Історія справи

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 березня 2016 року м. Київ

Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі:

головуючогоГриціва М.І., суддів:Волкова О.Ф., Коротких О.А., Кривенди О.В., Маринченка В.Л., Панталієнка П.В., Прокопенка О.Б., Самсіна І.Л., Терлецького О.О., за участю: секретаря судового засідання Ключник А.Ю.,

представників відповідача - Павловича Д.М., Семенища О.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Виробничо-лізінгове підприємство «Украгропостач» (далі - ТОВ) до державної податкової інспекції у Печерському районі Головного управління ДФС у м. Києві (далі - ДПІ) про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення,

встановила:

У березні 2013 року ТОВ звернулося до суду з позовом, у якому просило скасувати податкове повідомлення-рішення від 21 листопада 2012 року № 0012772206 про сплату податку на прибуток у сумі 143 910 грн та штрафних (фінансових) санкцій у сумі 13 947 грн.

На обґрунтування позову ТОВ зазначило, що відповідно до вимог статті 11 Угоди між Урядом України і Урядом Республіки Білорусь про уникнення подвійного оподаткування та запобігання ухиленню від сплати податків стосовно податків на доходи і майно, ратифікованої Законом України від 20 грудня 1994 року № 306/94-ВР (далі - Угода), відсотки, які виникають в одній Договірній Державі і сплачуються резиденту другої Договірної Держави, будуть оподатковуватись у цій другій Державі, а тому ДПІ прийняла оскаржуване рішення необґрунтовано.

Суди встановили, що за результатами позапланової виїзної перевірки позивача з питань дотримання вимог валютного та податкового законодавства України при розрахунках за зовнішньоекономічними контрактами: від 26 січня 2012 року № 17-12/т/п із відкритим акціонерним товариством «Бобруйский завод тракторных деталей и агрегатов» (Республіка Білорусь) згідно із листом публічного акціонерного товариства «Промінвестбанк» від 3 вересня

2012 року № 20-9/216; договорами міжнародного лізингу, укладеними із відкритим акціонерним товариством «Промагролизинг» (Республіка Білорусь) від 27 квітня 2010 року № UA-003/10, 16 вересня 2010 року № UA-008/10,

18 жовтня 2010 року № UA-009/10, 8 листопада 2010 року № UA-010/10,

17 листопада 2010 року № UA-011/10, 9 грудня 2010 року № UA-012/10,

18 березня 2011 року №№ UA-001/11, UA-002/11, 30 червня 2011 року

№ UA-004/11, 30 січня 2012 року №№ UA-001/12, 002/12, 17 квітня

2012 року № UA-003/12, відповідач склав акт від 9 листопада 2012 року № 985/22-6/25407333, яким встановлено порушення пункту 13.2 статті 13 Закону України від 28 грудня 1994 року № 334/94-ВР «Про оподаткування прибутку підприємств» (був чинним на час виникнення спірних відносин; далі - Закон № 334/94-ВР) та пункту 160.2 статті 160 Податкового кодексу України (далі - ПК), в результаті чого було занижено суму податку з доходу нерезидента у загальному розмірі 143 910 грн.

Окружний адміністративний суд міста Києва постановою від 24 березня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 11 червня 2015 року, в задоволенні позову відмовив. У своєму рішенні зазначив, що проценти, сплачені позивачем за користування майном згідно із договорами лізингу резиденту Республіки Білорусь, можуть оподатковуватись в України з урахуванням норм міжнародних угод щодо максимального розміру ставки податку та інших особливостей оподаткування за цими угодами. Враховуючи те, що проценти за користування майном згідно із договорами лізингу, які сплачуються резидентом України резиденту Білорусі, підлягають оподаткуванню в Україні за ставкою 10 відсотків від загальної суми процентів та не надають платнику прав вибору країни, в якій такі виплати оподатковуються, позивач мав оподаткувати дохід в сумі 1 439 093 грн 29 коп., виплачений нерезиденту у вигляді процентів за користування майном, за ставкою 10 відсотків.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 1 липня 2015 року у відкритті касаційного провадження відмовив.

Не погоджуючись із ухвалою суду касаційної інстанції, ТОВ звернулось із заявою про її перегляд Верховним Судом України з підстави неоднакового застосування Вищим адміністративним судом України пунктів 160.1, 160.2 статті 160, підпункту 14.1.206 пункту 14.1 статті 14 ПК, статті 11 Угоди у подібних правовідносинах.

