УХВАЛА

05 квітня 2018 року

м. Київ

Справа № 909/968/16

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Студенець В.І. - головуючий, Баранець О.М., Вронська Г.О.

за участю секретаря: Натаріної О.О.

розглянувши матеріали касаційних скарг Товариства з обмеженою відповідальністю "НІКІ" та Публічного акціонерного товариства "Мегабанк"

на рішення Господарського суду Івано-Франківської області

(суддя - Неверовська Л.М.)

від 13.02.2017,

та постанову Львівського апеляційного господарського суду

(головуючий - Гриців В.М., судді Давид Л.Л., Кордюк Г.Т.)

від 02.08.2017

за позовом Відкритого акціонерного товариства "Івано-Франківський птахокомбінат"

до Публічного акціонерного товариства "Мегабанк"

Товариства з обмеженою відповідальністю "НІКІ"

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача Приватний нотаріус Київського нотаріального округу Семенова Ганна Володимирівна

про визнання недійсними договорів

за участю представників сторін:

від позивача - Чорнописький Б.П., Поронюк І.Б., Цікало В.І.;

від відповідача 1 - Кульбій-Кухар Ю.В.;

від відповідача 2 - Нестеришин Т.С.;

від третьої особи - Бичек В.А.;

ВСТАНОВИВ:

Відкрите акціонерне товариство "Івано-Франківський птахокомбінат" (далі - ВАТ "Івано-Франківський птахокомбінат") звернулось до Господарського суду Івано-Франківської області з позовом до Публічного акціонерного товариства "Мегабанк" (далі - ПАТ "Мегабанк") та Товариства з обмеженою відповідальністю "НІКІ" (далі - ТОВ "НІКІ") про:

- визнання недійсним договору про відступлення права вимоги за генеральним договором на здійснення кредитних операцій № ГД-08-02/2012 від 29.03.2012 та кредитним договором № 08-02/2012/ГД-08-02/2012 від 29.03.2012, укладеного між ПАТ "Мегабанк" та ТОВ "НІКІ" 13.03.2015;

- визнання недійсним договору про відступлення права вимоги за іпотечним договором № ГД-08-02/2012-з, посвідченого 29.03.2012 приватним нотаріусом Івано-Франківського міського нотаріального округу Мачкур А.А., реєстр. № 459, укладеного між ПАТ "Мегабанк" та ТОВ "НІКІ" 13.03.2015 та посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Лавінда Н.О., зареєстрованого в реєстрі за № 816.

До початку розгляду справи по суті позивачем було подано заяву про зміну предмета позову, в якій він просив:

- визнати недійсним договір про відступлення права вимоги за генеральним договором на здійснення кредитних операцій № ГД-08-02/2012 від 29.03.2012 та кредитним договором № 08-02/2012/ГД-08-02/2012 від 29.03.2012, укладений між ПАТ "Мегабанк" та ТОВ "НІКІ" 13.03.2015;

- визнати недійсним договір про відступлення права вимоги за іпотечним договором № ГД-08-02/2012-з, посвідчений 29.03.2012 приватним нотаріусом Івано-Франківського міського нотаріального округу Мачкур А.А., реєстр. № 459, укладений між ПАТ "Мегабанк" та ТОВ "НІКІ" 13.03.2015 та посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Лавінда Н.О., зареєстрованого в реєстрі за № 816;

- скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 28054465 від 03.02.2016 11:30:27 приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Семенової Ганни Володимирівни щодо реєстрації права власності на земельну ділянку кадастровий номер 2610100000080020006, площею 5,637 га, цільове призначення для обслуговування адміністративно-виробничих будівель і споруд, що знаходиться за адресою: Івано-Франківська область, м. Івано-Франківськ, вул. Комунальна, 3 та адміністративно-виробничі приміщення, об'єкт житлової площі, що знаходяться за адресою: Івано-Франківська область, м. Івано-Франківськ, вул. Комунальна, 3, на земельній ділянці, кадастровий номер 2610100000080020006 за товариством з обмеженою відповідальністю "НІКІ".

