Спір щодо спільної сумісної власності та грошова компенсація за частку майна

Проблема щодо визнання майна спільною сумісною власністю та стягнення грошової компенсації за частку майна є дійсно актуальною, оскільки при виникненні спору тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції спільності майна подружжя, покладається на сторону, яка її спростовує.

Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства (ст. 7 Сімейного кодексу України).

Загальні засади (принципи) приватного права мають фундаментальний характер та інші джерела правового регулювання, у першу чергу акти сімейного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, виявляється в тому, що загальні засади (принципи) є за своєю суттю нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах сімейного законодавства.

Дії учасників приватних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Відповідно до абзацу 1 ч. 2 ст. 3 СК сім’ю складають особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки.

Особистою приватною власністю дружини/чоловіка є, зокрема: майно, набуте нею/ним до шлюбу; майно, набуте нею/ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею/ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй/йому особисто (пункти 1, 2, 3 ч. 1 ст. 57 СК).

Згідно з ч. 4 ст. 368 Цивільного кодексу України майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім’ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.

Відповідно до правил ст. 60 СК майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності, вони мають рівні права на зазначене майно.

Дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу (ч. 1 ст. 69 СК).

За ст. 71 СК майно, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.

Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених ЦК.

У разі поділу майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (ч. 1 ст. 70 СК).

Відповідно до частин 1 — 2 ст. 364 ЦК співвласник має право на виділ у натурі частки з майна, що є у спільній частковій власності. Якщо виділ у натурі частки зі спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (ч. 2 ст. 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на отримання від інших співвласників грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою. Право на частку у праві спільної часткової власності у співвласника, який отримав таку компенсацію, припиняється з дня її отримання.

Читайте статтю: Перш ніж захищати право на частку, потрібно усвідомити, що майнових об'єктів від цього не стане кілька. Як ділити спільну власність, якщо частки ідеальні, а майно – реальне?

Згідно з правилами частин 1–2 ст. 74 СК, якщо жінка та чоловік проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об’єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення гл. 8 цього Кодексу.

При застосуванні ст. 74 СК, що регулює поділ майна осіб, які проживають у фактичних шлюбних відносинах, судам необхідно враховувати, що правило зазначеної норми поширюється на випадки, коли чоловік і жінка не перебувають у будь-якому іншому шлюбі та між ними склалися усталені відносини, притаманні подружжю.

Для визначення осіб як таких, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, із метою вирішення майнового спору на підставі ст. 74 СК суд повинен установити факт проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу в період, протягом якого було придбано спірне майно. Визнання майна таким, що належить на праві спільної сумісної власності жінці та чоловікові, які проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою, відбувається шляхом установлення факту проживання однією сім’єю, ведення спільного побуту, виконання взаємних прав та обов’язків.

Розглянемо приклад судової практики щодо встановлення факту проживання однією сім’єю без реєстрації шлюбу, визнання майна спільною сумісною власністю і стягнення грошової компенсації за частку майна.

Позивач ОСОБА_1 (чоловік) звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 про встановлення факту проживання однією сім’єю з відповідачем (ОСОБА_3, дружина) без реєстрації шлюбу в період з 06.09.2011 по 22.08.2016 включно, визнання об’єктом права спільної сумісної власності сторін автомобіля марки «VOLKSWAGEN Golf», 2006 р. випуску, реєстраційний № НОМЕР_1 (далі — Автомобіль); поділ Автомобіля, виходячи з рівності часток, визнання за ОСОБА_2 права власності на Автомобіль, стягнення з відповідача на свою користь грошової компенсації за 1/2 частину Автомобіля у сумі 121850,89 грн, вартість якого згідно з експертизою становить 243701,78 грн.

В обґрунтування позовних вимог зазначає, що з відповідачем вони проживали спільно як родина без реєстрації шлюбу з 06.09.2011, що підтверджується договором оренди житла. Спільно з відповідачем виховував її доньку ОСОБА_4, 2007 р. народження, що підтверджується зокрема, поясненнями свідків, фотознімками, висновком психолога.

За час спільного проживання 16.03.2016 ним за особисті кошти, отримані за договором позики та розпискою 15.01.2016 від матері ОСОБА_5 у сумі 8500 доларів США, в інтересах сім’ї було придбано спірний Автомобіль, який зареєстровано на відповідача. Зазначений Автомобіль просить визнати їх спільною з відповідачем ОСОБА_2 власністю. Викладене підтверджується, зокрема, рішенням Жовтневого районного суду м. Кривого Рогу від 27.03.2018 про стягнення з нього боргу на користь ОСОБА_5 у сумі, еквівалентній 8500 доларів США, що еквівалентно 203581,00 грн. В описовій частині рішення зазначено, що ці гроші бралися в борг для купівлі Автомобіля.

