Історія справи

Постанова ВССУ від 24.02.2026 року у справі №757/34687/20-ц

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 лютого 2026 року

м. Київ

справа № 757/34687/20

провадження № 61-5868св25

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»,

третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Фінілон»,

розглянув на стадії попереднього розгляду в порядку письмового провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» на рішення Печерського районного суду міста Києва від 20 грудня 2023 року у складі судді Григоренко І. В. та постанову Київського апеляційного суду від 22 квітня 2025 року у складі колегії суддів Верланова С. М., Невідомої Т. О., Нежури В. А. у справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк», третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Фінілон», про стягнення грошових коштів,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк», третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Фінілон» (далі - ТОВ «ФК «Фінілон»), у якому з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог просив:

- розірвати депозитний договір від 16 липня 2013 року № SAMDN25000736506319;

- стягнути з відповідача на свою користь грошові кошти у загальному розмірі 3 564 846,87 грн, з яких: 200 000,00грн - сума банківського вкладу; 25 248,74 грн - нараховані, але не виплачені проценти за період з 16 липня 2013 року до 15 березня 2014 року; 550 719,84 грн - ненараховані проценти за період з 16 березня 2014 року до 10 грудня 2020 року; 7 688,87 грн - три проценти річних відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) за період з 31 липня 2020 року до 10 грудня 2020 року у розмірі; 2 806 438,16 грн - пеня на підставі частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» за період з 31 липня 2020 року до 10 грудня 2020 року.

Свої вимоги ОСОБА_1 обґрунтовував тим, що 16 липня 2013 року між ним та АТ КБ «ПриватБанк» укладено договір № SAMDN25000736506319, на виконання якого позивач вніс на депозитний рахунок № НОМЕР_1 грошові кошти у розмірі 200 000,00 грн зі сплатою 18 % річних.

У березні 2014 року вклад було заблоковано банком, а нарахування процентів припинено.

28 липня 2020 року АТ КБ «ПриватБанк» отримало заяву позивача від 05 липня 2020 року про розірвання депозитного договору та повернення належних йому коштів (суми вкладу і нарахованих процентів), однак банк не виконав вимоги заяви.

Факт існування між сторонами договірних правовідносин підтверджується депозитним договором, випискою за договором, квитанцією від 16 липня 2013 року та довідкою банку від 31 січня 2018 року № RABIIAO32P6V1NCS.

Позивач зазначав, що блокування карткового рахунку та припинення нарахування процентів пов`язане з припиненням функціонування банківських відділень відповідача на території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя у 2014 році, однак такі обставини не звільняють банк від виконання зобов`язань за укладеним договором відповідно до вимог цивільного законодавства України.

Оскільки відповідач добровільно не виконав зобов`язання з повернення банківського вкладу та сплати процентів, позивач вважав наявними підстави для стягнення з відповідача суми вкладу, процентів за користування вкладом, трьох процентів річних на підставі статті 625 ЦК України та пені відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів».

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Печерський районний суд міста Києва рішенням від 20 грудня 2023 року позов ОСОБА_1 задовольнив частково.

Стягнув з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 суму вкладу за договором від 16 липня 2013 року № SAMDN25000736506319 у розмірі 200 000,00 грн; нараховані та невиплачені проценти у розмірі 25 248,74 грн; проценти за період з 16 березня 2014 року до 30 липня 2020 року у розмірі 253 972,60 грн; три проценти річних за прострочення виконання зобов`язань за договором за період з 31 липня 2020 року до 10 грудня 2020 року у розмірі 2 186,30 грн.

У задоволенні решти позовних вимог відмовив.

Вирішив питання про розподіл судових витрат.

Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що 16 липня 2013 року між ОСОБА_2 та АТ КБ «ПриватБанк» укладено договір банківського вкладу № SAMDN25000736506319, який містить усі істотні умови договору такого виду.

На виконання умов зазначеного договору позивач вніс на вкладний рахунок грошові кошти у розмірі 200 000,00 грн, які банк на вимогу вкладника не повернув, що є підставою для їх стягнення разом із нарахованими та невиплаченими процентами у сумі 25 248,74 грн, а також процентами за період з 16 березня 2014 року до 30 липня 2020 року за ставкою 18 % річних відповідно до умов договору та з урахуванням кількості днів перебування вкладу в банку, що становить 253 972,60 грн.

