Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 05.04.2021 року у справі №533/467/20

Ухвала

04 серпня 2021 року

м. Київ

справа № 533/467/20

провадження № 61-4301св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю "МАГ-інвест-2012",

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Полтавського апеляційного суду від 11 лютого 2021 року у складі колегії суддів: Кузнєцової О. Ю., Гальонкіна С. А., Карпушина Г. Л.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог, відзиву на позовну заяву і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У травні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, який уточнила у процесі розгляду справи, доТовариства з обмеженою відповідальністю "МАГ-інвест-2012" (далі - ТОВ "МАГ-інвест-2012") про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою, посилаючись на те, що вона є власником земельної ділянки для ведення фермерського господарства площею 4,2000 га, кадастровий номер 5322084600:00:001:0342, яка розташована на території Пригарівської сільської ради Козельщинського району Полтавської області. 02 грудня 2012 року між нею і ТОВ "МАГ-інвест-2012" було укладено договір оренди землі та підписано акт приймання-передачі зазначеної земельної ділянки. 09 січня 2020 року їй стало відомо, що 20 вересня 2014 року відповідачем зареєстровано договір про встановлення права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису) від 02 грудня 2012 року замість договору оренди землі. Крім того, 20 вересня 2014 року зареєстровано й договір від 01 жовтня 2014 року про внесення змін до договору про встановлення права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису) від 02 грудня 2012 року щодо продовження строку користування земельною ділянкою до 2061 року. Вона не підписувала вказаний договір емфітевзису від 02 грудня 2012 року та договір від 01 жовтня 2014 року про внесення змін до цього договору і була впевнена, що між сторонами укладено договір оренди землі, а не договір про встановлення права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису).

Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила зобов'язати ТОВ "МАГ-інвест-2012" усунути перешкоди в користуванні належною їй на праві власності земельною ділянкою для ведення фермерського господарства площею 4,2000 га, кадастровий номер 5322084600:00:001:0342, яка розташована на території Пригарівської сільської ради Козельщинського району Полтавської області.

У відзиві на позовну заяву ТОВ "МАГ-інвест-2012" заперечило проти позову, посилаючись на те, що 02 грудня 2012 року між сторонами дійсно було укладено договір оренди землі строком на 49 років. Однак у зв'язку з тим, що позивач та її чоловік забажали отримати кошти за весь період користування земельною ділянкою, в той же день між сторонами було укладено договір про встановлення права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису) і в подальшому укладено договір про внесення змін щодо строку користування земельною ділянкою. У 2014 році вказані договори були зареєстровані в Державному реєстрі речових прав. Тому доводи позивача про те, що вона не укладала та не підписувала зазначених договорів, є безпідставними та необґрунтованими. Крім того, позивачем пропущено позовну давність, що є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову.

Рішенням Козельщинського районного суду Полтавської області від 19 жовтня 2020 року у складі судді Оксенюка М. М. позов задоволено. Зобов'язано ТОВ "МАГ-інвест-2012" усунути перешкоди в користуванні належним ОСОБА_1 майном шляхом повернення належної їй на праві власності земельної ділянки для ведення фермерського господарства площею 4,2000 га, кадастровий номер 5322084600:00:001:0342, яка розташована на території Пригарівської сільської ради Козельщинського району Полтавської області. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що згідно з пунктом 19 Порядку ведення поземельної книги, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 09 вересня 2009 року № 1021, в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин (далі - Порядок № 1021), для державної реєстрації обмежень у використанні земельної ділянки, земельного сервітуту, емфітевзису і суперфіцію власник чи набувач права або уповноважені ними особи подають до відповідного територіального органу Держземагентства заяву про державну реєстрацію обмежень у використанні земельної ділянки. З 01 січня 2013 року набрали чинності зміни, внесені Законом України від 11 лютого 2010 року № 1878-VI "Про внесення змін до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", якими з тексту статей 182, 640, 657, 732, 745 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) виключено посилання щодо державної реєстрації правочинів. Тому після 01 січня 2013 року відповідач не міг зареєструвати договір про встановлення права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису) від 02 грудня 2012 року. Разом з тим здійснення 20 вересня 2014 року державної реєстрації речового права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису) не може підмінити державну реєстрацію самого договору і не впливає на момент набрання чинності договором, укладеним до 01 січня 2013 року. Оскільки відповідач не здійснив державну реєстрацію договору про встановлення права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису) від 02 грудня 2012 року, то цей договір та договір від 01 жовтня 2014 року про внесення змін до нього не набрали чинності, а відтак відповідач не набув прав користувача спірної земельної ділянки. Доводи позивача про те, що вона не підписувала договір про встановлення права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису) від 02 грудня 2012 року, а також доводи відповідача про те, що ОСОБА_1 отримала кошти за вказаним договором, є безпідставними, оскільки не підтверджені належними та допустимими доказами. При цьому надана представником позивача розписка про отримання громадянином ОСОБА_2 коштів у розмірі 200 000 грн не свідчить про те, що зазначені грошові кошти сплачені саме позивачу в рахунок виконання договору про встановлення права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису) від 02 грудня 2012 року. Позивачем не пропущено позовну давність, оскільки про договірні відносини з відповідачем вона дізналася 13 березня 2019 року.

