3
0
9033
«Головко проти України»: (п. 1 та підп. «с» п. 3 ст. 6 Конвенції, заява № 2053/09, від 23.01.2020)
Фабула справи: заявник скаржився, що його засудження ґрунтувалося, головним чином, на його явці з повинною, отриманій під тиском і за відсутності захисника. Він також стверджував, що було порушено його право на захист у зв’язку з: 1) ненаданням йому до 12 лютого 2003 року доступу до захисника, якого найняла його дружина (У.); 2) нав’язуванням йому слідчим захисника Д.; 3) проведенням відтворення обстановки та обставин події 11 лютого 2003 року за відсутності його захисника.
Розглядаючи цю скаргу, ЄСПЛ, враховуючи твердження самих працівників міліції про те, що 04 лютого 2003 року вони отримали інформацію про причетність заявника до інциденту з Ко. та затримали заявника для перевірки цієї інформації, зауважив, що відповідно до практики Суду за п. 1 та підп. «с» п. 3 ст. 6 Конвенції заявник мав право на правову допомогу з моменту першого допиту його як підозрюваного працівниками міліції. Проте всупереч цьому встановленим є той факт, що під час написання явки з повинною правова допомога йому не надавалася. Крім того, на той момент щодо нього не було порушено жодного кримінального провадження, а його було затримано лише у зв’язку з непов’язаним із цим (дрібним) адміністративним правопорушенням. Суд, абстрагуючись від зовнішніх ознак і використаних формулювань та зосереджуючись на реаліях ситуації, що склалася, дійшов висновку, що насправді до заявника було застосовано адміністративний арешт для сприяння проведенню його допиту як підозрюваного.
ЄСПЛ зауважив, що лише після написання явки з повинною заявника представляв захисник Д., якого заявнику запропонував слідчий, котрий, крім того, з невідомих причин був відсутній під час проведення відтворення обстановки та обставин події 11 лютого 2003 року, коли було знайдено важливі речові докази.
Ще одним відповідним і важливим фактором за цих обставин Суд визнав затримку у доступі заявника до У., захисника, найнятого дружиною заявника 05 лютого 2003 року для представлення її чоловіка, якого вперше було допущено до провадження лише 12 лютого 2003 року.
З огляду на зазначене ЄСПЛ дійшов висновку, що право заявника на доступ до захисника було обмежено у зв’язку з: відсутністю захисника під час першого допиту 04–05 лютого 2003 року (Урядом не заперечувався той факт, що, хоча 04 лютого 2003 року заявника було звинувачено у вчиненні адміністративного правопорушення, а згодом визнано його винним у вчиненні останнього, його допитали у зв’язку зі стрільбою у Ко.); відсутністю його захисника під час відтворення обстановки та обставин події 11 лютого 2003 року; затримкою на сім днів його доступу до захисника, найнятого його дружиною.
Розглядаючи питання існування вагомих підстав для такого обмеження ЄСПЛ зазначив, що ні національні органи влади під час розгляду справи заявника, ні Уряд у своїх зауваженнях до Суду не посилалися на існування яких-небудь виключних обставин, які могли б виправдати обмеження права заявника на правову допомогу. У зв’язку з цим, враховуючи, що Суд не зобов’язаний самостійно оцінювати, чи існували у цій справі будь-які такі обставини, він дійшов висновку, що ці обмеження не були виправдані жодними вагомими підставами.
У свою чергу, відсутність таких підстав, як зазначає ЄСПЛ, має дуже важливе значення для оцінки загальної справедливості кримінального провадження та може стати підставою для встановлення порушення. При цьому тягар доведення покладається на Уряд, який зобов’язаний переконливо довести, чому за виняткових і конкретних обставин справи загальну справедливість кримінального провадження не було непоправно порушено обмеженням доступу до захисника.
У цьому аспекті ЄСПЛ звернув увагу, що під час первинного допиту заявника працівниками міліції, він не мав процесуального статусу у відповідному кримінальному провадженні, а отже, на думку Суду, ці обставини могли поставити його у дещо вразливе становище.
Також ЄСПЛ вказав, що попри те, що обставини, за яких заявник надав свої первинні зізнавальні показання, ставили під сумнів їхню достовірність, національні суди їх не розглядали. Зокрема, не було змістовно розглянуто небезпідставну скаргу заявника, що справа про адміністративне правопорушення щодо нього була сфабрикована для забезпечення можливості його допиту без дотримання необхідних гарантій для реалізації його процесуальних прав як підозрюваного за окремим обвинуваченням. Суд зауважив, що заявник відмовився від своїх первинних зізнавальних показань невдовзі після того, як його почали представляти захисники, вибрані на власний розсуд, а не захисник, запропонований йому слідчим. Однак первинні зізнавальні показання заявника, отримані за відсутності правової допомоги, становили важливий, якщо не ключовий, елемент доказів сторони обвинувачення проти нього.
Суд зауважив, що у суді першої інстанції заявник оскаржив докази, отримані з порушенням його права на захист, і заперечив проти їхнього використання. Однак його аргументи національним судом було відхилено. У своєму рішенні Верховний Суд України, який розглядав справу у другій (та остаточній) інстанції, не навів відповідних доводів заявника. На думку ЄСПЛ, це свідчить про відсутність відповідних процесуальних гарантій, передбачених національним законодавством та практикою, які можна було б вважати такими, що врівноважили обмеження права заявника на правову допомогу. ЄСПЛ зауважив, що якщо на стадії досудового слідства мали місце процесуальні недоліки, то головне завдання судів як першої, так і апеляційної інстанції полягає у забезпеченні загальної справедливості кримінального провадження.
Повторно наголошуючи на особливо ретельній оцінці, яка має застосовуватися у разі відсутності вагомих підстав, які виправдовували б обмеження у доступі до захисника, ЄСПЛ зауважив, що у порушеному щодо заявника кримінальному провадженні, розглянутому загалом, не було виправлено процесуальних недоліків, які виникли на стадії досудового слідства. У зв’язку з цим Суд констатував порушення п. 1 та підп. «с» п. 3 ст. 6 Конвенції.
Також заявник стверджував, що хоча він одразу поскаржився прокурору на жорстоке поводження з ним, національні органи влади не вжили жодних серйозних спроб перевірити його твердження. Він зауважив, що первинна судово-медична експертиза, хоч і була проведена без затримки, але була поверхневою та відбувалася у присутності одного із причетних працівників міліції. На його думку, подальші судово-медичні експертизи, які проводилися за вказівкою прокуратури, також були неповними та непереконливими. Щодо висновків експертів, які підтверджували його твердження про застосування до нього електричного струму, заявник стверджував, що слідство відхилило їх без будь-яких вагомих причин.
У цьому аспекті ЄСПЛ акцентував, що належні медичні обстеження є найважливішою гарантією проти жорстокого поводження із особами, які перебувають під вартою. Такі обстеження повинні проводитися лікарем з відповідною кваліфікацією за відсутності працівника міліції, а висновок про проведене обстеження має містити не лише детальний опис виявлених тілесних ушкоджень, а й пояснення щодо їх походження пацієнта і думку лікаря, наскільки такі тілесні ушкодження відповідають таким поясненням.
Розглядаючи цю скаргу, Суд побачив низку недоліків у розслідуванні на національному рівні, що підірвало його ефективність.
По-перше, ЄСПЛ взяв до уваги стверджувані перешкоди, які на початкових стадіях слідства чинилися юристом Д., призначеним захищати заявника за рекомендацією слідчого.
Суд також зауважив, що ефективність і надійність первинної, а тому ключової судово-медичної експертизи від 06 лютого 2003 року було підірвано присутністю одного з працівників міліції, який нібито брав участь у жорстокому поводженні із заявником.
Крім того, не знайшов переконливими пояснення органів державної влади, чому не можна було посилатися на висновок приватного медичного експерта, складеного за запитом заявника 29 травня 2004 року, а також вказав на ігнорування ними іншого висновку експерта від 03 квітня 2007 року, складений Головним бюро судово-медичної експертизи Міністерства охорони здоров’я України за клопотанням захисника заявника, який також принаймні частково підтвердив твердження заявника.
ЄСПЛ також зауважив, що національні органи влади перевіряли твердження заявника лише шляхом проведення дослідчих перевірок, не порушуючи повноцінного кримінального провадження. При цьому ця слідча процедура не відповідала принципам ефективності, оскільки слідчий міг здійснювати лише обмежений перелік процесуальних дій у рамках такої процедури, а потерпілий не мав офіційного статусу. Та насамкінець вказав, що заявника вперше допитали у зв’язку з жорстоким поводженням лише 30 червня 2006 року, майже через три роки та п’ять місяців після відповідних подій.
З огляду на наведене зазначені міркування ЄСПЛ визнав достатніми для висновку, що заявнику було відмовлено в ефективному розслідуванні його небезпідставної скарги на жорстоке поводження з ним працівників міліції та констатував порушення процесуального аспекту ст. 3 Конвенції.
Аналізуйте судовий акт:
рішення у справі «Карпюк та інші проти України», заяви № 30582/04 і № 32152/04, від 6 жовтня 2015 року. У цьому рішенні ЄСПЛ зауважив, що право обирати власного захисника не є абсолютним. Уникнення перерв або перенесення судових засідань відповідає інтересам правосуддя, що виправдовує призначення безоплатного захисника всупереч бажанню обвинуваченого. Відповідно порушення п. 1 і підп. «с» п. 3 ст. 6 Конвенції у зв’язку з призначенням заявникові безоплатного захисника не було;
рішення у справі «Пічугін проти Росії», заява № 38958/07, від 6 червня 2017 року. Як випливає з тексту підп. «d» п. 3 ст. 6, сторона захисту повинна мати можливість вести активний захист – наприклад, шляхом виклику свідків на свою користь чи надання інших доказів. ЄСПЛ нагадує, що вже розглядав ситуації, коли заявники намагалися оскаржити докази експертів, надані стороною обвинувачення, оперуючи висновками «спеціалістів». ЄСПЛ вважає, що відмова національних судів визнавати висновки, підготовлені «спеціалістами», як докази порушує принцип рівності сторін. Відповідно, у таких випадках констатує порушення п. 1 і підп. «d» п. 3 ст. 6 Конвенції;
рішення у справі «Бартая проти Грузії», заява № 10978/06, від 26 липня 2018 року. Відмова суду перенести засідання за клопотанням адвоката, що брав участь в іншому процесі, та розгляд справи без захисника є порушенням ст. 6 Конвенції;
рішення у справі «Паньків проти України», заява № 37882/08, від 28 лютого 2019 року. ЄСПЛ зазначив, що зізнавальні показання, надані заявником після його адміністративного арешту та під час тримання під вартою у відділі міліції, становили частину доказів, представлених проти нього у кримінальному провадженні. Суди першої та апеляційної інстанцій не визнали ці показання неприйнятними, натомість посилалися на них при встановленні вини заявника та для його засудження. Суд зауважив, що незалежно від впливу зізнавальних показань на результат кримінального провадження та незважаючи на те, чи підтвердив заявник пізніше свої зізнавальні показання, ці докази призвели до несправедливості кримінального провадження та констатував порушення п. 1 ст. 6 Конвенції.
ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П’ЯТА СЕКЦІЯ
СПРАВА ГОЛОВКО ПРОТИ УКРАЇНИ
(CASE OF GOLOVKO v. UKRAINE)
(Заява № 2053/09)
РІШЕННЯ
СТРАСБУРГ
23 січня 2020 року
Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.
У справі «Головко проти України»
Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:
Сіофра О’Лірі (Sнofra O’Leary), Голова,
Ганна Юдківська (Ganna Yudkivska),
Ладо Чантурія (Lado Chanturia), судді,
та Мілан Блашко (Milan Blaљko), заступник Секретаря секції,
після обговорення за зачиненими дверима 17 грудня 2019 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:
процедура
1. Справу було розпочато за заявою (№ 2053/09), яку 26 грудня 2008 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) громадянин України, пан Олег Іванович Головко (далі – заявник).
2. Заявника представляв пан О.М. Похил, юрист, який практикує у м. Кобеляки. Уряд України (далі – Уряд) представляв його Уповноважений пан І. Ліщина.
3. Заявник скаржився, зокрема, на жорстоке поводження з ним працівників міліції, що є порушенням статті 3 Конвенції, та непроведення ефективного розслідування на національному рівні у зв’язку з цим. Він також скаржився на несправедливий судовий розгляд усупереч пункту 1 та підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції.
4. 19 квітня 2018 року Уряд було повідомлено про зазначені скарги, а решту скарг у заяві було визнано неприйнятними відповідно до пункту 3 Правила 54 Регламенту Суду.
Факти
I. Обставини справи
5. Заявник народився у 1967 році та проживає у м. Горішні Плавні (на час подій мало назву Комсомольськ).
A. Події, що передували справі
6. На момент подій заявник володів невеликим металобрухтовим підприємством.
7. 16 вересня 2000 року у Ко., приватного підприємця, який, як і заявник, займався купівлею та збутом металобрухту у місті, декілька разів вистрілили неподалік його будинку у м. Комсомольськ. Його тілесні ушкодження було кваліфіковано як середньої тяжкості.
B. Затримання заявника та справа про адміністративне правопорушення щодо нього
8. 04 лютого 2003 року приблизно о 19 год. 00 хв. заявника було затримано. Згідно з постановою міліції його затримали за нецензурну лайку в громадському місці у стані алкогольного сп’яніння, що кваліфікували як (дрібне) адміністративне правопорушення – дрібне хуліганство. Як зазначили працівники Кременчуцького відділу Управління по боротьбі з організованою злочинністю Полтавської області (далі – УБОЗ) під час подальшого допиту прокуратурою,
04 лютого 2003 року вони отримали «оперативну інформацію», що заявник та один з його знайомих Пі. можливо були причетні до нападу на Ко. (див. пункт 7). Працівники УБОЗу зазначили, що того ж дня вони мали розмову із заявником та Пі., і ці двоє чоловіків одразу зізналися (див. пункти 53 та 54).