Читайте статтю: Доведи, що це твоє! Що робити іншим власникам нерухомості, чиї відомості не були внесені до реєстру?

Оскільки Автомобіль знаходиться в користуванні відповідача, а їх частки по 1/2 є рівними, відповідно до ст. 74 СК, статей 370, 372 ЦК просить поділити спільну сумісну власність, стягнувши з відповідача грошову компенсацію за 1/2 частину Автомобіля у сумі 121850,89 грн, а за відповідачем визнати право власності на Автомобіль.

05.02.2018 відповідачем було подано відзив на позов а. с. 3–9 т. 2, в якому ОСОБА_2 визнає, що проживала спільно з ОСОБА_1 у фактичному шлюбі з вересня 2011 р. по серпень 2016 р., коли вони припинили шлюбні відносини, у тому числі через те, що позивач не надавав сім’ї матеріальної допомоги, офіційно не працював до 2014 р.

Щодо визнання Автомобіля спільною сумісною власністю відповідач заперечує. Зазначає, що у придбанні Автомобіля ОСОБА_1 участі не брав. У 2011 р. її батько ОСОБА_6 подарував їй автомобіль «Fiat Tipo», який позивач ОСОБА_1 використовував як таксі, оскільки офіційно не працював, влаштувався на роботу лише у 2014 р. Отримані кошти спрямовував для допомоги своїй матері ОСОБА_5, яка мешкала у м. Кривому Розі, тому ОСОБА_5 не мала коштів у сумі 8500 доларів США, як позивач зазначає в позові. У 2013 р. вона продала автомобіль «Fiat Tipo» за 3000 доларів США. Від своєї матері ОСОБА_7 вона отримала в борг за розпискою від 02.02.2016 7000 доларів США. За спірний Автомобіль вона особисто заплатила представнику власника ОСОБА_8 8500 доларів США, отримавши 07.02.2016 довіреність на право розпорядження Автомобілем, а 16.03.2016 у Територіальному сервісному центрі МВС у м. Києві уклала договір купівлі-продажу, зареєструвавши Автомобіль на своє ім’я. Тому купівля була проведена взагалі без участі позивача ОСОБА_1, та Автомобіль є її особистою власністю і не підлягає поділу.

Відгук на відзив стороною позивача не подавався. У судовому засіданні представник позивача — адвокат, яка брала участь у розгляді справи в режимі відеоконференції, позов підтримала з підстав, зазначених у позові. У письмових поясненнях а. с. 41 т. 3 також посилається на преюдиціальність установленого факту отримання позивачем грошей за борговим зобов’язанням саме для купівлі Автомобіля, що встановлено рішенням Жовтневого районного суду м. Кривого Рогу від 27.03.2018 відповідно до приписів ст. 82 ч. 4 Цивільного процесуального кодексу України.

14.06.2021 представник позивача направила суду заяву про підтримання позову і розгляд справи без участі позивача та його представника.

Представник відповідача — адвокат підтримав доводи, викладені у відзиві на позов, визнав факт спільного проживання сторін і не оспорював грошову оцінку автомобіля, проведену позивачем у 243702,00 грн. Заперечував проти визнання Автомобіля спільною сумісною власністю сторін, вважаючи автомобіль особистою власністю ОСОБА_2. Зазначає також, що рішення Жовтневого районного суду м. Кривого Рогу від 27.03.2018, на яке посилається сторона позивача, було змінено апеляційною інстанцією, і з рішення було виключено посилання, що гроші отримувались у борг ОСОБА_1 саме для купівлі автомобіля «GOLF». Разом з тим договором, письмовою розпискою і поясненнями свідків підтверджується, що гроші для купівлі Автомобіля були виручені ОСОБА_2 від продажу автомобіля «FIAT» і взяті в борг у матері ОСОБА_7.

Заслухавши думки сторін, дослідивши письмові докази по справі, надавши їм оцінку в сукупності, суд установив, що сторони по справі ОСОБА_1 і ОСОБА_9 проживали однією сім’єю в період з 06.09.2011 по 22.08.2016, але не перебували у зареєстрованому шлюбі.

Викладене підтверджується поясненнями представників сторін, тобто визнанням зазначеної частини позову стороною відповідача, поясненнями свідків ОСОБА_10, ОСОБА_5, ОСОБА_7, ОСОБА_6, договором оренди житла від 12.04.2014 а. с. 136 т. 1, 15–19 т. 2, згідно з п. 5.1 якого позивач ОСОБА_1 має право постійно проживати разом із відповідачем та її донькою ОСОБА_11 у квартирі, у сукупності з цими доказами, частково підтверджується наданими позивачем фотокартками а. с. 6–18 т. 1.