Постановою Полтавського апеляційного суду від 11 лютого 2021 року апеляційну скаргу ТОВ "МАГ-інвест-2012" задоволено. Рішення Козельщинського районного суду Полтавської області від 19 жовтня 2020 року скасовано і ухвалено нове рішення, яким в задоволенні позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що суд першої інстанції правильно встановив, що відповідач не здійснив державну реєстрацію договору емфітевзису, а 20 вересня 2014 року зареєстрував лише право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб, однак помилково ототожнив договір оренди землі та договір емфітевзису і не звернув уваги на те, що законодавство не встановлює необхідність державної реєстрації договору емфітевзису. При цьому місцевий суд застосував до спірних правовідносин положення Закону України від 11 лютого 2010 року № 1878-VI "Про внесення змін до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" та висновки щодо застосування норм права, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 червня 2020 року у справі № 696/1693/15-ц (провадження № 14-737цс19), що стосуються правовідносин, які виникли на підставі договору оренди землі. Застосування аналогії закону є можливим лише у разі, якщо цивільні відносини не врегульовані нормами чинного законодавства. Однак цивільні відносини, які виникають з договору користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису), врегульовано статтями 407, 408, 409, 410, 411, 412 ЦК України, статтями 102-1, 126 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), статтею 4 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень". Тому застосування до спірних правовідносин за аналогією закону законодавства, що регулює питання оренди землі, є неможливим. Укладений між сторонами договір оренди землі від 02 грудня 2012 року дійсно підлягав державній реєстрації, однак його державна реєстрація не відбулася, тому цей договір не тягне за собою правових наслідків. При цьому укладений між сторонами договір емфітевзису від 02 грудня 2012 року не підлягав державній реєстрації, а Законом встановлена лише необхідність реєстрації права користування чужою земельною ділянкою, що і було зроблено відповідачем. Доводи ОСОБА_1 про те, що договір емфітевзису від 02 грудня 2012 року було підписано не нею, а іншою невідомою особою, не заслуговують на увагу, так як не підтверджені доказами. Оскільки ТОВ "МАГ-інвест-2012" правомірно користується спірною земельною ділянкою на підставі договору про встановлення права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису) від 02 грудня 2012 року, емфітевтичне право за яким встановлено до 31 грудня 2029 року, то вимоги ОСОБА_1 про усунення їй перешкод в користуванні зазначеною земельною ділянкою є безпідставними.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.

15 березня 2021 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Полтавського апеляційного суду від 11 лютого 2021 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржуване судове рішення і залишити в силі рішення Козельщинського районного суду Полтавської області від 19 жовтня 2020 року.

Касаційна скарга подана на підставі пункту 1 частини 2 статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) та обґрунтована тим, що суд апеляційної інстанції не врахував правових висновків, викладених в постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 червня 2020 року у справі № 696/1693/15-ц (провадження № 14-737цс19), та не звернув уваги на те, що статті 182, 640 ЦК України, пункт 3 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень", пункт 19 Порядку № 1021 містять аналогічні вимоги щодо державної реєстрації як договору оренди землі, так і договору емфітевзису. Тому для врегулювання цивільних відносин щодо договору емфітевзису недостатньо застосування статей 407, 408, 409, 410, 411, 412 ЦК України, статті 102-1 ЗК України, статей 3, 4 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень", а необхідно застосовувати за аналогією закону законодавство щодо договору оренди землі.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 25 березня 2021 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Козельщинського районного суду Полтавської області.

