Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 23.11.2020 року у справі №753/23375/17

Ухвала

Іменем України

01 березня 2021 року

м. Київ

справа № 753/23375/17

провадження № 61-16927ск20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Ступак О. В. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Усика Г. І.,

вирішуючи питання про відкриття касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на заочне рішення Дарницького районного суду м. Києва від 26 вересня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 30 вересня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ОСОБА_1, третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Лосєв Володимир Володимирович, про визнання договору купівлі-продажу транспортного засобу недійсним, застосування наслідків недійсності правочину та відшкодування майнової та моральної шкоди,

ВСТАНОВИВ:

У грудні 2017 року ОСОБА_2 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_1, третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Лосєв В. В. про визнання договору купівлі-продажу транспортного засобу недійсним, застосування наслідків недійсності правочину та відшкодування майнової та моральної шкоди.

Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що 06 квітня 2017 року між ним та ОСОБА_1 в особі його представника ОСОБА_3 укладений договір купівлі-продажу № 8044/2017/406015 транспортного засобу, предметом якого є транспортний засіб марки "HYUNDAI" моделі І30, номер кузова НОМЕР_1, свідоцтво про реєстрацію НОМЕР_2, номерний знак НОМЕР_3. Після укладення договору купівлі-продажу вказаний транспортний засіб перереєстровано та присвоєно новий реєстраційний державний номер НОМЕР_4.

26 липня 2017 року у зв'язку з відсутністю вказаного автомобіля за його адресою проживання, він звернувся на гарячу лінію 102 з приводу зникнення його транспортного засобу. Пізніше до нього звернувся представник Публічного акціонерного товариства "Ідея Банк" із пропозицію викупити транспортний засіб у банку, оскільки він знаходиться під заставою та на підставі виконавчого листа № 461/8689/15-ц, виданого на підставі рішення Галицького районного суду м. Львова, вилучений Виконавчою службою Печерського району без повідомлення власника автомобіля.

Позивач зазначав, що відповідачі під час пошуку покупця знали, що на вказаний транспортний засіб є заборона на відчуження та претензії третіх осіб, проте умисно приховали таку інформацію та ввели його в оману. Він ніколи б не придбав вказаний автомобіль якби знав, що у відношенні до нього є заборона на відчуження, претензії третіх осіб та судові спори. На день укладення договору купівлі-продажу транспортного засобу, обтяження на нього було вилучено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Лосєвим В. В.

У подальшому стало відомо, що дії нотаріус не проводив, у зв'язку з чим 12 квітня 2017 року подано заяву до Державного підприємства "Національні інформаційні системи" щодо встановлення фактів можливого несанкціонованого доступу до Державного реєстру обтяжень рухомого майна із використанням ідентифікаторів доступу та до поліції. 24 жовтня 2017 року ним подано заяву до поліції за фактом шахрайства на підставі якої відкрито кримінальне провадження.

Діями відповідача, які полягають у введенні його в оману та приховуванням істотної інформації від нього, як добросовісного набувача, призвели до обмеження користування майном, а у подальшому і володінням, так як транспортний засіб вибув з володіння поза його волею в порядку виконання судового рішення, йому завдано моральну шкоду.

Враховуючи наведені обставини, позивач просив суд визнати недійсним договорівкупівлі-продажу транспортного засобу, застосування наслідків недійсності правочину шляхом стягнення із ОСОБА_1 коштів, сплачених за недійсним правочином, стягнення 24 600,00 грн на відшкодування майнової шкоди та 100
836,00 грн на відшкодування моральної шкоди.

Заочним рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 26 вересня 2018 року позов ОСОБА_2 задоволено. Визнано недійсним договір купівлі-продажу транспортного засобу № 8044/2017/406015, укладений 06 квітня 2017 року між ОСОБА_1, від імені якого діяв ОСОБА_3, та ОСОБА_2. Стягнуто із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 кошти, сплачені за недійсним правочином, у сумі 201 673,00 грн., 24 600,00 грн на відшкодування майнових збитків та 15 829,98 грн судових витрат, а всього 242 102,98 грн. Стягнуто з ОСОБА_1 та ОСОБА_3 солідарно на користь ОСОБА_2 100 836,00 грн на відшкодування моральної шкоди. Вирішено питання розподілу судових витрат.

Постановою Київського апеляційного суду від 30 вересня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Заочне рішення Дарницького районного суду м.