9. Працівники міліції склали протокол про адміністративне правопорушення. Хоча офіційно протокол датовано 04 лютого
2003 року, заявник стверджував, що насправді його було складено 05 лютого 2003 року. У протоколі містилося написане (заявником) від руки пояснення, в якому він визнавав, що нецензурно лаявся у громадському місці та шкодував про вчинені ним дії. Згідно з твердженнями заявника він був змушений написати це пояснення та підписати протокол у результаті жорсткого з ним поводження (див. пункт 14).
10. 05 лютого 2003 року суддя Крюківського районного суду міста Кременчук визнав заявника винним у вчиненні дрібного хуліганства у зв’язку з діями, запротокольованими працівниками міліції, та наклав йому стягнення у вигляді адміністративного арешту на строк десять діб.
11. 21 березня 2003 року Полтавський апеляційний суд (далі – обласний суд) скасував зазначену постанову у зв’язку з недостатньою обґрунтованістю, а також формальним підходом і неповнотою загального розгляду справи. Апеляційний суд також зазначив, що хоча адміністративний арешт був покаранням у виключних випадках, його застосування у справі заявника пояснено не було. Справу було повернуто на новий розгляд до суду першої інстанції.
12. 20 травня 2003 року Крюківський районний суд міста Кременчук закрив справу про адміністративне правопорушення щодо заявника у зв’язку із закінченням строку давності. У мотивувальній частині постанови суд зазначив, що вина заявника була повністю встановлена.
13. 24 липня 2003 року обласний суд залишив цю постанову без змін, проте виключив частину щодо вини заявника.
C. Стверджуване жорстоке поводження із заявником, розслідування на національному рівні у зв’язку з цим і події, пов’язані зі станом здоров’я заявника
14. Згідно з твердженнями заявника після його затримання він був підданий жорстокому поводженню працівників міліції (див. пункт 8). Він надав такий опис подій. 04 лютого приблизно о 19 год. 40 хв. його доставили до УБОЗ, де працівники міліції запропонували йому зізнатися у замовленні вбивства Ко. Вони зазначили, що раніше того дня затримали його знайомого, Пі., і той зізнався, що за вказівкою заявника стріляв у Ко. Заявник відмовився визнати свою причетність до цього. Працівники міліції надягнули на нього наручники у положенні із заведеними за спину руками та натягнули на його голову протигаз із закритими отворами для очей. Після цього заявника кинули на підлогу обличчям униз. Один із працівників надавив йому на спину, інший зробив те саме з його ногами. Заявник спробував підвестися, але отримав декілька ударів. На його пальці надягнули кільцеподібні дроти та декілька разів пропустили через них струм. Біль періодично посилювався і послаблювався. Заявник стверджував, що після того, як його піддали катуванню, яке тривало до ранку 05 лютого 2003 року, він погодився написати «явку з повинною», продиктовану слідчим. На двох пальцях його рук були світло-червоні смугасті сліди, які зникли через декілька днів.
15. Згідно з твердженнями заявника 05 лютого 2003 року, коли його представляв Д., юрист, якого йому порадив слідчий (див. пункт 56), він повідомив захиснику про жорстоке поводження із ним. Однак Д. переконав заявника на це не скаржитися.
16. 06 лютого 2003 року заявник звернувся з проханням про конфіденційну розмову з прокурором міста Комсомольськ. Коли йому було надано таку можливість, він поскаржився, що працівники міліції застосували до нього електричний струм, і показав пальці прокурору. Коли згодом прокурора було допитано щодо цієї події в контексті розслідування стверджуваного жорстокого поводження із заявником (зокрема див. пункти 41 і 50), один раз він підтвердив, що бачив на пальцях заявника кільцеподібні сліди. Іншого разу він стверджував, що нічого не бачив. А ще іншого разу прокурор зазначив, що бачив певні смугасті сліди навколо пальців заявника, які виглядали так, ніби були спричинені давленням нігтями. Прокурор також зазначив, що впродовж їхньої розмови 06 лютого 2003 року він запитав заявника чи вплинуло застосування струму на його показання, і заявник відповів, що ні. Прокурор зобов’язався призначити проведення судово-медичного обстеження заявника.
17. Згідно з твердженнями заявника його розмову з прокурором перервав Д., юрист, який намагався переконати заявника не висувати будь-яких скарг.
18. Того ж дня дружина заявника поскаржилася до прокуратури міста Кременчук та до багато інших установ на фабрикування справи про адміністративне правопорушення щодо її чоловіка та свавільність його затримання. Вона стверджувала, що ні їй, ні захиснику, якого вона найняла наступного дня після затримання заявника (див. пункт 55), не було надано дозвіл на побачення з ним. Однак через невстановлених осіб її чоловік повідомив їй, що працівники міліції змусили його зізнатися у вчиненні замаху на вбивство, піддавши застосуванню електричного струму.
19. Пізніше 06 лютого 2003 року експерт Кременчуцького відділення обласного бюро судово-медичної експертизи оглянув заявника та склав такий висновок (№ 182):
«Визначення ступеню тяжкості тілесних ушкоджень.
Обставини справи: за словами суб’єкта його було затримано працівниками міліції 04 лютого 2003 року за підозрою у вчиненні адміністративного правопорушення. Під час затримання жоден працівник міліції не наніс йому тілесних ушкоджень. Аналогічно, після цього ніхто не наносив йому жодних тілесних ушкоджень.
Скарги: відсутні.
Об’єктивно: на момент проведення експертизи відсутні об’єктивні ознаки тілесних ушкоджень, суб’єкт був повністю роздягнений.
Висновок: На момент проведення судово-медичної експертизи будь-які сліди тілесних ушкоджень відсутні.»
20. Під час проведення огляду був присутнім один з працівників міліції, який нібито брав участь у жорстокому поводженні із заявником.
21. 13 лютого 2003 року заявника перевезли до Комсомольського ізолятора тимчасового тримання (далі – ІТТ), де під час стандартної процедури прийняття його оглянули лікарі та зазначили про відсутність тілесних ушкоджень.
22. 19 лютого 2003 року заявник поскаржився до прокуратури Полтавської області на жорстоке поводження з ним і надав опис подій, узагальнений у пункті 14. Він повторив свою скаргу слідчому під час проведення відтворення обстановки та обставин події 05 березня 2003 року (див. пункт 65).
23. 05 березня 2003 року за результатами перевірки скарги заявника на жорстоке поводження прокуратура Полтавської області винесла постанову про відмову у порушенні кримінальної справи щодо працівників міліції. Зокрема, прокурор посилався на висновок судово-медичної експертизи заявника від 06 лютого 2003 року (див пункт 19).
24. 20 березня 2003 року слідчий призначив ще одну судово-медичну експертизу заявника Кременчуцьким відділенням обласного бюро судово-медичної експертизи для отримання відповідей на такі питання: (1) чи були у заявника які-небудь тілесні ушкодження, і якщо так, яким був їхній характер, локалізація, механізм утворення та ступінь тяжкості; (2) чи були які-небудь об’єктивні ознаки, які могли вказувати на застосування до нього електричного струму.
25. Заявник вимагав, щоб слідчий доручив проведення цієї експертизи бюро іншої області, але безрезультатно. Заявник навів такі аргументи: він не довіряв Кременчуцькому відділенню обласного бюро судово-медичної експертизи, оскільки під час проведення огляду 06 лютого 2003 року експерт цього бюро проігнорував сліди від електричних дротів, які були на його пальцях (див. пункт 19).
26. 15 квітня 2003 року той самий експерт, який оглядав заявника 06 лютого 2003 року (див пункт 19), склав висновок № 453, цього разу не оглядаючи його. У тексті висновку був наведений короткий опис пред’явлених заявнику обвинувачень. У ньому було згадано, що заявника вже оглядали у Кременчуцькому відділенні обласного бюро судово-медичної експертизи 06 лютого 2003 року, та зазначено, що:
«Під час судово-медичної експертизи (заявника) не було виявлено … жодних об’єктивних ознак тілесних ушкоджень чи підтверджень того, що до нього було застосовано електричний струм.»
27. Як зазначено у медичній картці заявника, 27 квітня 2003 року через біль у серці йому викликали швидку допомогу. Йому було діагностовано вегето-судинну дистонію кардіального типу та надано відповідні медичні препарати.
28. 02 червня 2003 року захисник заявника звернувся до прокурора з клопотанням про проведення судово-медичної експертизи заявника комісією. Він зазначив, що тоді як невеликі світло-червоні сліди на пальцях заявника, які він показав прокурору, були єдиною ознакою стверджуваного жорстокого поводження, експерт їх проігнорував. Захисник зазначив, що заявник постійно скаржився на головний біль, біль у серці та інші проблеми зі здоров’ям, симптоми яких почали проявлятися після того, як до заявника було застосовано електричний струм. Оскільки заявник не довіряв Кременчуцькому відділенню обласного бюро судово-медичної експертизи, його захисник вимагав проведення такої експертизи Харківським обласним бюро судово-медичної експертизи.
29. Як вбачається, 08 червня 2003 року прокуратура винесла ще одну постанову про відмову у порушенні кримінальної справи щодо працівників міліції, причетних до стверджуваного жорстокого поводження із заявником. У наданих Суду матеріалах справи копія цієї постанови відсутня.
30. У певний момент під час судового розгляду справи щодо вчинення вбивства при обтяжуючих обставинах і незаконного поводження зі зброєю (який почався 20 серпня 2003 року – див. пункт 69) заявник звернувся до суду першої інстанції зі скаргою на жорстоке поводження з ним.
31. 10 лютого 2004 року у постанові про повернення справи на додаткове розслідування (див. пункт 70) обласний суд вказав, що на необхідність ретельної перевірки твердження заявника, зокрема шляхом проведення судово-медичної експертизи. Обласний суд також звільнив заявника з-під варти. Проте 15 квітня Верховний Суд України скасував зазначену постанову в частині щодо повернення справи на додаткове розслідування. Він залишив без змін частину щодо звільнення заявника.
32. З 13 лютого до 01 травня 2004 року заявник проходив стаціонарне лікування у відділенні неврології медичного центру «Нові Санжари», куди його доставила швидка допомога з попереднім діагнозом – напад вегето-судинної дистонії. Заявник скаржився на головний біль, потемніння в очах і запаморочення. Його остаточні діагнози, встановлені у медичному центрі, були такими: залишкові явища органічного ураження центральної нервової системи, вегето-астенічний синдром з синкопальним пароксизмом. Під час допиту у жовтні 2006 року в контексті розслідування скарг заявника на жорстоке поводження з ним (зокрема, див. пункт 42) лікар, яка надавала заявнику медичну допомогу, пояснила, що хоча причиною цих діагнозів могло бути ураження електричним струмом, їх не можна було розглядати як безпосередній доказ застосування до заявника електричного струму. Лікар зауважила, що такі діагнози могли бути результатом будь-якого органічного захворювання: черепно-мозкової травми, інфекції, інтоксикації тощо. Вона також зазначила, що, на її думку, відсутність у медичній картці заявника згадки про ураження електричним струмом означало, що він не говорив про це лікарям.
33. 15 квітня 2004 року заявник звернувся за медичною допомогою до Інституту нейрохірургії у м. Київ. Він стверджував, що рік тому його було застосовано електричний струм, а також скаржився на погіршення пам’яті, безсоння та дратівливість. Йому було діагностовано нейроциркуляторну дистонію гіпертонічного типу з синкопальним пароксизмом. Проте його захворювання не вимагало нейрохірургічного втручання.
34. У травні 2004 року заявник звернувся до ліцензованого приватного центру судово-медичної експертизи. Посилаючись на стверджуване жорстоке поводження з ним, узагальнене у пункті 14, заявник стверджував, що страждав на головний біль і прискорене серцебиття, які він вважав наслідками застосування до нього електричного струму. 29 травня 2004 року, оглянувши заявника та ознайомившись з його медичною карткою, відповідний експерт склав висновок (№ 719). У ньому було зазначено, що після дії струму не завжди залишають сліди. Якщо до заявник дійсно було застосовано такий струм, як він описав, то після нього справді тимчасово могли залишитися сліди на його пальцях. Експерт також зазначив, що проблеми зі здоров’ям заявника (див. пункти 27, 32 і 33) могли бути наслідком застосування до нього електричного струму з огляду на відсутність прецедентів у медицині, які могли б пояснити походження цих проблем. Експерт також задокументував наявність на стегні заявника ділянки пігментації розміром 5 см на 8 см. На думку експерта, це міг бути крововилив, отриманий від удару тупим предметом. Експерт заявив, що такий крововилив зникає протягом одного – трьох тижнів.
35. 24 жовтня 2004 року за результатами перевірки скарги заявника на жорстоке поводження прокуратура Полтавської області винесла постанову про відмову у порушенні кримінальної справи щодо працівників міліції. Прокурор зазначив, що ні під час медичного огляду заявника після прибуття до СІЗО 13 лютого 2003 року (див. пункт 21), ані під час судово-медичної експертизи 15 квітня 2003 року (див. пункт 26) жодних тілесних ушкоджень виявлено не було. Також було зазначено, що під час цих оглядів заявник не висував жодних скарг.
