Історія справи

Постанова ВССУ від 24.12.2025 року у справі №523/8824/23

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 грудня 2025 року

м. Київ

Справа № 523/8824/23

Провадження № 61-13065св25

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Сердюка В. В., Ситнік О. М.,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Бериндя Олег Олегович, на постанову Одеського апеляційного суду від 02 вересня 2025 року у складі суддів Комлевої О. С., Драгомерецького М. М., Сегеди С. М.

у справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Херсонській області про визнання незаконним та скасування наказу про призупинення трудового договору, стягнення невиплаченого середнього заробітку та відшкодування моральної шкоди,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2023 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Новокаховського відділення управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Херсонській області, управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Херсонській області (далі - УВД ФССУ в Херсонській області), в якому просила:

- визнати незаконним та скасувати наказ Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Херсонській області від 10 червня 2022 року № 95-ос «Про призупинення дії трудового договору з ОСОБА_1 » та вважати поновленою дію трудового договору з 10 червня 2022 року по 18 квітня 2023 року (день звільнення);

- стягнути на користь ОСОБА_1 середній заробіток внаслідок призупинення дії трудового договору за період з 10 червня 2022 року по 18 квітня 2023 року в розмірі 211 801,71 грн;

- стягнути з Новокаховського відділення управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Херсонській області на користь

ОСОБА_1 заподіяну моральну шкоду в розмірі 20 000,00 грн;

- стягнути судові витрати.

В обґрунтування вимог ОСОБА_1 зазначила, що з 02 серпня 2017 року вона перебувала у трудових відносинах з УВД ФССУ в Херсонській області. З 01 квітня 2019 року працювала на посаді головного спеціаліста обґрунтованості видачі листків непрацездатності Новокаховського УВД ФССУ в Херсонській області.

Наказом УВД ФССУ в Херсонській області від 10 червня 2022 року № 95-ос «Про призупинення дії трудового договору з ОСОБА_1 » відповідно до вимог статті 13 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» із позивачем було призупинено дію трудового договору.

Як зазначила позивач, підставою для призупинення з нею дії трудового договору була підозра у співпраці з окупантами, що не відповідає дійсності. Позивач неодноразово зверталася до УВД ФССУ в Херсонській області з метою з`ясування всіх обставин, надавала свої письмові пояснення, однак трудовий договір з нею не був поновлений.

У січні 2023 року від своїх колег позивач дізналася про початок припинення (реорганізацію) УВД ФССУ в Херсонській області і про те, що вони отримали відповідні попередження про наступне звільнення з 18 квітня 2023 року.

Наприкінці лютого 2023 року, враховуючи постійну загрозу життю та здоров`ю себе та своїх близьких через військові дії на території міста Херсона, позивач була вимушена виїхати за кордон.

12 березня 2023 року вона направила звернення на адресу Голови комісії з реорганізації ФССУ щодо обставин призупинення укладеного трудового договору з проханням скасувати наказ про призупинення трудового договору та відновлення порушених трудових прав.

У відповідь на звернення позивач 15 березня 2023 року отримала лист від УВД ФССУ в Херсонській області, в якому, окрім іншого, зазначалось про можливість вирішення даного трудового спору у судовому порядку.

Позивач вважає незаконним оскаржуваний наказ, оскільки він порушує трудові права позивача щодо оплати праці.

Короткий зміст судових рішень першої та апеляційної інстанцій

Ухвалою Суворовського районного суду м. Одеси від 16 вересня 2024 року залучено до участі у справі правонаступника відповідача - Головне управління Пенсійного фонду України в Херсонській області (далі - ГУ ПФУ в Херсонській області).

Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 19 лютого 2025 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Визнано незаконним та скасовано наказ УВД ФССУ в Херсонській області від 10 червня 2022 року № 95-ос «Про призупинення дії трудового договору з ОСОБА_1 » та поновлено дію трудового договору з 10 червня 2022 року по 18 квітня 2023 року (день звільнення).

Стягнуто з ГУ ПФУ в Херсонській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток внаслідок призупинення дії трудового договору в розмірі

211 801, 71 грн.