Читайте статтю: Чи можуть няня, прибиральниця, садівник скасувати презумпцію спільної сумісної власності?

Таким чином, відповідно до ст. 315 ч. 2 ЦПК слід установити факт проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_3 однією сім’єю без реєстрації шлюбу з 06.09.2011 по 22.08.2016 включно, оскільки зазначений факт має для позивача юридичне значення, адже пов’язаний із розподілом майна.

У період спільного проживання на підставі договору купівлі-продажу від 16.03.2016 був придбаний автомобіль марки «VOLKSWAGEN Golf», 2006 р. випуску, після реєстрації шлюбу ОСОБА_12 а. с. 28–31 т. 2, 149–150 т. 1, а. с. 2 т. 3.

Спірний Автомобіль був придбаний за 65000 грн згідно з умовами договору і зареєстрований на відповідача ОСОБА_12.

Кожна зі сторін посилається на купівлю автомобіля за 8500 доларів США, на підтвердження чого позивач ОСОБА_1 надає розписку, договір позики та рішення суду про отримання від своєї матері ОСОБА_5 8500 доларів США а. с. 5 т. 1, 59–60, 152–153 т. 2. Свідки ОСОБА_5, ОСОБА_13, ОСОБА_10 підтвердили у судовому засіданні зазначені обставини.

Відповідач ОСОБА_2 надає розписку про отримання грошей у борг від матері ОСОБА_7 02.02.2016 у сумі 8500 доларів США та розписку представника власника Автомобіля про отримання 8500 доларів США від ОСОБА_12 07.02.2016 до офіційної купівлі Автомобіля 16.03.2016, а також довіреність ОСОБА_8 а. с. 146–148 т. 1, 25–27 т. 2.

Обставини, на які посилається відповідач, підтверджують свідки ОСОБА_7 та ОСОБА_6.

Аналізуючи досліджені докази, суд доходить висновку, що спірний Автомобіль, придбаний за 65000 грн згідно з офіційним договором купівлі-продажу, є спільною сумісною власністю. Суд бере до уваги саме таку суму купівлі, яка підтверджується цивільно-правовим договором.

Ураховуючи зазначену суму купівлі, тривалість проживання сторін близько п’яти років, роботу як позивача, так і відповідача, отримання обома сторонами грошових коштів згідно з розписками, суд вважає доведеним, що Автомобіль є спільним сумісним майном сторін. Таким чином, автомобіль марки «VOLKSWAGEN Golf», 2006 р. випуску, слід визнати об’єктом права спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_3, задовольнивши позов у цій частині.

Стосовно поділу спільного сумісного майна позов ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню.

Як видно із заявлених позовів, позивач ОСОБА_1 не посилається на неподільність речі відповідно до правил ч. 2 ст. 183 ЦК, грошова оцінка спірного Автомобіля в 243702,00 грн, проведена станом на 06.02.2017,а. с. 21–29 т. 1, виходячи з курсу в 9000 доларів США. Тобто зі спливом п’яти років позивач не надав суду достовірних даних вартості Автомобіля на теперішній час, і зазначена оцінка викликає в суду сумнів, оскільки після п’яти років експлуатації вартість Автомобіля може істотно знизитися, що буде порушувати права відповідача.

Виходячи з рівності часток сторін, слід поділити спільне сумісне майно, визнати як за позивачем, так і відповідачем право власності по 1/2 частині Автомобіля.

Рішенням Тернівського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 02.03.2022 позовні вимоги ОСОБА_6 задоволено частково. Установлено факт проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_7 однією сім’єю без реєстрації шлюбу з 06.09.2011 по 22.08.2016 включно. Визнано об’єктом права спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_7 автомобіль марки «VOLKSWAGEN Golf», 2006 р. випуску. Поділено спільне сумісне майно ОСОБА_1 та ОСОБА_7, за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 визнано право власності по 1/2 частині автомобіля марки «VOLKSWAGEN Golf», 2006 р. випуску, за кожним.

Читайте статтю: Презумпції права спільної сумісної власності, можливості її спростування й доведення права особистої приватної власності на майно набуте в шлюбі, проте за особисті кошти одного із подружжя.

Таке рішення не влаштувало іншу сторону спору, і в апеляційній скарзі відповідачка ОСОБА_8 та її представник ОСОБА_3, посилаючись на порушення судом норм матеріального і процесуального права, неповне з’ясування судом обставин справи, просили суд скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги посилаються на те, що суд першої інстанції не взяв до уваги, що відповідачка проживала спільно з ОСОБА_1 у фактичному шлюбі з вересня 2011 р. по серпень 2016 р., позивач ОСОБА_1 участі у придбанні спірного майна не брав.