На підтвердження неоднакового застосування зазначених норм права послалося на ухвалу Вищого адміністративного суду України від 29 липня

2015 року (справа № К/9991/76714/12), у якій ідеться про те, що оподатковуються не проценти (до яких відносяться лізингові платежі без компенсації частини вартості об'єкта фінансового лізингу), а відсотки, які відповідно до Угоди є доходом від боргових вимог та до лізингових операцій не відносяться. Частина лізингового платежу, що являє собою плату за користування об'єктом лізингу відповідно до договору міжнародного лізингу, підлягає оподаткуванню за загальним правилом Угоди, а саме в Республіці Білорусь, і положення статті 11 Угоди до цього виду доходів не застосовуються.

В аспекті заявленого неоднакового правозастосування, зважаючи на необхідність єдиного розуміння понять «відсотки», застосованого в Угоді, та «проценти», визначення якого дається в національному податковому законодавстві, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку про таке.

Відповідно до пункту 13.1 статті 13 Закону № 334/94-ВР будь-які доходи, отримані нерезидентом із джерелом їх походження з України, від провадження господарської діяльності (у тому числі на рахунки нерезидента, що ведуться в гривнях) оподатковуються у порядку і за ставками, визначеними цією статтею.

Для цілей цієї статті як доходи, отримані нерезидентом із джерелом їх походження з України, слід розуміти, зокрема, проценти, дисконтні доходи, що сплачуються на користь нерезидента, у тому числі лізингова (орендна) плата, що сплачується (нараховується) резидентами або постійними представництвами на користь нерезидента-лізингодавця (орендодавця).

Пунктом 13.2 статті 13 цього Закону передбачено, що резидент або постійне представництво нерезидента, що здійснюють на користь нерезидента або уповноваженої ним особи будь-яку виплату з доходу з джерелом його походження з України, отриманого таким нерезидентом від провадження господарської діяльності (у тому числі на рахунки нерезидента, що ведуться в гривнях), крім доходів, зазначених у пунктах 13.3-13.6, зобов'язані утримувати податок з таких доходів, зазначених у пункті 13.1 цієї статті, за ставкою у розмірі 15 відсотків від їх суми та за їх рахунок, який сплачується до бюджету під час такої виплати, якщо інше не передбачене нормами міжнародних угод, які набрали чинності.

Угодою передбачено, що вона поширюється на такі податки: а) у Республіці Білорусь: податок на доходи і прибуток юридичних осіб; прибутковий податок з громадян; податок на нерухоме майно; б) в Україні: податок на прибуток (доходи) підприємств і організацій; прибутковий податок з громадян.

Відповідно до пунктів 1-4 статті 11 Угоди відсотки, що виникають в одній Договірній Державі і виплачуються резидентові другої Договірної Держави, можуть оподатковуватись у цій другій Договірній Державі.

Однак такі відсотки можуть також оподатковуватись у тій Договірній Державі, в якій вони виникають, і відповідно до законодавства цієї Договірної Держави; але якщо одержувач фактично має право на відсотки, податок, що справляється, не повинен перевищувати 10 відсотків від валової суми відсотків. Компетентні органи Договірних держав за взаємною згодою встановлюють спосіб застосування такого обмеження.

Термін «відсотки» в цій статті означає дохід від боргових вимог будь-якого виду, незалежно від володіння правом на участь у прибутках боржника, і, зокрема, дохід від урядових цінних паперів та дохід від облігацій або боргових зобов'язань, включаючи премії і винагороди, що виплачуються стосовно таких цінних паперів, облігацій та боргових зобов'язань. Штрафи за несвоєчасні виплати не розглядаються як відсотки в рамках цієї статті.

Положення попередніх пунктів не застосовуються, якщо особа, яка фактично має право на відсотки, виступаючи резидентом однієї Договірної Держави, провадить комерційну діяльність у другій Договірній Державі, в якій виникає доход від відсотків, через розміщене в ній постійне представництво або надає в цій другій Державі незалежні індивідуальні послуги з розміщеної там постійної бази, і боргова вимога, на підставі якої виплачуються відсотки, дійсно стосується такого постійного представництва або постійної бази.