Крім того, суд першої інстанції дійшов висновку про наявність підстав для стягнення з банку на користь вкладника передбаченої частиною другою статті 625 ЦК України компенсації у вигляді трьох процентів річних за період з 31 липня 2020 року до 10 грудня 2020 року в сумі 2 186,30 грн.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про розірвання депозитного договору, суд керувався тим, що ОСОБА_2 вже реалізував своє право на розірвання цього договору, направивши на адресу банку заяву від 05 липня 2020 року про розірвання договору та повернення коштів. У зв`язку з цим договір було припинено за ініціативою позивача з 30 липня 2020 року (через два дні з моменту отримання банком відповідної заяви), що виключає можливість його розірвання в судовому порядку.

Київський апеляційний суд постановою від 22 квітня 2025 року апеляційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» залишив без задоволення, а рішення Печерського районного суду міста Києва від 20 грудня 2023 року - без змін.

Апеляційний суд мотивував постанову тим, що суд першої інстанції дійшов законного й обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_2 до АТ КБ «ПриватБанк» про стягнення суми банківського вкладу за договором від 16 липня 2013 року № SAMDN25000736506319 у розмірі 200 000,00 грн.

Після розірвання договору банківського вкладу проценти за умовами договору не підлягають нарахуванню та виплаті, оскільки договірні зобов`язання, у тому числі щодо сплати процентів, припиняються.

З огляду на те, що договір № SAMDN25000736506319 розірвано на вимогу позивача з 30 липня 2020 року, суд першої інстанції правильно встановив, що з моменту розірвання договору нарахування передбачених договором процентів припиняється, а права та інтереси позивача підлягають захисту шляхом застосування частини другої статті 625 ЦК України, яка визначає наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.

Крім того, суд першої інстанції обґрунтовано врахував, що відповідач не надав належних і допустимих доказів на підтвердження надання ОСОБА_2 згоди на переведення боргу на ТОВ «ФК «Фінілон». За відсутності такої згоди саме АТ КБ «ПриватБанк» залишається боржником за договором банківського вкладу та є належним відповідачем у цій справі.

Посилання відповідача на витяг з електронного додатку та довідку про перерахування на рахунки ТОВ «ФК «Фінілон» грошових коштів, належних позивачу, не звільняють його від обов`язку повернути вклад та сплатити проценти, оскільки для кредитора не має правового значення отримання чи неотримання коштів попереднім боржником від нового боржника у межах правочину про переведення боргу, укладеного без його згоди. Такі домовленості породжують права та обов`язки виключно для їх сторін і не можуть створювати правових наслідків для позивача, який не є стороною відповідного договору.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

У травні АТ КБ «ПриватБанк» подало до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Печерського районного суду міста Києва від 20 грудня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 22 квітня 2025 року в частині задоволених позовних вимог і ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.

На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник зазначив, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17, у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 та у постановах Верховного Суду від 07 жовтня 2020 року у справі № 705/3876/18, від 10 березня 2021 року у справі № 607/11746/17, від 06 жовтня 2021 року у справі № 263/11275/18, від 23 грудня 2021 року у справі № 910/13/21 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, суди належним чином не дослідили зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).

Касаційну скаргу заявник мотивував тим, що АТ КБ «ПриватБанк» є неналежним відповідачем у справі, оскільки 17 листопада 2014 року банк уклав із ТОВ «ФК «Фінілон» договір, за яким зазначене товариство стало новим боржником за спірним договором банківського вкладу. При цьому, на думку заявника, згода ОСОБА_2 як кредитора на заміну боржника була отримана шляхом його приєднання до розміщених на офіційному сайті банку Умов та правил надання банківських послуг, якими передбачено можливість надання згоди клієнта за принципом мовчазної згоди (стаття 205 ЦК України).

Крім того, заявник не погоджується з розміром стягнутих процентів, посилаючись на те, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували дані витягу з електронного додатку «Приложение 1 (Реестр кредиторов)» до договору про переведення боргу № 6/н від 17 листопада 2014 року» від 10 серпня 2020 року, відповідно до якого станом на 17 листопада 2014 року залишок процентів за вкладом становив 27 549,70 грн.