Крім того, суд першої інстанції безпідставно відмовив у задоволенні клопотання про проведення судової почеркознавчої експертизи, оскільки ОСОБА_5 ніколи не була в м. Києві та зазначений підпис у договорі позики їй не належить.

Також судом першої інстанції не взято до уваги роз’яснення, викладені в п. 15 постанови Пленуму ВСУ № 11 від 21.12.2007, і порушення позивачем строку позовної давності звернення з позовними вимогами до суду.

У відзиві на апеляційну скаргу відповідачки ОСОБА_12 та її представника ОСОБА_3, до якого додано докази надсилання копій відзиву та доданих до нього документів іншим учасникам справи, представник позивача ОСОБА_1 адвокат А. М. Шаповалов просить рішення суду скасувати, апеляційну скаргу відповідача залишити без задоволення, а рішення суду без змін. Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_13 витрати на правничу допомогу в розмірі 20000 грн.

Заслухавши суддю-доповідача, представника відповідача ОСОБА_2 — ОСОБА_3, який підтримав доводи апеляційної скарги і просив її задовольнити, представника позивача ОСОБА_1 — ОСОБА_14, який у режимі онлайн заперечував проти доводів апеляційної скарги і просив залишити її без задоволення, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах заявлених позовних вимог, доводів апеляційної скарги та наданого відзиву, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції керувався вимогами ст. 315 ч. 2 ЦПК і виходив із доведеності факту проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_7 однією сім’єю без реєстрації шлюбу з 06.09.2011 по 22.08.2016 включно. Ураховуючи зазначену суму купівлі, тривалість проживання сторін близько п’яти років, роботу як позивача, так і відповідача, отримання обома сторонами грошових коштів згідно з розписками, суд вважав доведеним, що Автомобіль є спільним сумісним майном сторін.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції з огляду на таке.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 у справі № 644/6274/16-ц (провадження № 14-283цс18) зазначено, що згідно з абз. 5 п. 6 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 03.06.99 № 5-рп/99 обов’язковими умовами для визнання членами сім’ї, крім спільного проживання, є: ведення спільного господарства, тобто наявність спільних витрат, спільного бюджету, спільного харчування, купівля майна для спільного користування, участь у витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних або письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин. Отже, законодавство не передбачає вичерпного переліку членів сім’ї та визначає критерії, за наявності яких особи складають сім’ю. Такими критеріями є спільне проживання (за винятком можливості роздільного проживання подружжя з поважних причин і дитини з батьками), спільний побут і взаємні права й обов’язки.

Читайте статтю: Частка учасника господарського товариства як об’єкт спільної сумісної власності подружжя

Як зазначено у Віснику Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна, «членами сім’ї» можуть бути особи, які перебувають у шлюбі, їхні діти, особи, які перебувають під опікою і піклуванням, інші особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки, у тому числі особи, які спільно проживають, але не перебувають у шлюбі. Близькість осіб, які входять до членів сім’ї, ґрунтується перш за все на шлюбі (чоловік, дружина) і кровній спорідненості (діти, батьки, інші родичі) та, крім того, може виникати за іншими підставами (усиновлення й ін.). Отже, подружжя — це члени сім’ї один до одного, але вони не є родичами.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 03.07.2019 у справі № 554/8023/15-ц (провадження № 14-130цс19) зробила висновок, що, вирішуючи питання про встановлення факту проживання однією сім’єю без реєстрації шлюбу, суд має установити факти: спільного проживання однією сім’єю; спільний побут; взаємні права та обов’язки (статті 3, 74 СК).

У зв’язку з цим суд під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого сім’єю, має установити не лише обставини стосовно факту спільного проживання сторін у справі, а й ті обставини, що спірне майно було придбане сторонами внаслідок спільної праці.

Сам факт перебування у фактичних шлюбних відносинах без установлення ведення спільного господарства, побуту і бюджету не є підставою для визнання права власності на половину майна за кожною зі сторін.

Для встановлення факту проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без шлюбу потрібно враховувати у сукупності всі ознаки, притаманні наведеному визначенню.

Взаємність прав та обов’язків передбачає наявність як у жінки, так і в чоловіка особистих немайнових і майнових прав та обов’язків, які можуть випливати, зокрема, з нормативно-правових актів, договорів, укладених між ними, звичаїв. Для встановлення цього факту важливе значення має з’ясування місця і часу такого проживання.