Києва від 26 вересня 2018 року у частині стягнення із ОСОБА_1 та ОСОБА_4 солідарно на користь ОСОБА_2 100 836,00 грн на відшкодування моральної шкоди змінено, зменшивши розмір такого відшкодування із 100 836,00 грн до 3 000,00 грн з кожного. У іншій частині рішення суду залишено без змін.

10 листопада 2020 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на заочне рішення Дарницького районного суду м. Києва від 26 вересня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 30 вересня 2020 року, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про залишення позову без розгляду.

Ухвалою Верховного Суд від 26 листопада 2020 року касаційну скаргу ОСОБА_1 залишено без руху та надано строк для усунення недоліків, а саме: роз'яснено заявнику про необхідність подання уточненої касаційної скарги із наведенням передбачених частиною 2 статті 389 ЦПК України підстав касаційного оскарження судових рішень.

Ухвалою Верховного Суду від 15 січня 2021 року продовжено ОСОБА_1 строк для усунення недоліків касаційної скарги.

У лютому 2021 року від заявника надійшли матеріали на усунення недоліків касаційної скарги, а саме: уточнена редакція касаційної скарги.

Перевіривши доводи касаційної скарги, оскаржувані судові рішення, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для відкриття касаційного провадження у цій справі.

У касаційній скарзі заявник посилається на пункт 1 частини 2 статті 389 ЦПК України (суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку) як на підставу оскарження судових рішень. Зокрема, заявник у касаційній скарзі зазначає, що суди в оскаржуваних судових рішеннях не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постанові Верховного Суду від 07 березня 2018 року у справі № 536/378/15-ц.

Згідно з положеннями пункту 5 частини 2 статті 394 ЦПК України у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 5 частини 2 статті 394 ЦПК України суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).

Із матеріалів касаційної скарги, змісту оскаржуваних судових рішень вбачається, що касаційна скарга є необґрунтованою, а наведені в ній доводи не дають підстав для висновків щодо незаконності та неправильності оскаржуваних судових рішень чи їх невідповідності висновкам, викладених у постановах Верховного Суду, щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі.

Такого висновку Верховний Суд дійшов з огляду на таке.

Судами встановлено, що автомобіль марки "HYUNDAI" моделі І30, номер кузова НОМЕР_1, був предметом договору застави, укладеного 17 липня 2012 року між Публічним акціонерним товариством "Плюс Банк", правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство "Ідея Банк" (далі - ПАТ "Ідея Банк"), та ОСОБА_5 з метою забезпечення виконання останнім зобов'язань за кредитним договором

З Витягу з Державного реєстру обтяжень рухомого майна вбачається, що 15 жовтня 2012 року о 09:46:58 зареєстровано обтяження на автомобіль "HYUNDAI І30", номер об'єкта НОМЕР_1; тип обтяження - застава. 06 квітня 2017 року 10:07:08 вказане обтяження було вилучено з Державного реєстру обтяжень рухомого майна.

Рішенням Галицького районного суду м. Львова від 05 листопада 2015 року, зокрема, вилучено у ОСОБА_6, або в інших осіб в яких може знаходитися транспортний засіб марки "HYUNDAI" моделі I30,2012 року випуску, сірого кольору, номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_5, реєстраційний номер НОМЕР_6, який є предметом застави та передано ПАТ "Ідея Банк". З метою виконання зобов'язання за кредитним договором № 910.15203 укладеним між ПАТ "Ідея Банк" та ОСОБА_5 у розмірі 366 269,05 грн звернуто стягнення на предмет застави - транспортний засіб марки "HYUNDAI" моделі I30,2012 року випуску, сірого кольору, номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_5, реєстраційний номер НОМЕР_6, що належить на праві власності ОСОБА_6, шляхом продажу вказаного автомобіля ПАТ "Ідея Банк" будь-якій третій особі покупцю від імені власника, з наданням ПАТ "Ідея Банк" всіх повноважень, необхідних для здійснення продажу.

13 січня 2016 року між ОСОБА_7, яка діяла від імені ОСОБА_8, та ОСОБА_1 укладений договір купівлі-продажу транспортного засобу № ТСЦ6341/2/99, предметом якого є автомобіль марки "HYUNDAI" моделі I30,2012 року випуску, номер кузова (шасі, рама) НОМЕР_5, реєстраційний номер НОМЕР_7

Довіреністю від 07 березня 2017 року ОСОБА_1 уповноважив ОСОБА_9 та ОСОБА_3, зокрема, користуватися, а також від його імені продавати, обмінювати належний йому автомобіль марки "HYUNDAI" моделі І30,2012 року випуску, сірого кольору, номер кузова НОМЕР_1, тип ТЗ - легковий універсал-В.

