:

(1) постановити ухвалу про відхилення касаційної скарги і залишення [оскаржуваної] ухвали без змін;

(2) скасувати ухвалу і передати питання на розгляд суду першої або апеляційної інстанції;

(3) змінити або скасувати ухвалу і вирішити питання по суті;

(4) скасувати ухвалу і залишити в силі ухвалу, що була помилково скасована апеляційним судом.».

ПРАВО

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 ТА СТАТТІ 13 КОНВЕНЦІЇ

15. Заявниця скаржилась на те, що тривалість цивільного провадження у її справі після ухвалення Судом рішення за її першою заявою (№ 9724/03) була несумісною з вимогою «розумного строку» та на відсутність у неї ефективного засобу юридичного захисту у зв’язку з цим. Вона посилалась на пункт 1 статті 6 та статтю 13 Конвенції, які передбачають:

Пункт 1 статті 6

«Кожен має право на ... розгляд його справи упродовж розумного строку ... судом, ..., який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру...».

Стаття 13

«Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.».

16. Уряд не надав зауважень щодо неможливості отримання копій необхідних документів, які знаходяться на непідконтрольній державі території Автономної Республіки Крим та у м. Севастополі.

17. Хоча 10 листопада 2009 року позовну заяву заявниці було залишено без розгляду Сімферопольським районним судом внаслідок її неявки у судові засідання, Суд зазначає, що заявниця оскаржила цю ухвалу до судів вищих інстанцій. Провадження щодо процесуальних питань тривало у судах апеляційної та касаційної інстанцій близько двох років (з 10 листопада 2009 року по 05 жовтня 2011 року). Варто зазначити, що згідно з відповідним положенням Цивільного процесуального кодексу України (див. пункти 13 та 14) розгляд апеляційної скарги заявниці на ухвалу від 10 листопада 2009 року міг призвести до скасування цієї ухвали та повернення справи до суду першої інстанції на новий розгляд. Отже, підхід, якого дотримувалась заявниця, міг би виявитися вирішальним у її справі.

18. Суд також нагадує, що стаття 6 Конвенції не зобов’язує Договірні Сторони створювати суди апеляційної чи касаційної інстанції. Однак там, де такі суди існують, необхідно дотримуватись гарантій, визначених у статті 6 (див. рішення у справах «Бруалла Гомес де ла Торре проти Іспанії» (Brualla Gomez de la Torre v. Spain), від 19 грудня 1997 року, пункт 37, Збірник рішень Європейського суду з прав людини 1997-VIII, та «Андрєєва проти Латвії» [ВП] (Andrejeva v. Latvia) [GC], заява № 55707/00, п. 97, ЄСПЛ 2009).

19. У світлі зазначеного, період, коли тривало провадження щодо процесуальних питань, має розглядатись як частина розгляду справи по суті та, відповідно, як частина вирішення спору щодо прав та обов’язків цивільного характеру (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Белошевіч проти Словенії» (Belosevic v. Slovenia), заява № 7877/02, пункт 19, від 06 квітня 2006 року).

20. Отже, період, який має враховуватись, розпочався 02 лютого 2007 року, у день після ухвалення Судом рішення за першою заявою заявниці (№ 9724/03), та завершився 05 жовтня 2011 року. Відповідно він тривав чотири роки та вісім місяців у трьох інстанціях.

A. Прийнятність

21. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Відповідно вона має бути визнана прийнятною.

B. Суть

22. Суд повторює, що розумність тривалості судового розгляду повинна оцінюватися в світлі обставин справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів влади, а також важливість предмета спору для заявника (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Фрідлендер проти Франції» [ВП] (Frydlender v. France) [GC], заява № 30979/96, пункт 43, ЄСПЛ 2000-VII). Що стосується останнього пункту, спори щодо визначення компенсації жертвам дорожньо-транспортних пригод вимагають особливої уваги (див., inter alia, рішення у справі «Сільва Понтес проти Португалії» (Silva Pontes v. Portugal), від 23 березня 1994 року, пункт 39, Серії А № 286-А).

23. Перш за все Суд зазначає, що він бере до уваги той факт, що у своєму рішенні за першою заявою заявниці (№ 9724/03) він наголосив, що важливість предмета спору для заявниці вимагала швидкого вирішення її скарг.

24. Суд також зазначає, що ця справа є, певною мірою, подібною до справи «Ронгоні проти Італії» (Rongoni v. Italy), заява № 44531/98, пункти 11-16, від 25 жовтня 2001 року, у якій Суд визнав тривалим провадження, яке тривало чотири роки та дев’ять місяців, після того, як встановив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо первинного провадження з того ж питання, яке тривало більше десяти років.

25. Далі Суд зазначає, що у цій справі було кілька періодів затримок у розгляді з вини органів судової влади. До них відноситься кількаразове повернення справи апеляційним судом до суду першої інстанції на новий розгляд (див. пункти 10 та 11).

26. Суд часто встановлював порушення пункту 1 статті 6 та статті 13 Конвенції у справах, що стосувались аналогічних питань надмірної тривалості цивільних проваджень (див. рішення у справах «Красношапка проти України» (Krasnoshapka v. Ukraine), заява № 23786/02, від 30 листопада 2006 року, «Криворотова проти України» (Krivorotova v. Ukraine) [Комітет], заява № 57166/08, від 12 жовтня 2017 року).

27. Суд зазначає, що викладені міркування у сукупності та в контексті важливості предмета спору для заявниці дозволяють дійти висновку, що у цій справі тривалість провадження після ухвалення Судом рішення за першою заявою заявниці (№ 9724/03) була надмірною та не відповідала вимозі «розумного строку».

28. Відповідно було порушення пункту 1 статті 6 та статті 13 Конвенції.

II. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

29. Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.».

30. Зважаючи на наявні в нього документи та свою практику (див., зокрема, згадане рішення у справі «Криворотова проти України» (Krivorotova v. Ukraine), Суд вважає за доцільне присудити заявниці 600 євро.

31. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Оголошує заяву прийнятною.

2. Постановляє, що було порушення пункту 1 статті 6 та статті 13 Конвенції.

3. Постановляє, що:

(a) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявниці таку суму, яка має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу: 600 (шістсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування матеріальної шкоди;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на вищезазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 01 березня 2018 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.

В. о. заступника Секретаря

Анна-Марія ДУГЕ

Голова

Андре ПОТОЦЬКИЙ

 

3
Нравится
  
900 Просмотров
Оставьте Ваш комментарий:

Пожалуйста, авторизуйтесь или зарегистрируйтесь для добавления комментария.


Популярні судові рішення