Історія справи

Постанова ВССУ від 06.03.2026 року у справі №299/6205/21

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 березня 2026 року

м. Київ

справа № 299/6205/21

провадження № 61-5780св25

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А., Луспеника Д. Д.,

учасники справи:

позивач - керівник Берегівської окружної прокуратури в інтересах держави в особі: Пийтерфолвівської сільської ради,

відповідачі: Головне управління Держгеокадастру у Закарпатській області, ОСОБА_1 ,

третя особа - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Виноградівського районного суду Закарпатської області від 15 вересня 2023 року у складі судді Надопти А. А. та постанову Закарпатського апеляційного суду від 11 березня 2025 року у складі колегії суддів: Собослой Г. Г., Мацунич М. В., Джуга С. Д.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2021 року керівник Берегівської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Пийтерфолвівської сільської ради звернувся до суду із позовом до Головного управління Держгеокадастру у Закарпатській області (далі - ГУ Держгеокадастру у Закарпатській області), ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - ОСОБА_3 ,. про визнання недійсним та скасування наказу, витребування земельної ділянки.

Позовну заяву обґрунтував тим, що у ході вивчення стану дотримання вимог земельного законодавства на території Берегівського району встановлено, що на підставі наказу ГУ Держгеокадастру у Закарпатській області від 16 серпня 2019 року «Про затвердження проекту землеустрою та передачу у власність земельної ділянки» ОСОБА_4 передано безоплатно у власність земельну ділянку, кадастровий номер - 2121284100:04:002:0090, площею 2,00 га із земель сільськогосподарського призначення державної власності для ведення особистого селянського господарства, що розташована за межами населених на території Пийтерфолівської сільської ради Виноградівського району Закарпатської області. На підставі зазначеного наказу 21 серпня 2019 року державний реєстратор Виконавчого комітету Ужгородської міської ради Мага Т. В. прийняв рішення про державну реєстрацію за ОСОБА_4 права власності на вказану земельну ділянку, яку останній на підставі договору купівлі-продажу від 05 вересня 2019 року відчужив на користь ОСОБА_1 .

Стверджував, що цей наказ є недійсним та таким, що підлягає скасуванню, а спірна земельна ділянка підлягає витребуванню від ОСОБА_1 на користь держави.

Зазначав, що рішенням 12 сесії 7 скликання Середнянської селищної ради Ужгородського району Закарпатської області від 03 липня 2017 року «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства», на підставі статей 118 та 121 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), ОСОБА_3 вже було передано у власність земельну ділянку, кадастровий номер 2124855500:11:013:0013, площею 2,00 га для ведення особистого селянського господарства, розташованої за адресою: урочище «Біля Ватерло», с. Вовково,. 05 липня 2017 року на підставі вказаного рішення державний реєстратор приватний нотаріус Ужгородського міського нотаріального округу Кузьо Г. В. прийняв рішення про державну реєстрацію права власності на вказану земельну ділянку за ОСОБА_3 . Цю земельну ділянку ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 13 липня 2017 року відчужив на користь ОСОБА_5 . Отже, ОСОБА_6 реалізував своє право на безоплатне отримання земельної ділянки одного виду цільового призначення двічі, при цьому отримав безоплатно у власність дві земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства загальною площею 3,00 га.

Наголошував на тому, що повторне набуття ОСОБА_3 права власності на земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства безоплатно на підставі статті 116 ЗК України - є незаконними.

Посилаючись на вказані обставини керівник Берегівської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Пийтерфолвівської сільської ради просив суд:

- визнати недійсним та скасувати наказ ГУ Держгеокадастру у Закарпатській області від 16 серпня 2019 року № 1823-сг «Про затвердження проекту землеустрою та передачу у власність земельної ділянки», згідно з яким ОСОБА_4 передано безоплатно у власність земельну ділянку, кадастровий номер 2121284100:04:002:0090, площею 2,0 га із земель сільськогосподарського призначення державної власності для ведення особистого селянського господарства, що розташована за межами населених пунктів на території Пийтерфолвівської сільської ради Виноградівського району Закарпатської області;

