Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 05.04.2021 року у справі №495/10305/17

Ухвала

26 квітня 2021 року

м. Київ

справа № 495/10305/17

провадження № 61-4241ск21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Усика Г. І. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Ступак О. В., вирішуючи питання про відкриття касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 10 вересня 2018 року у складі судді Боярського О. О. та постанову Одеського апеляційного суду від 04 лютого

2021 року у складі колегії суддів: Князюка О. В., Заїкіна А. П., Таварткіладзе О. М., у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання майна особистою приватною власністю, та за зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання спільною сумісною власністю подружжя, визнання права власності на 1/2 частку спільного сумісного майна подружжя,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст заявлених вимог

У грудні 2017 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про визнання майна особистою приватною власністю.

На обґрунтування позовних вимог зазначав, що з 26 жовтня 2007 року по

08 жовтня 2013 року він перебував із відповідачкою у зареєстрованому шлюбі.

09 грудня 2010 року він уклав договір довічного утримання із ОСОБА_3, за умовами якого він набув у власність однокімнатну квартиру АДРЕСА_1, зобов'язався довічно повністю її утримувати, забезпечуючи харчуванням, одежею, доглядом, необхідною допомогою та зберігати у її безоплатному довічному користуванні вказану квартиру. Зазначений договір укладений ним не в інтересах сім'ї, а тому є його особистою приватною власністю.

Посилаючись на наведене, позивач просив визнати однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 його особистою приватною власністю.

У березні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до

ОСОБА_2 про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, визнання права власності.

На обґрунтування зустрічних позовних вимог зазначала, що спірна квартира була придбана в період шлюбу, а отже на вказане нерухоме майно розповсюджується презумпція спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу.

Посилаючись на наведене, позивачка просила визнати квартиру АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю подружжя, та визнати за нею право власності на 1/2 частку цієї квартири.

Короткий зміст ухвалених судових рішень судів попередніх інстанцій

Рішенням Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області

від 10 вересня 2018 року, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду від 04 лютого 2021 року, позов ОСОБА_2 задоволено, в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 відмовлено.

Визнано за ОСОБА_2 право особистої приватної власності на квартиру

АДРЕСА_2.

Судові рішення судів попередніх інстанцій мотивовані тим, що сторонами договору довічного утримання були: відчужувач - ОСОБА_3 і набувач - ОСОБА_2 ОСОБА_1 не виступала набувачем за договором довічного утримання, не приймала на себе ніяких зобов'язань з виконання умов цього договору. Будь-яких належних і допустимих доказів на підтвердження того, що відповідачка приймала участь у здійсненні догляду за відчужувачем ОСОБА_3, як під час перебування у шлюбі із ОСОБА_2, так і після припинення шлюбних відносин (жовтень 2012 року) та розірвання шлюбу між сторонами (жовтень 2013) не надано. Суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, надавши належну правову оцінку, наявним у матеріалах справи доказам та доводам сторін, установивши, що право власності на спірну квартиру виникло лише у ОСОБА_2, як набувача за вказаним договором, оскільки договір довічного утримання укладався ним не в інтересах сім'ї, джерелом набуття предмету договору не були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя, ОСОБА_1, яка не була визначена у договорі довічного утримання як набувач, не виконувала обов'язки за таким договором солідарно з набувачем, дійшов висновку про задоволення позову

ОСОБА_2 про визнання спірної квартири його особистою власністю. Оскільки спірна квартира не є спільною власністю подружжя, набутою за час шлюбу, вона не підлягає поділу між ОСОБА_1 та

ОСОБА_2, а тому вимоги ОСОБА_1 про визнання за нею права власності на 1/2 частину спірної квартири не підлягають задоволенню.

Рух справи. Короткий зміст вимог касаційної скарги

У березні 2021 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 на рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області

від 10 вересня 2018 року та постанову Одеського апеляційного суду

від 04 лютого 2021 року.

Ухвалою Верховного Суду від 05 квітня 2021 року касаційну скаргу заявниці залишено без руху, надано строк до 23 квітня 2021 року для доплати судового збору, подання касаційної скарги у новій редакції із зазначенням підстав касаційного оскарження судових рішень відповідно до вимог частини 2 статті 389 та пункту 5 частини 2 статті 392 ЦПК України.

У квітні 2021 року до Верховного Суду від ОСОБА_1 надійшла касаційна скарга у новій редакції та оригінал квитанції про сплату судового збору. Зі змісту поданої касаційної скарги убачається, що ринкова вартість спірної квартири становить 399 781,00 грн.

Позиція Верховного Суду та нормативно-правове обґрунтування

Стаття 129 Конституції України серед основних засад судочинства визначає забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення (пункт 8).

Згідно з пунктом 2 частини 3 статті 389 ЦПК України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує двохсот п'ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім випадків, якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до пунктом 2 частини 3 статті 389 ЦПК України позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково.

Відповідно до пункту 2 частини 6 статті 19 ЦПК України для цілей пункту 2 частини 6 статті 19 ЦПК України малозначними справами є справи незначної складності, визнані судом малозначними, крім справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження, та справ, ціна позову в яких перевищує двісті п'ятдесят розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Згідно зі статтею 274 ЦПК України в порядку спрощеного позовного провадження не можуть бути розглянуті справи у спорах: 1) що виникають з сімейних відносин, крім спорів про стягнення аліментів, збільшення їх розміру, оплату додаткових витрат на дитину, стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів, індексацію аліментів, зміну способу їх стягнення, розірвання шлюбу та поділ майна подружжя; 2) щодо спадкування; 3) щодо приватизації державного житлового фонду; 4) щодо визнання необґрунтованими активів та їх витребування відповідно до глави 12 цього розділу; 5) в яких ціна позову перевищує двісті п'ятдесят розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 6) інші вимоги, об'єднані з вимогами у спорах, вказаних у пунктах 1-5 цієї частини.