06 квітня 2021 року справа № 533/467/20 надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 26 липня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини 1 статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пункту 1 частини 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина 1 статті 400 ЦПК України).

Згідно з пунктом 5 частини 1 , частиною 2 статті 396 ЦПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пунктом 5 частини 1 , частиною 2 статті 396 ЦПК України судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними. Про закриття касаційного провадження суд касаційної інстанції постановляє ухвалу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційне провадження підлягає закриттю з таких підстав.

Згідно з пунктом 1 частини 2 статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є договори та інші правочини.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (частина 1 статті 202 ЦК України).

Частиною 1 статті 626 ЦК України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Згідно з частиною 1 статті 627 ЦК України відповідно до частиною 1 статті 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог частиною 1 статті 627 ЦК України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частина 1 статті 628 ЦК України).

Відповідно до частини 1 статті 638 ЦК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Згідно з частиною 2 статті 792 ЦК України відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом.

Спеціальним законом, яким регулюються відносини, пов'язані з орендою землі, є Закон України "Про оренду землі".

Відповідно до статті 13 Закону України "Про оренду землі" договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Укладення договору оренди земельної ділянки із земель приватної власності здійснюється за згодою орендодавця та особи, яка згідно із законом вправі набувати право оренди на таку земельну ділянку (частина 1 статті 16 Закону України "Про оренду землі").

Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 208 ЦК України у письмовій формі належить вчиняти правочини між фізичною та юридичною особою, крім правочинів, передбачених пункту 2 частини 1 статті 208 ЦК України.

Договір оренди землі укладається у письмовій формі і за бажанням однієї із сторін може бути посвідчений нотаріально (частина 1 статті 14 Закону України "Про оренду землі").

Згідно з частиною 2 статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом.

Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації (частина 1 статті 210 ЦК України).

Судами встановлено, що згідно з державним актом на право власності за земельну ділянку серії ЯЛ № 511679 ОСОБА_1 є власником земельної ділянки для ведення фермерського господарства площею 4,2000 га, кадастровий номер 5322084600:00:001:0342, яка розташована на території Пригарівської сільської ради Козельщинського району Полтавської області.

02 грудня 2012 року між ОСОБА_1 та ТОВ "МАГ-інвест-2012" було укладено договір оренди землі, за умовами якого ОСОБА_1 передала вищевказану земельну ділянку в оренду ТОВ "МАГ-інвест-2012" строком на 49 років.

В пункті 39 договору оренди землі від 02 грудня 2012 року зазначено, що цей договір набирає чинності після підписання сторонами та його державної реєстрації.

Оскільки вищевказаний договір не був зареєстрований, то він не набрав чинності.

Згідно з частинами 1 , 5 статті 102-1 ЗК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) і право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) виникають на підставі договору між власником земельної ділянки та особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для таких потреб, відповідно до ЦК України. Укладення договорів про надання права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб або для забудови здійснюється відповідно до ЦК України з урахуванням вимог ЦК України.

Відповідно до частини 1 статті 407 ЦК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, право користування чужою земельною ділянкою встановлюється договором між власником земельної ділянки і особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (далі - землекористувач).

02 грудня 2012 року між ОСОБА_1 та ТОВ "МАГ-інвест-2012" було укладено договір про встановлення права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису), предметом якого є належна ОСОБА_1 земельна ділянка площею 4,2000 га, кадастровий номер undefined, яка розташована на території Пригарівської сільської ради Козельщинського району Полтавської області.

Згідно з пунктами 3.1,3.2.3.3 договору про встановлення права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису) від 02 грудня 2012 року сторони домовилися про те, що емфітевтичне право за цим договором встановлюється до 31 грудня 2029 року. Цей договір набирає чинності з моменту його підписання сторонами та державної реєстрації. Емфітевт має право приступити до використання земельної ділянки тільки після реєстрації права користування земельною ділянкою у встановленому в законі порядку.

20 вересня 2014 року за ТОВ "МАГ-інвест-2012" було зареєстровано право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права від 24 вересня 2014 року № 27225279.

01 жовтня 2014 року між ОСОБА_1 та ТОВ "МАГ-інвест-2012" було укладено договір про внесення змін до договору про встановлення права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису) від 02 грудня 2012 року, за умовами якого сторони домовилися про те, що термін користування земельною ділянкою на праві емфітевзису складає 49 років і закінчується 02 грудня 2061 року.

Згідно з частиною 1 статті 182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.

Статтею 126 ЗК України передбачено, що право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".