У зв`язку з тим, що з 17 листопада 2014 року АТ КБ «ПриватБанк» не є боржником за договором, який є предметом спору, відсутні підстави для нарахування та стягнення з банку трьох процентів річних.

Також заявник зазначає, що АТ КБ «ПриватБанк» як юридична особа є податковим агентом щодо нарахування, утримання та сплати податку на доходи фізичних осіб і військового збору з доходів, нарахованих на підставі рішення суду, незалежно від способу виконання судового рішення.

Водночас у резолютивній частині рішення суду першої інстанції не зазначено, що сума коштів, яка підлягає стягненню з відповідача, визначена без урахування податків і зборів, що підлягатимуть утриманню в установленому законом порядку.

Аргументи інших учасників справи

У червні 2025 року ОСОБА_2 через представника ОСОБА_3 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити цю скаргу без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, ухваленими відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 28 травня 2025 рокувідкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали з Печерського районного суду міста Києва.

17 грудня 2025 року матеріали справи № 757/34687/20 надійшли до Верховного Суду.

Фактичні обставини, з`ясовані судами

16 липня 2013 року між ОСОБА_2 та АТ КБ «ПриватБанк» укладено договір банківського вкладу № SAMDN25000736506319 «Стандарт 12 міс.», на виконання якого позивач вніс на депозитний рахунок № НОМЕР_1 грошові кошти у розмірі 200 000,00 грн зі сплатою 18 % річних.

Згідно з умовами вказаного договору строк вкладу становить 366 днів.

Відповідно до пункту 5 договору банківського вкладу, якщо в разі закінчення строку вкладу вкладник не заявив банку про бажання одержати свої кошти, вклад автоматично продовжується ще на один строк. Строк вкладу продовжується неодноразово без явки вкладника у банк.

Вкладник та банк мають право достроково розірвати цей договір, повідомивши один одного за два банківських дні до дати розірвання договору (пункт 6 договору). Якщо вкладник вимагає розірвати договір, а строк вкладу ще не закінчився, вкладнику повертається сума вкладу; за неповний строк вкладу проценти виплачуються за зниженою процентною ставкою (пункт 7 договору).

У березні 2014 року вклад було заблоковано банком, а нарахування процентів припинено.

Згідно з клієнтською випискою за договором від 19 липня 2013 року № SAMDN25000736506319, станом на лютий 2014 року залишок коштів на картці ОСОБА_2 , відкритій в АТ КБ «ПриватБанк», становив 222 182,45 грн.

Відповідно до інформації про залишки коштів та нараховані проценти клієнта АТ КБ «ПриватБанк» - ОСОБА_2 , залишок коштів станом на 31 грудня 2016 року становив 225 248,74 грн.

28 липня 2020 року АТ КБ «ПриватБанк» отримало заяву ОСОБА_2 від 05 липня 2020 року про розірвання депозитного договору та повернення належних йому коштів (суми вкладу та нарахованих процентів), однак вимоги заяви банком виконані не були.

17 листопада 2014 року між АТ КБ «ПриватБанк» та ТОВ «ФК «Фінілон» укладено договір про переведення боргу, відповідно до якого ТОВ «ФК «Фінілон» стало боржником, зокрема й за договором, укладеним із ОСОБА_2 .

Як зазначено у договорі про переведення боргу від 17 листопада 2014 року та додатковій угоді до нього від 18 листопада 2014 року, на підставі згоди кредиторів, отриманої АТ КБ «ПриватБанк» шляхом приєднання до Умов та правил надання банківських послуг, які є невід`ємною частиною цього договору, АТ КБ «ПриватБанк» перевело, а ТОВ «ФК «Фінілон» прийняло на себе виконання зобов`язань щодо виплати грошових коштів, що виникли на підставі депозитних договорів та договорів банківського обслуговування згідно з переліком (додаток № 1). Зобов`язання, що переведені на ТОВ «ФК «Фінілон», виникли з договорів, укладених структурними підрозділами АТ КБ «ПриватБанк», які здійснювали діяльність на території АР Крим.