Згідно з частиною другою статті 1 Закону України від 16 грудня

1997 року № 723/97-ВР «Про фінансовий лізин» за договором фінансового лізингу лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі). За частиною другою статті 16 цього Закону лізингові платежі можуть включати: а) суму, яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу; б) платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно; в) компенсацію відсотків за кредитом; г) інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу.

Податкове законодавство не оперує поняттям «відсотки», однак використовує поняття «проценти», під яким розуміє дохід, який сплачується (нараховується) позичальником на користь кредитора як плата за використання залучених на визначений або невизначений строк коштів або майна. До процентів включаються: <...> г) платіж за користування майном згідно з договорами фінансового лізингу (оренди) (без урахування частини лізингового платежу, що надається в рахунок компенсації частини вартості об'єкта фінансового лізингу).

Проценти нараховуються у вигляді відсотків на основну суму заборгованості чи вартості майна або у вигляді фіксованих сум <...>.

Платежі за іншими цивільно-правовими договорами незалежно від того, встановлені вони в абсолютних (фіксованих) цінах або у відсотках суми договору або іншої вартісної бази, не є процентами (підпункт 14.1.206

пункту 14.1 статті 14 ПК).

За частиною другою статті 3 Угоди будь-який термін, не визначений у ній, має, якщо із контексту не випливає інше, те значення, яке він має згідно з законами цієї Договірної Держави щодо податків, на які поширюється ця Угода.

Згідно з абзацом другим пункту 140.1 статті 140 ПК як боргові зобов'язання для цілей цього пункту слід розуміти зобов'язання за будь-якими кредитами, позиками, депозитами, операціями РЕПО, зобов'язання за договорами фінансового лізингу та іншими запозиченнями незалежно від їх юридичного оформлення.

За пунктом 160.1 статті 160 ПК (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) для цілей цього пункту як доходи, отримані нерезидентом із джерелом їх походження з України, розумілася, в тому числі, і лізингова/орендна плата. Пункт 160.2 цієї статті передбачав, що резидент або постійне представництво нерезидента, що здійснюють на користь нерезидента або уповноваженої ним особи (крім постійного представництва нерезидента на території України) будь-яку виплату з доходу з джерелом його походження з України, отриманого таким нерезидентом від провадження господарської діяльності (у тому числі на рахунки нерезидента, що ведуться в національній валюті), крім доходів, зазначених у пунктах 160.3-160.6 цієї статті, зобов'язані утримувати податок з таких доходів, зазначених у пункті 160.1 цієї статті, за ставкою в розмірі 15 відсотків суми та за їх рахунок, який сплачується до бюджету під час такої виплати, якщо інше не передбачено положеннями міжнародних договорів України з країнами резиденції осіб, на користь яких здійснюються виплати, що набрали чинності. Жодних винятків щодо ліцензійних платежів за договором фінансового лізингу стаття 160 ПК не містила.

У пункті 3.2 статті 3 ПК встановлено, що якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору.

Аналізуючи зазначені норми матеріального права, колегія суддів доходить правового висновку, що проценти, сплачені позивачем за користування майном згідно із договорами фінансового лізингу резиденту Республіки Білорусь, можуть оподатковуватися як відсотки за статтею 11 Угоди. Лізингові платежі оподатковуються в Україні відповідно до її законодавства з урахуванням норм міжнародних угод щодо максимального розміру ставки податку - за ставкою 10 відсотків від загальної суми сплачених процентів, та інших особливостей оподаткування за цими угодами. Положення статті 11 Угоди не можуть трактуватися як такі, що надають платнику податку право вибору, в якій саме з двох договірних держав здійснюватиметься оподаткування одержаного доходу, оскільки таке тлумачення не відповідає дійсному змісту вказаних міжнародних угод та суті податку.

Аналогічний підхід до розуміння оподаткування в Україні зазначених вище процентів Верховний Суд України висловив раніше в постанові від

8 жовтня 2013 року (справа № 21-305а13).

За таких обставин у справі, що розглядається, суд касаційної інстанції правильно застосував норми матеріального права, у зв'язку з чим підстав для задоволення заяви ТОВ немає.

Керуючись статтями 241, 242, 244 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

У задоволенні заяви товариства з обмеженою відповідальністю «Виробничо-лізінгове підприємство «Украгропостач» відмовити.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий М.І. Гриців Судді: О.Ф. Волков О.А. Коротких О.В. КривендаВ.Л. Маринченко П.В. ПанталієнкоО.Б. Прокопенко І.Л. СамсінО.О. Терлецький