Стягнуто з ГУ ПФУ в Херсонській області на користь ОСОБА_1 10 000 грн в рахунок відшкодування моральної шкоди.

У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 в частині визнання наказу

№ 95-ос від 10 червня 2022 року «Про призупинення дії трудового договору з ОСОБА_1 » незаконним, суд першої інстанції виходив з того, що судом не встановлено обставин неможливості надання ОСОБА_1 роботи у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, а позивачу - її виконувати, тому суд вважав, що призупинення дії трудового договору із ОСОБА_1 було незаконним.

Встановивши, що незаконні дії відповідача внаслідок призупинення дії трудового договору позбавили позивача можливості працювати, суд першої інстанції поклав на відповідача обов`язок відшкодувати ОСОБА_1 середню заробітну плату за час її перебування у вимушеному прогулі.

Враховуючи, що строк відсторонення ОСОБА_1 від роботи складав

10 місяців 7 днів, з яких 212 робочих днів (з 11 червня 2022 року по 18 квітня 2023 року (день звільнення), суд дійшов висновку, що середній заробіток за час вимушеного прогулу з 11 червня 2022 року по 18 квітня 2023 року складає

211 801,71 грн (999,06 грн (середньоденна заробітна плата) х 212 (кількість робочих днів).

Суд першої інстанції, погоджуючись з доводами ОСОБА_1 , що внаслідок незаконного призупинення дії трудового договору, через необґрунтовані звинувачення у співпраці з окупаційною владою, позивач була позбавлена свого права на працю та її оплату, втратила свою добру репутацію, через що перенесла емоційне напруження, що тягне за собою в своїй сукупності психологічний дискомфорт і моральні переживання, які погіршили гармонійні адаптовані умови їх життєдіяльності, призвели до порушення душевної рівноваги, що вимагає від неї додаткових витрат часу, залучення душевних та матеріальних зусиль, виходячи із засад розумності, об`єктивності, виваженості і справедливості, вважав достатнім стягнути з відповідача 10 000,00 грн в рахунок відшкодування моральної шкоди.

Постановою Одеського апеляційного суду від 02 вересня 2025 року апеляційну скаргу ГУ ПФУ в Херсонській області задоволено частково.

Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 19 лютого 2025 року в частині стягнення середнього заробітку, відшкодування моральної шкоди та розподілу судових витрат скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні цих позовних вимог.

У решті рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Апеляційний суд погодився з висновком суду про те, що наказ УВД ФССУ в Херсонській області від 10 червня 2022 року № 95-ос «Про призупинення дії трудового договору з ОСОБА_1 » підлягає скасуванню.

Апеляційний суд виснував, що оскільки позивач не працювала не з вини роботодавця, всі компенсаційні збитки за таких обставин покладаються на державу, що здійснює збройну агресію проти України, а тому в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення середнього заробітку, відшкодування моральної шкоди слід відмовити.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

22 жовтня 2025 року, ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Бериндя О. О., через підсистему «Електронний Суд» надіслала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Одеського апеляційного суду від 02 вересня 2025 року.

У касаційній скарзі заявник просить суд касаційної інстанції скасувати постанову апеляційного суду в частині відмови в задоволенні позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди та понесених витрат на правову допомогу та в цій частині залишити в силі рішення суду першої інстанції, в іншій частині просить постанову апеляційного суду залишити без змін.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Підставою касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме, що суди не врахували правові висновки Верховного Суду у подібних правовідносинах, викладені у постановах від 01 червня 2023 року у справі № 149/1089/22, від 31 січня 2024 року у справі № 161/8196/22, від 22 травня 2024 року у справі

№ 755/10764/22, від 08 травня 2024 року у справі № 359/5261/22, від 06 листопада 2024 року у справі № 359/6714/23, від 27 березня 2024 року у справі

№ 753/12518/22, від 29 січня 2025 року у справі № 760/8349/23, від 28 травня

2025 року у справі № 305/1541/23, від 23 липня 2025 року у справі № 545/2504/23.