Згідно з частиною 3 статті 3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, права на нерухоме майно та їх обтяження, які підлягають державній реєстрації відповідно до частиною 3 статті 3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", виникають з моменту такої реєстрації.

Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 4 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, обов'язковій державній реєстрації підлягають речові права та обтяження на нерухоме майно, розміщене на території України, що належить фізичним та юридичним особам, державі в особі органів, уповноважених управляти державним майном, іноземцям та особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним організаціям, іноземним державам, а також територіальним громадам в особі органів місцевого самоврядування, а саме: право володіння; право користування (сервітут); право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис); право забудови земельної ділянки (суперфіцій); право господарського відання; право оперативного управління; право постійного користування та право оренди земельної ділянки; право користування (найму, оренди) будівлею або іншими капітальними спорудами, їх окремими частинами; іпотека; довірче управління майном.

Пунктом 3 частини 1 статті 395 ЦК України визначено, що речовим правом на чуже майно є право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис).

Право емфітевзису частиною 1 статті 395 ЦК України віднесено до речового права на чуже майно. Це означає, що для його виникнення потрібно не лише укласти відповідний договір, а й зареєструвати це право в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Саме з моменту такої реєстрації власник земельної ділянки вважатиметься таким, що передав право емфітевзису емфітевтові, а емфітевт - його набув.

Такий правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 310/7200/18-ц (провадження № 61-10415св19), від 22 липня 2020 року у справі № 693/699/18 (провадження № 61-19812св19), від 04 вересня 2020 року у справі № 311/2145/19-ц (провадження № 61-5521св20), від 14 липня 2021 року у справі № 311/2233/19 (провадження № 61-12035св20).

Станом на 02 грудня 2012 року державна реєстрація права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису) регулювалася Порядком №
1021.

Згідно з пунктами 16,17 Порядку № 1021 відомості про обмеження використання земельної ділянки, земельний сервітут (право користування чужою земельною ділянкою), емфітевзис (право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб) і суперфіцій (право користування чужою земельною ділянкою для забудови) вносяться до Поземельної книги після державної реєстрації земельної ділянки на підставі відповідної документації із землеустрою, охоронного зобов'язання, передбаченого законом, договору, заповіту чи рішення суду. Державна реєстрація обмежень використання земельної ділянки, встановленого земельного сервітуту, договору емфітевзису і суперфіцію здійснюється шляхом внесення відомостей до розділу 5 Поземельної книги "Земельна ділянка. Опис обмежень використання земельної ділянки".

Пунктом 19 Порядку № 1021 передбачено, що для державної реєстрації обмежень у використанні земельної ділянки, земельного сервітуту, емфітевзису і суперфіцію власник чи набувач права або уповноважені ними особи подають до відповідного територіального органу Держземагентства заяву про державну реєстрацію обмежень у використанні земельної ділянки разом з іншими, визначеними цим пунктом, документами.

Отже, договір оренди землі від 02 грудня 2012 року підлягав державній реєстрації. Однак сторонами визнано, що у зв'язку з тим, що його державна реєстрація не відбулася, цей договір не тягне за собою правових наслідків.

При цьому вищенаведеними положеннями ЦК України, ЗК України, Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" та Порядку № 1021 не передбачалося проведення державної реєстрації договору користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису) від 02 грудня 2012 року. Законом встановлена лише необхідність реєстрації права користування чужою земельною ділянкою, що і було зроблено відповідачем.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Згідно зі статтею 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Власність зобов'язує. Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі. Держава не втручається у здійснення власником права власності. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов'язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Особливості здійснення права власності на культурні цінності встановлюються законом.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина 1 статті 321 ЦК України).

Статтею 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

За змістом частини 1 статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Аналіз наведених норм цивільного законодавства дає підстави для висновку про те, що в разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, в тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права, зокрема з позовом про усунення перешкод у користуванні власністю.

Предметом позову в цій справі є усунення перешкод в користуванні належною позивачу на праві власності земельною ділянкою.

Підставою для відкриття касаційного провадження в цій справі став пункт 1 частини 2 статті 389 ЦПК України, а саме неврахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених в постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 червня 2020 року у справі № 696/1693/15-ц (провадження № 14-737цс19).

Однак зазначені підстави касаційного оскарження не знайшли свого підтвердження, оскільки правовідносини у зазначеній справі, та у справі, яка переглядається, не є подібними.

Подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.

При цьому під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, необхідно розуміти, зокрема такі, де аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин.

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 червня 2020 року у справі № 696/1693/15-ц (провадження № 14-737цс19) зазначено, що суди попередніх інстанцій встановили, що на підставі договору оренди землі від 16 вересня 2010 року позивач передала спірну земельну ділянку в оренду Дочірньому сільськогосподарському підприємству "Агрокомплекс" строком на 5 років. Цим договором оренди передбачено, що він набуває чинності після підписання сторонами та його державної реєстрації. При цьому його пунктом 19 передбачено, що орендар повинен здійснити державну реєстрацію договору у місячний термін. Отже, момент набрання чинності договору оренди землі сторони визначили та пов'язали з моментом державної реєстрації. Такі умови договору відповідають статті 18 Закону України "Про оренду землі" в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин. З 01 січня 2013 року набрали чинності зміни, внесені Законом України від 11 лютого 2010 року № 1878-VI "Про внесення змін до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", якими з тексту статей 182, 640, 657, 732, 745 ЦК України виключено посилання щодо державної реєстрації правочинів, а із Закону України "Про оренду землі" були виключені статті 18 та 20 про обов'язковість державної реєстрації договорів оренди землі, а тому після 01 січня 2013 року відповідач не міг зареєструвати спірний правочин. Разом з тим проведення 04 грудня 2013 року державної реєстрації речового права оренди земельної ділянки на підставі вказаного договору оренди землі не може підмінити державну реєстрацію самого договору (державна реєстрація речового права не є державною реєстрацією договору оренди землі), а тому не може впливати на момент набрання чинності договором оренди землі, укладеним до 01 січня 2013 року. Отже, оскільки Дочірнє сільськогосподарське підприємство "Агрокомплекс" не здійснило державну реєстрацію договору оренди землі, договір між позивачем та відповідачем чинності не набрав і, відповідно, вказане сільськогосподарське підприємство не набуло прав орендаря за спірним договором оренди землі. Крім того, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що оскільки відповідно до пункту 4 додаткової угоди від 02 березня 2015 року вона є невід'ємною частиною спірного договору оренди землі, а основний договір чинності не набрав, не могла набрати чинності і додаткова угода.

Отже, вказаний правовий висновок стосується правовідносин, які виникли на підставі договору оренди землі. Натомість в цій справі апеляційний суд правильно виходив з того, що спірні правовідносини виникли з договору користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису), які врегульовано статтями 407, 408, 409, 410, 411, 412 ЦК України, статтями 102-1, 126 ЗК України, статтею 4 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень". Тому застосування до спірних правовідносин за аналогією закону законодавства, що регулює питання оренди землі, є неможливим.

Тобто висновок щодо застосування норм права, викладений в постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 червня 2020 року у справі № 696/1693/15-ц (провадження № 14-737цс19), на який послалася заявник в касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Касаційна скарга не містить посилань на постанови Верховного Суду, висновки в яких вказували б на можливість застосування норм матеріального права, які регулюють правовідносини за договором оренди землі, до правовідносин за договором користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису), або на постанови Верховного Суду, в яких було б викладено правовий висновок про необхідність Державної реєстрації саме договору про право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису).

Тому, враховуючи вимоги статті 400 ЦПК України щодо меж розгляду справи судом касаційної інстанції, у Верховного Суду відсутні підстави для перегляду оскаржуваного судового рішення апеляційного суду. Передбачених частиною 3 статті 400 ЦПК України підстав для виходу за межі доводів та вимог касаційної скарги Верховним Судом не встановлено.

Європейський суд з прав людини зауважує, що процесуальні норми призначені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також про те, що сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються. Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (рішення від 21 жовтня 2010 року у справі "DIYA 97 v. UKRAINE", № 19164/04, пункт 47).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

З урахуванням того, що підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини 2 статті 389 ЦПК України (неврахування висновків, викладених в постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 червня 2020 року у справі № 696/1693/15-ц (провадження № 14-737цс19)), не знайшла свого підтвердження після відкриття касаційного провадження, то відповідно до пункту 5 частини 1 статті 396 ЦПК України касаційне провадження щодо перегляду судового рішення за касаційною скаргою ОСОБА_1 підлягає закриттю.

