Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 08.10.2020 року у справі №752/22920/17

Ухвала

Іменем України

02 жовтня 2020 року

м. Київ

справа № 752/22920/17

провадження № 61-14208ск20

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Тітова М. Ю.,

розглянувши касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Сацюка Віталія Валерійовича на постанову Київського апеляційного суду від 26 серпня 2020 року в справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя, посилаючись на те, що 15 листопада 1985 року між сторонами було укладено шлюб. Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 18 жовтня 2017 року шлюб між ними було розірвано. Під час шлюбу за спільні кошти на підставі договору купівлі-продажу від 27 липня 1994 року сторонами було придбано квартиру АДРЕСА_1, тому вона є спільною власністю подружжя і частки сторін в цьому майні є рівними. Також під час шлюбу 03 квітня 1993 року на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого Державним комунальним підприємством "Житлофонд" Мінського району, він набув у приватну власність квартиру АДРЕСА_2, яка є його особистою власністю. 30 серпня 2006 року на підставі договору купівлі-продажу вказана квартира була відчужена за 3 333 000
грн. В той же день він придбав квартиру АДРЕСА_3 за 15 000 грн. Оскільки квартира АДРЕСА_3 була придбана за кошти, отримані від реалізації належної йому квартири, то вона є його особистою власністю. Враховуючи наведене, ОСОБА_1 просив: визнати за ним право власності на квартиру АДРЕСА_3; визнати квартиру АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю подружжя, визначивши сторонам по 1/2 частці вказаної квартири.

ОСОБА_2 звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя, посилаючись на те, що під час перебування у шлюбі на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого Органом приватизації державного житлового фонду заводу "Арсенал", вона набула в особисту приватну власність квартиру АДРЕСА_4, яку на підставі договору купівлі-продажу від 27 липня 1994 року відчужила за 103 000 000 карбованців. В той же день вона уклала договір купівлі-продажу квартири з ОСОБА_3, на підставі якого набула право власності на квартиру АДРЕСА_1. Вказана квартира була придбана нею за 110 000 000 карбованців, з яких: 103 000 000 карбованців - кошти від реалізації квартири, що належала їй на праві власності, а 7 000 000 карбованців були її особистими коштами, які вона отримала від матері ще до укладення шлюбу. Єдиним майном, яке було придбане сторонами під час шлюбу, є квартира АДРЕСА_3, яка підлягає поділу між сторонами в рівних частинах. Враховуючи наведене, ОСОБА_2 просила: визнати за нею право особистої приватної власності на квартиру АДРЕСА_1; визнати квартиру АДРЕСА_3 спільним майном подружжя, яке поділити, визнавши за кожною із сторін право власності на 1/2 зазначеної квартири.

Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 27 січня 2020 року первісний позов задоволено частково. Визнано квартиру АДРЕСА_3 особистою приватною власністю ОСОБА_1. В іншій частині позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 4 000 грн судового збору. В задоволенні зустрічного позову відмовлено.

Задовольняючи частково первісний позов та відмовляючи в задоволенні зустрічного позову, місцевий суд виходив з того, що сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об'єктів права спільної сумісної власності подружжя. Враховуючи, що квартира АДРЕСА_3 була придбана ОСОБА_1 за кошти, отримані від реалізації належної йому на праві власності квартири АДРЕСА_2, про що свідчить місце та час укладення договорів, вартість відчуженого та придбаного майна, суд дійшов висновку, що ця квартира є особистою власністю ОСОБА_1 і не може бути предметом поділу як спільне майно подружжя, оскільки доказів того, що вказаний об'єкт нерухомості був придбаний за спільні кошти подружжя матеріали справи не містять і цей факт не знайшов свого підтвердження в процесі розгляду справи. Однак необґрунтованими є вимоги ОСОБА_1 про визнання квартири АДРЕСА_1 спільним майном подружжя.

Зазначена квартира була придбана ОСОБА_2, яка діяла в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього сина, в день продажу квартири АДРЕСА_4, що належала їй на праві власності і була набута в порядку приватизації житлового фонду. З огляду на недоведеність належності ОСОБА_2 7 000 000 карбованців, які були витрачені на придбання квартири АДРЕСА_1, суд позбавлений можливості визначити ідеальну частку ОСОБА_2 в цьому майні. Однак вказане майно не можна вважати спільною власністю подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2, оскільки ОСОБА_1 не доведено, що зазначена квартира була придбана за спільні кошти подружжя в період перебування у шлюбі, а також, що сторони мали відповідний дохід для її придбання.