- витребувати спірну земельну ділянку від ОСОБА_1 , яка придбана ним на підставі договору купівлі - продажу від 05 вересня 2019 року за № 1719.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Виноградівського районного суду від 15 вересня 2023 року позов керівника Берегівської окружної прокуратури в інтересах держави в особі: Пийтерфолвівської сільської ради задоволено. Визнано недійсним та скасовано наказ ГУ Держгеокадастру у Закарпатській області від 16 серпня 2019 року «Про затвердження проекту землеустрою та передачу у власність земельної ділянки», згідно якого ОСОБА_3 передано безоплатно у приватну власність земельну ділянку, кадастровий номер 2121284100:04:002:0090, площею 2,0 га із земель сільськогосподарського призначення державної власності для ведення особистого селянського господарства, що розташована за межами населеного пункту на території Пийтерфолвівської сільської ради Берегівського (Виноградівського) району Закарпатської області. Витребувано у ОСОБА_1 на користь держави земельну ділянку, кадастровий номер 2121284100:04:002:0090, площею 2,0 га, цільове призначення - для ведення особистого селянського господарства, вартістю 751 800,00 грн, що розташована за межами населеного пункту на території Пийтерфолвівської сільської ради Берегівського(Виноградівського) району Закарпатської області.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції, виходив із того, що оскільки передача земельних ділянок безоплатно у власність громадянину ОСОБА_3 в межах визначених норм безоплатної приватизації по одному й тому ж виду використання - для ведення особистого селянського господарства, проведено двічі, оскаржуваний наказ ГУ Держгеокадастру у Закарпатській області від 16 серпня 2019 року № 1823-сг «Про затвердження проекту землеустрою та передачу у власність земельної ділянки», яким вдруге для ведення особистого селянського господарства ОСОБА_3 , передано у власність земельну ділянку державної власності, суперечить приписам частини четвертої статті 116 ЗК України та принципам земельного законодавства, то такий наказ підлягає визнанню недійсним та скасуванню.

Також суд першої інстанції дійшов висновку про те, що оскільки спірна земельна ділянка, кадастровий номер 2121284100:04:002:0090, вибула з державної власності поза волею власника - українського народу, який делегував свої права державі в особі відповідних органів, то подальше відчуження цієї земельної ділянки та набуття її у власність відповідачем ОСОБА_1 відбулось з порушенням вимог статей 328 330 ЦК України, і така земельна ділянка підлягає витребуванню у ОСОБА_1 на користь держави.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Закарпатського апеляційного суду від 11 березня 2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Виноградівського районного суду від 15 вересня 2023 року - без змін.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд дійшов висновку про те, що суд першої інстанції правильно, всебічно і повно встановив обставини справи, характер правовідносин, які виникли між сторонами та застосував правові норми, які підлягали застосуванню при вирішенні цього спору. Доводи апеляційної скарги не ґрунтуються на вимогах закону та фактичних обставинах справи і не спростовують правильність висновків суду першої інстанції.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиція інших учасників справи

05 травня 2025 року ОСОБА_1 через підсистему «Електронний суд» звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Виноградівського районного суду Закарпатської області від 15 вересня 2023 року та постанову Закарпатського апеляційного суду від 11 березня 2025 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову керівника Берегівської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Пийтерфолвівської сільської ради відмовити.

Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на неврахування судами першої та апеляційної інстанцій правових висновків, висловлених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 5023/10655/11 та у постановах Верховного Суду від 25 квітня 2018 року у справі № 806/1000/17, від 20 вересня 2018 року у справі № 924/1237/17 та інших (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). Крім того, заявник посилається на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права щодо належного дослідження доказів, зібраних у справі (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій:

- не звернули увагу на те, що прокурор належним чином не підтвердив підстави для представництва інтересів держави у цій справі;

- не врахували, що прокурор в інтересах держави оскаржує наказ ГУ Держгеокадастру у Закарпатській області, яке також є державним органом, що суперечить статті 48 ЦПК України;

- проігнорували, що матеріали цієї справи не містять доказів реєстрації за позивачем Пийтерфолвівською сільською радою права власності на спірну земельну ділянку, кадастровий номер 2121284100:04:002:0090, тому така земельна ділянка не може входити до предмета позову щодо витребування майна з чужого незаконного володіння;

- безпідставно здійснили втручання у право заявника як добросовісного набувача на мирне володіння його майном, закріплене статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція);

- не надалиналежну оцінку всім доводам і аргументам заявника, тощо.