Закон не визначає, які конкретно докази визнаються беззаперечним підтвердженням факту спільного проживання, тому вирішення питання про належність і допустимість таких доказів є обов’язком суду при їх оцінці.

Обов’язок доказування певних обставин лежить на стороні, яка посилається на них як на підставу своїх вимог і заперечень. Недоведеність обставин, на наявності яких наполягає позивач, є підставою для відмови у позові; а в разі, якщо на тому наполягає відповідач, — для відхилення його заперечень проти позову.

Відповідно до висновку постанови Верховного Суду від 07.12.2020 у справі № 295/14208/18-ц (провадження № 61-12879св20) належними і допустимими доказами проживання чоловіка та жінки однією сім’єю без реєстрації шлюбу є, зокрема: свідоцтва про народження дітей; довідки з місця проживання; свідчення свідків; листи ділового та особистого характеру тощо; свідоцтво про смерть одного з «подружжя»; свідоцтва про народження дітей, в яких чоловік у добровільному порядку записаний як батько; виписки з погосподарських домових книг про реєстрацію чи вселення; докази про спільне придбання як рухомого, так і нерухомого майна (чеки, квитанції, свідоцтва про право власності); заяви, анкети, квитанції, заповіти, ділове та особисте листування, з яких вбачається, що «подружжя» вважали себе чоловіком і дружиною, піклувалися один про одного; довідки житлових організацій, сільських рад про спільне проживання та ведення господарства. Установлюючи факт проживання сторін спору однією сім’єю без реєстрації шлюбу, місцевий суд обґрунтовував своє рішення, зокрема, показаннями свідків. Проте надані позивачем докази не підтвердили обставини, на які позивач посилалась як на підставу своїх вимог у частині встановлення факту проживання однією сім’єю без реєстрації шлюбу та визнання гаража сумісною власністю, тому апеляційний суд дійшов правильного висновку про помилкове задоволення місцевим судом позовних вимог, без урахування всіх обставин справи та належної оцінки наявних у справі доказів у їх сукупності.

Читайте статтю: Як під час поділу спільного майна подружжя не допустити розподілу «вигаданих» одним з подружжя боргових зобов’язань.

Судом установлено та вбачається з матеріалів справи, що ОСОБА_1 і ОСОБА_15 у період з 06.09.2011 по 22.08.2016 проживали однією сім’єю без реєстрації шлюбу.

Відповідно до п. 5.1 договору оренди житла від 12.04.2014, укладеного ОСОБА_4, позивач ОСОБА_1 має право постійно проживати разом із відповідачкою та її донькою ОСОБА_16 у квартирі.

Також факт спільного проживання однією сім’єю ОСОБА_4 та ОСОБА_1 підтверджується поясненнями свідків, наданими у суді першої інстанції ОСОБА_17, ОСОБА_5, ОСОБА_10 та ОСОБА_9, у сукупності з цими доказами, частково підтверджується наданими позивачем фотокартками а. с. 6–18 т. 1.

З огляду на вищевикладене, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про встановлення факту проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_7 однією сім’єю без реєстрації шлюбу з 06.09.2011 по 22.08.2016 включно.

У постанові Верховного Суду України від 20.02.2012 у справі № 6-97цс11 роз’яснено, що для визначення осіб як таких, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, для вирішення майнового спору на підставі ст. 74 СК суд повинен установити факт проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу в період, протягом якого було придбано спірне майно.

Верховний Суд України у постанові від 25.12.2013 у справі № 6-135цс13 висловив правову позицію, за якою майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об’єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо воно:

1) придбане внаслідок спільної праці таких осіб як сім’ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони отримали спільні чи особисті доходи, об’єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту і бюджету);

2) інше не встановлено письмовою угодою між ними.

Ураховуючи викладене, особам, які проживають однією сім’єю без реєстрації шлюбу, на праві спільної сумісної власності належить майно, набуте ними за час спільного проживання або в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти.

Як вбачається з матеріалів справи, в період спільного проживання на підставі договору купівлі-продажу від 16.03.2016 сторонами придбано автомобіль марки «VOLKSWAGEN Golf», 2006 р. випуску, який зареєстровано за ОСОБА_4.

Відповідно до звіту про оцінку майна ринкова вартість легкового автомобіля марки «VOLKSWAGEN Golf», 2006 р. випуску, реєстраційний НОМЕР_2, становить 9000 доларів США, що за курсом Нацбанку України станом на дату оцінки складає 243702 грн.

Згідно з договором позики, укладеним 15.01.2016, ОСОБА_5 передала грошові кошти ОСОБА_1 у сумі 8500 доларів США, що на день передання коштів еквівалентно сумі 203581 грн (а. с. 31 т. 1).

