П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

1 липня 2015 року м. Київ

Судова палата у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

головуючогоЯреми А.Г.,суддів:Григор'євої Л.І.,Лященко Н.П.,Романюка Я.М.,Гуменюка В.І.,Охрімчук Л.І.,Сеніна Ю.Л.,Сімоненко В.М.,

за участі: представника Київського національного університету імені Тараса Шевченка - Скорик Л.В., відповідача ОСОБА_1 та його представника - ОСОБА_3, а також представника Міністерства оборони України - Чорномаз Є.П.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом Київського національного університету імені Тараса Шевченка до ОСОБА_1, ОСОБА_2, третя особа - Міністерство оборони України, про виселення та стягнення заборгованості за проживання за заявою Київського національного університету імені Тараса Шевченка про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 грудня 2014 року,

в с т а н о в и л а:

У липні 2013 року Київський національний університет імені Тараса Шевченка (далі - КНУ ім. Т. Шевченка) звернувся до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що на підставі договорів про підготовку спеціалістів від 11 вересня 1995 року та 22 грудня 1997 року, які укладені між КНУ ім. Т. Шевченка й Міністерством оборони України, і додаткових угод до них, ОСОБА_1., ОСОБА_2 були заселені до кімнати АДРЕСА_1. Згідно з додатковою угодою до договору про підготовку спеціалістів від 22 грудня 1997 року, яка укладена 19 серпня 2009 року між КНУ ім. Т. Шевченка й Міністерством оборони України, останнє зобов'язувалось: після введення в експлуатацію житлового будинку АДРЕСА_2 вивільнити (шляхом переселення сімей військовослужбовців і працівників Збройних сил України в жилі приміщення, які їм будуть надані) і передати зайняті такими особами кімнати в гуртожитку університету; протягом 2010 року провести відселення решти сімей військовослужбовців із займаних ними кімнат у гуртожитку; до кінця 2011 року провести відселення всіх сімей військовослужбовців і звільнені жилі приміщення передати університету. Однак Міністерство оборони України своїх зобов'язань не виконало, а сім'ї військовослужбовців, у тому числі й ОСОБА_1. та ОСОБА_2, проживають у гуртожитку.

Посилаючись на те, що з 1 січня 2012 року між Міністерством оборони України й університетом відсутні договірні відносини щодо користування жилими приміщеннями гуртожитку, у зв'язку із чим відсутні й підстави для проживання в гуртожитку ОСОБА_1, ОСОБА_2, які не здійснюють оплату за проживання в гуртожитку згідно з додатковою угодою від 19 серпня 2009 року та наказом ректора університету від 13 травня 2011 року, КНУ ім. Т. Шевченка просив стягнути із ОСОБА_1, ОСОБА_2 борг за користування жилим приміщенням у розмірі 20 тис. 325 грн 13 коп. і виселити їх із займаної кімнати АДРЕСА_1.

Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 5 червня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 11 листопада 2014 року, відмовлено в задоволенні позову КНУ ім. Т. Шевченка.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 грудня 2014 року відмовлено КНУ ім. Т. Шевченка у відкритті касаційного провадження у цій справі з підстави, передбаченої пунктом 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі ‒ ЦПК України).

У березні 2015 року до Верховного Суду України звернулося КНУ ім. Т. Шевченка із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 грудня 2014 року, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції статті 116 Житлового кодексу України (далі ‒ ЖК України) та статей 511, 901, 903 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), унаслідок чого ухвалено різні за змістом судові рішення в подібних правовідносинах.

У зв'язку із цим КНУ ім. Т. Шевченка просить скасувати ухвалені у справі судові рішення і прийняти нове рішення про задоволення позову в повному обсязі.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 квітня 2015 року вказану справу допущено до провадження Верховного Суду України в частині неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права щодо вирішення вимог про виселення; у допуску до провадження Верховного Суду України справи в частині вирішення вимог про стягнення заборгованості за проживання відмовлено.

Відповідно до підпункту 2 пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 12 лютого 2015 року № 192-VIII «Про забезпечення права на справедливий суд» (далі - Закон № 192-VIII) заяви, що надійшли до Верховного Суду України та рішення за якими не було прийнято на день набрання чинності цим Законом, переглядаються у порядку, що діяв на день їх надходження.

У зв'язку із цим справа підлягає розгляду за правилами ЦПК України від 18 березня 2004 року в редакції, яка була чинною до змін, унесених згідно із Законом № 192-VIII.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення відповідача ОСОБА_1, його представника - ОСОБА_3, представника КНУ ім. Т. Шевченка - Скорик Л.В., представника Міністерства оборони України - Чорномаз Є.П., дослідивши доводи заяви, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає задоволенню частково з таких підстав.