В обґрунтування доводів касаційної скарги зазначила, що дію трудових договорів було призупинено вибірково з окремими працівниками, у тому числі із

ОСОБА_1 . Сама по собі обставина підозри у співпраці позивача з окупаційною владою, що була підставою для винесення оскаржуваного наказу, в результаті службового розслідування не знайшла підтвердження та не свідчить про неможливість роботодавця забезпечити роботою позивача.

Отже, в рамках цієї справи судом не встановлено обставин неможливості надання ОСОБА_1 роботи у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, а позивачу - її виконувати.

Судами встановлено, що саме незаконні дії відповідача позбавили позивача можливості працювати, а тому обов'язок відшкодувати середню заробітну плату за час її перебування у вимушеному прогулі покладається на роботодавця, а не на державу-агресора.

Право позивача на працю з відповідною оплатою було безпідставно порушено УВД ФССУ в Херсонській області шляхом видачі оскаржуваного наказу. Фактично позивач була відсторонена від роботи без збереження заробітної плати, а тому, в даному випадку, вважає можливим застосування статті 235 КЗпП за аналогією закону.

Позиція інших учасників справи

17 листопада 2025 року ГУ ПФУ в Херсонській області, в інтересах якого діє представник Свиденко А. Г., надіслало засобами поштового зв`язку до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просило залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржене судове рішення - без змін, посилаючись на правильність та обґрунтованість висновків суду апеляційної інстанції.

Рух справи

Верховний Суд ухвалою від 03 листопада 2025 року відкрив провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Бериндя О. О.,

на рішення Деснянського районного суду міста Чернігова від 19 липня 2023 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 20 вересня 2023 року.

12 грудня 2025 року до Верховного Суду надійшли матеріали цивільної справи.

Верховний Суд ухвалою від 16 грудня 2025 року призначив справу до судового розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи у складі колегії з п`яти суддів.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що ОСОБА_1 з 02 серпня 2017 року перебувала у трудових відносинах з УВД ФСС України в Херсонській області.

З 01 квітня 2019 року ОСОБА_1 працювала на посаді головного спеціаліста обґрунтованості видачі листків непрацездатності Новокаховського відділення УВД ФСС України в Херсонській області, що підтверджується копією трудової книжки серії НОМЕР_1 від 08 серпня 1988 року.

10 червня 2022 року наказом УВД ФСС України в Херсонській області № 95-ос «Про призупинення дії трудового договору з ОСОБА_1 » відповідно до статті 13 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» із позивачем призупинено дію трудового договору з 10 червня 2022 року.

18 квітня 2023 року ОСОБА_1 звільнено із займаної посади на підставі пункту першого статті 40 КЗпП України.

З 01 січня 2023 року відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України № 1442 від 27 грудня 2020 року «Питання припинення Фонду соціального страхування України» і Прикінцевих та Перехідних положень Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування» встановлено припинити Фонд соціального страхування України та управління виконавчої дирекції Фонду, реорганізувавши їх шляхом приєднання до Пенсійного фонду України з 01 січня 2023 року.

Відповідно до запису про припинення юридичної особи в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань від 01 травня 2023 року № 1004991120032020413 УВД ФССУ в Херсонській області (код за ЄДРПОУ 41313410) припинило свою діяльність внаслідок реорганізації шляхом приєднання до Пенсійного фонду України.

Згідно з даними з Єдиного державного реєстра юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань вбачається про припинення статусу відокремленого підрозділу Новокаховського відділення УВД ФССУ в Херсонській області.

Відповідно пункту 7 Положення про Пенсійний фонд України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 280 від 23 липня 2014 року, Пенсійний фонд України здійснює свої повноваження безпосередньо та через утворені в установленому порядку територіальні органи.

Відповідно до пункту 1 Положення про Головні управління Пенсійного фонду України в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, затвердженого Постановою правління Пенсійного фонду України № 28-2 від 22 грудня 2014 року, Головні управління Пенсійного фонду України в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі є територіальними органами Пенсійного фонду України.

Переліком територіальних органів Пенсійного фонду України, який реорганізуються шляхом злиття, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України № 821 від 08 листопада 2017 року, встановлений єдиний територіальний орган Пенсійного фонду України в Херсонській області - Головне управління Пенсійного фонду України в Херсонській області.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вивчив матеріали справи, перевірив доводи касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу та виснував, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року).

Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру (стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод).

Європейський суд з прав людини зауважує, що процесуальні норми призначені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також про те, що сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються. Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (DIYA 97 v. UKRAINE, №19164/04, § 47, ЄСПЛ, від 21 жовтня 2010 року).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2019 року у справі

№ 686/23445/17 (провадження № 14-162цс19) зазначено, що:

«Поняття «суд, встановлений законом» включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності. Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою ЄСПЛ.

У справі «Сокуренко і Стригун проти України» ЄСПЛ указав, що фраза «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу існування суду, але й на дотримання таким судом норм, які регулюють його діяльність. У рішенні в справі «Занд проти Австрії» («Zand v. Austria», заява № 7360/76) Європейська комісія з прав людини висловила думку, що термін «судом, встановленим законом» у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів» («Sokurenko and Strygun v. Ukraine», заяви № 29458/04 та № 29465/04,§ 24).

Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції».

Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19 ЦПК України).

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби.

Відповідно до пункту 17 частини першої статті 4 КАС України публічна

служба - діяльність на державних політичних посадах, у державних колегіальних органах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, інша державна служба, патронатна служба в державних органах, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.

Публічно-правовий спір - це, зокрема, спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій (пункт 2 частини першої статті 4 КАС України).

До справ адміністративної юрисдикції віднесені публічно-правові спори, ознакою яких є не лише спеціальний суб`єктний склад, але і їх виникнення з приводу виконання чи невиконання суб`єктом владних повноважень владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Ці функції суб`єкт повинен виконувати саме у тих правовідносинах, в яких виник спір (постанова Велика Палата Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі № 368/561/19 (провадження

№ 14-118цс20)).

Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні керуватися сутністю права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Подібні правові висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 520/13190/17 (провадження № 11?1066апп18), від 27 листопада 2018 року у справі

№ 820/3534/17 (провадження № 11-870апп18).

Велика Палата Верховного Суду послідовно зазначала, що критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів позивача у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, у якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін зазвичай є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства

(див. постанови від 12 жовтня 2022 року у справі № 183/4196/21 (провадження

№ 14-36цс22), від 08 червня 2022 року у справі № 362/643/21 (провадження

№ 14-32цс22), від 23 листопада 2021 року у справі № 641/5523/19 (провадження № 14-178цс20) та інші).

Будь-які трудові правовідносини мають приватноправову природу, оскільки виникають на добровільній основі між двома рівноправними суб`єктами на підставі трудового договору. Підпорядкування працівника роботодавцеві в межах цих відносин має договірний, а не адміністративний характер.

Єдиний виняток - це правовідносини щодо проходження публічної служби, зокрема державної служби. Велика Палата Верховного Суду у постанові

від 20 листопада 2019 року у справі № 623/1656/16-ц (провадження

№ 14-405цс19) зазначила: «публічна служба є різновидом трудової діяльності, відносини публічної служби як окремий різновид трудових відносин існують на стику двох галузей права трудового та адміністративного, тому правовідносини, пов`язані з прийняттям на публічну службу, її проходженням та припиненням, регламентуються нормами як трудового, так і адміністративного законодавства, а спори, які виникають з таких правовідносин, підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства».

У постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі

№ 426/160/14, від 31 жовтня 2018 року у справі № 761/33941/16 зазначено, що відносини, пов`язані з прийняттям на публічну службу, її проходженням та припиненням регламентуються нормами адміністративного законодавства, а спори, які виникають із таких правовідносин, підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі № 814/2514/17 (провадження № 11-1472апп18) вказано: «для набуття спором ознак публічно-правового в контексті статті 19 КАС України спірні правовідносини мають безпосередньо випливати з перебування особи на посаді, яка віднесена до публічної служби, та здійснення нею службової діяльності. […] Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що спір у правовідносинах, які виникають із трудових відносин, не пов`язаних з проходженням публічної служби, є приватноправовим незалежно від участі у ньому суб`єкта публічного права. Аналогічну правову позицію викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 520/6612/17 (провадження № 11?1196апп18)».