06 квітня 2017 року між ОСОБА_1 в особі ОСОБА_3 та ОСОБА_2 укладений договір купівлі-продажу транспортного засобу № 8044/2017/406016, згідно з умовами якого, продавець зобов'язався передати у власність покупцеві транспортний засіб марки "HYUNDAI" моделі І30,2012 року випуску, сірого кольору, номер кузова НОМЕР_1, свідоцтво про реєстрацію НОМЕР_2, номерний знак НОМЕР_3. Згідно з пунктом 1.2 вказаного договору продавець гарантує, що майно, яке є предметом продажу за даним договором, належить йому на праві власності, не обтяжене арештом, у розшуку, заставі не перебуває, не є предметом спору у суді.

20 квітня 2017 року до Єдиного реєстру досудових розслідувань внесено інформацію про те, що у період часу з 10 березня по 10 квітня 2017 року невстановлена особа, використовуючи програму для несанкціонованого доступу до реєстрів від імені Лосєва В. В. вчинила зняття заборони на нерухоме майно.

06 березня 2018 року проведені електронні торги щодо реалізації транспортного засобу марки "HYUNDAI" моделі I30, номер шасі НОМЕР_5,2012 року, переможцем яких став ОСОБА_11.

Постановою державного виконавця Печерського районного відділу державної виконавчої служби міста Києва Головного територіального управління юстиції у місті Києві звільнено з-під арешту транспортний засіб марки "HYUNDAI" моделі I30, номер шасі НОМЕР_5,2012 року випуску який реалізовано на прилюдних торгах.

Статтею 16 ЦК України передбачено, що кожна особа має право звернутися за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (частина 1 статті 655 ЦК України).

Відповідно до частини 1 статті 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог частини 1 статті 627 ЦК України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до положень частини 1 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частини 1 статті 215 ЦК України.

Частинами 1 , 3 статті 203 ЦК України визначено, що зміст правочину не може суперечити Частинами 1 , 3 статті 203 ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Згідно з частиною 1 статті 230 ЦК України якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частиною 1 статті 230 ЦК України), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина 1 статті 229 ЦК України).

Тлумачення статті 230 ЦК України свідчить, що під обманом розуміється умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі - вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення (абзац 2 частини 1 статті 229 ЦК України).

Обман, що стосується обставин, які мають істотне значення, має доводитися позивачем як стороною, яка діяла під впливом обману. Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину.

У постанові Верховного Суду України від 29 квітня 2014 року у справі № 3-11гс14 зроблено висновок, що "обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Виходячи із змісту зазначеної норми, правочин визнається вчиненим внаслідок обману у разі навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Суб'єктом введення в оману є сторона правочину як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю".

Встановивши, що під час укладення оспорюваного договору купівлі-продажу транспортного засобу продавець знав про наявність обтяжень у вигляді застави на відчужуваний транспортний засіб та існування судового рішення про звернення стягнення на предмет застави, що доведено позивачем під час розгляду цієї справи, суд першої інстанції, із висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, правильно застосував положення статей 203, 215, 230 ЦК України та дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для визнання оспорюваного договору купівлі-продажу транспортного засобу недійсним, оскільки наведені обставини є істотними та позивач, знаючи про наявність таких обставин, не вчиняв би такого правочину.

Частинами 1 , 2 статті 216 ЦК України передбачено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину.

Відповідно до частини 2 статті 320 ЦК України сторона, яка застосувала обман, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв'язку з вчиненням цього правочину.

Встановивши наявність підстав для визнання оспорюваного договору купівлі-продажу недійсним, суди попередніх інстанцій, керуючись положеннями статей 216, 320 ЦК України, обґрунтовано стягнули із ОСОБА_1 на користь позивача кошти, сплачені останнім за недійсним правочином, та збитки у вигляді витрат на ремонт транспортного засобу.

Змінюючи рішення суду першої інстанції в частині вимог про відшкодування шкоди, суд апеляційної інстанції, належним чином оцінивши наявні у матеріалах справи докази, дійшов правильного висновку про те, що визначена місцевим судом сума коштів у розмірі 100 836,00 грн, необхідна на відшкодування моральної шкоди, не відповідає засадам розумності та справедливості, та обґрунтовано зменшив її до 3
000,00 грн.

Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_1 є неналежним відповідачем у цій справі, оскільки будь-яких коштів від свого представника - ОСОБА_3 за укладеним правочином він не отримував, з огляду на таке.