Крім того, у касаційній скарзі ОСОБА_1 виклав клопотання про поновлення йому строку на касаційне оскарження рішення Виноградівського районного суду Закарпатської області від 15 вересня 2023 року та постанови Закарпатського апеляційного суду від 11 березня 2025 року.

09 липня 2025 року керівник Берегівської окружної прокуратури через підсистему «Електронний суд» подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 , в якому зазначив про необґрунтованість та безпідставність доводів такої касаційної скарги, а також про відсутність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень.

18 липня 2025 року до Верховного Суду надійшла заява ГУ Держгеокадастру у Закарпатській області, в якій заявник виклав доводи та аргументи на підтримку касаційної скарги ОСОБА_1 та просив їй задовольнити його вимоги.

26 липня 2025 року Пийтерфолвівська сільська рада Виноградівського району Закарпатської області із застосуванням засобів поштового зв`язку подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 , в якому зазначила про необґрунтованість та безпідставність доводів такої касаційної скарги, а також про відсутність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 05 травня 2025 року касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Виноградівського районного суду Закарпатської області від 15 вересня 2023 року та постанову Закарпатського апеляційного суду від 11 березня 2025 року передано на розгляд судді- доповідачу Гулейкову І. Ю.; судді, які входять до складу колегії: Лідовець Р. А., Луспеник Д. Д.

Ухвалою Верховного Суду від 09 травня 2025 року поновлено ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження рішення Виноградівського районного суду Закарпатської області від 15 вересня 2023 року та постанови Закарпатського апеляційного суду від 11 березня 2025 року; касаційну скаргу ОСОБА_1 залишено без руху та надано заявнику строк для усунення її недоліків, зокрема надання доказів доплати судового збору.

Ухвалою Верховного Суду від 23 червня 2025 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 з підстав визначених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України; витребувано із Виноградівського районного суду Закарпатської області матеріали справи № 299/6205/21; надано учасникам справи строк для подання відзиву.

У липні 2025 року матеріали справи № 299/6205/21 надійшли до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

За змістом частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне.

Фактичні обставини справи

Судами попередніх інстанцій встановлено, що рішенням 12 сесії 7 скликання Середнянської селищної ради Ужгородського району Закарпатської області від 03 липня 2017 року «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства», на підставі статей 118 та 121 ЗК України, ОСОБА_3 передано у власність земельну ділянку, кадастровий номер 2124855500:11:013:0013, площею 2,0 га для ведення особистого селянського господарства розташованої за адресою: урочище «Біля Ватерло», с. Вовково, Ужгородський район Закарпатська область.

05 липня 2017 року, на підставі вказаного рішення органу місцевого самоврядування, державним реєстратором приватним нотаріусом Ужгородського міського нотаріального округу Кузьо Г. В. прийнято рішення про державну реєстрацію за ОСОБА_3 права власності на земельну ділянку, кадастровий номер 2124855500:11:013:0013, площею 2,0 га для ведення особистого селянського господарства розташованої за адресою: урочище «Біля Ватерло», с. Вовково, Ужгородський район Закарпатська область, яку останній на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 13 липня 2017 року відчужив на користь ОСОБА_5 , що підтверджується інформаційною довідкою від 21 січня 2021 року з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно.

Надалі наказом ГУ Держгеокадастру у Закарпатській області від 16 серпня 2019 року № 1823-сг «Про затвердження проекту землеустрою та передачу у власність земельної ділянки» ОСОБА_3 передано безоплатно у власність земельну ділянку, кадастровий номер 2121284100:04:002:0090, площею 2,0 га із земель сільськогосподарського призначення державної власності для ведення особистого селянського господарства, що розташована за межами населених пунктів на території Пийтерфолвівської сільської ради Виноградівського району Закарпатської області.