Вирішення питання про те, чи є правовідносини приватноправовими чи публічно-правовими, залежить, зокрема, від змісту та характеру правовідносин, суб`єктного складу, наявності підстав для виникнення зобов`язань та умов їх виконання, а також мети, якої хоче досягти працівник, звернувшись до суду.

Відповідно до статті 14 Закону України «Основи законодавства України про загальнообов`язкове державне соціальне страхування» та статті 4 Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування» (далі - у редакціях до 01 січня 2023 року) Фонд соціального страхування України є органом, який здійснює керівництво та управління загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням від нещасного випадку, у зв`язку з тимчасовою втратою працездатності та медичним страхуванням, провадить акумуляцію страхових внесків, контроль за використанням коштів, забезпечує фінансування виплат за цими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування та здійснює інші функції згідно із затвердженим статутом. Фонд є некомерційною самоврядною організацією, що діє на підставі статуту, який затверджується його правлінням. Кошти Фонду не включаються до складу Державного бюджету України.

За змістом статей 4, 5 Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування» (далі - у редакціях до 01 січня 2023 року) Фонд діє на підставі статуту, який затверджується його правлінням. Кошти Фонду не включаються до складу Державного бюджету України, а бюджет Фонду затверджує Кабінет Міністрів України з огляду на сферу діяльності Фонду, спрямовану на задоволення публічного інтересу держави. Управління Фондом здійснюється на паритетній основі державою, представниками застрахованих осіб і роботодавців. Безпосереднє управління Фондом здійснюють його правління та виконавча дирекція.

Відповідно до частини другої статті 81 ЦК України юридичні особи залежно від порядку їх створення поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права. Юридична особа приватного права створюється на підставі установчих документів відповідно до статті 87 цього Кодексу. Юридична особа приватного права може створюватися та діяти на підставі модельного статуту в порядку, визначеному законом. Юридична особа публічного права створюється розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування. Ця норма права містить вказівку на одну зі складових порядку створення юридичних осіб публічного права. У частині третій статті 81 ЦК України вказується, що в ЦК України встановлюється порядок створення виключно юридичних осіб приватного права, тоді, як порядок створення юридичних осіб публічного права встановлюється Конституцією України та законом. За частиною другою статті 169 ЦК України територіальні громади можуть створювати юридичні особи публічного права (комунальні підприємства, спільні комунальні підприємства, навчальні заклади тощо) у випадках та в порядку, встановлених Конституцією України та законом. Однією з ознак юридичної особи публічного права є реалізація публічних інтересів держави чи територіальної громади. Головна відмінність між ними полягає в тому, що юридичні особи приватного права створюються на підставі установчих документів (статуту або засновницького договору, якщо інше не встановлено законом) рівноправними суб`єктами на договірних засадах, що й визначає приватноправовий характер їх взаємовідносин (див. пункти 88 - 93 постанови Великої Палати Верховного Суду від 10 липня 2024 року у справі № 573/1020/22 (провадження № 14-40цс23)).

Тобто, Фонд належав до юридичних осіб приватного права.

За змістом пункту 12 Розділу ХV «Прикінцеві положення» Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» від 09 липня 2003 року № 1058-ІV та пункту 1 Положення про Пенсійний фонд України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23 липня 2014 року № 280 (у редакціях до 01 січня 2023 року), Пенсійний фонд України є центральним органом виконавчої влади, який реалізує державну політику з питань пенсійного забезпечення та ведення обліку осіб, які підлягають загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню.

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 18 грудня 2023 року у справі № 442/3240/23-ц (провадження № 61-15536св23) сформулював висновок про адміністративну юрисдикцію спорів у аналогічних справах з огляду на публічне правонаступництво між ФСС України і Пенсійним фондом України. Касаційний суд зазначає, що публічне правонаступництво органів державної влади є окремим, особливим видом правонаступництва, під таким терміном розуміється перехід в установлених законом випадках прав та обов`язків одного суб`єкта права іншому. При цьому обов`язок щодо відновлення порушених прав особи покладається на орган, компетентний відновити такі права. Такий підхід про перехід до правонаступника обов`язку відновити порушене право відповідає принципу верховенства права, оскільки метою правосуддя є ефективне поновлення порушених прав, свобод і законних інтересів.

