Ухвала09 грудня 2020 рокум. Київсправа № 346/1305/19провадження № 61-145св20Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:головуючого - Крата В. І. (суддя-доповідач),суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М.,учасники справи:позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: ОСОБА_2, публічне акціонерне товариство "Укрсоцбанк",третя особа - приватний виконавець виконавчого округу Івано-Франківської області Безрукий Олег Васильович,розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 28 серпня 2019 року в складі судді: Веселова В.М., та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 03 грудня 2019 року в складі колегії суддів: Фединяка В. Д., Мелінишин Г. П., Девляшевського В. А.,ІСТОРІЯ СПРАВИ
Короткий зміст позовних вимогУ березні 2019 року ОСОБА_1 звернулася із позовом до ОСОБА_2, ПАТ "Укрсоцбанк", третя особа - приватний виконавець виконавчого округу Івано-Франківської області Безрукий Олег Васильович, про звільнення майна з-під арешту.Позовні вимоги мотивовані тим, що 29 серпня 2007 року між АКБ "ТАС-Комерцбанк" та ОСОБА_2 укладено кредитний договір № 0805/0807/71-040 про надання відповідачу кредиту у вигляді невідновлювальної кредитної лінії лімітом 21 000 доларів США.Для забезпечення виконання зобов'язання за кредитним договором між АКІБ "ТАС-Комерцбанк" та ОСОБА_2 було укладено іпотечний договір за реєстровим номером 1-154, згідно якого предметом іпотеки є нерухоме майно - квартира АДРЕСА_1.ПАТ "Сведбанк" став правонаступником АКБ "ТАС-Комерцбанк" згідно договору про відступлення права вимоги за кредитним договором та договором іпотеки. 25 лютого 2012 року між ПАТ "Сведбанк" та ПАТ "Дельта Банк" було укладено договір купівлі-продажу прав вимоги за вказаним кредитним договором та договором іпотеки.
18 січня 2019 року до ОСОБА_1 перейшли всі права вимоги ПАТ "Дельта Банк" до ОСОБА_2 за кредитним договором № 0805/0807/71-040 та іпотечним договором від 29 серпня 2007 року згідно договору купівлі-продажу майнових прав № 1111/К від 18 січня 2019 року та договору відступлення прав за договором іпотеки від 18 січня 2019 року укладеними між ПАТ "Дельта Банк" та позивачем.На підставі вказаних договорів 18 січня 2019 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Макаровою О. П. було прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень індексний номер 45117258 від 18 січня 2019 року, зареєстрований в реєстрі про державну реєстрацію іпотек під номером запису в спеціальному розділі 29914524, відомості про суб'єктів: боржник - ОСОБА_2, іпотекодержатель - ОСОБА_1, об'єкт нерухомого майна - квартира АДРЕСА_1.Таким чином ОСОБА_1 стала новим іпотекодержателем за договором іпотеки, про що ОСОБА_2 був письмово повідомлений 18 січня 2019 року.Проте відповідач як боржник порушив своє основне зобов'язання за кредитним договором № 0805/0807/71-040 від 29 серпня 2007 року та іпотечним договором № 1-154 від 29 серпня 2007 року, не здійснив своєчасне погашення кредиту на її користь, як нового кредитора, внаслідок чого станом на 18 січня 2019 року загальна сума заборгованості ОСОБА_2 перед позивачем без урахування штрафних санкцій склала 752 471,70 грн.Однак 04 квітня 2018 року приватним виконавцем виконавчого округу Івано-Франківської області Безруким О. В. було відкрито виконавче провадження № 56109385 на підставі виконавчого листа від 27 лютого 2017 року № 346/1545/16-2, виданого Коломийським міськрайонним судом Івано-Франківської області про стягнення з ОСОБА_2 на користь ПАТ "Укрсоцбанк" заборгованості по договору про надання невідновлювальної кредитної лінії № 18-34.8/356 від 04 квітня 2008 року за період з 04 березня 2008 року по 24 лютого 2016 року в сумі 3 409 736,71 грн.