Постановою Київського апеляційного суду від 26 серпня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 27 січня 2020 року в частині поділу квартири АДРЕСА_1 скасовано та ухвалено у вказаній частині нове судове рішення. Визнано квартиру АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_1. В порядку поділу спільного майна подружжя визнано за ОСОБА_1 право власності на 3,18 % (3/100) квартири АДРЕСА_1. В порядку поділу спільного майна подружжя визнано за ОСОБА_2 право власності на 96,82 % (97/100) квартири АДРЕСА_1. В решті рішення місцевого суду залишено без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що конструкція норми статті 60 Сімейного кодексу України (далі - СК України) свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом з тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Судом встановлено, що квартира АДРЕСА_1 придбана під час шлюбу та проживання сторін однією сім'єю, подружжя мало спільний бюджет на час придбання спірного майна. З урахуванням обставин справи спільними грошима подружжя для придбання цієї квартири є 7 000 000 карбованців. У встановленому законодавством порядку ОСОБА_2 не довела, що ці кошти є її особистими. Решта 103 000 000 карбованців є особистими коштами ОСОБА_2 та її сина ОСОБА_5, отримані від продажу квартири АДРЕСА_4. Таким чином, частка ОСОБА_1 у праві власності на вказану квартиру становить 3,18 %. Тому апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню.

24 вересня 2020 року представник ОСОБА_1 - адвокат Сацюк В. В. подав засобами поштового зв'язку касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного суду від 26 серпня 2020 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить змінити оскаржуване судове рішення, поділити квартиру АДРЕСА_1, яка є спільною сумісною власністю подружжя таким чином: визнати за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину вказаної квартири; визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину зазначеної квартири.

Касаційна скарга мотивована тим, що визначаючи розмір ідеальних часток сторін у праві власності на квартиру АДРЕСА_1, апеляційний суд залишив поза увагою те, що спірна квартира належала не одному власнику, а обом сторонам. При цьому відомості про розмір частки ОСОБА_2 у праві власності на спірну квартиру відсутні. Крім того, з договору купівлі-продажу від 27 липня 1994 року квартири АДРЕСА_4 вбачається, що продавці отримали грошові кошти до укладення цього договору, натомість в договорі купівлі-продажу від 27 липня 1994 року квартири АДРЕСА_1 зазначено, що оплата вартості квартири була здійснена 19 серпня 1994 року. Зазначена обставина не узгоджується з доводами ОСОБА_2 щодо продажу однієї квартири та придбання за виручені кошти іншої квартири. ОСОБА_2 також не довела, що вона придбала спірну квартиру за особисті кошти. В оскаржуваній постанові апеляційний суд застосував норми права без урахування висновків щодо їх застосування, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 щодо презумпції спільності майна подружжя, а саме: "За загальним правилом власник самостійно розпоряджається своїм майном. Розпорядження об'єктом спільної власності (часткової чи сумісної) має свої особливості. Відповідно до частини 1 статті 355 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). У статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України. Частиною 1 статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц", а також у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 13 березня 2019 року у справі № 334/9028/15-ц, а саме: "Належність майна до об'єктів права спільної сумісної власності визначено статтею 61 СК України, згідно з частиною третьою якої якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Норма частини 3 статті 61 СК України кореспондує частині 4 статті 65 СК України, яка передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї. За таких обставин за нормами сімейного законодавства умовою належності того майна, яке одержане за договором, укладеним одним із подружжя, до об'єктів спільної сумісної власності подружжя є визначена законом мета укладення договору - інтереси сім'ї, а не власні, не пов'язані з сім'єю інтереси одного з подружжя. Оскільки презумпцію права спільної сумісної власності майна подружжя позивачем не спростовано, матеріали справи не містять належних доказів того, що спірне майно придбане за його особисті кошти, місцевий суд дійшов обґрунтованого висновку про відмову в позові про визнання особистою власністю 14/25 частин спірної квартири. Та обставина, що спірна частина нерухомості придбана в один день з продажем нерухомості, яка на праві особистої власності належала відповідачу, не спростовує презумпцію спільності майна подружжя, оскільки належних доказів, що гроші від продажу належної відповідачу нерухомості витрачені на придбання спірної, відповідачем не надано".