36. 03 листопада 2004 року обласний суд, у провадження якого перебувала справа заявника (див пункт 69), призначив проведення судово-медичної експертизи Полтавським обласним бюро судово-медичної експертизи комісією для отримання відповіді на такі питання: (1) чи вказувало щось в медичних документах заявника на можливе застосування до нього електричного струму 04 чи 05 лютого 2003 року; та (2) чи можна було вважати висновок експерта № 719 (див. пункт 34) підтвердженим.
37. 28 січня 2005 року комісія експертів склала висновок (№ 18), який ґрунтувався на їхній оцінці медичної картки заявника. Експерти навели огляд відповідної наукової літератури щодо можливого впливу електричного струму на людину, не відповівши на перше питання. Вони також зазначили, що незважаючи на наявність інформації, що у травні 2004 року на стегні заявника була пігментація, яка виглядала як гематома (див пункт 34), встановити, коли та за яких обставин її було отримано, було неможливо. Щодо другого питання експерти зазначили, що не були компетентними відповідати на нього.
38. У своєму вироку від 22 березня 2005 року, ухваленому у кримінальному провадженні щодо заявника (див. пункт 72), обласний суд відхилив його твердження про жорстоке поводження у зв’язку з необґрунтованістю. Зокрема, суд послався на відмови прокурора у порушенні кримінальної справи щодо працівників міліції
від 05 березня 2003 року, 08 червня 2003 року та 24 жовтня 2004 року (див. пункти 23, 29 і 35). Він також послався на висновки експертів
від 06 лютого та 15 квітня 2003 року (див пункти 19 та 26), а також
від 28 січня 2005 року (див пункт 37).
39. 07 липня 2005 року Верховний Суд України скасував цей вирок (див. пункт 73). Зокрема, він встановив, що розслідування скарги заявника на жорстоке поводження було неповним і поверхневим. Верховний Суд України зазначив, що заявника ніколи щодо цього не допитували, а показання працівників міліції були прийняті беззаперечно. Він також зазначив, що медичний огляд заявника 06 лютого 2003 року, за результатами якого було задокументовано відсутність помітних тілесних ушкоджень, проводився у присутності одного із причетних працівників міліції. Інші висновки судово-медичних експертиз, на які посилалися, не могли вважатися цілком достовірними, оскільки ґрунтувалися або виключно на аналізі медичної картки, або стосувалися неповних чи некоректно сформульованих експертам питань.
40. 01 листопада 2005 року під час провадження після повернення справи заявника обласний суд дав вказівку прокуратурі провести подальше розслідування його скарг на жорстоке поводження. Під час цього додаткового розслідування працівники прокуратури допитали шість осіб, які на момент подій трималися у тому самому ізоляторі, що і заявник. Жоден з них не бачив у нього тілесних ушкоджень. Четверо затриманих стверджували, що заявник ні на що не скаржився, один затриманий заявив, що заявник у загальних формулюваннях скаржився на жорстоке поводження з ним, а інший затриманий зазначив, що заявник скаржився на застосування до нього електричного струму працівниками міліції. Коли згодом обласний суд допитував останнього затриманого щодо цього, той зазначив, що також збирався висунути скарги на жорстоке поводження працівників міліції і розраховував, що заявник дасть показання на його користь.
41. Прокуратура Полтавської області також допитала захисника Д. (див. пункт 56), який стверджував, що заявник не скаржився йому на жорстоке поводження, та судово-медичного експерта, який оглядав заявника 06 лютого 2003 року (див. пункт 19). Цей експерт зазначив, що працівник міліції зазвичай був присутній під час проведення огляду з міркувань безпеки, а не впливу на результати експертизи. Прокурор міста Комсомольська також був допитаний, і він зазначив, що 06 лютого 2003 року жодних ознак тілесних ушкоджень на пальцях заявника не бачив (див. пункт 16).
42. 23 листопада 2005 року, 09 червня, 21 жовтня та 15 листопада 2006 року прокуратура Полтавської області виносила подальші постанови у зв’язку зі скаргами заявника на жорстоке поводження, відмовляючи у порушенні кримінальної справи щодо працівників міліції. Проте всі ці постанови було скасовано, оскільки вони ґрунтувалися на неповному та поверхневому розслідуванні.
43. 12 травня 2006 року заявника вперше було допитано щодо його тверджень про жорстоке поводження.
44. Крім того, 30 червня 2006 року було складено висновок судово- психологічної експертизи (№ 342) у зв’язку з відеозаписом проведеного 06 лютого 2003 року відтворення обстановки та обставин події (див пункт 58). Залучені експерти не виявили жодних ознак перебування заявника під психологічним тиском осіб, які брали участь у цій слідчій дії. Як вбачалося, він давав показання добровільно.
45. 03 квітня 2007 року за клопотанням захисника заявника Головне бюро судово-медичної експертизи Міністерства охорони здоров’я України склало висновок фахівця (№ 682/3). Ознайомившись з медичною карткою заявника, експерти дійшли висновку, що погіршення його стану здоров’я (зокрема, вегето-астенічний синдром з синкопальним пароксизмом) могло бути наслідком жорстокого поводження з ним – застосування до нього електричного струму –
04- 05 лютого 2003 року. Вони встановили, зокрема, що до затримання заявника у його медичній картці були відсутні вказівки про нейрологічні чи серцево-судинні захворювання. Експерти також дійшли висновку, що якщо навколо пальців заявника дійсно були червоні сліди смугастого характеру, як він і стверджував, то такі сліди могли бути спричинені застосуванням до нього електричного струму.
46. Згідно з твердженнями заявника суд відмовився долучати зазначений висновок фахівця до матеріалів справи. Причини такого рішення невідомі.
47. 08 серпня 2007 року комісія експертів Полтавського обласного бюро судово-медичної експертизи після додаткового вивчення медичної картки заявника (у тому числі його обстежень і лікування у лікарнях – див. пункти 27, 32 і 33) склала висновок (№ 90). Експертиза проводилася за вказівкою суду першої інстанції. Експерти дійшли висновку про «відсутність об’єктивних медичних даних», які би були підставою для припущення, що до заявника було застосовано електричний струм. Відповідаючи на поставлене їм питання, чи могла наявність якого-небудь хронічного захворювання пояснити симптоми, які спостерігалися у заявника, експерти зазначили, що до 2004 року у нього не було жодного хронічного захворювання з нейрологічними симптомами. Вони також зазначили, що з 30 липня 2004 року заявник за медичною допомогою не звертався. Останнє поставлене експертам запитання стосувалося встановлення можливого походження пігментації на стегні заявника (згаданої у висновку № 18 від 28 січня 2005 року – див. пункт 37) і часу її утворення. Експерти зазначили, що вперше заявник звернувся за медичною допомогою у зв’язку з цим
18 травня 2004 року, через більше ніж рік після його затримання та стверджуваного жорстокого поводження з ним. Тому причинно-наслідкового зв’язку між цими подіями не було. Вони також зазначили про неможливість встановити час появи відповідної пігментації.
48. Заявник поскаржився в обласний суд, що зазначені експерти не могли вважатися об’єктивними, оскільки вже брали участь у подібній експертизі 28 січня 2005 року та не змогли дати чіткі відповіді на відповідні питання (див. пункт 37).
49. 16 жовтня 2007 року за результатами перевірки тверджень заявника на жорстоке поводження прокуратура Полтавської області знову відмовила у порушенні кримінальної справи щодо працівників міліції.
50. 14 грудня 2007 року обласний суд ухвалив новий вирок у кримінальній справі щодо заявника (див. пункт 75). Він відхилив його твердження про жорстоке поводження у зв’язку з необґрунтованістю. Суд першої інстанції посилався на висновки судово-медичних експертиз № 90 та № 18, згідно з якими були відсутні ознаки застосування до заявника електричного струму (див пункти 37 і 47). Суд також допитав експертів, які склали ці висновки. Щодо висновку фахівця, замовленого заявником (№ 719 – див. пункт 34), відповідно до якого були ознаки застосування до заявника електричного струму, суд вважав, що висновок ґрунтувався на неповній медичній документації. Зокрема, суд зазначив, що заявник надав експерту медичні записи, які містили лише його скарги на застосування електричного струму, без висновків судово-медичних експертиз, проведених у 2003 році. Відповідного експерта не викликали у судове засідання, незважаючи на клопотання заявника щодо цього. Суд першої інстанції допитав прокурора, якому 06 лютого 2003 року заявник поскаржився на жорстоке поводження (див. пункт 16). Він зазначив, що бачив певні смугасті сліди навколо пальців заявника, які виглядали так, ніби утворилися давленням нігтями. Прокурор також зазначив, що звернув увагу судово-медичного експерта на твердження заявника про застосування до нього електричного струму. Крім того, суд допитав лікарів медичного центру «Нові Санжари», які надавали медичну допомогу заявнику у лютому-березні 2004 року (див пункт 32). Один з них сказав, що заявник стверджував, що зазнав дії електричного струму внаслідок нещасного випадку у своєму будинку в селі. Насамкінець, обласний суд допитав низку колишніх затриманих, які у лютому 2003 року, трималися у тому самому ізоляторі, що і заявник. Один з них уперше зазначив, що у червні 2003 року бачив смугасті сліди на пальцях заявника. Суд не вважав ці показання достовірними, оскільки вони суперечили показанням цього свідка на більш ранній стадії, та з огляду на час надання таких показань. Жоден інший колишній затриманий не підтвердив достовірність тверджень заявника.
51. Загалом суд першої інстанції дійшов висновку про проведення ретельного розслідування скарг заявника на жорстоке поводження та належну обґрунтованість постанови прокуратури від 16 жовтня 2007 року про відмову у порушенні кримінальної справи щодо відповідних працівників міліції (див. пункт 49).
52. 10 липня 2008 року Верховний Суд України залишив без змін висновки суду першої інстанції (див. пункт 85).
D. Кримінальне провадження щодо заявника
53. 05 лютого 2003 року знайомий заявника Пі. написав «явку з повинною», в якій зазначив, що декілька разів вистрілив у Ко. (див. пункт 7) за вказівкою заявника, який пообіцяв йому за вбивство Ко. 3 000 доларів США (далі – доларів). Згодом Пі. відмовився від цих показань на підставі того, що їх було надано під тиском.
54. Того ж дня заявник також написав явку з повинною нібито внаслідок жорстокого поводження з ним (див. пункт 14). Зміст показань був таким. У невстановлений день улітку 2000 року заявник виявив зникнення з його складу певної кількості металу. Він вирішив перевірити усі пункти збору металобрухту в околицях. Заявник стверджував, що зрештою знайшов відповідні шматки металу у пункті збору Ко., а Ко. не зміг переконливо пояснити, звідки вони взялися. Тому заявник вирішив провчити його. Він дав Пі. пістолет і попросив його в обмін на грошову винагороду налякати Ко., стріляючи в його сторону. Після того, як Пі. повідомив заявнику, що виконав його прохання, заявник заплатив йому 3 000 доларів.
55. У певний момент 05 лютого 2003 року дружина заявника підписала договір з юристом У. про надання правової допомоги. Однак У. не дозволили побачитися із заявником ні того дня, ні наступного тижня, незважаючи на його наполегливі прохання про таке побачення (див. пункт 60). Як вбачається, працівники Кременчуцького відділу поліції відмовили у задоволенні клопотання У., оскільки необхідно було отримати додатковий дозвіл, це був вихідний день або розклад побачень був занадто щільним.
56. 05 лютого 2003 року о 20 год. 15 хв. слідчий порушив кримінальне провадження щодо заявника за підозрою у вчиненні замаху на вбивство. Він склав протокол, в якому заявнику роз’яснювалися його процесуальні права як підозрюваного у кримінальному провадженні. Заявник підписав цей протокол, зазначивши, що бажав мати захисника. Слідчий запропонував, щоб його представляв Д., юрист, який випадково перебував у відділі міліції у зв’язку з непов’язаним провадженням. Як заявник, так і Д. погодилися та о 21 год. 00 хв. Д. був офіційно допущений до провадження як захисник заявника. На той момент заявник не знав про договір з У. про надання правової допомоги.
57. Пізно ввечері 05 лютого 2003 року заявника було допитано як підозрюваного у присутності захисника Д., і він підтвердив свої первинні зізнавальні показання (див. пункт 54).
58. 06 лютого 2003 року було проведено відтворення обстановки та обставин події на місці, де заявник нібито викинув у річку пістолет і магазин до нього. Двоє залучених водолазів не знайшли нічого вартого уваги слідства. Заявник і захисник Д. були присутніми.
59. 11 лютого 2003 року відтворення обстановки та обставин події було продовжено. Цього разу заявник був присутній без свого захисника. Водолази підняли з дна річки зворотну пружину та магазин з двома кулями всередині. Згідно з твердженнями заявника ці предмети були підкинуті працівниками міліції. Він посилався на відеозапис проведення цієї слідчої дії, на якому нібито було видно, що слідчий повідомив про знаходження зазначених предметів до того, як водолаз піднявся з ними на поверхню. Заявник на відеокамеру заявив, що до нього було застосовано електричний струм.
60. 12 лютого 2003 року дружина заявника найняла ще одного захисника Ч., окрім захисника У. (див пункт 55). Того ж дня заявник відмовився від послуг Д. і сказав, що бажав, аби його представляли захисники У. та Ч., які були негайно допущенні до провадження. Інформація про слідчі дії, які проводилися у присутності цих захисників, відсутня.
61. 13 лютого 2003 року після закінчення строку адміністративного арешту заявника (див. пункт 10) слідчий прокуратури міста Комсомольськ затримав його за підозрою у вчиненні замаху на вбивство Ко.