Позовні вимоги мотивовані таким:

- договір про відступлення права вимоги від 13.03.2015 за генеральним договором на здійснення кредитних операцій №ГД-08-02/2012 від 29.03.2012 та кредитним договором №08-02/2012/ГД-08-02/2012 від 29.03.2012, укладений з порушенням вимог чинного законодавства України, а саме частини 1 статті 1054, статті 1077, 1079, 1084 Цивільного кодексу України, пункту 1 частини 1 статті 1, пункту 11 частини 1 статті 4, частин 1, 2 статті 7 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", пункту 3 частини 1 статті 9 Закону України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" (який був чинний на момент виникнення спірних правовідносин), статті 2 Закону України "Про банки і банківську діяльність", а тому підлягає визнанню недійсним з урахуванням вимог частини 1 статті 215, частин 1, 2 статті 203, статті 227 Цивільного кодексу України;

- за умовами договору про відступлення права вимоги за кредитним договором від
13.03.2015 фактично відбулося фінансування однієї особи іншою за рахунок передачі останній грошової вимоги до третьої особи (боржника), що є ознакою договору факторингу. Фактором (як і кредитодавцем) може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати фінансові операції.

- ТОВ "НІКІ" не є фінансовою установою та не має права надавати фінансові послуги, не може мати ліцензії на здійснення кредитних операцій, а відтак не мало права укладати договори про відступлення права вимоги за кредитним договором та договором іпотеки;

- надання кредиту є банківською операцією, яка здійснюється на підставі банківської ліцензії, а тому банк не має права відступати право вимоги за кредитним договором навіть іншій фінансовій установі, яка не є банком;

- договір про відступлення права вимоги від 13.03.2015 за іпотечним договором №ГД-08-02/2012-3 повинен бути визнаний недійсним, оскільки укладений на забезпечення виконання кредитного договору, за яким теж відступлено право вимоги, тобто має похідний (акцесорний) характер. Така вимога узгоджується з позицією Верховного Суду України, викладеною у постановах від 25.05.2016 у справі № 3-477гс16 та від 13.04.2016 у справі № 3-238гс16;

- відповідно до статті 2 Закону України "Про банки і банківську діяльність" клієнт банку - будь-яка фізична чи юридична особа, що користується послугами банку. Відносини банку з клієнтами та права клієнтів банку врегульовані главою 9 "Відносини Банку з клієнтами" та главою 10 "Банківська таємниця та конфіденційність інформації" Закону України "Про банки і банківську діяльність" та Постановами правління Національного банку України. Укладення договорів про відступлення права вимоги позбавило позивача усіх прав, які надані клієнтам банку, як споживачам фінансових послуг.

Рішенням Господарського суду Івано-Франківської області від 13.02.2017 позов задоволено. Суд:

- визнав недійсним договір про відступлення права вимоги за генеральним договором на здійснення кредитних операцій №ГД-08-02/2012 від 29.03.2012 та Кредитним договором №08-02/2012/ГД-08-02/2012 від 29.03.2012, укладений між ПАТ "Мегабанк" та ТОВ "НІКІ" 13.03.2015;

- визнав недійсним договір про відступлення права вимоги за іпотечним договором №ГД-08-02/2012-3, посвідченим 29.03.2012 приватним нотаріусом Івано-Франківського міського нотаріального округу Мачкур А. А., реєстр. № 459, укладений між ПАТ "Мегабанк" та ТОВ "НІКІ" 13.03.2015 та посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Лавінда Н. О., зареєстрований в реєстрі за №816;

- скасував рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 28054465 від 03.02.2016 р. 11:30:27 приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Семенової Ганни Володимирівни щодо реєстрації права власності на земельну ділянку кадастровий номер 2610100000080020006, площею 5,637 га, цільове призначення - для обслуговування адміністративно-виробничих будівель і споруд, що знаходиться за адресою: Івано-Франківська область, м. Івано-Франківськ, вул. Комунальна, 3 та адміністративно-виробничі приміщення, об'єкт житлової площі, що знаходяться за адресою: Івано-Франківська область, м. Івано-Франківськ, вул. Комунальна, 3, на земельній ділянці, кадастровий номер 2610100000080020006 за ТОВ "НІКІ".