Прожитковий мінімум для працездатних осіб вираховується станом на 01 січня календарного року, в якому подається скарга (частина 9 статті 19 ЦПК України).

Згідно з пунктом 2 частини 1 статті 176 ЦПК України ціна позову в справах про визнання права власності на майно визначається вартістю цього майна.

Предметом спору в даній справі є вимоги про поділ майна подружжя, а саме спірної квартири АДРЕСА_1, вартість якої, згідно з доданими до касаційної скарги документами, становить 399 781,00 грн, що не перевищує двохсот п'ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (2 270,00х250=567 500,00).

Зазначена справа не належить до категорії справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження.

Ураховуючи зазначене, справа є незначної складності та не належить до виключень із цієї категорії, передбачених пунктом 2 частини 6 статті 19 ЦПК України.

Малозначна справа є такою в силу своїх властивостей, тому незалежно від того визнавав її такою суд першої чи апеляційної інстанції, ураховуючи, що частина 6 статті 19 ЦПК України належить до Загальних положень частина 6 статті 19 ЦПК України, які поширюються й на касаційне провадження, Верховний Суд вважає за можливе визнати цю справу малозначною.

Касаційна скарга та додані до неї матеріали не містять посилання на випадки, передбачені пунктом 2 частини 3 статті 389 ЦПК України, за наявності яких судові рішення у малозначній справі підлягають касаційному оскарженню.

За змістом пункту 1 частини 2 статті 394 ЦПК України суд відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 27 жовтня 2020 року у справі № 127/18513/18 (провадження № 14-145цс20) вказала, що касаційний перегляд вважається екстраординарним з огляду на специфіку повноважень суду касаційної інстанції з точки зору обмеження виключно питаннями права та більшим ступенем формальності процедур. У ЦПК України визначено баланс між такими гарантіями права на справедливий судовий розгляд, як право на розгляд справи судом, встановленим законом (пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод), та принципом остаточності судових рішень res judicata, фактично закріплено перехід до моделі обмеженої касації, що реалізується за допомогою введення процесуальних фільтрів з метою підвищення ефективності касаційного провадження.

Переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд, який відповідно до частини 3 статті 125 Конституції України є найвищим судовим органом, виконує функцію "суду права", що розглядає спори, які мають найважливіше (принципове) значення.

Верховний Суд врахував, що застосування критерію малозначності справи у цій справі було передбачуваним, справа була розглянута судами двох інстанцій, які мали повну юрисдикцію, заявник не продемонстрував наявності виключних обставин, які за положеннями кодексу могли вимагати касаційного розгляду справи. Наведене повністю узгоджується з правовою позицією, сформованою Європейським судом з прав людини у справі "Azyukovska v. Ukraine" (рішення

від 09 жовтня 2018 року "Азюковська проти України").

Зазначене відповідає Рекомендаціям № R (95) 5 Комітету Міністрів Ради Європи від 07 лютого 1995 року, який рекомендував державам-членам вживати заходи щодо визначення кола питань, які виключаються з права на апеляцію та касацію, щодо попередження будь-яких зловживань системою оскарження. Відповідно до частини "с" статті 7 цієї Рекомендації скарги до суду третьої інстанції мають передусім подаватися відносно тих справ, які заслуговують на третій судовий розгляд, наприклад справ, які розвиватимуть право або сприятимуть однаковому тлумаченню закону. Вони також можуть бути обмежені скаргами у тих справах, де питання права мають значення для широкого загалу. Від особи, яка подає скаргу, слід вимагати обґрунтування причин, з яких її справа сприятиме досягненню таких цілей.

Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини, яка є джерелом права (стаття 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини"), умови прийнятності касаційної скарги, відповідно до норм законодавства, можуть бути суворішими, ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді касаційної інстанції можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах: "Levages Prestations Services v. France" (Леваж Престасьон Сервіс проти Франції) від 23 жовтня 1996 року; "Brualla Gomez de la Torre v. Spain" (Бруалья Ґомес де ла Торре проти Іспанії) від 19 грудня 1997 року).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Ураховуючи, що касаційну скаргу подано на судові рішення у малозначній справі, що не підлягають касаційному оскарженню, і судом не встановлено передбачених пунктом 2 частини 3 статті 389 ЦПК України випадків за наявності яких судові рішення у малозначній справі підлягають касаційному оскарженню, увідкритті касаційного провадження у справі необхідно відмовити.

Керуючись статтею 129 Конституції України, пунктом 2 частини 6 статті 19, пунктом 2 частини 3 статті 389, пунктом 1 частини 2 статті 394 ЦПК України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

У відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 10 вересня 2018 року та постанову Одеського апеляційного суду

від 04 лютого 2021 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання майна особистою приватною власністю, та за зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання спільною сумісною власністю подружжя, визнання права власності на 1/2 частку спільного сумісного майна подружжя, відмовити.

Копію ухвали та додані до скарги матеріали надіслати заявникові.

Ухвала суду касаційної інстанції оскарженню не підлягає.

Судді: Г. І. Усик

І. Ю. Гулейков

О. В. Ступак