У межах виконавчого провадження приватним виконавцем був накладений арешт на все нерухоме майно ОСОБА_2, в тому числі і на квартиру АДРЕСА_1. Накладений арешт на майно суперечить положенням Закону України "
Про виконавче провадження" та Закону України "
Про іпотеку", а також перешкоджає реалізації її, як іпотекодержателя, законного права.ОСОБА_1 просила:звільнити з-під арешту квартиру АДРЕСА_1, що накладений на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень індексний номер: 40533618 від 06 квітня 2018 року, зареєстрований в реєстрі речових прав на нерухоме майно під номером запису в спеціальному розділі: 25631368, який виник на підставі постанови про арешт майна боржника, серія та номер: 56109385, приватного виконавця виконавчого округу Івано-Франківської області Безрукого О. В. від 04 квітня 2018 року.Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанціїРішенням Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 28 серпня 2019 року, залишеним без змін постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 03 грудня 2019 року, в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення судів першої та апеляційної інстанції мотивовані тим, що:рішенням Коломийського міськрайонного суду від 24 листопада 2016 року стягнуто з ОСОБА_2 на користь ПАТ "Укрсоцбанк" заборгованість по договору про надання не відновлювальної кредитної лінії №18-34.8/356 в сумі 3 409 736,71 грн;відповідно до частини сьомої статті 3 Закону України "
Про іпотеку" пріоритет права іпотекодержателя на задоволення забезпечених іпотекою вимог за рахунок предмета іпотеки відносно зареєстрованих у встановленому законом порядку прав чи вимог інших осіб на передане в іпотеку нерухоме майно виникає з моменту державної реєстрації іпотеки. Зареєстровані права та вимоги на нерухоме майно підлягають задоволенню згідно з їх пріоритетом - у черговості їх державної реєстрації;згідно висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11, у зв'язку із заміною кредитора в зобов'язанні саме зобов'язання зберігається цілком і повністю, змінюється лише його суб'єктний склад у частині кредитора. Статтею
1054 ЦК України визначено перелік осіб, які можуть бути кредитодавцями в кредитних правовідносинах. Такими є банк або інша фінансова установа. Цей перелік є вичерпним. У пункті 1 частини 1 статті 1 Закону України від 12 липня 2001 року №2664-III "
Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" вказано, що фінансова установа - це юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг, а також інші послуги (операції), пов'язані з наданням фінансових послуг, у випадках, прямо визначених законом, та внесена до відповідного реєстру в установленому законом порядку. До фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг, а у випадках, прямо визначених законом, - інші послуги (операції), пов'язані з наданням фінансових послуг. Згідно наведених норм права фізична особа у будь-якому статусі не наділена правом надавати фінансові послуги, оскільки такі надаються лише або спеціалізованими установами, якими є банки, або іншими установами, які мають право на здійснення фінансових операцій, та внесені до реєстру фінансових установ. Тому відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням частини 3 статті 512 та статті
1054 ЦК України, оскільки для зобов'язань, які виникли на підставі кредитного договору, характерним є спеціальний суб'єкт, а саме кредитор - банк або інша фінансова установа. Таким чином, відступити право вимоги за кредитом можна лише банку, відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить закону;оскільки право вимоги за кредитом в цій справі було відступлене фізичній особі, а не банку (згідно договору купівлі-продажу майнових прав № 1111/К від 18 січня 2019 року та договору відступлення права вимоги за іпотечним договором від 18 січня 2019 року, ПАТ "Дельтабанк" передало ОСОБА_1 всі права вимоги до ОСОБА_2 за кредитним договором № 0805/0807/71-040 та договором іпотеки від 29 серпня 2007 року), і відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням частини 3 статті 512 та статті
1054 ЦК України, оскільки для зобов'язань, які виникли на підставі кредитного договору, характерним є спеціальний суб'єкт, а саме кредитор - банк або інша фінансова установа, то у задоволенні позовних вимог необхідно відмовити;
апеляційний суд зазначив, що оскільки позивач не може бути кредитодавцем в кредитних правовідносинах, то під час примусового виконання виконавчого листа № 346/1545/16-ц виданого 27 лютого 2017 року Коломийським міськрайонним судом Івано-Франківської області про стягнення з ОСОБА_2 на користь ПАТ "Укрсоцбанк" заборгованості по договору про надання невідновлювальної кредитної лінії № 18-34.8/356 від 04 березня 2008 року за період з 04 березня 2008 року по 24 лютого 2016 року в сумі 3 409 736,71 грн, постановою приватного виконавця від 04 квітня 2018 року правомірно накладено арешт на все майно боржника ОСОБА_2 у межах суми звернення стягнення з урахуванням основної винагороди приватного виконавця 3 340 910,60 грн.Аргументи учасників справиУ грудні 2019 року ОСОБА_1 подала касаційну скаргу, в якій просить скасувати оскаржені рішення та ухвалити нове про задоволення позовних вимог. При цьому посилається на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.Касаційна скарга мотивована тим, що:чинним цивільним законодавством, а також законодавством, що регулює банківську діяльність, не передбачено імперативної заборони щодо можливості уступки права вимоги за кредитними договорами не фінансовим установам;
законодавець надав право Фонду гарантування вкладів фізичних осіб самостійно визначити способи, порядок, склад та умови відчуження майна банку, до яких в тому числі відносяться права вимоги до боржників;з 21 січня 2017 року редакція пункту 5.11 Положення про виведення неплатоспроможного банку з ринку, затвердженого рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 24 березня 2016 року № 388, встановлює, що право вимоги за кредитними договорами та договорами забезпечення виконання зобов'язання шляхом проведення відкритого конкурсу, мають право отримати не тільки банки та небанківські фінансові установи, так і інші фізичні та юридичні особи, які не віднесені до банків та небанківських фінансових установ;Відповідно до статті
629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами. Тлумачення статті
629 ЦК України свідчить, що в ній закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов'язковість договору.Тобто з укладенням договору та виникненням зобов'язання його сторони набувають обов'язки (а не лише суб'єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов'язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3)' відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов'язання на підставах, що містяться в Главі
50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду). Аналогічний висновок зроблений у постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної Палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17;стаття
204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили.
