Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 23.07.2020 року у справі №302/133/18

Ухвала

23 липня 2020 року

місто Київ

справа № 302/133/18

провадження № 61-10422ск20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Олійник А.

С.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі: Колочавська сільська рада, ОСОБА_2, Головне управління Держгеокадастру в Закарпатській області, Міжгірська районна державна адміністрація,

третя особа - Басейнове управління водних ресурсів р. Тиса Державного агентства водних ресурсів України,

розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Міжгірського районного суду Закарпатської області від 11 листопада 2019 року у складі судді Кривка В. П. та постанову Закарпатського апеляційного суду від 09 червня 2020 року у складі колегії суддів: Бисага Т. Ю., Собослоя Г. Г., Куштана Б. П.,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

У лютому 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду позовом, у якому просив визнати неправомірними і скасувати: рішення Колочавської сільської ради від 12 березня 2010 року № 107 "Про виділення земельних ділянок, передачу їх у власність, надання у користування, оренду", яким надано дозвіл ОСОБА_2 на розробку технічної документації для передачі у приватну власність земельної ділянки, яка знаходиться у межах населеного пункту с. Колочава урочище "За дорогою" для ведення особистого селянського господарства, площею 0,04 га; рішення Колочавської сільської ради від 09 вересня 2010 року № 69 "Про передачу земельних ділянок", яким передано безоплатно у власність ОСОБА_2 спірну земельну ділянку; рішення Колочавської сільської ради від 27 червня 2013 року № 68

"Про внесення змін до рішень сесії сільської ради", яким внесені зміни у рішення цієї ж ради від 09 вересня 2010 року № 69 і надано дозвіл ОСОБА_2 на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, орієнтовною площею 0,04 га, для ведення особистого селянського господарства на АДРЕСА_1; рішення Колочавської сільської ради від 03 лютого 2014 року № 14 "Про затвердження проекту землеустрою та надання у власність ОСОБА_2 для ведення особистого селянського господарства", яким затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки, кадастровий номер 2122482100:01:008:0008 у власність ОСОБА_2 для ведення особистого селянського господарства у с. Колочава Міжгірського району Закарпатської області в урочищі "За дорогою"; свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 11 квітня 2014 року індексний номер 20354448

(серія НОМЕР_1) на земельну ділянку, загальною площею 0,04 га, кадастровий номер 2122482100:01:008:0008, для ведення особистого селянського господарства, що знаходиться у с. Колочава Міжгірський район Закарпатська область; рішення державного земельного кадастрового реєстратора Міжгірського районного відділу ГУ Держгеокадастру у Закарпатській області Козіцького С. С. від 13 січня 2014 року про державну реєстрацію земельної ділянки кадастровий номер 2122482100:01:008:0008.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Міжгірського районного суду Закарпатської області від 11 листопада 2019 року, залишеним без змін постановою Закарпатського апеляційного суду від 09 червня 2020 року, у задоволенні позову відмовлено.

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, відмовляючи у позові, керувався тим, що відповідно до представлених сторонами доказів позивач не має документів про право користування, оренди, чи власності на земельну ділянку, на яку він претендує. Також встановлено, що батько позивача на земельній ділянці, яка передана у власність відповідачу ОСОБА_2, самовільно, тобто без дозвільних документів, передбачених законом, збудував гараж.

Покликання позивача на застосування положень Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів" суд визнав помилковими, оскільки позивач вимагає позбавити права власності ОСОБА_2, який набув це право власності на земельну ділянку в установленому порядку, що підтверджено рішеннями судів.

Позивач не надав відповідні докази, що стверджує надання йому земельної ділянки під будівництво гаража, дозволів на будівництво цього гаража.