Згідно з довідкою АТ КБ «ПриватБанк» від 10 вересня 2020 року, банк підтвердив виконання у повному обсязі зобов`язань щодо перерахування на рахунки ТОВ «ФК «Фінілон» грошових коштів ОСОБА_2 відповідно до договору про переведення боргу від 17 листопада 2014 року та витягу з електронного додатку до цього договору. Сума коштів, зазначена у витягу з електронного додатку, включає, зокрема, нараховані проценти за вкладом на дату переведення боргу.

Відповідно до витягу з електронного додатку, розмір грошових коштів, які підлягають сплаті боржником кредитору ОСОБА_2 за договором № SAMDN25000736506319, становить 224 483,41 грн та 3 066,29 грн.

Як убачається зі скріншоту оголошення на офіційному вебсайті АТ КБ «ПриватБанк», у зв`язку з анексією АР Крим та припиненням діяльності банку на цій території до розділу 1.1.7 «Додаткові положення» Умов та правил надання банківських послуг внесено зміни щодо порядку взаємодії за договорами клієнтів із банком. Зокрема, у разі невиконання клієнтом обов`язків, передбачених пунктом 1.1.7.59 цих Умов та правил, подальша взаємодія за договором клієнта з банком здійснюється через ТОВ «ФК «Фінілон», розташоване за адресою: м. Дніпропетровськ, вул. Набережна Перемоги, 32. У разі незгоди клієнта з переведенням боргу він має право направити банку письмові заперечення у строк до 15 лютого 2015 року. Ненадання клієнтом заперечень у зазначений строк вважається підтвердженням згоди клієнта на переведення боргу за договором на ТОВ «ФК «Фінілон».

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

За змістом касаційної скарги рішення судів попередніх інстанцій оскаржуються тільки в частині задоволення позовних вимог про стягнення суми вкладу, нарахованих процентів за цим вкладом, а також трьох процентів річних, а тому на підставі положень частини першої статті 400 ЦПК України Верховний Суд переглядає ці рішення лише в зазначеній частині.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Згідно зі статтею 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

У частині першій статті 4 ЦПК України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно з пунктом 1 частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини.

Як передбачено частиною першою статті 627 ЦК України, відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Банківський вклад (депозит) - це кошти в готівковій або безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку, які підлягають виплаті вкладнику відповідно до законів України та умов договору (стаття 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність»).

Згідно з частиною першою статті 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов`язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором.

Договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку (строковий вклад). За договором банківського строкового вкладу банк зобов`язаний видати вклад та нараховані проценти за цим вкладом із спливом строку, визначеного у договорі банківського вкладу (стаття 1060 ЦК України).

Відповідно до статті 1061 ЦК України банк виплачує вкладникові проценти на суму вкладу в розмірі, встановленому договором банківського вкладу. Проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу у банк, до дня, який передує його поверненню вкладникові або списанню з рахунка вкладника з інших підстав.

Договір банківського вкладу є реальним, оплатним договором і вважається укладеним з моменту прийняття банком від вкладника або третьої особи на користь вкладника грошової суми (вкладу).

Таким чином, строковий договір банківського вкладу покладає на банк обов`язок прийняти від вкладника суму коштів, нарахувати на неї проценти та повернути ці кошти з процентами зі спливом встановленого договором строку.

Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (частина перша статті 612 ЦК України).

Відмова банку виконати розпорядження клієнта з видачі належних йому за договором банківського вкладу сум свідчить про невиконання банком своїх зобов`язань та має наслідком настання відповідальності, передбаченої законом.

Закінчення строку дії договору банківського вкладу або розірвання договору банківського вкладу на вимогу однієї із сторін у разі невиконання зобов`язань не припиняє зобов`язальних правовідносин, а трансформує їх в охоронні, що містять обов`язок відшкодувати заподіяні збитки, встановлені договором чи законом.

Згідно зі статтею 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Стаття 625 ЦК України розміщена у розділі І «Загальні положення про зобов`язання» книги 5 ЦК України. Відтак приписи розділу І книги 5 ЦК України поширюються як на договірні зобов`язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 ЦК України), так і на недоговірні (деліктні) зобов`язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 ЦК України).