На підставі вказаного наказу ГУ Держгеокадастру у Закарпатській області, 21 серпня 2019 року державним реєстратором Виконавчого комітету Ужгородської міської ради Мага Т. В. прийнято рішення про державну реєстрацію за ОСОБА_4 права власності на вказану земельну ділянку.

05 вересня 2019 року на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки № 1719 ОСОБА_3 відчужив на користь ОСОБА_1 земельну ділянку, кадастровий номер 2121284100:04:002:0090, площею 2,0 га, що підтверджується інформаційною довідкою від 21 січня 2021 року № 241343760 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно.

Правове обґрунтування

У статті 41 Конституції України закріплено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.

Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України).

Частиною першою статті 316 ЦК України передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном (стаття 317 ЦК України).

Статтею 319 ЦК України визначено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів, і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК України).

Відповідно до частин першої-четвертої статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Набуття права власності громадянами та юридичними особами на земельні ділянки, на яких розташовані об`єкти, які підлягають приватизації, відбувається в порядку, визначеному частиною першою статті 128 цього Кодексу. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування. Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі, зокрема, одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом. Передача земельних ділянок безоплатно у власність громадян у межах норм, визначених цим Кодексом, провадиться один раз по кожному виду використання.

У пункті 6 статті 118 ЗК України визначено, що громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.

Згідно з пунктом «б» частини першої статті 121 ЗК України громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності для ведення особистого селянського господарства в розмірі не більше 2,0 гектара.

Водночас право на безоплатне отримання земельної ділянки державної власності одного виду громадянин може використати лише один раз.

Центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин та його територіальні органи передають земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності, крім випадків, визначених частиною восьмою статті 122 ЗК України, у власність або у користування для всіх потреб.

Відповідно до пунктів 1, 3, 4 Положення про Головне управління Держгеокадастру в області, затвердженого наказом Міністерства аграрної політики та продовольства України від 29 вересня 2016 року № 333, Головне управління Держгеокадастру в області (далі - Головне управління) є територіальним органом Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру та їй підпорядковане.

Завданням Головного управління є реалізація повноважень Держгеокадастру на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці.

Головне управління відповідно до покладених на нього завдань, зокрема: розпоряджається землями державної власності сільськогосподарського призначення в порядку, визначеному чинним законодавством; здійснює ведення Державного земельного кадастру, інформаційну взаємодію Державного земельного кадастру з іншими інформаційними системами в установленому порядку; здійснює державну реєстрацію земельних ділянок, обмежень у їх використанні, скасування такої реєстрації.

Водночас, згідно з пунктами 1, 3, 4 Положення про Державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 14 січня 2015 року № 15, державна служба України з питань геодезії, картографії та кадастру (Держгеокадастр) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства і який реалізує державну політику у сфері топографо-геодезичної і картографічної діяльності, земельних відносин, землеустрою, у сфері Державного земельного кадастру, державного нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі в частині дотримання земельного законодавства, використання та охорони земель усіх категорій і форм власності, родючості ґрунтів.

Основними завданнями Держгеокадастру є, зокрема, реалізація державної політики у сфері земельних відносин.

Держгеокадастр відповідно до покладених на нього завдань, зокрема:

- організовує та здійснює державний нагляд (контроль): за дотриманням земельного законодавства, використанням та охороною земель усіх категорій і форм власності, у тому числі за: дотриманням вимог земельного законодавства в процесі укладання цивільно-правових договорів, передачі у власність, надання у користування, в тому числі в оренду, вилучення (викупу) земельних ділянок; дотриманням органами державної влади, органами місцевого самоврядування, юридичними та фізичними особами вимог земельного законодавства та встановленого порядку набуття і реалізації права на землю; дотриманням органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування вимог земельного законодавства з питань передачі земель у власність та надання у користування, зокрема в оренду, зміни цільового призначення, вилучення, викупу, продажу земельних ділянок або прав на них на конкурентних засадах;

- розпоряджається землями державної власності сільськогосподарського призначення в межах, визначених Земельним кодексом України, безпосередньо або через визначені в установленому порядку його територіальні органи.