За змістом статей 358, 360 ЦПК України заява про перегляд судових рішень подається до Верховного Суду України через Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, який протягом п'ятнадцяти днів з дня надходження заяви постановляє ухвалу про допуск справи до провадження або відмову в такому допуску.

Відповідно до пункту 5.2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 13 грудня 2011 року № 17-рп/2011 у справі за конституційним поданням 54 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів», Кримінально-процесуального кодексу України, Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ на стадії допуску не повноважний оцінювати обґрунтованість змісту заяви, він перевіряє її відповідність вимогам процесуального закону, зокрема встановлює, чи подана вона належним суб'єктом, чи є відповідні ухвали вищого спеціалізованого суду. Розгляд скарги вищим спеціалізованим судом не обмежує і не звужує повноваження Верховного Суду України, а лише забезпечує надходження справ до найвищої судової інстанції згідно з вимогами, визначеними процесуальним законодавством.

Законом не передбачено виключення із заяви про перегляд Верховним Судом України судового рішення касаційного суду доводів заявника та посилань на певні правові позиції з підстав їх необґрунтованості та перегляду допущеної до розгляду справи за заявою, виправленою судовою інстанцією, що вирішує питання допуску.

Виходячи із зазначеного Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що справа повинна переглядатися за повними текстами доводів заяви КНУ ім. Т. Шевченка.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

За змістом статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи Верховним Судом України і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.

Суди під час розгляду справи встановили, що на підставі договору від 11 вересня 1995 року, додаткової угоди до нього від 21 лютого 1997 року та договору від 22 грудня 1997 року, які укладені між КНУ ім. Т. Шевченка й Міністерством оборони України, ОСОБА_1., ОСОБА_2 заселені до кімнати АДРЕСА_1.

Наказом ректора КНУ ім. Т. Шевченка від 21 березня 2006 року № 184-32 з 1 квітня 2006 року встановлено розмір плати за проживання в гуртожитках університету, у тому числі й для курсантів та слухачів військового інституту, які проживають у гуртожитку № 11.

Наказом ректора КНУ ім. Т.Шевченка від 13 травня 2011 року з 1 червня 2011 року встановлено щомісячну вартість одного ліжко-місця за проживання в гуртожитку університету, у тому числі й для осіб, які не є студентами, аспірантами, докторантами, з урахуванням усіх витрат на надання платної послуги з проживання в розмірі 420 грн.

Відмовляючи у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою КНУ ім. Т. Шевченка на судові рішення судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні позову про виселення та стягнення заборгованості за проживання в гуртожитку, суд касаційної інстанції прийшов до висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою, а викладені в ній доводи не викликають необхідності перевірки матеріалів справи. При цьому суди попередніх інстанцій виходили з того, що підстави передбачені статтею 132 ЖК України для виселення відповідачів з кімнати у гуртожитку відсутні, оскільки підставою для заселення їх у гуртожиток були договори, укладені між КНУ ім. Т. Шевченка і Міністерством оборони України, а також їх заселення не пов'язане із роботою або навчанням. Крім того, позивачем не доведено настання обставин, які б давали підстави змінювати розмір оплати за проживання в гуртожитку, а також не надано доказів належного повідомлення відповідачів про зміну розміру цієї оплати.

КНУ ім. Т. Шевченка зазначає, що суд касаційної інстанції під час розгляду справ за подібного предмета спору, підстав позову, змісту позовних вимог та встановлених судом фактичних обставин і однакового матеріально-правового регулювання спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків, покладених в основу цих судових рішень.

Для прикладу заявник надав ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 серпня і 24 вересня 2014 року, які постановлені у справах за позовами КНУ ім. Т. Шевченка про виселення з гуртожитку та стягнення заборгованості з оплати за проживання в ньому.

За змістом цих ухвал суд касаційної інстанції погодився з висновками судів попередніх інстанцій про задоволення позову КНУ ім. Т. Шевченка щодо виселення та стягнення заборгованості з оплати за проживання в гуртожитку.

Отже існує неоднакове застосування касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Відповідно до частини першої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Згідно зі статтею 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору (частина перша статті 631 ЦК України).

Додатковою угодою до договору про підготовку спеціалістів від 22 грудня 1997 року, яка укладена 19 серпня 2009 року між КНУ ім. Т. Шевченка й Міністерством оборони України, визначено термін дії договору ‒ з 1 січня 1998 року до 31 грудня 2011 року.