За змістом статей 524, 533-535 та 625 ЦК України грошовим є зобов`язання, виражене у грошових одиницях (національній валюті України чи у грошовому еквіваленті зобов`язання, вираженого в іноземній валюті), що передбачає обов`язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов`язку. Тобто, грошовим є будь-яке зобов`язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов`язок боржника з такої сплати.

Таким чином, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення. Тобто приписи цієї статті поширюється на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема окремі види зобов`язань.

За змістом цієї норми закону нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим (частина третя статті 651 ЦК України).

Відповідно до частини другої статті 653 ЦК України у разі розірвання договору зобов`язання сторін припиняються.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17 (провадження № 14-133цс20) зробила висновок, що після розірвання договорів їх умови припиняють діяти і правове регулювання відносин між сторонами здійснюється на законодавчих, а не договірних підставах, оскільки розірвання договорів у контексті статей 598 та 651 ЦК України є підставою для припинення зобов`язання. При вирішенні цього спору суди не врахували, що виплата передбачених пунктом 1 договорів та встановлених статтями 1061 1070 ЦК України процентів поширюється лише на період дії договорів вкладу та після припинення таких договорів вказані проценти не нараховуються.

Верховний Суд у постанові від 27 квітня 2022 року у справі № 321/1260/19 (провадження № 61-1297св22) зазначив, що з моменту розірвання договору вкладу нарахування передбачених договором процентів припиняється, а права та інтереси позивача забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.

Отже, виплата передбачених договорами та встановлених статтями 1061 1070 ЦК України процентів поширюється лише на період дії договорів вкладу та після припинення таких договорів вказані проценти не нараховуються.

У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Відповідно до частини першої статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України).

Згідно з частинами першою, другою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

У справі, що переглядається, встановлено, що позивач реалізував своє право на розірвання договору банківського вкладу, направивши на адресу відповідача вимогу про повернення суми вкладу та нарахованих процентів, яку банк отримав 28 липня 2020 року.

Таким чином, позивач виявив волю на припинення договірних правовідносин та ініціював процедуру повернення належних йому грошових коштів.

Матеріали справи не містять належних і допустимих доказів виконання банком зобов`язань щодо повернення вкладу та сплати нарахованих процентів.

Водночас розірвання договору банківського вкладу не звільняє банк від відповідальності за порушення грошового зобов`язання. У разі прострочення його виконання застосуванню підлягають наслідки, передбачені статтею 625 ЦК України.

З огляду на викладене, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованих висновків про наявність підстав для стягнення з банку на користь позивача суми банківського вкладу за договором від 16 липня 2013 року № SAMDN25000736506319, нарахованих процентів за період з 16 липня 2013 року (дата укладення договору) до 30 липня 2020 року (дата розірвання договору), а також трьох процентів річних відповідно до частини другої статті 625 ЦК України за період прострочення виконання грошового зобов`язання з 31 липня 2020 року до 10 грудня 2020 року.

Доводи касаційної скарги про те, що з 17 листопада 2014 року АТ КБ «ПриватБанк» не є боржником за спірним договором у зв`язку з укладенням договору про переведення боргу з ТОВ «ФК «Фінілон», не заслуговують на увагу з огляду на таке.

За змістом статті 520 ЦК України переведення боргу допускається лише за згодою кредитора. Така згода повинна бути чіткою, однозначною та стосуватися конкретного зобов`язання і конкретного нового боржника.

Суди попередніх інстанцій встановили, що матеріали справи не містять належних і допустимих доказів надання ОСОБА_2 індивідуальної згоди на заміну боржника за спірним депозитним договором. Посилання на приєднання позивача до Умов та правил надання банківських послуг і так звану «мовчазну згоду» не свідчить про надання ним згоди саме на переведення боргу за конкретним договором банківського вкладу.

Стаття 205 ЦК України визначає загальні вимоги до форми правочину, однак не встановлює презумпції згоди кредитора на заміну боржника у зобов`язанні. Мовчання може визнаватися волевиявленням лише у випадках, прямо передбачених законом або договором. Водночас умови типового договору не можуть підміняти вимогу закону щодо отримання згоди кредитора на переведення боргу.