ІІ. ВИМОГИ та АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

У липні 2020 року ОСОБА_1 із застосуванням засобів поштового зв'язку звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просив скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга обґрунтовувалася тим, що суди першої та апеляційної інстанцій розглянули справу без урахування правових висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 07 квітня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц (провадження № 14-740цс19). Крім того, суди першої та апеляційної інстанцій послалися на встановлені іншими судовими рішеннями обставинами у спорах, у розгляді яких заявник не брав участі, відтак не врахували правовий Висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 12 травня 2020 року у справі № 921/730/13-г/3 (провадження 12-6гс20). Рішення, на які послалися суди першої та апеляційної інстанцій, не мають преюдиціального значення для вирішення цієї справи, оскільки ОСОБА_1 не брав участі у цих справах.

ІІІ. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд, дослідивши подану касаційну скаргу та додані до неї документи, зробив висновок, що у відкритті касаційного провадження необхідно відмовити з таких підстав.

Пунктом 3 частини 1 статті 389 ЦПК України визначено, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку ухвалу суду апеляційної інстанції про відмову у відкритті апеляційного провадження.

Згідно із положенням частини 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2,3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

За правилом пункту 5 частини 2 статті 394 ЦПК України у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 5 частини 2 статті 394 ЦПК України суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).

Зі змісту оскаржуваного судового рішення Верховний Суд встановив, що касаційна скарга є очевидно необґрунтованою, а наведені у ній доводи не дають підстав для висновків щодо його незаконності та неправильності.

Такий висновок суд зробив з огляду на таке.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 проживає у АДРЕСА_2 з опікуном (батьком) ОСОБА_3. Відповідач ОСОБА_2 проживає у АДРЕСА_1.

Колочавська сільська рада за заявами ОСОБА_2 ухвалила такі рішення:

- від 12 березня 2010 року № 107, яким надано дозвіл ОСОБА_2 на розробку технічної документації для передачі у власність земельної ділянки, площею 0,04 га, у с. Колочава в урочищі "За дорогою" для ведення особистого селянського господарства;

- від 09 вересня 2010 року № 69, яким передано безоплатно у власність ОСОБА_2 земельну ділянку, площею 0,04 га, у с. Колочава в урочищі "За дорогою" для ведення особистого селянського господарства;

- від 27 червня 2013 року № 68, яким внесено зміни у рішення цієї ж ради № 69 від 09 вересня 2010 року і надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, площею 0,04 га, у с. Колочава на вул.

Дружби, № 49 в урочищі "За дорогою" для ведення особистого селянського господарства;

- від 13 лютого 2014 року № 14, яким затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки (кадастровий номер 2122482100:01:008:0008) у власність ОСОБА_2, площею 0,04 га, у с. Колочава в урочищі "За дорогою" для ведення особистого селянського господарства.

Реєстраційною службою Міжгірського районного управління юстиції 11 квітня 2014 року видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно, індексний номер 2035448, на земельну ділянку, площею 0,04 га у с. Колочава Міжгірського району, кадастровий номер undefined з цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства із зазначенням власника ОСОБА_2.

Згідно з рішенням Міжгірського районного суду Закарпатської області від 05 лютого 2015 року у справі № 302/1515/14-ц відмовлено ОСОБА_3 (батьку позивача ОСОБА_1) у задоволенні позову до ОСОБА_2, Колочавської сільської ради, державного реєстратора Галай В. В., про скасування рішень Колочавської сільської рад, що є предметом розгляду у цій справі, скасування свідоцтва про право власності на нерухоме майно, індексний номер 2035448, на земельну ділянку, площею 0,04 га, у с. Колочава, Міжгірського району, виданого ОСОБА_2, і про зобов'язання виділити земельну ділянку, площею 0,0150 га, в урочищі "На вулиці Дружби" у с. Колочава для будівництва гаража для автомобіля сина - особи з інвалідністю.

Зазначене рішення переглядалося у апеляційному порядку за скаргою ОСОБА_3 і ухвалою Апеляційного суду Закарпатської області від 13 березня 2015 року залишено без змін.