У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов'язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню;у постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 січня 2019 року у справі № 759/2328/16-ц зроблено висновок, що нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина 2 статті
215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою "текстуальної" недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої пункті 1 частини 1 статті 1 Закону України від 12 липня 2001 року №2664-III "
Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг". З позицій юридичної техніки така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах "нікчемний ", "є недійсним";у статті 24 Закону України "
Про іпотеку" встановлено, що правочин про відступлення прав за іпотечним договором підлягає нотаріальному посвідченню.Відомості про таке відступлення підлягають державній реєстрації у встановленому законодавством порядку. Відомості Державного реєстру прав вважаються достовірними і можуть бути використані у спорі з третьою особою, доки їх не скасовано у порядку, передбаченому пункті 1 частини 1 статті 1 Закону України від 12 липня 2001 року №2664-III "
Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг";18 грудня 2018 року ОСОБА_1 стала переможцем електронного аукціону права вимоги за кредитним договором № 0805/0807/71-040 від 29 серпня 2007 року, який забезпечений квартирою АДРЕСА_1, що підтверджується протоколом електронного аукціону;
на підставі зазначеного протоколу 18 січня 2019 року всі права вимоги ПАТ "Дельта Банк" до ОСОБА_2 за кредитним договором № 0805/0807/71-040 від 29 серпня 2007 року були відступлені ОСОБА_1. Також кредитором були відступлені та перейшли до позивача права за договором іпотеки від 29 серпня 2007 року, укладеним між АКБ "ТАС-Комерцбанк" та ОСОБА_2 та посвідченим приватним нотаріусом Коломийського міського нотаріального округу Базюк Т. В. 29 серпня 2007 року за реєстровим номером 1-154;договір купівлі-продажу майнових прав № 1111/к від 18 січня 2019 року, укладений між ПАТ "Дельта Банк" та ОСОБА_1 у судовому порядку не визнавався недійсним, тому є правомірним;договір про відступлення прав за договором іпотеки укладений між ПАТ "Дельта Банк" та ОСОБА_1, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Макаровою О. П. 18 січня 2019 року за № 44 у судовому порядку не визнавався недійсним, тому є правомірним;відомості про відступлення прав за іпотечним договором зареєстровані в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та в судовому порядку не скасовувалися, що підтверджується витягом з державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іпотеки № 153166832 від 18 січня 2019 року;у матеріалах справи відсутні заяви з вимогами учасників справи про встановлення нікчемності договору купівлі-продажу майнових прав № 1111/к від 18 січня 2019 року та договору про відступлення прав за договором іпотеки від 18 січня 2019 року за № 44;
у чинному законодавстві України відсутня норма права, яка прямо вказує на недійсність/нікчемність договорів про відступлення права вимоги за кредитним договором та договором іпотеки укладеними з фізичними особами;у постанові Верховного Суду у складі колегії судді Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 травня 2018 року у справі № 358/1118/16-ц зазначено, що відповідно до норм Закону України "
Про іпотеку" накладання арешту на квартиру (предмет іпотеки) порушує права іпотекодержателя, тому така квартира підлягає звільненню з-під арешту.Рух справиУхвалою Верховного Суду від 10 січня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі.У пункті 2 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до
Господарського процесуального кодексу України
Цивільного процесуального кодексу України
Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" від 15 січня 2020 року № 460-IX, який набрав чинності 08 лютого 2020 року, встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності Закону України "Про внесення змін до
Господарського процесуального кодексу України
Цивільного процесуального кодексу України
Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" від 15 січня 2020 року № 460-IX, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності Закону України "Про внесення змін до
Господарського процесуального кодексу України
Цивільного процесуального кодексу України
Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" від 15 січня 2020 року № 460-IX.