62. 16 лютого 2003 року Комсомольський міський суд обрав заявнику запобіжний захід у виді взяття під варту під час досудового слідства. 28 лютого 2003 року обласний суд залишив цю постанову без змін.
63. 22 лютого 2003 року заявник відмовився від послуг захисників У. та Ч. і сказав, що бажав, аби його представляли захисники Р. і По.
64. Того ж дня заявнику було пред’явлено офіційне обвинувачення у вчиненні замаху на вбивство, і його було допитано як обвинуваченого у присутності його захисників Р. і По. Посилаючись на статтю 63 Конституції України (див. пункт 86), він відмовився давати будь-які показання. Він також зазначив, що бажав відмовитися від усіх попередніх показань, у тому числі наданих у присутності захисника Д.
65. 05 березня 2003 року цього разу у присутності захисника заявника По. було проведено ще одне відтворення обстановки та обставин події на місці, де заявник нібито викинув у річку пістолет і магазин до нього (див. пункти 58 і 59). Водолази продовжили пошук пістолета, проте нічого не знайшли. Заявник заперечив свою причетність до інциденту з Ко. Він зазначив, що у нього не було пістолета, а тим більше він не викидав його у річку. У протоколі про відтворення обстановки та обставин події він також зазначив, що захисник Д. був йому нав’язаний слідчим, а його первинні зізнавальні показання було надано в результаті катування його електричним струмом.
66. 21 березня 2003 року заявник відмовився від послуг захисника Р., та заявив, що бажав, аби По. залишився його єдиним захисником.
67. 10 червня 2003 року заявнику було пред’явлено офіційне обвинувачення у замаху на вбивство при обтяжуючих обставинах і незаконному поводженні зі зброєю.
68. Того ж дня заявника допитали у присутності захисника По., і він заперечив будь-яку причетність до інциденту з Ко.
69. 20 серпня 2003 року обласний суд розпочав судовий розгляд як суд першої інстанції.
70. 10 лютого 2004 року обласний суд повернув справу на додаткове розслідування, здебільшого для перевірки тверджень заявника про жорстоке поводження (див. пункт 31). Заявника було звільнено з-під варти під підписку про невиїзд.
71. 15 квітня 2004 року Верховний Суд України скасував частину постанови апеляційного суду щодо повернення справи на додаткове розслідування. Однак, він залишив без змін частину постанови про застосований запобіжний захід.
72. 22 березня 2005 року обласний суд визнав заявника винним у заподіянні тяжких тілесних ушкоджень Ко., та обрав йому покарання у виді позбавлення волі на строк чотири роки. Однак його було амністовано та звільнено від відбування покарання. До набрання вироком законної сили до заявника продовжував застосовуватися запобіжний захід у виді підписки про невиїзд.
73. 07 липня 2005 року Верховний Суд України скасував вирок і повернув справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Він зазначив, що єдиним доказом проти заявника та Пі. були їхні власні зізнавальні показання, магазин з двома кулями, та що суд першої інстанції не перевірив законність отримання цих доказів. Верховний Суд України піддав критиці розслідування скарг обвинуваченого на жорстоке поводження (див. пункт 39) і зазначив, що їхні твердження про фабрикування справ про адміністративне правопорушення щодо них перевірені не були. Верховний Суд України також зазначив, що не було належним чином встановлено мотиви злочину: не було перевірено твердження заявника, що насправді він знайшов зниклі шматки металу (див. пункт 54) у пункті збору металобрухту, який належав Ж. і що Ж. повернув їх йому. Для підтвердження цього заявник надав нотаріально завірені показання Ж, який тим часом переїхав до Португалії. Суд першої інстанції не прокоментував ці показання і не намагався допитати Ж. з використанням механізму міжнародної юридичної допомоги. Крім того, Верховний Суд України піддав критиці обласний суд через відсутність належної відповіді на скаргу заявника, що його право на захист було порушено у зв’язку з ненаданням йому доступу до захисника, найнятого його дружиною (У.) у період з 06 до 12 лютого 2003 року (див. пункти 55 і 60).
74. 07 серпня 2007 року заявнику було змінено запобіжний захід з підписки про невиїзд на тримання під вартою. Детальніша інформація щодо цього питання відсутня.
75. 14 грудня 2007 року обласний суд ухвалив новий вирок, яким визнав заявника винним у вчиненні замаху на вбивство при обтяжуючих обставинах і незаконному поводженні зі зброєю, та обрав покарання у виді позбавлення волі на строк дев’ять років з конфіскацією половини належного йому майна.
76. Обласний суд встановив, що у заявника були такі мотиви. Намагаючись припинити їхню конкуренцію та бажаючи збільшити дохід від купівлі та збуту металобрухту, заявник неодноразово пропонував Ко. об’єднати їхні підприємства, але Ко. відмовлявся. Відмова Ко. дозволити заявнику увійти на його склад «безумовно переконала [заявника] в небажанні [Ко.] об’єднувати їхні підприємства та призвела до того, що заявник вирішив позбутися свого конкурента та захопити [долю Ко.] на ринку металобрухту». Було встановлено, що заявник придбав пістолет у невстановленої особи і найняв Пі. для вбивства Ко.
77. Заявник стверджував, що в нього не було причин бажати заподіяння Ко. шкоди, а тим більше вбивати його. Він зазначив, що після інциденту у вересні 2000 року (див. пункт 7) він підтримував дружні особисті та підприємницькі відносини з Ко. Проте ці аргументи не переконали суд першої інстанції. Так само він не вважав достовірними пояснення заявника, що передані ним Пі. 3 000 доларів у вересні 2000 року насправді були позикою, яку Пі. повернув у грудні 2000 року.
78. Обласний суд послався на первинні явки з повинною заявника та Пі. (див пункти 53 та 54). Проте він дійшов висновку, що справжнім мотивом заявника було не налякати Ко., як було зазначено в явці з повинною, а вбити його.
79. Пі. відмовився давати будь-які показання у суді першої інстанції та визнавати себе винним. Він стверджував, що його явку з повинною було отримано внаслідок жорстокого поводження з ним. Звернувши увагу, що Пі. виклав декілька версій подій, суд вважав первинну версію, згідно з якою Пі. стріляв у Ко. за вказівкою заявника, найбільш переконливою. У певний момент досудового слідства Пі. зазначив, що отримав пістолет від Ка. (лідера місцевої організованої злочинної групи, який до закінчення розслідування у цій справі помер). Насамкінець, Пі. стверджував, що саме Ка. стріляв у Ко., а згодом розказав Пі. про цей інцидент.
80. Щодо показань потерпілого Ко. суд першої інстанції зазначив, що у матеріалах справи містилися його «пояснення» від 16 вересня 2000 року, протокол його допиту від 30 вересня 2000 року та деякі інші недатовані показання, згідно з якими він не пам’ятав зовнішність нападника. Однак, у березні 2007 року Ко. заявив, що йому не належав підпис на цих документах. У результаті було порушено кримінальне провадження щодо підробки цих документів. 19 вересня 2007 року судова почеркознавча експертиза встановила, що підпис на цих документах дійсно не належав Ко. Тому обласний суд визнав ці документи недопустимими доказами та вилучив їх з матеріалів справи. Він зазначив, що у певний момент досудового слідства слідчий показав Ко. відеозапис відтворення обстановки та обставин події і Ко. впізнав у Пі. нападника. З цього моменту Ко. не сумнівався, що у нього стріляв Пі. Обласний суд посилався на його показання щодо цього.
81. Обґрунтовуючи вирок заявника, суд першої інстанції також посилався на речові докази: три гільзи та кулю, знайдені на місці вчинення злочину, та магазин з двома кулями, який водолази підняли з дна річки у вказаному заявником місці (див. пункт 59). Було встановлено, що вони належать до одного класу.
82. Щодо скарги заявника, що на початковій стадії слідства слідчий нав’язав йому захисника, суд зазначив, що з 06 лютого 2003 року заявника представляв У., юрист, вибраний на власний розсуд, і згодом заявник міг доручати ведення справи іншим захисникам.
83. Насамкінець, обласний суд постановив, що скарга заявника на фабрикування справи про адміністративне правопорушення щодо нього не підтвердилася матеріалами справи.
84. Заявник подав касаційну скаргу. Зокрема, він скаржився, що цей вирок головним чином ґрунтувався на первинних зізнавальних показаннях, наданих ним під тиском та за відсутності захисника. Заявник також стверджував, що його скарги на подальше обмеження його права на захист (зокрема, тривала відмова у доступі до його захисника У., ненадання йому правової допомоги під час проведення відтворення обстановки та обставин події 11 лютого 2003 року) не були належним чином розглянуті. Він скаржився, що обласний суд належним чином не розглянув його відповідну та небезпідставну скаргу на фабрикування справи про адміністративне правопорушення щодо нього для забезпечення можливості його допиту як підозрюваного без дотримання його процесуальних прав. Крім того, заявник зазначив, що суд першої інстанції відхилив доказ, який, по-перше, свідчив про відсутність у нього мотивів бажати заподіяння шкоди Ко., а, по-друге, вказував на неточність фактів, викладених в явці з повинною (див. пункт 73). Насамкінець, заявник зауважив, що показання потерпілого були прийняті без будь-якої перевірки, зокрема щодо того, чому протягом чотирьох років він не оскаржував справжності свого підпису у документах, складених на початковій стадії слідства, хоча він неодноразово ознайомлювався з матеріалами справи (див. пункт 80).
85. 10 липня 2008 року Верховний Суд України загалом залишив цей вирок без змін. Він постановив, що вину засуджених було доведено сукупністю доказів, які належним чином перевірив суд першої інстанції. Верховний Суд України узагальнив зміст явок з повинною засуджених та протоколів проведення відтворення обстановки та обставин події. Він також підтримав посилання суду першої інстанції на речові докази (див. пункт 81). Щодо тверджень заявника про застосування до нього сили Верховний Суд України вирішив, що їх було належним чином відхилено у зв’язку з необґрунтованістю (див. пункти 50 – 52). В ухвалі Верховного Суду України не згадувалося питання про стверджуване фабрикування справи про адміністративне правопорушення. Він також не прокоментував аргументи заявника щодо стверджуваного обмеження його права на захист та не згадав про його скарги щодо стверджуваних недоліків у перевірці показань Ко. та неспроможності перевірити показання Ж.
II. НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО
1. Відповідні положення Конституції України 1996 року наведено у рішенні Суду у справі «Огороднік проти України» (Ogorodnik v. Ukraine) (заява №. 29644/10, пункт 65, від 05 лютого 2015 року).
86. Відповідні положення Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року (у редакції чинній на момент подій та зі змінами від 19 листопада 2012 року) наведені у рішеннях у справах «Леонід Лазаренко проти України» (Leonid Lazarenko v. Ukraine)
(заява № 22313/04, пункти 30 – 33 та 35, від 28 жовтня 2010 року) та «Каверзін проти України» (Kaverzin v. Ukraine) (заява № 23893/03, пункт 45, від 15 травня 2012 року).
Право
I. Стверджуване порушення статті 3 конвенції
87. Заявник скаржився на жорстоке поводження з ним працівників міліції та непроведення ефективного розслідування на національному рівні у зв’язку з цим. Він посилався на статтю 3 Конвенції, яка передбачає:
«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.»
A. Прийнятність
88. Уряд стверджував, що заявник не вичерпав всі доступні йому національні засоби юридичного захисту. Зокрема, він зазначив, що заявник не оскаржив у суді постанову прокурора від 16 жовтня 2007 року про відмову у порушенні кримінальної справи за його твердженнями про жорстоке поводження (див пункт 49). На думку Уряду, висунення заявником цієї скарги у національному суді під час кримінального провадження щодо нього жодним чином не вплинуло на цей аргумент.
89. В якості альтернативи, Уряд стверджував, що заявник пропустив шестимісячний строк, оскільки остання постанова була винесена 16 жовтня 2007 року, а він подав свою заяву до Суду
26 грудня 2008 року. З цих причин він закликав Суд визнати скаргу неприйнятною.
90. Заявник не погодився. Він посилався на рішення Суду у справі «Каверзін проти України» (Kaverzin v. Ukraine), заява № 23893/03, від 15 травня 2012 року), в якому Суд на підставі аналізу практики дійшов висновку, що процедура оскарження до вищестоящих прокурорів і судів не виявилася спроможною забезпечити адекватне виправлення ситуації у зв’язку зі скаргами на жорстоке поводження працівників міліції та неефективним розслідуванням (там само, пункт 97). Заявник також стверджував, що національні суди розглядали його скаргу на жорстоке поводження по суті, і тому він вважав за належне дочекатися закінчення розгляду його кримінальної справи перед поданням цієї скарги до Суду.
91. Заявник наголосив, що вжив усіх можливих заходів на національному рівні, щоб донести свої скарги про жорстоке поводження з ним працівників міліції до відома відповідних національних органів влади.
92. Суд зазначає, що, як і зазначив заявник, він дійсно відхилив схоже заперечення щодо невичерпання засобів юридичного захисту у згаданому рішенні у справі «Каверзін проти України» (Kaverzin v. Ukraine), пункт 98). У цій справі за схожих фактологічних обставин Суд дійшов висновку, що заявник вжив достатніх заходів на національному рівні, щоб довести свої скарги на жорстоке поводження працівників міліції до відома відповідних національних органів влади, зазначивши, що повернення скарг прокурором не перешкоджало національним судам розглянути їх по суті під час розгляду справи заявника (там само, пункт 99).