У спорах, які виникають з публічних правовідносин, де оскаржуються рішення (дії, бездіяльність) державного органу, пов`язані зі здійсненням функції від імені держави, стороною є сама держава в особі того чи іншого уповноваженого органу. Функції держави, які реалізовувалися ліквідованим органом, не можуть бути припинені та підлягають передачі іншим державним органам, за винятком того випадку, коли держава відмовляється від таких функцій взагалі. Аналогічну правову позицію виклав Верховний Суд у постановах від 13 березня 2019 року у справі № 524/4478/17, від 20 лютого 2019 року у справі № 826/16659/15.

Правонаступництво у сфері управлінської діяльності органів державної влади (публічне правонаступництво) передбачає повне або часткове передання (набуття) адміністративної компетенції одного суб`єкта владних повноважень (суб`єкта публічної адміністрації) іншому або внаслідок припинення первісного суб`єкта, або внаслідок повного чи часткового припинення його адміністративної компетенції. Аналогічну правову позицію висловив Верховний Суд у постанові від 12 червня 2018 року у справі № 2а-23895/09/1270.

При публічному правонаступництві відбувається вибуття суб`єкта владних повноважень із публічних правовідносин. Особливістю адміністративного (публічного) правонаступництва є те, що подія переходу прав та обов`язків, що відбувається із суб`єктами владних повноважень, сама собою повинна бути публічною та врегульованою нормами адміністративного права.

Правонаступництво юридичної особи має місце у випадку її припинення шляхом реорганізації: злиття, приєднання, поділу, перетворення (частина перша статті 104 ЦК України). У такому разі відбувається одночасне правонаступництво (передання) прав і обов`язків юридичної особи або, іншими словами, одночасне правонаступництво щодо майна, прав і обов`язків юридичної особи (частина друга статті 107 ЦК України). Тому правонаступництво юридичної особи, так само як і спадкове правонаступництво (стаття 1216 ЦК України), завжди є універсальним, тобто передбачає одночасний перехід до правонаступника за передавальним актом або розподільчим балансом (частина перша статті 104, статті 106-109 ЦК України) і прав, і обов`язків юридичної особи, яка припиняється шляхом реорганізації (див. також пункти 37-38, 40-43 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 910/5953/17).

Приєднання є одним із видів реорганізації юридичної особи, унаслідок чого юридична особа, що приєднується, припиняється. Водночас майно, права й обов`язки переходять до правонаступника - особи, до якої вона приєдналася (частина перша статті 104 ЦК України). Ухвалюючи рішення про реорганізацію, уповноважений орган юридичної особи спрямовує свою волю на передачу не окремого майна, прав або обов`язків, а всієї їх сукупності. Тобто у разі універсального правонаступництва до правонаступника чи правонаступників переходить усе майно особи як сукупність прав та обов`язків, які їй належать (незалежно від їх виявлення на момент правонаступництва), на підставі передавального акта. Натомість правонаступництво прав та обов`язків юридичної особи не завжди є наслідком правонаступництва юридичної особи. А тому перше може бути не тільки універсальним (частина перша статті 104 ЦК України), але й сингулярним, тобто таким, за якого до правонаступника переходить певне право кредитора чи обов`язок боржника. Для процесуального правонаступництва юридичної особи, яка є стороною чи третьою особою у судовому процесі, необхідне встановлення або правонаступника такої юридичної особи внаслідок її припинення шляхом реорганізації, або правонаступника окремих її прав чи обов`язків внаслідок заміни сторони у відповідному зобов`язанні. В обох випадках для встановлення процесуального правонаступництва юридичної особи суд має визначити підстави такого правонаступництва, а також обсяг прав та обов`язків, який перейшов до правонаступника у спірних правовідносинах. Такі висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 264/5957/17 (провадження № 14-37цс20).

Рішення про припинення Фонду як юридичної особи приватного права та Управління через їх приєднання до Пенсійного фонду України ухвалено шляхом прийняття Закону № 2620-ІХ, тобто законодавчим органом державної влади.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 лютого 2024 року у справі № 990/150/23 зазначила, що, звертаючись до суду, позивач самостійно визначає в позовній заяві, яке його право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. Своєю чергою, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, в тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах.