Ухвалою Верховного Суду від 01 грудня 2020 року: відзив приватного виконавця виконавчого округу Івано-Франківської області Безрукого О. В. на касаційну скаргу ОСОБА_1 залишено без розгляду; справу призначено до судового розгляду.Позиція Верховного СудуВерховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду заслухав суддю-доповідача, перевірив наведені у касаційній скарзі доводи, за результатами чого робить висновок про наявність правових підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, з таких мотивів.Суди встановили, що 29 серпня 2007 року між АКБ "ТАС-Комерцбанк" та ОСОБА_2 було укладено кредитний договір № 0805/0807/71-040 за умовами якого ОСОБА_2 було надано кредит у вигляді не відновлювальної кредитної лінії лімітом 21 000доларів США.29 серпня 2007 року між АКБ "ТАС-Комерцбанк" та ОСОБА_2 укладено іпотечний договір за реєстровим № 1-154 відповідно до якого, на забезпечення виконання основного зобов'язання, іпотекодавець передав в іпотеку належне йому на праві власності майно, а саме - квартиру АДРЕСА_1.
Відповідно до договору купівлі-продажу майнових прав № 1111/К від 18 січня 2019 року ПАТ "Дельта Банк" передало ОСОБА_1 всі права вимоги до ОСОБА_2 за кредитним договором № 0805/0807/71-040 та договором іпотеки від 29 серпня 2007 року.На підставі вказаних договорів 18 січня 2019 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Макаровою О. П. було прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень індексний номер 45117258 від 18 січня 2019 року, зареєстрований в реєстрі про державну реєстрацію іпотек під номером запису в спеціальному розділі 29914524, відомості про суб'єктів: боржник - ОСОБА_2, іпотекодержатель - ОСОБА_1, об'єкт нерухомого майна - квартира АДРЕСА_1.22 січня 2019 року ОСОБА_2 як боржнику пред'явлена письмова вимога та повідомлено про порушення основного зобов'язання за кредитним договором № 0805/0807/71-040 та договором іпотеки від 29 серпня 2007 року, а саме - про необхідність сплатити заборгованість, яка станом на 18 січня 2019 року становить 752 471,70 грн на користь позивача у не менш ніж тридцяти денний строк з дня отримання цієї вимоги та попереджено, що у разі невиконання відповідачем цієї вимоги позивачкою, як новим кредитором, буде прийнято рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки.Рішенням Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 24 листопада 2016 року стягнуто з ОСОБА_2 на користь ПАТ "Укрсоцбанк" заборгованість по договору про надання не відновлювальної кредитної лінії № 18-34.8/356 від 04 березня 2008 року за період з 04 березня 2008 року по 24 лютого 2016 року в сумі 3 409 736,71 грн.Під час примусового виконання виконавчого листа № 346/1545/16-ц, виданого 27 лютого 2017 року Коломийським міськрайонним судом Івано-Франківської області, про стягнення з ОСОБА_2 на користь ПАТ "Укрсоцбанк" заборгованості по договору про надання невідновлювальної кредитної лінії № 18-34.8/356 від 04 березня 2008 року за період з 04 березня 2008 року по 24 лютого 2016 року в сумі 3 409 736,71
грн, постановою приватного виконавця від 04 квітня 2018 року накладено арешт на все майно боржника ОСОБА_2 у межах суми звернення стягнення з урахуванням основної винагороди приватного виконавця 3 340 910,60 грн.Згідно частини 2 статті
215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених частини 2 статті
215 ЦК України, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.Відповідно до частини 3 статті
215 ЦК України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).По-перше, тлумачення частини 1 статті
512 ЦК України дозволяє стверджувати, що відступлення права вимоги є одним із випадків заміни кредитора в зобов'язанні, яке відбувається на підставі правочину. Відступлення права вимоги не є окремим видом договору, це правочин, який опосередковує перехід права.Відступлення права вимоги може відбуватися, зокрема, внаслідок укладення договору: (а) купівлі-продажу чи міни (частина 3 статті
656 ЦК України); (б) дарування (частина 2 статті
718 ЦК України); (в) факторингу (глава
73 ЦК України).