Приписами статей 2, 6, 9 Закону України «Про Державний земельний кадастр» унормовано, що ведення та адміністрування Державного земельного кадастру забезпечуються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин.

Внесення відомостей до Державного земельного кадастру і надання таких відомостей здійснюються державними кадастровими реєстраторами центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин.

Згідно з пунктами 4, 5, 198, 199 Порядку ведення Державного земельного кадастру, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2012 року № 1051, ведення Державного земельного кадастру здійснює Держгеокадастр та його територіальні органи.

Надання відомостей з Державного земельного кадастру, передбачених пунктом 198 цього Порядку, здійснюється державними кадастровими реєстраторами відповідно до Закону України «Про Державний земельний кадастр».

Зміст додатку № 51, що визначає форму довідки про наявність у Державному земельному кадастрі відомостей про одержання у власність земельної ділянки в межах норм безоплатної приватизації за певним видом її цільового призначення (використання), свідчить про те, що пошук інформації до вказаної довідки може здійснюватися за такими даними: кадастровий номер, власник (користувач): прізвище, ім`я по батькові/найменування, податковий номер/номер та серія паспорта фізичної особи.

Наведені законодавчі приписи та надані ними органам державної влади повноваження, зокрема, в частині ведення Державного земельного кадастру, свідчать про те, що ГУ Держгеокадастру у Закарпатській області під час розпорядження землями державної власності сільськогосподарського призначення не позбавлений можливості здійснювати перевірку наданих заявником документів та відомостей стосовно одержання ним у власність земельної ділянки в межах норм безоплатної приватизації за певним видом її цільового призначення з метою додержання вимог частини четвертої статті 116 ЗК України.

За змістом статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється в тому числі шляхом визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.

Відповідно до положень статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна відсутні договірні відносини і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України.

Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

З аналізу змісту наведеного правила випливає, що право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння.

За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.

Положення статті 388 ЦК України застосовується як правова підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.

Власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача (постанова Великої Палати Верховного Суду від 19 листопада 2019 року в справі № 911/3680/17 (провадження № 12-104гс19).

Для витребування майна оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, визнання права власності на спірне майно не є ефективним способом захисту прав.

Подібні за змістом висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17, від 01 та 15 жовтня 2019 року у справах № 911/2034/16 та № 911/3749/17, від 19 листопада 2019 року у справі № 911/3680/17.

Відповідно до положень частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Ухвалюючи рішення про задоволення позову керівника Берегівської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Пийтерфолвівської сільської ради, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, дослідивши наявні у справі докази та давши їм належну оцінку, правильно виходив із того, що оскільки передача земельних ділянок безоплатно у власність громадянину ОСОБА_3 в межах визначених норм безоплатної приватизації по одному й тому ж виду використання - для ведення особистого селянського господарства, проведено двічі; оскаржуваний наказ ГУ Держгеокадастру у Закарпатській області від 16 серпня 2019 року № 1823-сг «Про затвердження проекту землеустрою та передачу у власність земельної ділянки», яким вдруге для ведення особистого селянського господарства ОСОБА_3 , передано у власність земельну ділянку державної власності, суперечить приписам частини четвертої статті 116 ЗК України та принципам земельного законодавства, то такий наказ підлягає визнанню недійсним та скасуванню.

Також суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про те, що оскільки спірна земельна ділянка, кадастровий номер 2121284100:04:002:0090, вибула з державної власності поза волею власника - українського народу, який делегував свої права державі в особі відповідних органів, то подальше відчуження цієї земельної ділянки та набуття її у власність відповідачем ОСОБА_1 відбулось з порушенням вимог статей 328 330 ЦК України, і така земельна ділянка підлягає витребуванню у ОСОБА_1 на користь держави.

Посилання у касаційній скарзі на те, що про те, що суди попередніх інстанцій безпідставно здійснили втручання у право заявника як добросовісного набувача на мирне володіння його майном, закріплене статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, Верховний Суд відхиляє з огляду на таке.