93. З того моменту Суд застосовував підхід ідентичний підходу в рішенні у справі «Каверзін проти України» (Kaverzin v. Ukraine) у справах проти України. Загалом, наразі Суд вважає, що якщо заявник, який був обвинувачуваним у кримінальному провадженні, висунув твердження про жорстоке поводження у суді першої або апеляційної інстанцій, як в рішенні у справі «Каверзін проти України» (Kaverzin v. Ukraine), шестимісячний строк необхідно рахувати з дати ухвалення остаточного рішення у кримінальній справі заявника (див, наприклад, рішення у справі «Бондар проти України» (Bondar v. Ukraine), заява № 18895/08, пункт 61, від 16 квітня 2019 року).
94. Суд не вбачає жодних підстав відходити від згаданих висновків у цій справі, а тому вважає, що ця скарга не може бути відхилена у зв’язку з невичерпанням національних засобів юридичного захисту або недотриманням правила шестимісячного строку.
95. Суд також вважає, що ця частина заяви не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції або неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.
B. Суть
1. Стверджуване проведення неналежного розслідування
(a) Доводи сторін
96. Заявник стверджував, що хоча він одразу поскаржився прокурору на жорстоке поводження з ним, національні органи влади не вжили жодних серйозних спроб перевірити його твердження.
97. Він зауважив, що первинна судово-медична експертиза, хоча й була проведена без затримки, але була поверхневою та відбувалася у присутності одного із причетних працівників міліції. На його думку, подальші судово-медичні експертизи, які проводилися за вказівкою прокуратури, також були неповними та непереконливими. Щодо висновків експертів, які підтверджували його твердження про застосування до нього електричного струму, заявник стверджував, що слідство відхилило їх без будь-яких вагомих причин.
98. Заявник також стверджував, що не було проведено належного розслідування стверджуваної фабрикації справи про адміністративне правопорушення щодо нього.
99. Загалом заявник стверджував, що замість прагнення встановити правду та покарати осіб, відповідальних за жорстоке поводження з ним, органи державної влади надали перевагу поспішним і необґрунтованим висновкам для відмови у порушенні кримінальної справи щодо відповідних працівників міліції.
100. Уряд заперечив проти цих аргументів. Він зазначив, що прокуратура оперативно відреагувала на скарги заявника та провела різноманітні слідчі дії для збору всієї інформації, необхідної для встановлення обставин події. Ці дії включали допит працівників міліції та свідків (таких як колишні затримані), значну кількість судово-медичних експертиз тощо.
101. Уряд наголосив, що висновки прокуратури було перевірено та підтримано судами двох інстанцій. А їхні висновки про відсутність елементів складу злочину у діях працівників міліції були обґрунтованими. Те, що заявник був незадоволений таким результатом, не свідчило про неповноцінне розслідування.
(b) Оцінка Суду
2. Суд посилається на загальні принципи, наведені, inter alia, в рішенні у справі «Ель-Масрі проти Колишньої Югославської Республіки Македонія» [ВП] (El?Masri v. the former Yugoslav Republic of Macedonia) [GC], заява № 39630/09, пункти 182 – 185, ЄСПЛ 2012).
102. Суд також повторює, що належні медичні обстеження є найважливішою гарантією проти жорстокого поводження із особами, які перебувають під вартою. Такі обстеження повинні проводитися лікарем з відповідною кваліфікацією за відсутності працівника міліції, а висновок про проведене обстеження має містити не лише детальний опис виявлених тілесних ушкоджень, а й пояснення щодо їх походження пацієнта і думку лікаря, наскільки такі тілесні ушкодження відповідають таким поясненням (див. рішення у справі «Аккоч проти Туреччини» (Akkoз v. Turkey), заяви № 22947/93 та № 22948/93, пункт 118, ЄСПЛ 2000?X).
103. Повертаючись до цієї справи, Суд зазначає, що 06 лютого 2003 року заявник поскаржився прокурору, що 04 та 05 лютого 2003 року до нього застосовувався електричний струм (див пункт 16). Це було твердження про серйозне жорстоке поводження, яке мало слугувати підставою для проведення розслідування відповідно до зазначених стандартів.
104. Проте Суд вбачає низку недоліків у розслідуванні на національному рівні, що підірвало його ефективність.
105. По-перше, Суд бере до уваги стверджувані перешкоди, які на початкових стадіях слідства чинилися юристом Д., призначеним захищати заявника за рекомендацією слідчого (див пункти 15 і 17).
106. Суд також зауважує, що ефективність і надійність первинної, а тому ключової судово-медичної експертизи від 06 лютого 2003 року було підірвано присутністю одного з працівників міліції, який нібито брав участь у жорстокому поводженні із заявником (див пункт 20).
107. Крім того, слід зазначити, що органи державної влади непереконливо пояснили, чому не можна було посилатися на висновок приватного медичного експерта, складеного за запитом заявника 29 травня 2004 року (див. пункти 34 та 50). Органи державної влади також проігнорували інший висновок експерта від 03 квітня 2007 року, складений Головним бюро судово-медичної експертизи Міністерства охорони здоров’я України за клопотанням захисника заявника, який також принаймні частково підтвердив твердження заявника (див. пункти 45 і 46).
108. Суд також зауважує, що загалом слідство тривало близько чотирьох з половиною років, і декілька разів зупинялося і відновлювалося. На думку Суду, неодноразові повернення справи на додаткове розслідування можуть свідчити про серйозні недоліки в національній системі здійснення слідства (див., наприклад, рішення у справі «Олександр Смирнов проти України» (Aleksandr Smirnov v. Ukraine), заява № 38683/06, пункт 61, від 15 липня 2010 року).
109. Також варто зазначити, що національні органи влади перевіряли твердження заявника лише шляхом проведення дослідчих перевірок, не порушуючи повноцінного кримінального провадження. Суд встановив, що ця слідча процедура не відповідала принципам ефективності, оскільки слідчий міг здійснювати лише обмежений перелік процесуальних дій у рамках такої процедури, а потерпілий не мав офіційного статусу (див., mutatis mutandis, рішення у справах «Давидов та інші проти України» (Davydov and Others v. Ukraine), заяви № 17674/02 та № 39081/02, пункти 310 – 312, від 01 липня 2010 року та «Савицький проти України» (Savitskyy v. Ukraine), заява № 38773/05, пункт 105, від 26 липня 2012 року).
110. Насамкінець, Суд зазначає, що заявника вперше допитали у зв’язку з жорстоким поводженням лише 30 червня 2006 року, майже через три роки та п’ять місяців після відповідних подій.
111. Суд вважає зазначені міркування достатніми для висновку, що заявнику було відмовлено в ефективному розслідуванні його небезпідставної скарги на жорстоке поводження з ним працівників міліції. Суд зауважує, що встановлював в інших справах (див. згадане рішення у справі «Каверзін проти України» (Kaverzin v. Ukraine), пункти 169 – 182), що подібні до цієї ситуації є результатом проблем системного характеру на національному рівні, які не дають можливості провести належне чи ефективне розслідування за твердженнями про жорстоке поводження представників держави.
112. Отже, було порушено процесуальний аспект статті 3 Конвенції.
2. Стверджуване жорстоке поводження
113. Підтримавши свій опис подій (див пункт 14), заявник наполягав, що після його затримання 04 лютого 2006 року він був підданий жорстокому поводженню працівників УБОЗу. Зокрема, він посилався на висновки експертів, які обґрунтовували його звинувачення (див. пункти 34 і 35), а також на показання низки колишніх затриманих, які підтвердили, що заявник скаржився на жорстоке поводження з ним (див. пункти 40 і 50).
114. Уряд доводив, що скарга заявника не була підтверджена жодними доказами. Навпаки, він наголосив на наявності декількох висновків судово-медичних експертиз, які спростовували його звинувачення.
115. Суд знову наголошує, що стаття 3 Конвенції втілює одну з основоположних цінностей демократичного суспільства. Вона містить абсолютну заборону катування або нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження або покарання, незалежно від умов або поведінки потерпілого (див. серед інших джерел рішення у справі «Лабіта проти Італії» [ВП], (Labita v.Italy) [GC], заява № 26772/95, пункт 119, ЄСПЛ 2000?IV).
116. Суд розуміє субсидіарний характер своєї ролі та визнає, що має бути обережним, перебираючи на себе роль суду першої інстанції під час вирішення фактологічних питань, якщо це неминуче не вимагається обставинами конкретної справи. Тим не менш, він має провести «особливо ретельний аналіз», коли висуваються твердження за статтею 3 Конвенції, навіть якщо на національному рівні вже мали місце певні провадження та розслідування (див. згадане рішення у справі «Ель-Масрі проти Колишньої Югославської Республіки Македонія» (El?Masri v. the former Yugoslav Republic of Macedonia) пункт 155 з подальшими посиланнями).
117. Суд також повторює, що під час оцінки доказів він зазвичай керується критерієм доведеності «поза розумним сумнівом». Проте доведеність може випливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких та узгоджених між собою висновків або подібних неспростовних презумпцій факту (там само, пункт 151).
118. У цій справі відсутні прямі докази, що заявника було піддано жорстокому поводженню працівників міліції, як він стверджував.
119. Суд звертає увагу на розбіжності у показаннях прокурора щодо наявності слідів на пальцях заявника 06 лютого 2003 року (див. пункт 16). На думку Суду, такі розбіжності можна тлумачити як непрямий доказ існування таких слідів. Проте під час первинного судово-медичного обстеження заявника того ж дня, не дивлячись на обмежену довіру до нього (див. пункт 108), жодних видимих тілесних ушкоджень задокументовано не було.
120. Крім того, не було встановлено причинно-наслідкового зв’язку між проблемами зі здоров’ям заявника та стверджуваним жорстоким поводженням з ним. Висновки експертів, в яких було зазначено, що ці проблеми могли бути наслідком дії електричного струму на заявника, не виключали інших можливих причин виникнення у нього проблем зі здоров’ям (див. пункти 34 та 45); але, з іншого боку, висновки експертів, в яких було вказано про відсутність медичних доказів на підтвердження його звинувачень, не спростовують цієї ймовірності як такої (див. пункти 19, 26, 37 і 47).
121. Суд наголошує, що саме через непроведення органами державної влади ефективного розслідування за скаргами заявника, декілька надзвичайно важливих питань залишаються невирішеними (див. для порівняння рішення у справі «Долганін проти України» [Комітет] (Dolganin v. Ukraine) [Committee], заява № 18404/07, пункт 69, від 16 лютого 2017 року). Проте на підставі наявної інформації неможливо поза розумним сумнівом дійти висновку, що, як стверджував заявник, під час перебування у відділі міліції 04 та 05 лютого 2003 року він був підданий жорстокому поводженню, у тому числі, проте не обмежуючись, застосуванням до нього електричного струму.
122. З цього випливає, що не було порушено матеріальний аспект статті 3 Конвенції.
II. Сверджуване порушення статті 6 конвенції
123. Заявник також скаржився на несправедливий судовий розгляд, який вимагається пунктом 1 та підпунктом «с» пункту 3 статті 6 Конвенції, відповідні частини якої передбачають:
«1. Кожен має право на справедливий … розгляд його справи … судом, … який … встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
...
3. Кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має щонайменше такі права:
...
(c) захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд, або – за браком достатніх коштів для оплати юридичної допомоги захисника – одержувати таку допомогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя; ...»
A. Прийнятність
124. Суд зазначає, що ця частина заяви не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.
B. Суть
1. Доводи сторін
125. Заявник скаржився, що його засудження ґрунтувалося, головним чином, на його явці з повинною, отриманій під тиском і за відсутності захисника. Він також стверджував, що було порушено його право на захист у зв’язку з: ненаданням йому до 12 лютого 2003 року доступу до захисника, якого найняла його дружина (У.); нав’язуванням йому слідчим захисника Д.; і проведенням відтворення обстановки та обставин події 11 лютого 2003 року за відсутності його захисника.
126. Уряд зазначив, що заявник надав зізнавальні показання добровільно та підтвердив це своїм підписом (див. пункт 54). Крім того, він зазначив, що психологи, які аналізували поведінку заявника на відеозаписі відтворення обстановки та обставин події 06 лютого 2003 року, встановили, що тиск на заявника не чинився (див. пункт 44).
127. Уряд зазначив, що заявнику надавалася правова допомога з моменту його першого допиту як підозрюваного 05 лютого 2003 року, а після цього його завжди представляв один або декілька захисників, вибраних на власний розсуд. Щодо його доступу до захисника У., то Уряд стверджував, що не зміг прояснити це, оскільки відповідні документи були знищені після закінчення відповідного строку. Хоча Уряд і не надавав коментарів щодо відсутності захисника заявника під час проведення відтворення обстановки та обставин події 11 лютого 2003 року, він зазначив, що заявник не заперечував проти того, як проводилася ця слідча дія, та не висунув жодної скарги у зв’язку з цим.
128. Насамкінець, Уряд зазначив, що окрім явки з повинною, вина заявника підтверджувалася значною кількістю інших доказів.
2. Оцінка Суду
(a) Загальні принципи практики
3. Загальні принципи щодо доступу до захисника, права зберігати мовчання, права не свідчити проти себе, а також взаємозв’язку цих прав із загальною справедливістю провадження за кримінальним аспектом статті 6 Конвенції наведені в рішенні у справі «Бьоз проти Бельгії» [ВП] (Beuze v. Belgium) [GC] (заява № 71409/10, пункти 119 – 150, від 09 листопада 2018 року).
(b) Застосування загальних принципів до фактів цієї справи
(c) Наявність та обсяг обмежень
129. Суд зауважує, що, як підтвердили самі працівники міліції, 04 лютого 2003 року вони отримали інформацію про причетність заявника до інциденту з Ко. та затримали заявника для перевірки цієї інформації (див. пункт 8).