Цивільне законодавство передбачає заміну кредитора в будь-якому зобов'язанні, за винятком зобов'язань, нерозривно пов'язаних з особою кредитора (стаття
515 ЦК України). При цьому заборона на відступлення права вимоги має встановлюватися законом або договором.По-друге, нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина 2 статті
215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою "текстуальної" недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої Закону України "Про внесення змін до
Господарського процесуального кодексу України
Цивільного процесуального кодексу України
Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" від 15 січня 2020 року № 460-IX. З позицій юридичної техніки така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах "нікчемний ", "є недійсним".По-третє, чинне цивільне законодавство не передбачає конструкції "віртуальної" нікчемності (коли на рівні закону відсутня вказівка про нікчемність правочину, але за допомогою тлумачення робиться висновок про те, що правочин не породжує правових наслідків і це дозволяє не застосовувати умови відповідного правочину, для регулювання відносин сторін або для породження правових наслідків).Варто зауважити, що в практиці Верховного Суду України та Верховного Суду висловлювалися різні та взаємовиключні підходи щодо застосування конструкції недійсності правочину при відступленні права вимоги за кредитним договором.І підхід. За допомогою конструкції "віртуальної" нікчемності та без визнання правочину про відступлення права вимоги недійсним не застосовувалися умови відповідного правочину, для регулювання відносин сторін.
А) у постанові Верховного Суду України від 02 вересня 2015 року у справі № 6-667цс15 та від 15 квітня 2015 року у справі № 6-59цс15 вказано, що:"кредитна спілка як кредитодавець з огляду на особливості правового статусу, визначеного законом, не має права відступати право вимоги за кредитним договором, оскільки такі повноваження законом не передбачені". Водночас у постанові Верховного Суду України від 02 вересня 2015 року у справі № 6-667цс15 стверджується, що "спірні зобов'язання випливають з кредитного договору, укладеного кредитною спілкою з ОСОБА_9, надання кредитних коштів здійснено за рахунок об'єднання грошових внесків членів кредитної спілки, такі зобов'язання тісно пов'язані з особою кредитора і в силу положень статті
515 ЦК України заміна кредитора у таких зобов'язаннях не допускається".Б) у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11 (провадження № 14-222цс18) зазначено, що:"статтею
1054 ЦК України визначено перелік осіб, які можуть бути кредитодавцями в кредитних правовідносинах. Такими є банк або інша фінансова установа. Цей перелік є вичерпним.У пункті 1 частини 1 статті 1 Закону України від 12 липня 2001 року № 2664-III "
Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", вказано, що фінансова установа - це юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг, а також інші послуги (операції), пов'язані з наданням фінансових послуг, у випадках, прямо визначених законом, та внесена до відповідного реєстру в установленому законом порядку. До фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг, а у випадках, прямо визначених законом, - інші послуги (операції), пов'язані з наданням фінансових послуг.
З наведених норм права вбачається, що фізична особа, у будь-якому статусі, не наділена правом надавати фінансові послуги, оскільки такі надаються лише або спеціалізованими установами, якими є банки, або іншими установами які мають право на здійснення фінансових операцій, та внесені до реєстру фінансових установ.Як вбачається з встановлених судами обставин, з укладенням договору про відступлення права вимоги за кредитним договором, відбулася заміна кредитодавця, який є фінансовою установою, що має право на здійснення операцій з надання фінансових послуг, на фізичних осіб, які не можуть надавати фінансові послуги згідно з наведеними нормами права.Отже, відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням частини 3 статті 512 та статті
1054 ЦК України, оскільки для зобов'язань які виникли на підставі кредитного договору, характерним є спеціальний суб'єкт, а саме, кредитор - банк або інша фінансова установа.Аналогічна позиція вже висловлювалась Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 11 вересня 2018 року (справа № 909/968/16)".ІІ підхід. Правочин про відступлення права вимоги є правомірним (стаття
204 ЦК України) і без визнання правочину недійсним породжує відповідні правові наслідки.