Предметом безпосереднього регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції є втручання держави в право на мирне володіння майном, зокрема й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування.

Відповідно до сталої практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) (серед багатьох інших, рішення у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 07 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 02 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії (принципи), які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинне здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що закон непередбачуваний. Сумніви щодо тлумачення закону, що залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя.

Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду». Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Критерій пропорційності передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» - це наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». Одним із елементів дотримання критерію пропорційності при втручанні в право особи на мирне володіння майном є надання їй справедливої та обґрунтованої компенсації.

У справах «Рисовський проти України» (рішення від 20 жовтня 2011 року, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» (рішення від 16 лютого 2017 року, заява № 43768/07), пов`язаних із земельними правовідносинами, ЄСПЛ, установивши порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, зазначив про право добросовісного власника на відповідну компенсацію чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на землю.

Водночас висновки ЄСПЛ потрібно застосовувати не безумовно, а з урахуванням фактичних обставин справи, оскільки цей суд рекомендував оцінювати дії не тільки органів держави-відповідача, але і самого скаржника. Адже певні випадки порушень, на які особа посилається як на підставу для застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції, можуть бути пов`язані з протиправною поведінкою самого набувача майна.

У справі, яка розглядається, з огляду на характер спірних правовідносин, установлені судами попередніх інстанцій обставини та застосовані правові норми, не виявлено невідповідності заходу втручання держави у право власності відповідача критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, сформованим у сталій практиці ЄСПЛ.

Витребування спірного майна, зокрема, у кінцевого набувача ОСОБА_1 є законним, пропорційним та виправданим заходом, який переслідує легітимну мету та необхідний у демократичному суспільстві, не порушує статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.

Також Верховний Суд звертає увагу на те, що заявник в рамках цієї цивільної справи не заявляв вимог про стягнення компенсації за шкоду внаслідок витребування спірного майна, таке питання судами попередніх і інстанцій не вирішувалось.

Доводи касаційної скарги про те, що суди першої та апеляційної інстанцій проігнорували, що матеріали цієї справи не містять доказів реєстрації за позивачем Пийтерфолвівською сільською радою права власності на спірну земельну ділянку, кадастровий номер 2121284100:04:002:0090, тому така земельна ділянка не може входити до предмета позову щодо витребування майна з чужого незаконного володіння, Верховний Суд відхиляє з огляду на таке.

В наслідок прийняття Закону України від 28 квітня 2021 року № 1423-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення системи управління та дерегуляції у сфері земельних відносин» (який набрав чинності 27 травня 2021 року) розділ X Перехідних положень ЗК України доповнено пунктом № 24, згідно з яким, з дня набрання чинності цим пунктом землями комунальної власності територіальних громад вважаються всі землі державної власності, розташовані за межами населених пунктів у межах таких територіальних громад, крім земель крім земель: що використовуються органами державної влади, державними підприємствами, установами, організаціями на праві постійного користування (у тому числі земельних ділянок, що перебувають у постійному користуванні державних лісогосподарських підприємств, та земель водного фонду, що перебувають у постійному користуванні державних водогосподарських підприємств, установ, організацій, Національної академії наук України, національних галузевих академій наук); оборони; природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення в межах об`єктів і територій природно-заповідного фонду загальнодержавного значення, лісогосподарського призначення; зони відчуження та зони безумовного (обов`язкового) відселення території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи; під будівлями, спорудами, іншими об`єктами нерухомого майна державної власності; під об`єктами інженерної інфраструктури загальнодержавних та міжгосподарських меліоративних систем державної власності; визначених у наданих до набрання чинності цим пунктом дозволах на розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок, наданих органами виконавчої влади з метою передачі земельних ділянок у постійне користування державним установам природно-заповідного фонду, державним лісогосподарським та водогосподарським підприємствам, установам та організаціям, якщо рішення зазначених органів не прийняті. Земельні ділянки, що вважаються комунальною власністю територіальних громад сіл, селищ, міст відповідно до цього пункту і право державної власності на які зареєстроване у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, переходять у комунальну власність з моменту державної реєстрації права комунальної власності на такі земельні ділянки. Інші земельні ділянки та землі, не сформовані у земельні ділянки, переходять у комунальну власність з дня набрання чинності цим пунктом. З дня набрання чинності цим пунктом до державної реєстрації права комунальної власності на земельні ділянки державної власності, що передаються у комунальну власність територіальних громад, органи виконавчої влади, що здійснювали розпорядження такими земельними ділянками, не мають права здійснювати розпорядження ними.