Задовольняючи позовні вимоги про визнання недійсними оспорюваних договорів місцевий господарський суд, врахувавши правові позиції Верховного Суду України, викладені у постановах від 06.07.2015 у справі №№6-301цс15 та від 13.04.2016 у справі №3-238гс16, виходив із встановлених ним обставин, згідно з якими розмір грошової вимоги значно перевищує ціну відступлення вимоги; балансова вартість майна переданого в іпотеку є значно більшою, ніж розмір заборгованості боржника визначеного у повідомленні від 27.03.2015 та дійшов висновку, що оспорювані договори є саме договорами факторингу, оскільки відступлення права вимоги у даному випадку відбувалось в обмін на грошові кошти за плату у вигляді дисконту.

З огляду на те, що відповідно до частини 3 статті 1079 Цивільного кодексу України фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції, а ТОВ "НІКІ" не відноситься до фінансових установ у розумінні Закону, яка може надавати фінансові послуги у формі факторингу, місцевий господарський суд з посиланням на статтю 215 та частину 1 статті 203 Цивільного кодексу України, згідно з якою зміст правочину не може суперечити статтю 215 та частину 1 статті 203 Цивільного кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, визнав наявними правові підстави для задоволення позовних вимог про визнання недійсними оскаржуваних договорів відступлення права вимоги.

Щодо позовної вимоги про скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Семенової Ганни Володимирівни щодо реєстрації права власності на земельну ділянку та адміністративно-виробничі приміщення за ТОВ "НІКІ", то місцевий господарський суд вважав її такою, що також підлягає задоволенню. При цьому суд керуючись нормами статті 26, частини 2 статті 31-1 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", дійшов висновку, що запис про скасування державної реєстрації прав вноситься до Державного реєстру прав саме на підставі рішення суду про скасування рішення про державну реєстрацію прав. За відсутності рішення суду про скасування рішення про державну реєстрацію прав, реалізація рішення суду про визнання правочинів недійсними, тобто відновлення порушених прав позивача буде неможливим.

Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 02.08.2017 рішення Господарського суду Івано-Франківської області від 13.02.2017 залишено без змін.

При цьому, повторно розглядаючи справу, відповідно до вимог статті 101 Господарського процесуального кодексу України, суд апеляційної інстанції зробив такі висновки:

- за умовами договору про відступлення права вимоги від 13.03.2015 ТОВ "НІКІ" зобов'язалося сплатити ПАТ "Мегабанк" грошові кошти у сумі 1 693 908,74 грн, натомість, ПАТ "Мегабанк" передало ТОВ "НІКІ" право грошової вимоги до боржника (ВАТ "Івано-Франківський птахокомбінат"), у тому числі: право на стягнення (отримання) заборгованості боржника перед первісним кредитором, яка виникла станом на 13.03.2015 в сумі 1 693 908,74 грн; право вимоги на стягнення (отримання) від боржника будь-яких грошових нарахувань та вимог у тому числі передбачених кредитним договором заходів відповідальності, які виникли у первісного кредитора до боржника до моменту укладення цього договору; права вимоги, які випливають з факту неналежного виконання боржником умов кредитного договору, в тому числі право на дострокове стягнення суми кредиту, процентів та інших пов'язаних з цим сум; будь-які інші вимоги згідно генерального кредитного договору та кредитного договору. Виходячи із положень статті 1077 Цивільного кодексу України про те, що плата клієнта фактору визначається у будь-який передбачений договором спосіб, то передані за цим договором права вимоги, які випливають з факту неналежного виконання боржником умов кредитного договору, в тому числі право на дострокове стягнення суми кредиту, процентів та інших пов'язаних з цим сум, та будь-які інші вимоги згідно генерального кредитного договору та кредитного договору, і є платою за передачу фактором (ТОВ "НІКІ") грошових коштів клієнту (ПАТ "Мегабанк"), передбаченою договором про відступлення права вимоги;