130. Відповідно до практики Суду за пунктом 1 та підпунктом «с» пункту 3 статті 6 Конвенції заявник мав право на правову допомогу з моменту першого допиту його як підозрюваного працівниками міліції. Проте встановленим є той факт, що під час написання явки з повинною правова допомога йому не надавалася (див пункти 54 та 56). Крім того, на той момент щодо нього не було порушено жодного кримінального провадження, а його було затримано лише у зв’язку з непов’язаним з цим (дрібним) адміністративним правопорушенням (див. пункти 8 і 56). Абстрагуючись від зовнішніх ознак і використаних формулювань, та зосереджуючись на реаліях ситуації, Суд вважає, що насправді до заявника було застосовано адміністративний арешт для сприяння проведенню його допиту як підозрюваного (див. для порівняння рішення у справі «Григор’єв проти України» (Grigoryev v. Ukraine), заява № 51671/07, пункт 86, від 15 травня 2012 року).
131. Суд зауважує, що лише після написання явки з повинною заявника представляв захисник (Д., юрист, якого заявнику запропонував слідчий – див. пункт 56).
132. Крім того, з певних невідомих причин цей захисник був відсутній під час проведення відтворення обстановки та обставин події 11 лютого 2003 року, коли було знайдено важливі речові докази (див. пункт 59). Ніколи не стверджувалося, що заявник прямо або опосередковано відмовлявся від свого права на захист під час проведення цієї слідчої дії.
133. Ще одним відповідним і важливим фактором за цих обставин є затримка у доступі заявника до У., захисника, найнятого дружиною заявника 05 лютого 2003 року для представлення її чоловіка. Тоді як Уряд стверджував, що не міг прояснити це питання, посилаючись на відсутність відповідних документів (див. пункт 129), вбачається достатньо встановленим те, що У. вперше було допущено до провадження лише 12 лютого 2003 року (див. пункти 55 і 60).
134. З огляду на зазначене Суд доходить висновку, що право заявника на доступ до захисника було обмежено у зв’язку з: відсутністю захисника під час першого допиту 04 – 05 лютого 2003 року (не заперечується, що хоча 04 лютого 2003 року заявнику пред’явили обвинувачення, а згодом визнали винним у вчиненні адміністративного правопорушення, його допитали у зв’язку зі стрільбою у Ко.); відсутністю його захисника під час відтворення обстановки та обставин події 11 лютого 2003 року; затримкою на сім днів його доступу до захисника, найнятого його дружиною.
(i) Існування вагомих підстав для обмеження
135. Суд зазначає, що ні національні органи влади під час розгляду справи заявника, ні Уряд у своїх зауваженнях до Суду не посилалися на існування яких-небудь виключних обставин, які могли б виправдати обмеження права заявника на правову допомогу. Суд не зобов’язаний самостійно оцінювати, чи існували у цій справі будь-які такі обставини.
136. Отже, Суд доходить висновку, що ці обмеження не були виправдані жодними вагомими підставами.
(ii) Загальна справедливість провадження
137. Відсутність вагомих підстав сама собою не призводить до встановлення порушення статті 6 Конвенції. Наявні чи відсутні вагомі підстави необхідно розглядати у кожній справі з огляду на провадження загалом. Проте за відсутності вагомих підстав Суд повинен з особливою ретельністю оцінити справедливість такого провадження.
138. Відсутність таких підстав має дуже важливе значення для оцінки загальної справедливості кримінального провадження та може стати підставою для встановлення порушення. Тягар доведення покладається на Уряд, який зобов’язаний переконливо довести, чому за виняткових і конкретних обставин справи загальну справедливість кримінального провадження не було непоправно порушено обмеженням доступу до захисника (див. посилання у пункті 131).
139. Щодо урівноважуючих заходів Суд, тією мірою, якою вони стосуються цієї справи, розгляне різні фактори, які випливають з його практики, викладеної в рішеннях у справах «Ібрагім та інші проти Сполученого Королівства» [ВП] (Ibrahim and Others v. the United Kingdom) [GC], заяви № 50541/08 та 3 інші, пункт 274, від 13 вересня 2016 року), «Сімеонови проти Болгарії» [ВП] (Simeonovi v. Bulgaria) [GC], заява № 21980/04, пункт 120, від 12 травня 2017 року) та повтореної у згаданому рішенні у справі «Бьоз проти Бельгії» (Beuze v. Belgium), пункт 150).
140. Ніщо не свідчить, що заявник був особливо вразливим з огляду на вік чи розумові здібності. Проте слід зазначити, що під час його первинного допиту працівниками міліції, він не мав процесуального статусу у відповідному кримінальному провадженні. На думку Суду, ці обставини могли поставити його у дещо вразливе становище (див. для порівняння рішення у справі «Малий проти України» [Комітет] (Malyy v. Ukraine) [Committee], заява № 14486/07, пункт 112, від 11 квітня 2019 року).
141. Крім того, не оскаржувалося, що до надання зізнавальних показань 05 лютого 2005 року заявнику не було роз’яснено його право зберігати мовчання та не свідчити проти себе.
142. Суд посилається на свій висновок, що заявник не обґрунтував свою скаргу про написання явки з повинною внаслідок жорстокого поводження (див. пункт 124). Цей висновок щодо його скарги за статтею 3 Конвенції не перешкоджає Суду розглянути його твердження про надання зізнавальних показань під тиском з точки зору гарантій статті 6 Конвенції (див. рішення у справі «Юрій Волков проти України» (Yuriy Volkovv. Ukraine), заява № 45872/06, пункт 68, від 19 грудня 2013 року). Суд не може не зазначити, що хоча обставини, за яких заявник надав свої первинні зізнавальні показання, ставили під сумнів їхню достовірність, національні суди їх не розглядали (див. згадане рішення у справі «Юрій Волков проти України» (Yuriy Volkov v. Ukraine), пункт 69). Зокрема, не було змістовно розглянуто небезпідставну скаргу заявника, що справа про адміністративне правопорушення щодо нього була сфабрикована для забезпечення можливості його допиту без дотримання необхідних гарантій для реалізації його процесуальних прав як підозрюваного за окремим обвинуваченням (див пункти 73 та 83 – 85).
143. Суд також зазначає, що заявник відмовився від своїх первинних зізнавальних показань невдовзі після того, як його почали представляти захисники, вибрані на власний розсуд, а не захисник, запропонований йому слідчим (див пункт 64).
144. Суд зазначає, що первинні зізнавальні показання заявника, отримані за відсутності правової допомоги, становили важливий, якщо не ключовий, елемент доказів сторони обвинувачення проти нього. Дійсно, суд розглянув його показання в контексті інших наявних у нього доказів. Проте жоден з цих доказів – включаючи зізнавальні показання, надані співобвинуваченим заявника Пі. на стадії досудового слідства, показання потерпілого та речові докази – прямим не був. Крім того, низка недоліків під час оцінки цих інших доказів, на які вказав заявник у своїй касаційній скарзі, розглянуті не були (див пункти 84 та 85).
145. Суд зазначає, що у суді першої інстанції заявник оскаржив докази, отримані з порушенням його права на захист, і заперечив проти їхнього використання. Однак його аргументи було відхилено. У своїй ухвалі Верховний Суд України, який розглядав справу у другій (та остаточній) інстанції, не вказав відповідні доводи заявника (див. пункти 84 та 85). На думку Суду, це свідчить про відсутність відповідних процесуальних гарантій, передбачених національним законодавством та практикою, які можна було б вважати такими, що врівноважили обмеження права заявника на правову допомогу. Суд уже зазначав, якщо на стадії досудового слідства мали місце процесуальні недоліки, то головне завдання судів як першої, так і апеляційної інстанції полягає у забезпеченні загальної справедливості кримінального провадження (див. рішення у справі «Дойл проти Ірландії» (Doyle v. Ireland), заява № 51979/17, пункт 101, від 23 травня 2019 року). Як така, очевидна неспроможність Верховного Суду України розглянути доводи заявника є важливим фактором.
146. Насамкінець, повторно наголошуючи на особливо ретельній оцінці, яка має застосовуватися у разі відсутності вагомих підстав, які б виправдовували обмеження у доступі до захисника, Суд вважає, що у порушеному щодо заявника кримінальному провадженні, розглянутому загалом, не було виправлено процесуальних недоліків, які виникли на стадії досудового слідства.
147. Отже, у зв’язку з цим було порушено пункт 1 та підпункт «с» пункту 3 статті 6 Конвенції.
III. застосування статті 41 конвенції
4. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»
A. Шкода
148. Заявник вимагав 200 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.
149. Уряд заперечив проти цієї вимоги.
150. Суд вважає, що заявник зазнав моральної шкоди, яку не можна компенсувати самим лише встановленням порушення його конвенційних прав. Враховуючи обставини справи та ухвалюючи рішення на засадах справедливості, як це вимагається статтею 41 Конвенції, Суд присуджує заявнику 10 000 євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди.
B. Судові та інші витрати
151. Заявник не подав жодних вимог щодо компенсації судових та інших витрат. Отже, Суд нічого не присуджує за цим пунктом.
C. Пеня
152. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
за цих підстав суд одноголосно
1. Оголошує заяву прийнятною;
2. Постановляє, що було порушено процесуальний аспект статті 3 Конвенції;
3. Постановляє, що не було порушено матеріальний аспект статті 3 Конвенції;
4. Постановляє, що було порушено пункт 1 та підпункт «с» пункту 3 статті 6 Конвенції;
5. Постановляє, що:
(a) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявнику 10 000 євро (десять тисяч) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування моральної шкоди; ця сума має бути конвертована у валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;
6. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.
Мілан Блашко
(Milan Blaљko)
Заступник Секретаря
Сіофра О’Лірі
(Sнofra O’Leary)
Голова
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 23 січня 2020 року відповідно до пунктів 2 і 3 Правила 77 Регламенту Суду.
його показання щодо цього.
81. Обґрунтовуючи вирок заявника, суд першої інстанції також посилався на речові докази: три гільзи та кулю, знайдені на місці вчинення злочину, та магазин з двома кулями, який водолази підняли з дна річки у вказаному заявником місці (див. пункт 59). Було встановлено, що вони належать до одного класу.
82. Щодо скарги заявника, що на початковій стадії слідства слідчий нав’язав йому захисника, суд зазначив, що з 06 лютого
2003 року заявника представляв У., юрист, вибраний на власний розсуд, і згодом заявник міг доручати ведення справи іншим захисникам.
83. Насамкінець, обласний суд постановив, що скарга заявника на фабрикування справи про адміністративне правопорушення щодо нього не підтвердилася матеріалами справи.
84. Заявник подав касаційну скаргу. Зокрема, він скаржився, що цей вирок головним чином ґрунтувався на первинних зізнавальних показаннях, наданих ним під тиском та за відсутності захисника. Заявник також стверджував, що його скарги на подальше обмеження його права на захист (зокрема, тривала відмова у доступі до його захисника У., ненадання йому правової допомоги під час проведення відтворення обстановки та обставин події 11 лютого 2003 року) не були належним чином розглянуті. Він скаржився, що обласний суд належним чином не розглянув його відповідну та небезпідставну скаргу на фабрикування справи про адміністративне правопорушення щодо нього для забезпечення можливості його допиту як підозрюваного без дотримання його процесуальних прав. Крім того, заявник зазначив, що суд першої інстанції відхилив доказ, який, по-перше, свідчив про відсутність у нього мотивів бажати заподіяння шкоди Ко., а, по-друге, вказував на неточність фактів, викладених в явці з повинною (див. пункт 73). Насамкінець, заявник зауважив, що показання потерпілого були прийняті без будь-якої перевірки, зокрема щодо того, чому протягом чотирьох років він не оскаржував справжності свого підпису у документах, складених на початковій стадії слідства, хоча він неодноразово ознайомлювався з матеріалами справи (див. пункт 80).
85. 10 липня 2008 року Верховний Суд України загалом залишив цей вирок без змін. Він постановив, що вину засуджених було доведено сукупністю доказів, які належним чином перевірив суд першої інстанції. Верховний Суд України узагальнив зміст явок з повинною засуджених та протоколів проведення відтворення обстановки та обставин події. Він також підтримав посилання суду першої інстанції на речові докази (див. пункт 81). Щодо тверджень заявника про застосування до нього сили Верховний Суд України вирішив, що їх було належним чином відхилено у зв’язку з необґрунтованістю (див. пункти 50 – 52). В ухвалі Верховного Суду України не згадувалося питання про стверджуване фабрикування справи про адміністративне правопорушення. Він також не прокоментував аргументи заявника щодо стверджуваного обмеження його права на захист та не згадав про його скарги щодо стверджуваних недоліків у перевірці показань Ко. та неспроможності перевірити показання Ж.
II. НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО
1. Відповідні положення Конституції України 1996 року наведено у рішенні Суду у справі «Огороднік проти України» (Ogorodnik v. Ukraine) (заява №. 29644/10, пункт 65, від 05 лютого 2015 року).
86. Відповідні положення Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року (у редакції чинній на момент подій та зі змінами від 19 листопада 2012 року) наведені у рішеннях у справах «Леонід Лазаренко проти України» (Leonid Lazarenko v. Ukraine)
(заява № 22313/04, пункти 30 – 33 та 35, від 28 жовтня 2010 року) та «Каверзін проти України» (Kaverzin v. Ukraine) (заява № 23893/03, пункт 45, від 15 травня 2012 року).
Право
I. Стверджуване порушення статті 3 конвенції
87. Заявник скаржився на жорстоке поводження з ним працівників міліції та непроведення ефективного розслідування на національному рівні у зв’язку з цим. Він посилався на статтю 3 Конвенції, яка передбачає:
«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.»