Відповідно до розписки від 15.01.2016 ОСОБА_1 отримав від ОСОБА_5 суму 8500 доларів США, що на день передання коштів еквівалентно сумі 203581 грн, які зобов’язався повернути у строк, зазначений у договорі (а. с. 5 т. 1).

Читайте статтю: Компенсація частини вартості майна при вирішенні спору щодо поділу майна подружжя

Рішенням Жовтневого районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 27.03.2018 з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_5 стягнуто грошові кошти в розмірі 8500 доларів США, що на день передання коштів еквівалентно сумі 203581 грн.

Відповідно до розписки від 02.02.2016 ОСОБА_10 дала в борг ОСОБА_4 7000 доларів США на придбання автомобіля (а. с. 25 т. 2).

Згідно з розпискою від 07.02.2016 представник власника автомобіля ОСОБА_11 отримав 8500 доларів США від ОСОБА_4.

Відповідно до договору купівлі-продажу від 16.03.2016 сторонами придбано автомобіль марки «VOLKSWAGEN Golf», 2006 р. випуску, за 65000 грн, який зареєстровано за ОСОБА_4.

Таким чином, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що спірний автомобіль, який придбано за 65000 грн згідно з офіційним договором купівлі-продажу, є спільною сумісною власністю, та, виходячи з рівності часток сторін, визнав за кожним по 1/2 частині транспортного засобу.

Не заслуговують на увагу доводи апеляційної скарги про те, що в 2011 році батько відповідачки ОСОБА_9 подарував їй автомобіль «Fiat Tipo», оскільки відповідно до копії довіреності від 02.10.2010, яка знаходиться в матеріалах справи, ОСОБА_18 уповноважив цією довіреністю ОСОБА_9 на розпорядження, обслуговування і продаж автомобіля марки «Fiat Tipo» 1990 р. випуску. Належних доказів передання цього транспортного засобу ОСОБА_19 відповідачем не надано.

Колегія суддів не бере до уваги доводи апеляційної скарги про те, що в 2013 році відповідачка продала автомобіль «Fiat Tipo» за 3000 доларів США і накопичувала валюту для подальшого придбання транспортного засобу, оскільки ці твердження не підтверджені належними і допустимими доказами, передбаченими статтями 76–79 ЦПК.

Не є підставою для скасування рішення суду посилання в апеляційній скарзі на те, що суд першої інстанції безпідставно відмовив у задоволенні клопотання про проведення судової почеркознавчої експертизи, оскільки оскарження дійсності договору позики не є предметом цього позову.

Не заслуговують на увагу доводи апеляційної скарги відповідача про порушення позивачем строку позовної давності звернення з позовними вимогами до суду, оскільки відповідно до договору купівлі-продажу спірний транспортний засіб придбано 16.03.2016, а з позовними вимогами позивач ОСОБА_1 звернувся у березні 2017 р., тобто в межах строку позовної давності.

За таких обставин колегія суддів дійшла висновку, що фактично всі доводи, викладені в апеляційній скарзі, не можуть бути взяті до уваги колегією суддів, оскільки вони фактично зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду щодо їх оцінки. Проте відповідно до вимог ст. 89 ЦПК оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів учасниками справи чинним законодавством не передбачена. Судом першої інстанції повно і всебічно досліджені обставини справи, перевірені письмові докази та надано їм належну оцінку.

Отже, вирішуючи спір, суд першої інстанції в достатньо повному обсязі установив права та обов’язки сторін, що брали участь у справі, обставини справи, перевірив доводи і заперечення сторін, дав їм належну правову оцінку, ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону. Висновки суду обґрунтовані та підтверджуються письмовими доказами.

За таких обставин колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з дотриманням норм матеріального і процесуального законодавства, у зв’язку з чим апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду — залишенню без змін.

Постановою Дніпровського апеляційного суду у 06.09.2022 позовні вимоги залишено без задоволення. ОСОБА_2 подала касаційну скаргу.

Позиція Верховного Суду щодо касаційної скарги ОСОБА_2.

Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність.

Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16.06.2021 у справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18.04.2022 у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20).

Договір як універсальний регулятор приватних відносин покликаний забезпечити їх регулювання і має бути спрямований на встановлення (зміни чи припинення) приватних прав і обов’язків та інших наслідків.

По-друге, у певних випадках не сторона договору може наділятися правами та обов’язками (наприклад, ст. 636 ЦК, ч. 1 ст. 816 ЦК).