- у силу закону недійсність договору про відступлення права вимоги за генеральним договором на здійснення кредитних операцій № ГД-08-02/2012 та кредитним договором № 08-02/2012/ГД-08-02/2012, укладеним 13.03.2015 ПАТ "Мегабанк" (первісний кредитор) з ТОВ "Нікі" (новий кредитор) спричиняє недійсність договору про відступлення права вимоги за іпотечним договором №ГД-08-02/2012-з, укладеним 13.03.2015 ПАТ "Мегабанк" (первісний іпотекодержатель) з ТОВ "Нікі" (новий іпотекодержатель). Помилковим є висновок Господарського суду Івано-Франківської області, що оспорюваний договір про відступлення права вимоги за іпотечним договором №ГД-08-02/2012-з є договором факторингу. Проте, така позиція не вплинула на правильність висновку суду про недійсність договору про відступлення права вимоги за іпотечним договором №ГД-08-02/2012-з;

- скасування рішення про державну реєстрацію права власності ТОВ "НІКІ" на майно не скасовує попередніх записів і не порушує права ПАТ "Мегабанк", як іпотекодержателя означеного майна.

Не погоджуючись з рішенням Господарського суду Івано-Франківської області від
13.02.2017 та постановою Львівського апеляційного господарського суду від
02.08.2017, ТОВ "НІКІ" подало касаційну скаргу, в якій просить оскаржувані судові рішення скасувати, прийняти нове, яким у позові відмовити в повному обсязі.

Узагальнені доводи ТОВ "НІКІ", викладені у касаційній скарзі:

- судами попередніх інстанцій неправильно застосовано норми матеріального права, а саме статті 203, 215, 509, 510, 512, 1077, 1079 Цивільного кодексу України, статті 1, 4, 7 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" в частині кваліфікації договору про відступлення права вимоги за кредитним договором як договору факторингу. При цьому скаржник посилається на постанови Верховного Суду України від 10.07.2007 у справі № 26/347-06-6531 та від 06.07.2015 у справі № 6-301цс15, а також постанови Вищого господарського суду України від 03.03.2011 у справі № 5020-4/210, від 26.10.2016 у справі № 12/5009/1430/11, від 09.11.2016 у справі № 910/9596/16, від
20.09.2016 у справі № 925/949/15, від 02.11.2016 у справі № 910/27914/15, від
16.02.2016 у справі № 910/17428/15, від 20.03.2017 у справі № 910/32809/15, від
24.01.2017 у справі № 910/5928/15-г, від 01.02.2017 у справі № 922/5334/15;

- судами попередніх інстанцій порушено статті 1, 2 Господарського процесуального кодексу України, статті 3, 15, 16.215 Цивільного кодексу України в частині неврахування відсутності порушення прав та охоронюваних законом інтересів позивача безпосереднім укладенням оспорюваних договорів. При цьому скаржник посилається на постанову Верховного Суду України від 01.06.2016 у справі № 920/1771/14. За загальним правилом, заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, оскільки не впливає на характер, обсяг і порядок виконання ним своїх обов'язків, не погіршує становища боржника та не зачіпає його інтересів (постанова Верховного Суду України від 15.04.2015 у справі № 3-43гс15);

- господарськими судами порушено норми процесуального права, а саме статті 22, 54, 57 Господарського процесуального кодексу України щодо заявлення нової позовної вимоги та одночасної зміни предмету та підстав позову; а також статті 1, 54, 63, 81 Господарського процесуального кодексу України в частині неврахування обставин звернення до Господарського суду Івано-Франківської області (підписання позовної заяви) неуповноваженою особою.

Не погоджуючись з рішенням Господарського суду Івано-Франківської області від
13.02.2017 та постановою Львівського апеляційного господарського суду від
02.08.2017, ПАТ "Мегабанк" також подало касаційну скаргу, в якій просить оскаржувані судові рішення скасувати, прийняти нове, яким у позові відмовити в повному обсязі.