А) В Ухвалі Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2019 року в справі № 916/2286/16 (провадження № 12-199гс19) зазначено, що:"обґрунтовуючи підставу для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Об'єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, зазначила про те, що ця справа містить виключну правову проблему у зв'язку з неоднаковим тлумаченням судом касаційної інстанції положень закону, якими врегульовано правовідносини, що виникають з договорів відступлення права вимоги та факторингу: щодо з'ясування правової природи зазначених правочинів, їх розмежування; застосування наслідків недотримання сторонами вимог щодо форми, змісту, суб'єктного складу цих договорів; підстав недійсності (нікчемності) зазначених договорів; вирішення питання щодо можливості заміни сторони у зобов'язанні на підставі цих правочинів, у тому числі як підстави для здійснення заміни учасника у правовідносинах процесуальних.При цьому Об'єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду посилалась на позиції, висловлені у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 20 лютого 2019 року у справі № 910/16109/14, від 23 липня 2019 року у справі № 905/1976/16, від 16 жовтня 2018 року у справі № 923/151/17, від 15 листопада 2018 року у справі № 5008/579/2012 та у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 24 квітня 2019 року у справі № 465/647/11, від 11 вересня 2018 року у справі № 489/762/17, від 9 жовтня 2019 року у справі № 686/12230/18, від 29 травня 2019 року у справі № 308/5729/16-ц, від 20 грудня 2018 року у справі № 754/15560/16-ц, від 20 лютого 2019 року у справі № 128/639/17, від 6 лютого 2019 року у справі № 766/112/16-ц, від 10 квітня 2019 року у справі № 522/9066/16, від 18 грудня 2018 року у справі № 501/2309/16-ц, від 3 липня 2019 року у справі № 639/4836/17-ц.Так, з урахуванням висновків касаційного суду, викладених у наведених постановах, Об'єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду зазначила про існування різних підходів до наступних питань: 1. Чи є правочин, якому не притаманні ознаки, на які Велика Палата Верховного Суду звернула увагу у пункті 106 постанови від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 (зокрема, ознака специфічного суб'єктного складу), правочином з відступлення права вимоги, а не договором факторингу, або ж відсутність окремих з цих ознак слід розглядати як порушення вимог до форми, змісту, суб'єктного складу договору факторингу, що відповідно до статті
203 ЦК України зумовлює його недійсність? ; 2. Чи є порушення вимог до форми, змісту, суб'єктного складу договору факторингу (які за висновком, викладеним Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16, відповідно до статті
203 ЦК України зумовлюють його недійсність) підставою для висновку про недійсність правочину як нікчемного або можливою підставою визнання такого правочину недійсним як оспорюваного? ; 3. Чи повинен суд виходити з презумпції правомірності правочину в процесі розгляду заяви про заміну стягувача у виконавчому провадженні, поданої особою, яка обґрунтовує існування підстави для заміни набуттям нею права вимоги до боржника на підставі договору про відступлення права вимоги, якщо суд встановлює відсутність у цього правочину ознак, на яких наголосила Велика Палата Верховного Суду у пункті 106 постанови від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16, зокрема щодо специфічного суб'єктного складу правочину?Велика Палата Верховного Суду вважає відсутніми підстави для передачі справи на її розгляд згідно з частиною 5 статті
302 ГПК України з огляду на таке.
Так, на розгляді суду у цій справі знаходиться заява про заміну сторони виконавчого провадження її правонаступником. Розглядаючи зазначену заяву, суд має встановити достатність поданих заявником матеріалів для здійснення відповідної заміни. При цьому суд оцінює також достовірність поданих на підтвердження факту правонаступництва матеріалів зокрема договорів, інших правочинів тощо, в тому числі - на предмет їх нікчемності. Ураховуючи викладене, задоволення заяви про заміну сторони правонаступником у виконавчому провадженні на стадії виконання судового рішення або відмова у такому задоволенні, здійснюється судом відповідно до норм матеріального і процесуального права, які не передбачають право суду надавати на цій стадії оцінку оспорюваним правочинам, що буде порушувати презумпцію їх правомірності (стаття