Зі змісту наведених доводів касаційної скарги вбачається, що скарга подана на підставі пункту 1 частини 2 статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

Касаційне провадження не підлягає відкриттю з таких підстав.

Відповідно до пункту 1 частини 1 та абзацу 1 частини 2 статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених пункту 1 частини 1 та абзацу 1 частини 2 статті 389 ЦПК України.

Згідно з пунктом 5 частини 2 статті 394 ЦПК України у разі подання касаційної скарги на підставі пунктом 5 частини 2 статті 394 ЦПК України суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).

Визнаючи за ОСОБА_1 право власності на 3,18 % (3/100) часток, а за ОСОБА_2 - на 96,82% (97/100) часток спірної квартири, апеляційний суд виходив з передбаченої конструкцією норми статті 60 СК України презумпції спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу, і з того, що зазначена презумпція може бути спростована одним із подружжя в судовому порядку наданими ним доказами.

Судом встановлено, що квартира АДРЕСА_1 придбана під час шлюбу та проживання однією сім'єю, подружжя мало спільний бюджет на час придбання спірного майна. З урахуванням обставин справи спільними грошима подружжя для придбання цієї квартири є 7 000 000 карбованців. Решта 103 000 000 карбованців є особистими коштами ОСОБА_2 та її сина ОСОБА_5, отриманими від продажу квартири АДРЕСА_4.

У встановленому законодавством порядку ОСОБА_2 не довела, що 7 000 000 карбованців є її особистими коштами. Таким чином, частка ОСОБА_1 у праві власності на вказану квартиру становить 3,18 %.

При цьому апеляційний суд застосував правові висновки, викладені у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, у постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного цивільного суду від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц, а також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17, на яку посилається заявник у касаційній скарзі.

Висновки апеляційного суду не суперечать правовим позиціям, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року. Навпаки апеляційний суд правильно застосував положення статті 60 СК України та обґрунтовано виходив з презумпції спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу.

Аргументи заявника про неврахування апеляційним судом правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 13 березня 2019 року у справі № 334/9028/15-ц, не заслуговують на увагу, оскільки висновки касаційного суду за результатами розгляду справи № 334/9028/15-ц, на яких акцентує увагу заявник, зроблені на основі конкретних обставин та оцінки доказів, які є відмінними від обставин та поданих доказів у цій справі. Таке посилання не стосується питання правозастосування. Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з установленими апеляційним судом обставинами справи та оцінкою цим судом поданих сторонами доказів, і не стосуються неправильності застосування апеляційним судом норм матеріального права.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Із змісту касаційної скарги та оскаржуваного судового рішення вбачається, що скарга є необґрунтованою, оскільки Верховний Суд вже викладав у своїх постановах висновки щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув справу відповідно до таких висновків.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважує, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них. Вимоги до прийнятності апеляції з питань права мають бути більш жорсткими ніж для звичайної апеляційної скарги. З урахуванням особливого характеру ролі Верховного Суду як касаційного суду процедура, яка застосовується у Верховному Суді, може бути більш формальною (пункт 45 рішення ЄСПЛ від 23 жовтня 1996 року у справі "Леваж Престейшинз Сервісиз проти Франції", пункти 37,38 рішення ЄСПЛ від 19 грудня 1997 року у справі "Бруалла Гомесде ла Торре проти Іспанії").

Виходячи з викладеного, у відкритті касаційного провадження необхідно відмовити.

У зв'язку з відмовою у відкритті касаційного провадження не підлягає окремому розгляду клопотання представника ОСОБА_1 - адвоката Сацюка В. В. про відстрочення ОСОБА_1 сплати судового збору за подання касаційної скарги.

Керуючись пунктом 5 частини 2 статті 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Сацюка Віталія Валерійовича на постанову Київського апеляційного суду від 26 серпня 2020 року в справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя.

Копію ухвали та додані до скарги матеріали направити заявнику.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Судді:В. А. Стрільчук С. О. Карпенко М. Ю. Тітов