Після закінчення строку дії договорів ОСОБА_1., ОСОБА_2 продовжують проживати в гуртожитку, користуватися житлово-комунальними послугами.

Згідно із частиною першою статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Статтею 901 ЦК України передбачено, що за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

Якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов'язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором (частина перша статті 903 ЦК України).

Умовами додаткової угоди до договору про підготовку спеціалістів від 22 грудня 1997 року, яка укладена 19 серпня 2009 року між КНУ ім. Т. Шевченка й Міністерством оборони України, передбачено, що розмір оплати за проживання в гуртожитку згідно з калькуляцією визначається на підставі наказу ректора.

У разі якщо строк дії договору закінчився, а особа, заселена в гуртожиток на підставі такого договору, продовжує користуватися майном і отримувати послуги, на неї покладається обов'язок сплачувати за його користування в розмірах, у строки та в порядку, що були визначені договором, строк якого закінчився.

Саме до цього зводиться правовий висновок суду касаційної інстанції, викладений у судовому рішенні, наданому КНУ ім. Т. Шевченка як приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права в подібних правовідносинах щодо стягнення заборгованості з оплати за проживання в гуртожитку.

У справі, яку просить переглянути заявник, судами встановлено, що ОСОБА_1., ОСОБА_2 проживають у гуртожитку, займають три ліжко-місця, отримують і користуються житлово-комунальними послугами, які належним чином надаються університетом. При цьому судами не встановили, що розмір оплати за проживання в гуртожитку встановлено без дотримання порядку, указаного в договорах.

У зв'язку із зазначеним ОСОБА_1., ОСОБА_2 повинні сплачувати за проживання та надані їм послуги.

Судами під час розгляду справи установлено, що строк дії договорів, що стали підставою для заселення відповідачів у гуртожиток, закінчився.

КНУ ім. Т. Шевченка, як власник гуртожитку, в якому проживають відповідачі, зазначає, що користування ними спірною жилою площею після закінчення строку дії договору, який став підставою для проживання, є протиправним, тому він ставить питання про виселення на підставі статті 132 ЖК України.

У справі, наданій заявником як приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, суд касаційної інстанції погодився із висновком судів попередніх інстанцій про виселення осіб з гуртожитку на підставі статті 116 ЖК України.

Відповідно до частин першої та другої статті 132 ЖК України сезонні, тимчасові працівники і особи, що працювали за строковим трудовим договором, які припинили роботу, а також особи, що вчились у навчальних закладах і вибули з них, підлягають виселенню без надання іншого жилого приміщення з гуртожитку, який їм було надано у зв'язку з роботою чи навчанням. Інших працівників підприємств, установ, організацій, які поселилися в гуртожитку в зв'язку з роботою, може бути виселено без надання іншого жилого приміщення в разі звільнення за власним бажанням без поважних причин, за порушення трудової дисципліни або вчинення злочину.

Частинами першою та третьою статті 116 ЖК України передбачено, що якщо наймач, члени його сім'ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил соціалістичного співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення. Осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.

Заселення ОСОБА_1, ОСОБА_2 у гуртожиток не пов'язано з роботою або навчанням у КНУ ім. Т. Шевченка, також судами під час розгляду справи не встановлено, що вони самоправно зайняли жиле приміщення, в якому проживають, руйнують чи псують його або порушують правила співжиття.

При розгляді спорів, що не урегульовані житловим законодавством, суд застосовує норми цивільного законодавства.

Главами 58, 59 ЦК України визначено правове регулювання договорів майнового найму і найму житла, а положеннями статті 391 ЦК України захищено права власника від порушень, не пов'язаних із позбавленням володіння.

Оскільки відповідачі проживають у гуртожитку на підставі цивільно-правового договору, строк якого закінчився, то власник гуртожитку має право звернутися до суду за захистом своїх прав на підставі положень ЦК України.

За таких обставин ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 грудня 2014 року не може залишатися у силі, а підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Керуючись статтями 355, 3604, 3605 ЦПК України (в редакції, що діяла до набрання чинності Закону № 192-VIII) та статтею 3603 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

Заяву Київського національного університету імені Тараса Шевченка про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 грудня 2014 року задовольнити частково.

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 грудня 2014 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

ГоловуючийА.Г. Ярема

Судді:Л.І. Григор'єва

В.І. Гуменюк

Н.П. Лященко

Л.І. Охрімчук

Я.М. Романюк

Ю.Л. Сенін

В.М. Сімоненко