A. Прийнятність
88. Уряд стверджував, що заявник не вичерпав всі доступні йому національні засоби юридичного захисту. Зокрема, він зазначив, що заявник не оскаржив у суді постанову прокурора від 16 жовтня
2007 року про відмову у порушенні кримінальної справи за його твердженнями про жорстоке поводження (див пункт 49). На думку Уряду, висунення заявником цієї скарги у національному суді під час кримінального провадження щодо нього жодним чином не вплинуло на цей аргумент.
89. В якості альтернативи, Уряд стверджував, що заявник пропустив шестимісячний строк, оскільки остання постанова була винесена 16 жовтня 2007 року, а він подав свою заяву до Суду
26 грудня 2008 року. З цих причин він закликав Суд визнати скаргу неприйнятною.
90. Заявник не погодився. Він посилався на рішення Суду у справі «Каверзін проти України» (Kaverzin v. Ukraine), заява № 23893/03,
від 15 травня 2012 року), в якому Суд на підставі аналізу практики дійшов висновку, що процедура оскарження до вищестоящих прокурорів і судів не виявилася спроможною забезпечити адекватне виправлення ситуації у зв’язку зі скаргами на жорстоке поводження працівників міліції та неефективним розслідуванням (там само,
пункт 97). Заявник також стверджував, що національні суди розглядали його скаргу на жорстоке поводження по суті, і тому він вважав за належне дочекатися закінчення розгляду його кримінальної справи перед поданням цієї скарги до Суду.
91. Заявник наголосив, що вжив усіх можливих заходів на національному рівні, щоб донести свої скарги про жорстоке поводження з ним працівників міліції до відома відповідних національних органів влади.
92. Суд зазначає, що, як і зазначив заявник, він дійсно відхилив схоже заперечення щодо невичерпання засобів юридичного захисту у згаданому рішенні у справі «Каверзін проти України» (Kaverzin v. Ukraine), пункт 98). У цій справі за схожих фактологічних обставин Суд дійшов висновку, що заявник вжив достатніх заходів на національному рівні, щоб довести свої скарги на жорстоке поводження працівників міліції до відома відповідних національних органів влади, зазначивши, що повернення скарг прокурором не перешкоджало національним судам розглянути їх по суті під час розгляду справи заявника (там само, пункт 99).
93. З того моменту Суд застосовував підхід ідентичний підходу в рішенні у справі «Каверзін проти України» (Kaverzin v. Ukraine) у справах проти України. Загалом, наразі Суд вважає, що якщо заявник, який був обвинувачуваним у кримінальному провадженні, висунув твердження про жорстоке поводження у суді першої або апеляційної інстанцій, як в рішенні у справі «Каверзін проти України» (Kaverzin v. Ukraine), шестимісячний строк необхідно рахувати з дати ухвалення остаточного рішення у кримінальній справі заявника (див, наприклад, рішення у справі «Бондар проти України» (Bondar v. Ukraine),
заява № 18895/08, пункт 61, від 16 квітня 2019 року).
94. Суд не вбачає жодних підстав відходити від згаданих висновків у цій справі, а тому вважає, що ця скарга не може бути відхилена у зв’язку з невичерпанням національних засобів юридичного захисту або недотриманням правила шестимісячного строку.
95. Суд також вважає, що ця частина заяви не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції або неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.
B. Суть
1. Стверджуване проведення неналежного розслідування
(a) Доводи сторін
96. Заявник стверджував, що хоча він одразу поскаржився прокурору на жорстоке поводження з ним, національні органи влади не вжили жодних серйозних спроб перевірити його твердження.
97. Він зауважив, що первинна судово-медична експертиза, хоча й була проведена без затримки, але була поверхневою та відбувалася у присутності одного із причетних працівників міліції. На його думку, подальші судово-медичні експертизи, які проводилися за вказівкою прокуратури, також були неповними та непереконливими. Щодо висновків експертів, які підтверджували його твердження про застосування до нього електричного струму, заявник стверджував, що слідство відхилило їх без будь-яких вагомих причин.
98. Заявник також стверджував, що не було проведено належного розслідування стверджуваної фабрикації справи про адміністративне правопорушення щодо нього.
99. Загалом заявник стверджував, що замість прагнення встановити правду та покарати осіб, відповідальних за жорстоке поводження з ним, органи державної влади надали перевагу поспішним і необґрунтованим висновкам для відмови у порушенні кримінальної справи щодо відповідних працівників міліції.
100. Уряд заперечив проти цих аргументів. Він зазначив, що прокуратура оперативно відреагувала на скарги заявника та провела різноманітні слідчі дії для збору всієї інформації, необхідної для встановлення обставин події. Ці дії включали допит працівників міліції та свідків (таких як колишні затримані), значну кількість судово-медичних експертиз тощо.
101. Уряд наголосив, що висновки прокуратури було перевірено та підтримано судами двох інстанцій. А їхні висновки про відсутність елементів складу злочину у діях працівників міліції були обґрунтованими. Те, що заявник був незадоволений таким результатом, не свідчило про неповноцінне розслідування.
(b) Оцінка Суду
2. Суд посилається на загальні принципи, наведені, inter alia, в рішенні у справі «Ель-Масрі проти Колишньої Югославської Республіки Македонія» [ВП] (El?Masri v. the former Yugoslav Republic of Macedonia) [GC], заява № 39630/09, пункти 182 – 185, ЄСПЛ 2012).
102. Суд також повторює, що належні медичні обстеження є найважливішою гарантією проти жорстокого поводження із особами, які перебувають під вартою. Такі обстеження повинні проводитися лікарем з відповідною кваліфікацією за відсутності працівника міліції, а висновок про проведене обстеження має містити не лише детальний опис виявлених тілесних ушкоджень, а й пояснення щодо їх походження пацієнта і думку лікаря, наскільки такі тілесні ушкодження відповідають таким поясненням (див. рішення у справі «Аккоч проти Туреччини» (Akkoз v. Turkey), заяви № 22947/93 та
№ 22948/93, пункт 118, ЄСПЛ 2000?X).
103. Повертаючись до цієї справи, Суд зазначає, що 06 лютого
2003 року заявник поскаржився прокурору, що 04 та 05 лютого
2003 року до нього застосовувався електричний струм
(див пункт 16). Це було твердження про серйозне жорстоке поводження, яке мало слугувати підставою для проведення розслідування відповідно до зазначених стандартів.
104. Проте Суд вбачає низку недоліків у розслідуванні на національному рівні, що підірвало його ефективність.
105. По-перше, Суд бере до уваги стверджувані перешкоди, які на початкових стадіях слідства чинилися юристом Д., призначеним захищати заявника за рекомендацією слідчого (див пункти 15 і 17).
106. Суд також зауважує, що ефективність і надійність первинної, а тому ключової судово-медичної експертизи від 06 лютого 2003 року було підірвано присутністю одного з працівників міліції, який нібито брав участь у жорстокому поводженні із заявником (див пункт 20).
107. Крім того, слід зазначити, що органи державної влади непереконливо пояснили, чому не можна було посилатися на висновок приватного медичного експерта, складеного за запитом заявника
29 травня 2004 року (див. пункти 34 та 50). Органи державної влади також проігнорували інший висновок експерта від 03 квітня 2007 року, складений Головним бюро судово-медичної експертизи Міністерства охорони здоров’я України за клопотанням захисника заявника, який також принаймні частково підтвердив твердження заявника
(див. пункти 45 і 46).
108. Суд також зауважує, що загалом слідство тривало близько чотирьох з половиною років, і декілька разів зупинялося і відновлювалося. На думку Суду, неодноразові повернення справи на додаткове розслідування можуть свідчити про серйозні недоліки в національній системі здійснення слідства (див., наприклад, рішення у справі «Олександр Смирнов проти України» (Aleksandr Smirnov v. Ukraine), заява № 38683/06, пункт 61, від 15 липня 2010 року).
109. Також варто зазначити, що національні органи влади перевіряли твердження заявника лише шляхом проведення дослідчих перевірок, не порушуючи повноцінного кримінального провадження. Суд встановив, що ця слідча процедура не відповідала принципам ефективності, оскільки слідчий міг здійснювати лише обмежений перелік процесуальних дій у рамках такої процедури, а потерпілий не мав офіційного статусу (див., mutatis mutandis, рішення у справах «Давидов та інші проти України» (Davydov and Others v. Ukraine), заяви № 17674/02 та № 39081/02, пункти 310 – 312, від 01 липня
2010 року та «Савицький проти України» (Savitskyy v. Ukraine),
заява № 38773/05, пункт 105, від 26 липня 2012 року).
110. Насамкінець, Суд зазначає, що заявника вперше допитали у зв’язку з жорстоким поводженням лише 30 червня 2006 року, майже через три роки та п’ять місяців після відповідних подій.
111. Суд вважає зазначені міркування достатніми для висновку, що заявнику було відмовлено в ефективному розслідуванні його небезпідставної скарги на жорстоке поводження з ним працівників міліції. Суд зауважує, що встановлював в інших справах (див. згадане рішення у справі «Каверзін проти України» (Kaverzin v. Ukraine), пункти 169 – 182), що подібні до цієї ситуації є результатом проблем системного характеру на національному рівні, які не дають можливості провести належне чи ефективне розслідування за твердженнями про жорстоке поводження представників держави.
112. Отже, було порушено процесуальний аспект статті 3 Конвенції.
2. Стверджуване жорстоке поводження
113. Підтримавши свій опис подій (див пункт 14), заявник наполягав, що після його затримання 04 лютого 2006 року він був підданий жорстокому поводженню працівників УБОЗу. Зокрема, він посилався на висновки експертів, які обґрунтовували його звинувачення (див. пункти 34 і 35), а також на показання низки колишніх затриманих, які підтвердили, що заявник скаржився на жорстоке поводження з ним (див. пункти 40 і 50).
114. Уряд доводив, що скарга заявника не була підтверджена жодними доказами. Навпаки, він наголосив на наявності декількох висновків судово-медичних експертиз, які спростовували його звинувачення.
115. Суд знову наголошує, що стаття 3 Конвенції втілює одну з основоположних цінностей демократичного суспільства. Вона містить абсолютну заборону катування або нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження або покарання, незалежно від умов або поведінки потерпілого (див. серед інших джерел рішення у справі «Лабіта проти Італії» [ВП], (Labita v.Italy) [GC], заява № 26772/95, пункт 119, ЄСПЛ 2000?IV).
116. Суд розуміє субсидіарний характер своєї ролі та визнає, що має бути обережним, перебираючи на себе роль суду першої інстанції під час вирішення фактологічних питань, якщо це неминуче не вимагається обставинами конкретної справи. Тим не менш, він має провести «особливо ретельний аналіз», коли висуваються твердження за статтею 3 Конвенції, навіть якщо на національному рівні вже мали місце певні провадження та розслідування (див. згадане рішення у справі «Ель-Масрі проти Колишньої Югославської Республіки Македонія» (El?Masri v. the former Yugoslav Republic of Macedonia) пункт 155 з подальшими посиланнями).
117. Суд також повторює, що під час оцінки доказів він зазвичай керується критерієм доведеності «поза розумним сумнівом». Проте доведеність може випливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких та узгоджених між собою висновків або подібних неспростовних презумпцій факту (там само, пункт 151).
118. У цій справі відсутні прямі докази, що заявника було піддано жорстокому поводженню працівників міліції, як він стверджував.
119. Суд звертає увагу на розбіжності у показаннях прокурора щодо наявності слідів на пальцях заявника 06 лютого 2003 року
(див. пункт 16). На думку Суду, такі розбіжності можна тлумачити як непрямий доказ існування таких слідів. Проте під час первинного судово-медичного обстеження заявника того ж дня, не дивлячись на обмежену довіру до нього (див. пункт 108), жодних видимих тілесних ушкоджень задокументовано не було.
120. Крім того, не було встановлено причинно-наслідкового зв’язку між проблемами зі здоров’ям заявника та стверджуваним жорстоким поводженням з ним. Висновки експертів, в яких було зазначено, що ці проблеми могли бути наслідком дії електричного струму на заявника, не виключали інших можливих причин виникнення у нього проблем зі здоров’ям (див. пункти 34 та 45); але, з іншого боку, висновки експертів, в яких було вказано про відсутність медичних доказів на підтвердження його звинувачень, не спростовують цієї ймовірності як такої (див. пункти 19, 26, 37 і 47).
121. Суд наголошує, що саме через непроведення органами державної влади ефективного розслідування за скаргами заявника, декілька надзвичайно важливих питань залишаються невирішеними (див. для порівняння рішення у справі «Долганін проти України» [Комітет] (Dolganin v. Ukraine) [Committee], заява № 18404/07,
пункт 69, від 16 лютого 2017 року). Проте на підставі наявної інформації неможливо поза розумним сумнівом дійти висновку, що, як стверджував заявник, під час перебування у відділі міліції 04 та
05 лютого 2003 року він був підданий жорстокому поводженню, у тому числі, проте не обмежуючись, застосуванням до нього електричного струму.
122. З цього випливає, що не було порушено матеріальний аспект статті 3 Конвенції.
II. Сверджуване порушення статті 6 конвенції
123. Заявник також скаржився на несправедливий судовий розгляд, який вимагається пунктом 1 та підпунктом «с» пункту 3 статті 6 Конвенції, відповідні частини якої передбачають:
«1. Кожен має право на справедливий … розгляд його справи … судом, … який … встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
...
3. Кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має щонайменше такі права:
...
(c) захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд, або – за браком достатніх коштів для оплати юридичної допомоги захисника – одержувати таку допомогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя; ...»