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду зауважує, що спір виник у фізичної особи з Пенсійним фондом України як правонаступником Фонду щодо недотримання УВД ФССУ у Черкаській області процедури призупинення трудових відносин з позивачем, яка займала посаду . головного спеціаліста обґрунтованості видачі листків непрацездатності Новокаховського відділення УВД ФСС України в Херсонській області, що наразі є посадою державного службовця.

20 червня 2023 року до Державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань внесено запис про державну реєстрацію припинення Фонду.

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду

від 09 грудня 2024 року у справі № 712/4776/23 (провадження № 61-13644сво23) зазначив, що:

«внаслідок реорганізації Фонду та Управління шляхом приєднання до Пенсійного фонду України відбулося специфічне правонаступництво, за якого згідно з ухваленим Верховною Радою України Законом № 2620-ІХ Фонд як юридична особа приватного права припинилася, однак його повноваження, що стосувалися чутливої для держави сфери загальнообов`язкового державного соціального страхування, набув Пенсійний фонд України як юридична особа публічного права та центральний орган виконавчої влади, що також був наділений функціями у сфері загальнообов`язкового державного страхування (пенсійне страхування);

спори, які пов`язані із поновленням працівників, звільнених внаслідок реорганізації Фонду та його виконавчої дирекції шляхом приєднання до Пенсійного фонду України, на посадах, вакантний перелік яких віднесено до посад державної служби в органах Пенсійного фонду України, стосуються прийняття на публічну службу та підлягають розгляду за правилами адміністративного судочинства».

Суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства (пункт 1 частини першої

статті 255 ЦПК України).

У справі, що переглядається, ОСОБА_1 звернулась з позовом до Пенсійного фонду України як правонаступника прав та обов`язків Фонду соціального страхування України щодо незаконності призупинення дії трудового договору. Просила визнати протиправним та скасувати наказ про призупинення дії трудового договору, стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу та відшкодувати моральну шкоду.

Суди першої та апеляційної інстанцій розглянули справу по суті, при цьому не врахували, що вказаний спір підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства.

За таких обставин судові рішення слід скасувати, провадження у справі закрити.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України).

Відповідно до вимог частини першої та другої статті 414 ЦПК України, судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19-22 цього Кодексу, є обов`язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги.

З урахуванням висновку Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2024 року у справі № 712/4776/23 (провадження № 61-13644сво23) колегія суддів вважає, що судові рішення ухвалені з порушенням норм процесуального права, тому касаційну скаргу слід задовольнити частково, судові рішення скасувати, а провадження у справі закрити.

Оскільки касаційний суд вирішив на підставі пункту 1 частини першої

статті 255 ЦПК України закрити провадження у справі, то він відповідно до частини першої статті 256 ЦПК України роз`яснює позивачу її право протягом десяти днів з дня отримання цієї постанови звернутися до Верховного Суду із заявою про направлення справи до відповідного суду адміністративної юрисдикції.

Керуючись статтями 400 402 409 414 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Бериндя Олег Олегович, на постанову Одеського апеляційного суду від 02 вересня 2025 року, задовольнити частково.

Рішення Суворовського районного суду міста Одеси від 19 лютого 2025 року та постанову Одеського апеляційного суду від 02 вересня 2025 року скасувати.

Провадження у справі № 523/8824/23 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Херсонській області про визнання незаконним та скасування наказу про призупинення трудового договору, стягнення невиплаченого середнього заробітку та відшкодування моральної шкоди закрити.

Повідомити ОСОБА_1 , що розгляд цієї справи віднесений до юрисдикції адміністративного суду та протягом десяти днів з дня отримання копії судового рішення вона може звернутися до Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією.

З моменту ухвалення постанови суду касаційної інстанції рішення Суворовського районного суду міста Одеси від 19 лютого 2025 року та постанова Одеського апеляційного суду від 02 вересня 2025 року втрачають законну силу.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий І. М. Фаловська

Судді В. М. Ігнатенко

С. О. Карпенко

В. В. Сердюк

О. М. Ситнік