Згідно з рішенням Міжгірського районного суду Закарпатської області від 05 лютого 2018 року (справа № 302/692/16-ц) задоволено позов ОСОБА_2 і зобов'язано ОСОБА_3 усунути перешкоди у праві власності ОСОБА_2 на земельну ділянку, площею 0,04 га на АДРЕСА_1, кадастровий номер 21224892100:01:008:0008 шляхом знесення гаража на цій земельній ділянці.

Рішення суду в цій частині залишено без змін постановою Апеляційного суду Закарпатської області від 27 серпня 2018 року і постановою Верховного Суду від 23 липня 2019 року. Цією ж постановою залишено без змін ухвалу Апеляційного суду Закарпатської області від 27 серпня 2018 року про закриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1, оскільки не доведено, що судовим рішенням у цій справі вирішено питання про права ОСОБА_1.

Відповідно до технічної документації зі встановлення прибережних смуг малих річок, струмків і водойм Міжгірського району Закарпатської області, яка розроблена Закарпатським філіалом проектного інституту землеустрою у 1981 році і затверджена рішенням виконкому Міжгірської районної ради від 10 червня 1981 року № 157, встановлено зокрема, що мінімальна ширина прибережної смуги для малих річок, струмків по обидві сторони має становити 6 метрів. На час розгляду справи зазначена технічна документація не скасована і є чинною.

Судом встановлено, що актом перевірки дотримання вимог земельного законодавства за об'єктом - земельної ділянки від 07 грудня 2018 року № 890/ДК/815/АП/09/01/-18, встановлено, що відстань від урізу води до ділянки становить приблизно 12 метрів.

На момент перевірки і складання зазначеного акта державному інспектору не було надано Технічну документації з встановлення прибережних смуг малих річок, струмків і водойм Міжгірського району Закарпатської області, яка розроблена Закарпатським філіалом проектного інституту землеустрою у 1981 році і затверджена рішенням виконкому Міжгірської районної ради від 10 червня 1981 року № 157.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

У статті 41 Конституції України закріплено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.

Відповідно до частини 1 статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Частиною 1 статті 316 ЦК України передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном (стаття 317 ЦК України).

Статтею 319 ЦК України визначено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів, і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК України).

Статтею 368 ЦК України встановлено, що держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності. Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.

Згідно з положеннями статей 13, 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Статтями 2, 19 Закону України "Про охорону земель" визначено, що об'єктом особливої охорони держави є всі землі в межах території України.

Відповідно до статті 19 Конституції України посадові особи органів державної влади зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Так, згідно з положеннями статті 84 ЗК України у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності.

Відповідно до частини 2 статті 116 ЗК України набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Повноваження органів місцевого самоврядування щодо передачі земельних ділянок у власність або користування та порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування встановлені статтями 118, 122 ЗК України.

Відповідно до частини 6 статті 118 ЗК України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених частини 6 статті 118 ЗК України. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри.

Згідно з положеннями частини 6 статті 118 ЗК України, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні.

За змістом статті 40 ЗК України громадянам України за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть передаватися безоплатно у власність або надаватися в оренду земельні ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і гаражного будівництва в межах норм, визначених статті 40 ЗК України. Понад норму безоплатної передачі громадяни можуть набувати у власність земельні ділянки для зазначених потреб за цивільно-правовими угодами.

Для захисту права суду необхідно встановити факт його порушення. Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.

З огляду на зазначені приписи та правила статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов'язковий елемент конкретного суб'єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб.

У Рішенні Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 надано офіційне тлумачення поняття "охоронюваний законом інтерес" як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Тобто інтерес особи має бути законним, не суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам і відповідати критеріям охоронюваного законом інтересу, офіційне тлумачення якого надано у резолютивній частині згаданого Рішення Конституційного Суду України.

Правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Вирішуючи переданий на розгляд спір по суті, суд повинен встановити наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист якого подано позов, тобто встановити чи є особа, за позовом якої (або в інтересах якої) порушено провадження у справі належним позивачем. При цьому обов'язком позивача є доведення/підтвердження в установленому законом порядку наявності факту порушення та/або оспорювання його прав та інтересів.

Відсутність порушеного права й інтересу встановлюється при розгляді справи по суті та є самостійною підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.

Таким чином, позивач зобов'язаний був довести, що оспорюваними рішеннями порушуються його певні права та інтереси, що є умовою надання судового захисту порушеному, невизнаному або оспорюваному праву особи.

Водночас, як встановлено судами першої та апеляційної інстанцій що відповідно до представлених сторонами доказів позивач не надав жодного документу про право користування, оренди, чи власності на земельну ділянку, на яку він претендує, тобто не довів, яке саме право позивач вимагає захистити.

Посилання на ту обставину, що його батьком - ОСОБА_3 - на спірній земельній ділянці зведений гараж, не доводить права позивача вимагати судового захисту у судовий спосіб, оскільки, як встановлено судами, спірний гараж зведений самовільно, без відповідних дозвільних документів.

При цьому посилання заявника на те, що суди безпідставно не врахували правовий Висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 12 травня 2020 року у справі № 921/730/13-г/3 (провадження 12-6гс20), Верховний Суд визнає необґрунтованими. Відповідно до наведеного правового висновку особа, що не брала участі у справі, у якій встановлені певні обставини щодо неї, які вона не визнає, вправі спростувати ці обставини у загальному порядку. Тобто таке рішення не буде мати преюдиційного значення для особи, яка не брала участі у справі.

Водночас, у справі, що переглядається, суди зробили висновок про преюдиційність рішення суду у справі № 302/692/16-ц у частині висновків щодо того, що на спірній земельній ділянці самовільно зведений гараж ОСОБА_3, отже це не є певною встановленою обставиною щодо ОСОБА_1, а тому такі доводи заявника є необґрунтованими.

Відмовляючи у задоволенні позову, суди першої та апеляційної інстанцій, встановивши, що позивач не довів порушення його прав через ухвалення оскаржуваних рішень, дійшли обґрунтованих висновків про те, що позовні вимоги задоволенню не підлягають.

Доводи касаційної скарги про те, що суди першої та апеляційної інстанцій розглянули справу без урахування правових висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 07 квітня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц (провадження № 14-740цс19), Верховний Суд визнає необґрунтованими, оскільки за умови встановлення відсутності порушеного права позивача застосування наведеного висновку не мало правового значення.

Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками судів першої та апеляційної інстанцій стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували.

Частиною 4 статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України

"Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" на суд покладено обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у держава-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи ("Проніна проти України", № 63566/00 § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року).

Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

З урахуванням наведеного, Верховний Суд визнає підставним висновок, що правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права не викликає розумних сумнівів, а касаційна скарга є необґрунтованою.

За правилом пункту 5 частини 2 статті 394 ЦПК України у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 5 частини 2 статті 394 ЦПК України суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).

Керуючись пунктом 3 частини 1 , частиною 2 статті 389, пунктом 5 частини 2 статті 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

У відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Міжгірського районного суду Закарпатської області від 11 листопада 2019 року та постанову Закарпатського апеляційного суду від 09 червня 2020 року, у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Колочавської сільської ради, ОСОБА_2, Головного управління Держгеокадастру в Закарпатській області, Міжгірської районної державної адміністрації, третя особа - Басейнове управління водних ресурсів р.

Тиса Державного агентства водних ресурсів України, про визнання неправомірними та скасування рішень, відмовити.

Копію ухвали та додані до скарги матеріали направити особі, яка подала касаційну скаргу.

Ухвала набирає законної сили з моменту її прийняття судом та оскарженню не підлягає.

Судді: С. О. Погрібний

І. Ю. Гулейков

А. С. Олійник