По-третє, законодавець в окремих випадках, з урахуванням того, що інші особи (не сторони договору) не можуть ігнорувати існування договору між сторонами, а також фактичне і правове становище, яке є його результатом, передбачає спеціальні правила при «інтервенції» в «чужі» договірні відносини. Наприклад, договір, укладений стороною корпоративного договору на порушення такого корпоративного договору, є нікчемним, якщо інша сторона за договором знала або мала знати про таке порушення (ч. 6 ст. 7 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю», постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08.06.2022 у справі № 396/269/18 (провадження № 61-15407св21)).

При виборі та застосуванні норми права до спірних правовідносин суд ураховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (ч. 4 ст. 263 ЦПК).

У постанові Верховного Суду України від 08.06.2016 у справі № 6-2253цс15 зроблено висновок, що «за правилами статті 74 СК (у редакції, чинній до 16.01.2007), якщо жінка та чоловік проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об’єктом права спільної сумісної власності жінки або чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою, поширюються положення глави 8 цього Кодексу. Отже, проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом, законною) підставою для виникнення у них деяких прав та обов’язків, зокрема права спільної сумісної власності на майно. Визнання майна таким, що належить на праві спільної сумісної власності жінці та чоловікові, які проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою, відбувається шляхом установлення факту проживання однією сім’єю, ведення спільного побуту, виконання взаємних прав та обов’язків. Особам, які проживають однією сім’єю без реєстрації шлюбу, на праві спільної сумісної власності належить майно, набуте ними за час спільного проживання або набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти. Рішення обґрунтовують належними і допустимими доказами, про що зазначають у мотивах прийнятого рішення з посиланням на конкретні факти».

Аналогічні по суті висновки зроблені щодо застосування ст. 74 СК (у редакції, чинній з 16.01.2007) у постановах Верховного Суду (постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 18.07.2018 у справі № 544/1274/16-ц (провадження № 61-22277св18), постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17.04.2019 у справі № 490/6060/15-ц (провадження № 61-28343св18), постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 04.09.2019 у справі № 751/3021/17 (провадження № 61-10778св18)).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 у справі № 644/6274/16-ц (провадження № 14-283цс18) зазначено, що «згідно з абзацом п’ятим пункту 6 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 03.06.99 № 5-рп/99 у справі про офіційне тлумачення терміна «член сім’ї» членами сім’ї військовослужбовця є, зокрема, особи, які постійно з ним мешкають і ведуть спільне господарство. До таких осіб належать не тільки близькі родичі (рідні брати, сестри, онуки, дід і баба), але й інші родичі чи особи, які не перебувають із військовослужбовцем у безпосередніх родинних зв’язках (брати, сестри дружини (чоловіка); неповнорідні брати і сестри; вітчим, мачуха; опікуни, піклувальники, пасинки, падчерки й інші).

Обов’язковими умовами для визнання їх членами сім’ї, крім спільного проживання, є: ведення спільного господарства,23 тобто наявність спільних витрат, спільного бюджету, спільного харчування, купівля майна для спільного користування, участь у витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин. Отже, законодавство не передбачає вичерпного переліку членів сім’ї та визначає критерії, за наявності яких особи складають сім’ю. Такими критеріями є спільне проживання (за винятком можливості роздільного проживання подружжя з поважних причин і дитини з батьками), спільний побут і взаємні права й обов’язки».

Читайте статтю: ПОДІЛ МАЙНА ПОДРУЖЖЯ: ПАЙОВИЙ ВНЕСОК У ГАРАЖНОМУ КООПЕРАТИВІ(неприватизований гараж).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10.04.2023 у справі № 753/12786/17 (провадження № 61-7994св22) зазначено, що:

«частиною другою статті 3 СК установлено, що сім’ю складають особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки. Проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом, законною) підставою для виникнення у них певних прав та обов’язків, зокрема права спільної сумісної власності на майно.

Норми ст. 57 СК дають правову можливість визнати майно не спільною, а особистою власністю, якщо воно набуте під час спільного проживання осіб без реєстрації шлюбу (перебування у фактичних шлюбних відносинах), проте за особисті кошти, за умови доведення обставин, необхідних для спростування презумпції спільності права власності таких осіб на майно, набуте ними у цей період, тією із сторін, яка спростовує. З огляду на викладене, оскільки відповідач не спростувала презумпцію спільності права власності ОСОБА_3 та ОСОБА_5 на квартиру, суд апеляційної інстанції зробив правильний висновок про визнання цієї квартири їх спільною сумісною власністю».

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, установлених цим Кодексом (ч. 1 ст. 81 ЦПК). Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об’єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь установленої сили.

Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв’язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам у цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини 1 — 3 ст. 89 ЦПК).