Узагальнені доводи ПАТ "Мегабанк", викладені у касаційній скарзі:

- висновок суду першої інстанції про те, що оплатністю вимог за договором про відступлення права вимоги є різниця у вартості предмета іпотеки та сумою коштів, за якою новий кредитор виплачує первинному кредиторові номінальну вартість боргового зобов'язання, є помилковим, оскільки відповідно до статті 1077 Цивільного кодексу України сплата новим кредитором первісному кредитору грошових коштів у розмірі відступленої грошової вимоги не є кваліфікуючою ознакою договору факторингу;

- відступлення права вимоги відбулось за номінальною вартістю, відсутня плата за користування грошовими коштами;

- заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, оскільки не впливає на характер, обсяг і порядок виконання ним своїх обов'язків, не погіршує становища боржника та не зачіпає його інтересів (постанова Верховного Суду України від 15.04.2015 у справі № 3-43гс15);

- посилання суду на постанову Верховного Суду України від 13.04.2016 у справі № 3-238гс-16 не може вважатися таким, що підтверджує невідповідність оскаржуваних договорів вимогам законодавства, оскільки у вказаній справі Верховний Суд України не зробив однозначного висновку, що оскаржуваний договір є саме договором факторингу, а передав справу на новий розгляд, бо виходив із неможливості прийняття остаточного рішення та вирішення спору по суті;

- укладений між ПАТ "Мегабанк" та ТОВ "НІКІ" договір про відступлення права вимоги не є договором факторингу, оскільки за вказаним договором жодна із сторін не передає грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта ПАТ "Мегабанк") за плату, тому відсутні підстави вважати, що метою укладення такого договору є отримання прибутку. Між сторонами виникли правовідносини купівлі-продажу права вимоги, до яких застосовуються положення про відступлення права вимоги (частина 3 статті 653 Цивільного кодексу України);

- важливою відмінністю договорів про відступлення права вимоги та факторингу є те, що при відступленні права вимоги первісний кредитор передає новому кредиторові боргові зобов'язання боржника і більше взаємовідносин не має ані з боржником, ані з новим кредитором, по суті відбувається купівля-продаж права вимоги боргових зобов'язань, а в договорі факторингу фактор може отримувати ці кошти і від клієнта і від боржника, як це передбачено статтею 1084 Цивільного кодексу України.

- продаж банком права грошової вимоги за кредитним договором на підставі договору відступлення права вимоги не є фінансовою послугою, а зазначений договір не є факторингом (аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 19.08.2014 у справі № 3-43гс14);

- місцевим господарським судом порушено норми статті 15 Господарського процесуального кодексу України, оскільки розглянуто справу не за місцем знаходження відповідача; а також норму статті 22 Господарського процесуального кодексу України, оскільки він прийняв до розгляду заяву позивача про зміну предмету та підстав позову, щодо скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень за ТОВ "НІКІ".

Ухвалою Вищого господарського суду України від 07.11.2017 касаційні скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "НІКІ" та Публічного акціонерного товариства "Мегабанк" прийнято до касаційного провадження та призначено до розгляду.

На підставі підпункту 6 пункту 1 Розділу ХІ "Перехідні положення" Господарського процесуального кодексу України, в редакції Закону України від 03.10.2017 № 2147-VІІІ, за розпорядженням керівника апарату Вищого господарського суду України № 38-р від 15.12.2017 вказані касаційні скарги разом зі справою №909/968/16 передані до Касаційного господарського суду.

Ухвалами Верховного Суду від 05.02.2018 призначено до розгляду касаційні скарги ТОВ "НІКІ" та ПАТ "Мегабанк" на рішення Господарського суду Івано-Франківської області від 13.02.2017 та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 02.08.2017 у справі №909/968/16.

Відповідно до частини 5 статті 302 Господарського процесуального кодексу України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Колегія суддів, переглядаючи у касаційному порядку оскаржувані судові рішення, в межах доводів та вимог касаційних скарг та на підставі встановлених фактичних обставин справи, з врахуванням норм матеріального і процесуального права, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин, дійшла висновку про наявність правових підстав для передання даної справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, з огляду на те, що дана справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Так, серед підстав заміни кредитора у зобов'язанні іншою особою, визначених статтею 512 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), визначено таку як: передання кредитором своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Відступлення права вимоги не є окремим видом договору. Це правочин, який опосередковує перехід права. Відступлення права вимоги може відбуватися, зокрема, внаслідок укладення договору:

а) купівлі-продажу чи міни;

б) дарування;

в) факторингу.