A. Прийнятність
124. Суд зазначає, що ця частина заяви не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.
B. Суть
1. Доводи сторін
125. Заявник скаржився, що його засудження ґрунтувалося, головним чином, на його явці з повинною, отриманій під тиском і за відсутності захисника. Він також стверджував, що було порушено його право на захист у зв’язку з: ненаданням йому до 12 лютого 2003 року доступу до захисника, якого найняла його дружина (У.); нав’язуванням йому слідчим захисника Д.; і проведенням відтворення обстановки та обставин події 11 лютого 2003 року за відсутності його захисника.
126. Уряд зазначив, що заявник надав зізнавальні показання добровільно та підтвердив це своїм підписом (див. пункт 54). Крім того, він зазначив, що психологи, які аналізували поведінку заявника на відеозаписі відтворення обстановки та обставин події 06 лютого 2003 року, встановили, що тиск на заявника не чинився
(див. пункт 44).
127. Уряд зазначив, що заявнику надавалася правова допомога з моменту його першого допиту як підозрюваного 05 лютого 2003 року, а після цього його завжди представляв один або декілька захисників, вибраних на власний розсуд. Щодо його доступу до захисника У., то Уряд стверджував, що не зміг прояснити це, оскільки відповідні документи були знищені після закінчення відповідного строку. Хоча Уряд і не надавав коментарів щодо відсутності захисника заявника під час проведення відтворення обстановки та обставин події 11 лютого 2003 року, він зазначив, що заявник не заперечував проти того, як проводилася ця слідча дія, та не висунув жодної скарги у зв’язку з цим.
128. Насамкінець, Уряд зазначив, що окрім явки з повинною, вина заявника підтверджувалася значною кількістю інших доказів.
2. Оцінка Суду
(a) Загальні принципи практики
3. Загальні принципи щодо доступу до захисника, права зберігати мовчання, права не свідчити проти себе, а також взаємозв’язку цих прав із загальною справедливістю провадження за кримінальним аспектом статті 6 Конвенції наведені в рішенні у справі «Бьоз проти Бельгії» [ВП] (Beuze v. Belgium) [GC] (заява № 71409/10, пункти 119 – 150, від 09 листопада 2018 року).
(b) Застосування загальних принципів до фактів цієї справи
(c) Наявність та обсяг обмежень
129. Суд зауважує, що, як підтвердили самі працівники міліції,
04 лютого 2003 року вони отримали інформацію про причетність заявника до інциденту з Ко. та затримали заявника для перевірки цієї інформації (див. пункт 8).
130. Відповідно до практики Суду за пунктом 1 та підпунктом «с» пункту 3 статті 6 Конвенції заявник мав право на правову допомогу з моменту першого допиту його як підозрюваного працівниками міліції. Проте встановленим є той факт, що під час написання явки з повинною правова допомога йому не надавалася (див пункти 54 та 56). Крім того, на той момент щодо нього не було порушено жодного кримінального провадження, а його було затримано лише у зв’язку з непов’язаним з цим (дрібним) адміністративним правопорушенням (див. пункти 8 і 56). Абстрагуючись від зовнішніх ознак і використаних формулювань, та зосереджуючись на реаліях ситуації, Суд вважає, що насправді до заявника було застосовано адміністративний арешт для сприяння проведенню його допиту як підозрюваного (див. для порівняння рішення у справі «Григор’єв проти України» (Grigoryev v. Ukraine), заява № 51671/07, пункт 86, від 15 травня 2012 року).
131. Суд зауважує, що лише після написання явки з повинною заявника представляв захисник (Д., юрист, якого заявнику запропонував слідчий – див. пункт 56).
132. Крім того, з певних невідомих причин цей захисник був відсутній під час проведення відтворення обстановки та обставин події 11 лютого 2003 року, коли було знайдено важливі речові докази
(див. пункт 59). Ніколи не стверджувалося, що заявник прямо або опосередковано відмовлявся від свого права на захист під час проведення цієї слідчої дії.
133. Ще одним відповідним і важливим фактором за цих обставин є затримка у доступі заявника до У., захисника, найнятого дружиною заявника 05 лютого 2003 року для представлення її чоловіка. Тоді як Уряд стверджував, що не міг прояснити це питання, посилаючись на відсутність відповідних документів (див. пункт 129), вбачається достатньо встановленим те, що У. вперше було допущено до провадження лише 12 лютого 2003 року (див. пункти 55 і 60).
134. З огляду на зазначене Суд доходить висновку, що право заявника на доступ до захисника було обмежено у зв’язку з: відсутністю захисника під час першого допиту 04 – 05 лютого
2003 року (не заперечується, що хоча 04 лютого 2003 року заявнику пред’явили обвинувачення, а згодом визнали винним у вчиненні адміністративного правопорушення, його допитали у зв’язку зі стрільбою у Ко.); відсутністю його захисника під час відтворення обстановки та обставин події 11 лютого 2003 року; затримкою на сім днів його доступу до захисника, найнятого його дружиною.
(i) Існування вагомих підстав для обмеження
135. Суд зазначає, що ні національні органи влади під час розгляду справи заявника, ні Уряд у своїх зауваженнях до Суду не посилалися на існування яких-небудь виключних обставин, які могли б виправдати обмеження права заявника на правову допомогу. Суд не зобов’язаний самостійно оцінювати, чи існували у цій справі будь-які такі обставини.
136. Отже, Суд доходить висновку, що ці обмеження не були виправдані жодними вагомими підставами.
(ii) Загальна справедливість провадження
137. Відсутність вагомих підстав сама собою не призводить до встановлення порушення статті 6 Конвенції. Наявні чи відсутні вагомі підстави необхідно розглядати у кожній справі з огляду на провадження загалом. Проте за відсутності вагомих підстав Суд повинен з особливою ретельністю оцінити справедливість такого провадження.
138. Відсутність таких підстав має дуже важливе значення для оцінки загальної справедливості кримінального провадження та може стати підставою для встановлення порушення. Тягар доведення покладається на Уряд, який зобов’язаний переконливо довести, чому за виняткових і конкретних обставин справи загальну справедливість кримінального провадження не було непоправно порушено обмеженням доступу до захисника (див. посилання у пункті 131).
139. Щодо урівноважуючих заходів Суд, тією мірою, якою вони стосуються цієї справи, розгляне різні фактори, які випливають з його практики, викладеної в рішеннях у справах «Ібрагім та інші проти Сполученого Королівства» [ВП] (Ibrahim and Others v. the United Kingdom) [GC], заяви № 50541/08 та 3 інші, пункт 274, від 13 вересня 2016 року), «Сімеонови проти Болгарії» [ВП] (Simeonovi v. Bulgaria) [GC], заява № 21980/04, пункт 120, від 12 травня 2017 року) та повтореної у згаданому рішенні у справі «Бьоз проти Бельгії» (Beuze v. Belgium), пункт 150).
140. Ніщо не свідчить, що заявник був особливо вразливим з огляду на вік чи розумові здібності. Проте слід зазначити, що під час його первинного допиту працівниками міліції, він не мав процесуального статусу у відповідному кримінальному провадженні. На думку Суду, ці обставини могли поставити його у дещо вразливе становище
(див. для порівняння рішення у справі «Малий проти України» [Комітет] (Malyy v. Ukraine) [Committee], заява № 14486/07, пункт 112,
від 11 квітня 2019 року).
141. Крім того, не оскаржувалося, що до надання зізнавальних показань 05 лютого 2005 року заявнику не було роз’яснено його право зберігати мовчання та не свідчити проти себе.
142. Суд посилається на свій висновок, що заявник не обґрунтував свою скаргу про написання явки з повинною внаслідок жорстокого поводження (див. пункт 124). Цей висновок щодо його скарги за статтею 3 Конвенції не перешкоджає Суду розглянути його твердження про надання зізнавальних показань під тиском з точки зору гарантій статті 6 Конвенції (див. рішення у справі «Юрій Волков проти України» (Yuriy Volkovv. Ukraine), заява № 45872/06, пункт 68, від 19 грудня 2013 року). Суд не може не зазначити, що хоча обставини, за яких заявник надав свої первинні зізнавальні показання, ставили під сумнів їхню достовірність, національні суди їх не розглядали (див. згадане рішення у справі «Юрій Волков проти України» (Yuriy Volkov v. Ukraine), пункт 69). Зокрема, не було змістовно розглянуто небезпідставну скаргу заявника, що справа про адміністративне правопорушення щодо нього була сфабрикована для забезпечення можливості його допиту без дотримання необхідних гарантій для реалізації його процесуальних прав як підозрюваного за окремим обвинуваченням (див пункти 73 та 83 – 85).
143. Суд також зазначає, що заявник відмовився від своїх первинних зізнавальних показань невдовзі після того, як його почали представляти захисники, вибрані на власний розсуд, а не захисник, запропонований йому слідчим (див пункт 64).
144. Суд зазначає, що первинні зізнавальні показання заявника, отримані за відсутності правової допомоги, становили важливий, якщо не ключовий, елемент доказів сторони обвинувачення проти нього. Дійсно, суд розглянув його показання в контексті інших наявних у нього доказів. Проте жоден з цих доказів – включаючи зізнавальні показання, надані співобвинуваченим заявника Пі. на стадії досудового слідства, показання потерпілого та речові докази – прямим не був. Крім того, низка недоліків під час оцінки цих інших доказів, на які вказав заявник у своїй касаційній скарзі, розглянуті не були
(див пункти 84 та 85).
145. Суд зазначає, що у суді першої інстанції заявник оскаржив докази, отримані з порушенням його права на захист, і заперечив проти їхнього використання. Однак його аргументи було відхилено. У своїй ухвалі Верховний Суд України, який розглядав справу у другій (та остаточній) інстанції, не вказав відповідні доводи заявника
(див. пункти 84 та 85). На думку Суду, це свідчить про відсутність відповідних процесуальних гарантій, передбачених національним законодавством та практикою, які можна було б вважати такими, що врівноважили обмеження права заявника на правову допомогу. Суд уже зазначав, якщо на стадії досудового слідства мали місце процесуальні недоліки, то головне завдання судів як першої, так і апеляційної інстанції полягає у забезпеченні загальної справедливості кримінального провадження (див. рішення у справі «Дойл проти Ірландії» (Doyle v. Ireland), заява № 51979/17, пункт 101, від 23 травня 2019 року). Як така, очевидна неспроможність Верховного Суду України розглянути доводи заявника є важливим фактором.
146. Насамкінець, повторно наголошуючи на особливо ретельній оцінці, яка має застосовуватися у разі відсутності вагомих підстав, які б виправдовували обмеження у доступі до захисника, Суд вважає, що у порушеному щодо заявника кримінальному провадженні, розглянутому загалом, не було виправлено процесуальних недоліків, які виникли на стадії досудового слідства.
147. Отже, у зв’язку з цим було порушено пункт 1 та підпункт «с» пункту 3 статті 6 Конвенції.
III. застосування статті 41 конвенції
4. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»
A. Шкода
148. Заявник вимагав 200 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.
149. Уряд заперечив проти цієї вимоги.
150. Суд вважає, що заявник зазнав моральної шкоди, яку не можна компенсувати самим лише встановленням порушення його конвенційних прав. Враховуючи обставини справи та ухвалюючи рішення на засадах справедливості, як це вимагається статтею 41 Конвенції, Суд присуджує заявнику 10 000 євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди.
B. Судові та інші витрати
151. Заявник не подав жодних вимог щодо компенсації судових та інших витрат. Отже, Суд нічого не присуджує за цим пунктом.
C. Пеня
152. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
за цих підстав суд одноголосно
1. Оголошує заяву прийнятною;
2. Постановляє, що було порушено процесуальний аспект статті 3 Конвенції;
3. Постановляє, що не було порушено матеріальний аспект статті 3 Конвенції;
4. Постановляє, що було порушено пункт 1 та підпункт «с» пункту 3 статті 6 Конвенції;
5. Постановляє, що:
(a) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявнику 10 000 євро (десять тисяч) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування моральної шкоди; ця сума має бути конвертована у валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;
6. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.
Мілан Блашко
(Milan Blaљko)
Заступник Секретаря
Сіофра О’Лірі
(Sнofra O’Leary)
Голова
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 23 січня 2020 року відповідно до пунктів 2 і 3 Правила 77 Регламенту Суду.
Просмотров
Коментарии
Просмотров
Коментарии
Получите быстрый ответ на юридический вопрос в нашем мессенджере , который поможет Вам сориентироваться в дальнейших действиях
Вы видите своего юриста и консультируетесь с ним через экран, чтобы получить услугу, Вам не нужно идти к юристу в офис
На выполнение юридической услуги и получите самое выгодное предложение
Поиск исполнителя для решения Вашей проблемы по фильтрам, показателям и рейтингу
Просмотров:
8558
Коментарии:
1
Просмотров:
9537
Коментарии:
1
Просмотров:
4306
Коментарии:
0
Просмотров:
13938
Коментарии:
1
Просмотров:
7410
Коментарии:
1
Просмотров:
1328
Коментарии:
0
Protocol.ua обладает авторскими правами на информацию, размещенную на веб - страницах данного ресурса, если не указано иное. Под информацией понимаются тексты, комментарии, статьи, фотоизображения, рисунки, ящик-шота, сканы, видео, аудио, другие материалы. При использовании материалов, размещенных на веб - страницах «Протокол» наличие гиперссылки открытого для индексации поисковыми системами на protocol.ua обязательна. Под использованием понимается копирования, адаптация, рерайтинг, модификация и тому подобное.
Полный текстCopyright © 2014-2024 «Протокол». Все права защищены.
page
youtube