У справі, що переглядається:

— суди врахували, що для жінки та чоловіка, які проживали однією сім’єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, передбачено презумпцію спільності права власності. Ця презумпція може бути спростована і жінка та (або) чоловік можуть оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об’єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на жінку та (або) чоловіка, хто спростовує. Жінка та (або) чоловік, який заявляє про спростування зазначеної презумпції, зобов’язаний довести обставини, що її спростовують, на підставі належних і допустимих доказів;

— установивши, що сторони у справі спільно проживали однією сім’єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, відповідач у відзиві на позов визнавала, що проживала спільно з ОСОБА_1 у фактичному шлюбі з вересня 2011 р. по серпень 2016 р., коли вони припинили шлюбні відносини, у тому числі через те, що позивач не надавав сім’ї матеріальної допомоги, офіційно не працював до 2014 р., спірний автомобіль придбано за 65000 грн у період спільного проживання сторін, відповідачем презумпцію спільності права власності не спростовано, суди обґрунтовано задовольнили частково позов;

— як позивач, так і відповідач посилалися на укладення договору позики, в якому зазначено, що позика передається на придбання певного конкретного майна. Відповідач у касаційній скарзі наполягає на тому, що суди необґрунтовано відмовили у клопотанні відповідача про проведення судової почеркознавчої експертизи договору позики, вчиненого позивачем і його матір’ю, та дослідження доказів, наданих відповідачем щодо своєї позики і витребування оригіналів доказів. Касаційний суд зауважує, що досить часто учасники цивільного обороту в спорах про поділ майна за допомогою договору позики чи розписки про отримання в позику грошових коштів, у яких зазначено, що ці грошові кошти передаються на придбання певного конкретного майна, намагаються спростувати презумпцію спільності майна подружжя (чи жінки та чоловіка, які проживали однією сім’єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі).

Касаційний суд акцентує увагу, що використання таким чином договору позики (в якому передбачено, що грошові кошти передаються на придбання певного конкретного майна) очевидно не враховує, що регулююча сила договору стосується його сторін, тому не може кваліфікуватися як добросовісне та є неприпустимим. Тому аргументи відповідача відхиляються;

— необґрунтованими є посилання на порушення права на захист, оскільки як при розгляді справи у суді першої інстанції (т. 3 а. с. 102–105), так і при перегляді справи апеляційним судом (т. 3, а. с. 211–212) представник відповідача був присутній у судових засіданнях, тому відповідач мала можливість надати всі необхідні докази та заперечення по справі.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_2 не дають підстав для висновку, що оскаржені судові рішення ухвалені без дотримання норм матеріального та процесуального права і зводяться до переоцінки доказів у справі, яка знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_1 дають підстави для висновку, що постанова апеляційного суду в оскарженій частині прийнята без дотримання норм процесуального права. У зв’язку з наведеним колегія суддів вважає, що: касаційну скаргу належить задовольнити частково; постанову апеляційного суду в оскарженій частині слід змінити в мотивувальній і резолютивній частинах; в іншій частині судові рішення належить залишити без змін.

Таким чином, робимо висновки.

По-перше, якщо сторони у спорі про поділ майна за допомогою договору позики чи розписки про отримання в позику грошових коштів, у яких зазначено, що ці грошові кошти передаються на придбання певного конкретного майна, намагаються спростувати презумпцію спільності майна подружжя (чи жінки та чоловіка, які проживали однією сім’єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі), то тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції спільності майна подружжя, покладається на жінку та (або) чоловіка, які її спростовують.

По-друге, жінка та (або) чоловік, які заявляють про спростування зазначеної презумпції спільності права власності, зобов’язані довести обставини, що її спростовують, на підставі належних і допустимих доказів. Суд при розгляді справи має вирішити питання про оцінку належності та допустимості таких доказів, які будуть визнаватися беззаперечним підтвердженням факту спільного проживання.

По-третє, для встановлення факту проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без шлюбу суду потрібно враховувати у сукупності всі ознаки, притаманні наведеному визначенню.

По-четверте, оскільки учасники цивільного обороту (як сторони договору) в спорах про поділ майна за допомогою договору позики чи розписки про отримання в позику грошових коштів, у яких зазначено, що ці грошові кошти передаються на придбання певного конкретного майна, намагаються спростувати презумпцію спільності майна подружжя (чи жінки та чоловіка, які проживали однією сім’єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі), то використання сторонами таким чином договору позики не враховує, що регулююча сила договору стосується його сторін, тому не може кваліфікуватися як добросовісне та є неприпустимим.

Автор статті: Ольга Розгон, доц., к. ю. н.

Джерело: НААУ