204 ЦК України). Разом з тим, у контексті проблем, які Об'єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду визначила як виключні правові, звертається увага, що Велика Палата Верховного Суду постановою від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 залишила без змін рішення Господарського суду Івано-Франківської області від 13 лютого 2017 року й постанову Львівського апеляційного господарського суду від 02 серпня 2017 року, якими визнано недійсними договори відступлення права вимоги фінансовою установою особі, яка не відноситься до фінансових установ або банку, не включена до Державного реєстру фінансових установ, отже виходила з того, що вказані договори є оспорюваними. Таким чином, на розгляд Великої Палати Верховного Суду у цій справі передані питання, які на стадії виконання судового рішення при розгляді заяви про заміну стягувача правонаступником не становлять виключної правової проблеми, і можуть бути вирішені Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду як належним судом. Справу № 916/2286/16 разом з касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 21 травня 2019 року та ухвалу Господарського суду Одеської області від 21 лютого 2019 року слід повернути Об'єднаній палаті Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду для розгляду відповідно до частини 6 статті
303 ГПК України".Б) у постанові Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 17 січня 2020 року в справі № 916/2286/16 вказано, що:"вирішуючи питання про наявність підстав для заміни учасника справи (сторони виконавчого провадження) правонаступником за відсутності обставин, що свідчать про нікчемність договору, на підставі якого подано заяву про заміну учасника правовідносин, а також відомостей щодо оспорювання або визнання недійсним цього договору у встановленому порядку, суд має виходити з принципу правомірності цього правочину, дослідивши та надавши оцінку достатності та достовірності наданих в обґрунтування заяви про заміну сторони доказів для здійснення відповідної заміни. Такий висновок міститься в ухвалі Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2019 року у цій справі. Судами не встановлено, що договір відступлення оспорюється або визнаний у встановленому порядку недійсним і на відповідні обставини не посилаються учасники справи та заявник, у зв'язку з чим відмова судів першої та апеляційної інстанцій у задоволенні заяви ОСОБА_1 про заміну сторони (кредитора) правонаступником з підстав того, що фізична особа не може бути належним правонаступником кредитодавця у спірних правовідносинах і укладений договір не може змінити імперативні приписи законодавства, суд вважає помилковими. З огляду на наведене Суд вважає слушним посилання Скаржника (пункт6.1) на відсутність в матеріалах справи документів, які б свідчили про визнання Договору відступлення недійсним, заперечення учасниками справи факту правомірності укладення цього Договору.Як встановлено судами, пунктом 2.2 Договору відступлення передбачено, що новий кредитор набуває права кредитора з моменту здійснення розрахунків за даним договором відповідно до розділу 4 цього Договору, пунктом 4.1.1 якого визначено, що ціна договору в повному обсязі сплачена на момент укладення договору. В той же час, встановлено, що в матеріалах справи відсутні докази на підтвердження обставин здійснення повної оплати за Договором відступлення на час або після його укладення, тобто доказів, які б підтверджували належність виконання заявником своїх зобов'язань за Договором. Наведені обставини є самостійною та достатньою підставою для відмови ОСОБА_1 у задоволенні заяви про заміну сторони виконавчого провадження правонаступником у цій справі. Подібний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 20 лютого 2019 року у справі № 910/16109/14. З огляду на викладене, за відсутності відповідних доказів здійснення оплати за відступлене право вимоги, посилання Скаржника (підпункт6.2) на те, що ціна Договору відступлення оплачена до моменту укладення цього Договору і цей пункт має обов'язкову силу для учасників відповідних цивільних правовідносин, Суд вважає необґрунтованим. Суд апеляційної інстанції критично оцінив пункт 4.1.1 Договору відступлення, згідно з яким ціна договору в повному обсязі сплачена Новим кредитором на час укладення Договору відступлення, тобто не визнав це положення достатнім доказом на підтвердження зазначеної обставини.
Верховний Суд, розглядаючи справу в межах, визначених статтею
300 ГПК України, не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.Враховуючи викладене, Суд вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку про відсутність підстав для задоволення заяви про заміну сторони її правонаступником".ІІІ підхід. Правочин про відступлення права вимоги за кредитним договором фізичній особі суперечить частини 3 статті 512 та статті
1054 ЦК України і це є підставою для визнання його недійсним.А) у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 листопада 2020 року у справі № 638/22396/14-ц (провадження № 14-16цс20) зазначено, що:"Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18) дійшла висновку про те, що договір факторингу є правочином, який характеризується, зокрема, тим, що йому притаманний специфічний суб'єктний склад (клієнт - фізична чи юридична особа, яка є суб'єктом підприємницької діяльності, фактор - банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати фінансові, в тому числі факторингові операції, та боржник - набувач послуг чи товарів за первинним договором).
У постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11 (провадження № 14-222цс18) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що фізична особа, у будь-якому статусі, не наділена правом надавати фінансові послуги, оскільки такі надаються лише або спеціалізованими установами, якими є банки, або іншими установами які мають право на здійснення фінансових операцій, та внесені до реєстру фінансових установ. Відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням частини 3 статті 512 та статті
1054 ЦК України, оскільки для зобов'язань які виникли на підставі кредитного договору, характерним є спеціальний суб'єкт, а саме, кредитор - банк або інша фінансова установа.Підстав для відступу від зазначених висновків Велика Палата Верховного Суду не вбачає.Разом з тим, Велика Палата Верховного Суду вважає, що оскільки договорами факторингу допускається наступне відступлення права грошової вимоги, то воно повинно здійснюватися відповідно до положень цієї глави, яка регулює відносини з факторингу (частина 2 статті
1083 ЦК України). Іншими словами наступне відступлення права грошової вимоги має здійснюватися шляхом укладення саме договору факторингу з відповідним суб'єктним складом його сторін (стаття
1079 ЦК України), а не шляхом укладення договору про відступлення права вимоги з фізичною особою.Як вбачається з встановлених судами обставин, з укладенням оспорюваного договору про відступлення права вимоги, відбулася заміна кредитодавця, який є фінансовою установою, що має право на здійснення операцій з надання фінансових послуг, на фізичну особу, яка не може надавати фінансові послуги згідно з наведеними нормами права.Фактично сторони спірних договорів уклали ряд угод, завдяки яким здійснили перехід права на вимогу іпотечного майна від банку до фізичної особи. При цьому, оскільки договір факторингу не може бути укладений між банком та фізичною особою, задіяли спосіб переходу формально начебто правильний, проте за змістом такий, що лише приховав дійсні наміри сторін.
Крім того, відступлення прав за іпотечним договором ТОВ "Арма Факторинг" могло вчинити лише за умови одночасного здійснення відступлення права вимоги за основним зобов'язанням (кредитним договором) шляхом укладення договору факторингу, стороною якого ОСОБА_1 бути не міг.Відповідно до частини 1 статті
203 ЦК України зміст правочину не може суперечити частини 1 статті
203 ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.Частиною 1 статті
215 ЦК України встановлено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені Частиною 1 статті
215 ЦК України.Враховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що оспорюваний договір відступлення прав від 28 листопада 2014 року укладений з порушенням частини 3 статті 512, статті 1054, частини 3 статті 1079, частини 2 статті
1083 ЦК України, статті 6 Закону України "
Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", а відтак правильно визнаний судом першої інстанції недійсним".Колегія суддів вважає за необхідне відступити від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених в раніше ухвалених рішеннях Верховного Суду України (постанова Верховного Суду України від 02 вересня 2015 року у справі № 6-667цс15 та від 15 квітня 2015 року у справі № 6-59цс15) та Великої Палати Верховного Суду (постанова Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11 (провадження № 14-222цс18), оскільки зроблені в них висновки не відповідають розумінню нікчемного правочину, закріпленому в
ЦК України, і на рівні норм
ЦК України або іншого закону відсутня вказівка про нікчемність правочину про відступлення права вимоги фізичній особі за кредитним договором.
Європейський суд з прав людини зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (BRUMARESCU v. ROMANIA, № 28342/95, § 61, ЄСПЛ, від 28 жовтня 1999 року). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (LUPENI GREEK CATHOLIC PARISH AND OTHERS v. ROMANIA, № 76943/11, § 123, ЄСПЛ, від 29 листопада 2016 року). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (S.W. v. THE UNITED KINGDOM, № 20166/92, § 36, ЄСПЛ, від 22 листопада 1995 року).Надана судам роль в ухваленні судових рішень якраз і полягає в розвіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які існують. Оскільки завжди існуватиме потреба в з'ясуванні неоднозначних моментів і адаптації до обставин, які змінюються (VYERENTSOV v. UKRAINE, № 20372/11, § 65, ЄСПЛ, від 11 квітня 2013 року; DEL RIO PRADA v. SPAIN, № 42750/09, § 93, ЄСПЛ, від 21 жовтня 2013 року).Тому колегія суддів також вважає, що очевидна необхідність формування єдиної правозастосовчої практики, з урахуванням наявності взаємовиключних підходів, у спорах щодо відступлення права вимоги за кредитними договорами фізичній особі, для забезпечення розумної передбачуваності судових рішень, а тому справа містить виключну правову проблему і її вирішення необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.Керуючись статтями 260,403,404, підпунктом 7 пункту 1 розділу XIII Перехідні положення
ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,УХВАЛИВ:
Передати справу № 346/1305/19 на розгляд Великої Палати Верховного Суду.Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.Головуючий В. І. КратСудді: Н. О. АнтоненкоІ. О. Дундар
Є. В. КраснощоковМ. М. Русинчук