Оскільки у статті 512 ЦК України вказується про заміну кредитора в зобов'язанні це зумовлює:

- те, що зобов'язання зберігається цілком і повністю, змінюється лише його суб'єктний склад у частині кредитора;

- правонаступництво між тією особою, яка виступала кредитором у зобов'язанні, і тією, яка заступає її місце;

- наявність правовідносин між зазначеними особами. Цим правовідносинам властива така сама структура, що й будь-яким іншим. Вони складаються між певними суб'єктами ("старим" і "новим" кредитором) з приводу такого об'єкта, як майнові права (право вимоги, що належить кредиторові); їх змістом є суб'єктивні права й обов'язки, передбачені договором та законом залежно від підстав заміни кредитора в зобов'язанні.

Одним із питань, що постають при застосуванні статті 512 ЦК України є можливість відступлення банком свого права вимоги до позичальника за кредитним договором.

Таке питання часто постає при вирішенні господарських спорів, про що свідчить значна судова практика Вищого господарського суду України, Верховного Суду України та остання практика Верховного Суду, на яку зокрема посилаються сторони у даній справі.

Так, у наведених справах, і у даній справі зокрема, правова проблема зводиться до розмежування договору факторингу та інших способів відступлення права вимоги.

Суди, визначаючи правову природу оспорюваних договорів у відповідних справах, вказують на певні їх особливості.

Основним критерієм розмежування договору факторингу від інших способів відступлення права вимоги є форма плати за відповідним договором.

Так, у постанові Верховного Суду України від 13.04.2016 у справі № 3-238гс16 викладено правову позицію, згідно з якою плата за договором факторингу може бути у формі різниці між реальною ціною вимоги і ціною, передбаченої в договорі, право вимоги за яким передається.

У постанові Верховного Суду від 21.03.2018 у справі № 910/2489/17 викладено правову позицію, згідно з якою однією із відмінних ознак факторингу від інших правочинів, які передбачають відступлення права вимоги, є передача грошових коштів у розпорядження клієнта за плату, тобто взамін права вимоги, клієнт отримує від фактора послугу, що полягає в передачі грошових коштів у розпорядження клієнта, з обов'язком клієнта оплатити користування ними.

При цьому право грошової вимоги, передане фактору, не є платою за надану останнім фінансову послугу (аналогічна правова позиція була викладена у постанові Верховного Суду України від 10.07.2015 у справі 6-301цс15).

Якщо звернутися до спеціальної юридичної літератури, то таке питання є також дискусійним і серед науковців.

Так, відповідно до одної правової позиції (Цивільний кодекс України: науково-практичний коментар: пояснення, тлумачення, рекомендації з використанням позицій вищих судових інстанцій України, науковців, фахівців. - Т.10: Кредитні та розрахункові зобов'язання. Договір комерційної концесії. Договір про спільну діяльність / І.В. Спасибо-Фатєєва, В.І. Крат, О.П. Печений та ін. ; за ред. проф. І.В. Спасибо-Фатєєвої. - Х.: Право, 2015. - 496 с. - (Серія "Коментарі та аналітика"), - с. 209-210): таке категоричне тлумачення норм гл. 73 ЦК України навряд чи допустиме. Якщо фактор надає (зобов'язується надати) фінансування клієнту шляхом купівлі за меншу вартість від обсягу права, то відступлення права грошової вимоги саме за меншу суму і служитиме платою для фактора. Адже від реалізації набутого права грошової вимоги він матиме можливість отримати більше, аніж сплатив клієнтові. Договір факторингу як оплатний належить до мінових, комутативних (від лат. - міняти), тобто тих, у яких сторони мають можливість визначити співвідношення благ, що набуватимуться кожним із них за договором на момент його укладення.