Судами встановлено, що довіреністю від 07 березня 2017 року ОСОБА_1 уповноважив ОСОБА_3, зокрема, користуватися, а також від його імені продавати, обмінювати належний йому автомобіль марки "HYUNDAI" моделі І30,2012 року випуску, сірого кольору, номер кузова НОМЕР_1, тип ТЗ - легковий універсал-В.

Згідно з частиною 1 статті 239 ЦК України правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє.

Частинами 1 , 3 статті 244 ЦК України встановлено, що представництво, яке ґрунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю. Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами.

Таким чином, із урахуванням наведених правових норм, правочин, укладений представником ОСОБА_1 - ОСОБА_3, створив права та обов'язки для самого ОСОБА_1, як сторони правочину, у тому числі обов'язок повернути кошти, якщо такий правочин буде визнаний недійним у подальшому, а тому доводи ОСОБА_1 у касаційній скарзі про те, що він є неналежним відповідачем у цій справі, безпідставні.

При цьому, сам факт неотримання ОСОБА_1 від свого представника коштів за оспорюваним правочином, не може бути підставою для відмови у визнані такого правочину недійсним. У такому разі ОСОБА_1 не позбавлений можливості звернутися до суду із позовом до свого представника про стягнення коштів.

Із наведених підстав необґрунтованим є також посилання заявника у касаційній скарзі на постанову Верховного Суду від 07 березня 2018 року у справі № 536/378/15-ц, у якій зазначено про те, що повірений по закінченню виконання договору доручення зобов'язаний передати довірителеві все одержана у зв'язку з виконанням доручення.

Неспроможними є доводи касаційної скарги про те, що суд повинен був залишити позов без розгляду, оскільки позовну заяву від імені заінтересованої особи подано особою, яка не має повноважень на ведення справи. Зокрема, заявник зазначає, що представником позивача - ОСОБА_12 на підтвердження своїх представницьких повноважень надано свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю, яке видано 06 липня 2015 року неповноважним органом - Радою адвокатів міста Києва, якою незаконно утворена кваліфікаційно-дисциплінарна комісія (далі - КДКА), яка неправомірно організовувала та проводила кваліфікаційні іспити, незаконно приймала рішення щодо видачі свідоцтва про складення кваліфікаційних іспитів, що встановлено рішенням Ради адвокатів України від 11 червня 2016 року № 153.

У постанові Верховного Суду від 02 червня 2020 року у справі № 826/10717/18 зроблено правовий висновок про те, що наявність певних спорів між третіми особами відносно статусу КДКА м. Києва, у якій особою добросовісно складено іспит та про що отримано відповідне свідоцтво, не може бути перешкодою чи підставою для позбавлення особи права на зайняття адвокатською діяльністю, на набуття якого особа мала законне сподівання складаючи відповідний іспит та добросовісно вчиняючи передбачені законом дії.

Із урахуванням вказаного правового висновку Верховного Суду, відсутні підстави вважати, що представник позивача - ОСОБА_12 на момент звернення до суду із позовом не була адвокатом, а тому доводи касаційної скарги про наявність підстав для залишення позову без розгляду, є безпідставними.

Інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування ухвалених у справі судових рішень, оскільки вони ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявником норм матеріального права та зводяться до переоцінки встановлених судом обставин, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції.

Наведені у касаційних скаргах доводи були предметом дослідження у судах із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.

Враховуючи те, що касаційна скарга подана на підставі пункт 1 частини 2 статті 389 ЦПК України, тоді як Верховний Суд уже викладав висновок щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку, тому колегія судів дійшла висновку про відсутність правових підстав для відкриття касаційного провадження у цій справі.

Оскільки правильне застосування судами норм матеріального та процесуального права є очевидним і не викликає розумних сумнівів, Верховний Суд дійшов висновку про те, що касаційна скарга є необґрунтованою та про відмову у відкритті касаційного провадження.

Керуючись частиною 4 статті 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

У відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на заочне рішення Дарницького районного суду м. Києва від 26 вересня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 30 вересня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ОСОБА_1, третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Лосєв Володимир Володимирович, про визнання договору купівлі-продажу транспортного засобу недійсним, застосування наслідків недійсності правочину та відшкодування майнової та моральної шкоди відмовити.

Копію ухвали та додані до скарги матеріали направити особі, яка подала касаційну скаргу.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Судді:О. В. Ступак І. Ю. Гулейков Г. І. Усик