Щодо клопотання ОСОБА_1 про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

В касаційній скарзі ОСОБА_1 заявила клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини 5 статті 403 ЦПК України, посилаючись на те, що ця справа містить виключну правову проблему, оскільки договірне користування землями сільськогосподарського призначення відбувається як за договорами оренди землі, так і за договорами користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису). В постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 червня 2020 року у справі № 696/1693/15-ц (провадження № 14-737цс19) зроблено правовий висновок про те, що проведення 04 грудня 2013 року державної реєстрації речового права оренди земельної ділянки на підставі вказаного договору оренди землі не може підмінити державну реєстрацію самого договору (державна реєстрація речового права не є державною реєстрацією договору оренди землі), а тому не може впливати на момент набрання чинності договором оренди землі, укладеним до 01 січня 2013 року. В цій справі правовідносини між сторонами виникли на підставі договору про користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису). Тому питання визнання укладеними чи неукладеними договорів емфітевзису, підписаних до 01 січня 2013 року, але зареєстрованих після цієї дати, містить виключну правову проблему і передача справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Клопотання не підлягає задоволенню з таких підстав.

Частиною 5 статті 403 ЦПК України передбачено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Питання про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи (частина 1 статті 404 ЦПК України).

Виключна правова проблема як така має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного показників. Кількісний показник означає, що вона наявна не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості справ, які або вже існують, або можуть виникнути з врахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності.

З точки зору якісного критерію про виключність правової проблеми можуть свідчити такі обставини: з касаційної скарги вбачається, що судами були допущені істотні порушення норм процесуального права, які унеможливили розгляд справи з дотриманням вимог справедливого судового розгляду; судами була допущена явна й груба помилка у застосуванні норм процесуального права, в тому числі свавільне розпорядження повноваженнями, й перегляд справи Великою Палатою Верховного Суду потрібен з метою унеможливлення її повторення у подальшій судовій діяльності; норми матеріального чи процесуального права були застосовані судами першої чи апеляційної інстанцій таким чином, що постає питання щодо дотримання принципу пропорційності, тобто забезпечення належного балансу між приватними та публічними інтересами; наявні колізії в нормах матеріального права, що викликає необхідність у застосуванні аналогії закону чи права, або постає питання щодо дотримання принципу верховенства права.

При цьому справа має принципове значення, якщо йдеться про правове питання, яке потребує пояснення і зустрічається у невизначеній кількості справ у разі, якщо надана на нього відповідь піддається сумніву або якщо існують різні відмінні позиції і це питання ще не вирішувалося вищою судовою інстанцією, а також необхідне тлумачення щодо застосування нових законів. Разом з тим не є виключною правовою проблемою правове питання, відповідь на яке є настільки ясною і чіткою, що вона може бути знайдена без будь-яких проблем.

Європейський суд з прав людини дотримання принципу правової визначеності пов'язує із забезпеченням єдності судової практики. Однак він не наполягає на її незмінності, оскільки неспроможність забезпечити динамічний та еволюційний підхід у тлумаченні може призвести до ризику створення перепон при проведенні реформ або запровадженні покращень.

При визначенні того, чи наявність конфліктуючих судових рішень у подібних справах суперечить принципу правової визначеності відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, враховується: наявність "глибоких та довгострокових розходжень" у відповідній судовій практиці національних судів; чи передбачає національне законодавство механізми подолання таких розбіжностей та чи були такі механізми запроваджені, якщо так, то чи були вони ефективні.

Фактичні обставини і правовідносини у справі, на яку посилається заявник, та у справі, яка є предметом цього касаційного перегляду, різні.

Разом з тим у заявленому клопотанні відсутні посилання на обставини, які по-різному тлумачяться судами у справах, що виникають з подібних правовідносин, які б свідчили про те, що передача цієї справи до Великої Палати Верховного Суду необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Отже, наведені заявником аргументи для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, в розумінні приписів частини 5 статті 403 ЦПК України, не є тими обставинами, що містять виключну правову проблему. Тому підстави для передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду указаної справи згідно зі статтею 403 ЦПК України відсутні. Враховуючи викладене, в задоволенні вищевказаного клопотання необхідно відмовити.

Керуючись статтями 260, 396, 400 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

В задоволенні клопотання ОСОБА_1 про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду відмовити.

Касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Полтавського апеляційного суду від 11 лютого 2021 року, відкрите на підставі пункту 1 частини 2 статті 389 ЦПК України, закрити.

Ухвала суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийІ. М. Фаловська Судді:В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В.

А. Стрільчук