Такий підхід щодо кваліфікації спірних правовідносин є усталеним у практиці Верховного Суду. Зокрема, у постановах від 20 січня 2021 року у справі № 729/887/19 та від 14 квітня 2021 року у справі № 757/61159/19-ц, у яких вирішувався спір між вкладниками та АТ КБ «ПриватБанк» про стягнення грошових коштів, Верховний Суд зазначив, що укладення банком договору про переведення боргу з ТОВ «ФК «Фінілон» саме собою не свідчить про належну заміну боржника, якщо банк не довів отримання згоди вкладника відповідно до вимог статей 12 81 ЦПК України.

Крім того, у постановах від 22 вересня 2021 року у справі № 757/64382/17, від 02 листопада 2021 року у справі № 757/45304/19-ц, від 10 листопада 2021 року у справі № 757/50904/17-ц та від 11 листопада 2021 року у справі № 183/3248/16-ц, у яких також вирішувався спір між вкладниками та АТ КБ «ПриватБанк» про стягнення грошових коштів, Верховний Суд звернув увагу, що у правовідносинах із заміни боржника беруть участь три особи: первісний боржник, новий боржник і кредитор, а тому для належного переведення боргу необхідна згода всіх сторін. Відсутність згоди хоча б однієї із них унеможливлює заміну боржника. Оскільки договір банківського вкладу між сторонами укладено у письмовій формі та він містить умови щодо двостороннього волевиявлення сторін, положення про «мовчазну згоду» не можуть застосовуватися до спірних правовідносин.

Отже, за відсутності належної згоди кредитора АТ КБ «ПриватБанк» залишається боржником за договором банківського вкладу та є належним відповідачем у справі.

Посилання заявника на витяг з електронного додатку «Реєстр кредиторів» до договору про переведення боргу не спростовує правильності визначення судами розміру процентів. Зазначений витяг є внутрішнім документом, складеним у межах правовідносин між банком і ТОВ «ФК «Фінілон», та не може змінювати обсяг прав кредитора за депозитним договором без його згоди. Нарахування процентів здійснюється відповідно до умов договору банківського вкладу до моменту його припинення, а сам факт укладення договору про переведення боргу не припиняє дії депозитного договору щодо вкладника.

Таким чином, суди правомірно визначили розмір процентів, виходячи з умов договору та встановленого моменту його розірвання, а оскільки АТ КБ «ПриватБанк» не вибуло із зобов`язання, на нього обґрунтовано покладено відповідальність, передбачену частиною другою статті 625 ЦК України.

Доводи заявника щодо необхідності зазначення у резолютивній частині рішення застереження про утримання податків і зборів також не впливають на законність судових рішень. Обов`язок податкового агента щодо утримання податку на доходи фізичних осіб і військового збору виникає безпосередньо з норм податкового законодавства та не потребує окремого зазначення у судовому рішенні. Наявність або відсутність такого формулювання не змінює змісту грошового зобов`язання і не є підставою для скасування судового рішення.

У цілому доводи касаційної скарги не спростовують встановлених у справі фактичних обставин та обґрунтованих висновків, викладених у мотивувальних частинах оскаржуваних судових рішень, а зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з їх оцінкою та посилань на обставини, які були предметом дослідження суду апеляційної інстанції.

Таким чином, проаналізувавши зміст оскаржуваних судових рішень з точки зору застосування норм права, які стали підставою для вирішення справи по суті, колегія суддів дійшла висновку, що суди попередніх інстанцій ухвалили судові рішення відповідно до встановлених ними обставин на підставі поданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер. Висновки судів у цій справі не суперечать правовим висновкам, викладеним у постановах суду касаційної інстанції, на які посилався заявник у касаційній скарзі.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд керується тим, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують висновків судів, а за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення в частині вирішення позовних вимог про стягнення суми вкладу, нарахованих процентів за цим вкладом, а також трьох процентів річних - без змін із підстав, передбачених статтею 401 ЦПК України.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом цієї справи в суді касаційної інстанції, покладаються на заявника.

Керуючись статтями 400 401 409 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» залишити без задоволення.

Рішення Печерського районного суду міста Києва від 20 грудня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 22 квітня 2025 рокув частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до Акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк», третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Фінілон», про стягнення суми вкладу, нарахованих процентів за цим вкладом, а також трьох процентів річних залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:Є. В. ПетровА. І. ГрушицькийІ. В. Литвиненко