Відповідно до іншої: виходячи із тлумачення поняття "фінансування", яким є надання капіталів і залучення інвестицій (капіталовкладень) для втілення (реалізації) певного проекту, оплату, яку новий кредитор здійснює на користь первісного кредитора за договром купівлі-продажу права грошової вимоги, не можна вважати фінансуванням. Так, метою укладення договору факторингу є фінаснування клієнта фактором шляхом передачі в його розпорядження коштів. Ця послуга надається фактором за плату, розмір якої визначається договром. При цьому сама грошова вимога, передана клієнтом фактору не вважається платою за надану фактором фінансову послугу. Таку правову позицію було викладено також в постанові Верховного Суду України від 10.07.2007 у справі № 26/347-06-6531.

Також у постанові Верховного Суду від 21.03.2018 у справі № 910/2489/17 вказано на ще один критерій розмежування договору факторингу та купівлі-продажу права грошової вимоги, а саме - строк дії таких договорів. Договір купівлі-продажу права грошової вимоги припиняє свою дію після того, як первісний кредитор передав новому кредитору право вимоги до боржника, а новий кредитор оплатив її вартість. Договір факторингу діє і після того як фактор оплатив клієнту вартість грошової вимоги, а клієнт передав фактору право грошової вимоги до третіх осіб, до моменту коли боржник (або клієнт, в разі якщо це передбачено договором факторингу) виплатить факторові кошти за первісним договором.

Висновок про таку відмінність можна зробити, виходячи з положень статті 1084 ЦК України.

Стаття 1084. Права фактора

1. Якщо відповідно до умов договору факторингу фінансування клієнта здійснюється шляхом купівлі у нього фактором права грошової вимоги, фактор набуває права на всі суми, які він одержить від боржника на виконання вимоги, а клієнт не відповідає перед фактором, якщо одержані ним суми є меншими від суми, сплаченої фактором клієнтові.

2. Якщо відступлення права грошової вимоги факторові здійснюється з метою забезпечення виконання зобов'язання клієнта перед фактором, фактор зобов'язаний надати клієнтові звіт і передати суму, що перевищує суму боргу клієнта, який забезпечений відступленням права грошової вимоги, якщо інше не встановлено договором факторингу.

Якщо сума, одержана фактором від боржника, виявилася меншою від суми боргу клієнта перед фактором, який забезпечений відступленням права вимоги, клієнт зобов'язаний сплатити факторові залишок боргу.

Разом з тим тлумачення глави 73 ЦК України та статті 1084, зокрема, дає підстави науковцям зробити висновок про наявність двох видів договору факторингу: 1) купівельний, 2) забезпечувальний.

Сутність купівельного факторингу полягає в тому, що фактор надає або зобов'язується надати фінансування (відповідну грошову суму) за плату, а клієнт відступає або зобов'язується відступити право грошової вимоги. Тобто способом фінансування клієнта є купівля фактором права грошової вимоги. Відступлення права грошової вимоги виступає фактично платою за фінансування. Така конструкція навряд чи повністю відповідає сутнісній характеристиці факторингу як фінансування. Хоча так чи інакше фінансування відбувається, тому що фактор надає фінансування або зобов'язується фінансувати шляхом купівлі права грошової вимоги. Причому у цьому різновиді договору інтерес клієнта втілюється в тому, що отримуються грошові кошти, але, як правило, в значно меншому розмірі, аніж він може одержати внаслідок виконання грошової вимоги боржником. Але оскільки грошові кошти надає фактор, то клієнту не потрібно витрачати зусилля на отримання їх від боржника і нести відповідні ризики.

Сутність забезпечувального факторингу виявляється в тому, що фактор надає або зобов'язується надати фінансування (відповідну грошову суму) за плату, а клієнт відступає або зобов'язується відступити право грошової вимоги, що забезпечує повернення фінансування. Відступлення права грошової вимоги факторові виконує функцію забезпечення виконання зобов'язання клієнта перед фактором щодо повернення фінансування.

Також у постанові Верховного Суду від 21.03.2018 у справі № 910/2489/17 зазначено, що норми цивільного права не встановлюють суб'єктних обмежень як щодо договору купівлі-продажу права вимоги, так і до договору відступлення права вимоги, адже ці договори за своєю правовою суттю є цивільно-правовими зобов'язаннями сторін та не мають відношення до спеціальних галузей права, тож регулюються цивільним законодавством.

У постановах Верховного Суду України від 13.04.2016 у справі № 3-226гс16 та від
25.05.2016 у справі № 3-254гс16 викладено правову позицію, згідно з якою якщо договір між сторонами передбачає передачу права грошової вимоги проти виплати коштів або обов'язку їх виплатити, то фактично має місце фінасування однієї сторони іншою. Такі відносини мають ознаки факторингу, а отже новий кредитор повинен мати статус банку або фінансової установи, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції.

На переконання колегії суддів, у контексті даної правової проблеми має значення не стільки спосіб заміни кредитора в зобов'язанні, як особа такого кредитора, яким виступає банк, оскільки цивільне законодавство передбачає заміну кредитора в будь-якому зобов'язанні, за винятком зобов'язвнь, нерозривно пов'язаних з особою кредитора (стаття 515 ЦК України).

Так, відповідно до частини 1 ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Тобто, наведена норма імперативно встановлює, що кредитодавцем за кредитним договором може бути лише банк або інша фінансова установа.

При цьому слід враховувати, що у зв'язку із заміною кредитора в зобов'язанні саме зобов'язання зберігається цілком і повністю, змінюється лише його суб'єктний склад у частині кредитора.

Кредитні правовідносини регулюються нормами параграфа 2 глави 71 ЦК України, Законом України "Про банки і банківську діяльність", які визначають сукупність прав та обов'язків сторін такого договору.

Таким чином, правова проблема описана у даній постанові зумовлена неоднаковим застосуванням норм статей 512, 515, 1054 та глави 73 ЦК України Верховним Судом України, правові позиції якого застосовуються і сьогодні господарськими судами різних інстанцій, в тому числі і Верховним Судом, що має наслідком формування різної правозастосовчої практики при розгляді даної категорії спорів.

Відповідно до частини 4 статті 17 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" єдність системи судоустрою забезпечується, зокрема єдністю судової практики.

Статтею 36 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" також передбачено, що Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України, який забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом. Верховний Суд, серед іншого забезпечує однакове застосування норм права судами різних спеціалізацій у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом.

Згідно з частиною 2 статті 45 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" Велика Палата Верховного Суду у визначених законом випадках здійснює перегляд судових рішень у касаційному порядку з метою забезпечення однакового застосування судами норм права.

У частині 7 статті 303 Господарського процесуального кодексу України також закріплено, що після передачі справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду визначений у ній суддя-доповідач у разі необхідності звертається до відповідних фахівців Науково-консультативної ради при Верховному Суді стосовно підготовки наукового висновку щодо застосування норми права, питання щодо якого стало підставою для передачі справи на розгляд Великої Палати, крім випадків, коли висновок щодо застосування цієї норми у подібних правовідносинах був раніше отриманий Верховним Судом.

З врахуванням викладеного, колегія суддів вважає, що наведені у даній ухвалі суду обставини свідчать про наявність виключної правової проблеми щодо неоднакового застосування норм статей 512, 515, 1054 та глави 73 ЦК України, яка зумовлює необхідність передачі даної справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Керуючись частиною 5 статті 302, статтею 303 Господарського процесуального кодексу України Верховний Суд, -

УХВАЛИВ:

1. Передати на розгляд Великої Палати Верховного Суду справу № 909/968/16 за позовом Відкритого акціонерного товариства "Івано-Франківський птахокомбінат" до Публічного акціонерного товариства "Мегабанк", Товариства з обмеженою відповідальністю "НІКІ", третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача Приватний нотаріус Київського нотаріального округу Семенова Ганна Володимирівна, про визнання недійсними договорів.

2. Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.

Головуючий В.Студенець

Судді О.Баранець

Г.Вронська