У цій справі судами попередній інстанцій встановлено, що оспорюваним наказом ГУ Держгеокадастру у Закарпатській області від 16 серпня 2019 року №1823-сг «Про затвердження проекту землеустрою та передачу у власність земельної ділянки» ОСОБА_4 було незаконно передано у власність земельну ділянку, кадастровий номер 2121284100:04:002:0090, площею 2,0 га із земель сільськогосподарського призначення державної власності для ведення особистого селянського господарства, що розташована за межами населених пунктів на території Пийтерфолвівської сільської ради Виноградівського району Закарпатської області.

Отже, згідно з наведеними нормами чинного законодавства Пийтерфолвівська сільська рада є власником спірної земельної ділянки сільськогосподарського призначення та була наділена повноваженнями звертатися до суду на захист інтересів держави у спірних правовідносинах.

Аргументи касаційної скарги про те, що прокурор належним чином не підтвердив підстави для представництва інтересів держави у цій справі були предметом розгляду апеляційного суду та їм надана належна правова оцінка.

Зокрема відхиляючи такі аргументи заявника апеляційний суд правильно виходив із наступного.

Згідно зі статтею 1311 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про прокуратуру» прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту прав і свобод людини, загальних інтересів суспільства та держави.

У випадках, визначених цим Законом, на прокуратуру покладаються функції з представництва інтересів громадянина або держави в суді (пункт 2 частини першої статті 2 Закону).

Згідно з положеннями частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» (в редакції на момент звернення з позовом) прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті.

Відповідно до частини четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень.

Бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу.

Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо.

Суд, вирішуючи питання щодо наявності підстав для представництва, не повинен установлювати саме протиправність бездіяльності компетентного органу чи його посадової особи.

Прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові, але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідний компетентний орган, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно.

Позивачем у цій випадку є Пийтерфолвівська сільська рада, на території якої розташована спірна земельна ділянка сільськогосподарського призначення, та яка наділена повноваженнями звертатися до суду на захист інтересів держави у спірних правовідносинах.

Матеріали справи, яка переглядається, свідчать про те, що прокурор у своїй позовній заяві посилався на порушення інтересів держави, зазначав про необхідність їх захисту та про наявність у нього підстав для звернення до суду, спрямоване на задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно значимого питання додержання законності передачі земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної форми власності, яке проведене з грубим порушенням вимог чинного законодавства.

Окрім того, суспільний інтерес, який полягає у поверненні у розпорядження держави земельної ділянки, що є умовою реалізації функцій держави із забезпеченням громадян правом власності на земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства, забезпечення рівності можливостей всіх громадян використати своє право на землю, явно переважає приватний інтерес у неправомірному отриманні ОСОБА_3 спірної земельної ділянки, який свідомо порушуючи закон набув право власності на неї.

Окружною прокуратурою направлявся до Пийтерфалівської сільської ради лист-повідомлення від 07 вересня 2021 року № 07-50-101-2500 в якому було вказано на порушення при отриманні у власність ОСОБА_3 спірної земельної ділянки, кадастровий номер 2121284100:04:002:0090, площею 0,2 га, а також про необхідність вжиття сільською радою заходів щодо визнання витребування із власності ОСОБА_3 на користь органу місцевого самоврядування земельної ділянки.

Також у цьому листі прокуратура повідомила орган місцевого самоврядування, що у разі невжиття заходів щодо витребування земельної ділянки до 20 вересня 2021 року, на підставі статті 23 Закону України «Про прокуратуру», Берегівською окружною прокуратурою самостійно буде подано позов до Виноградівського районного суду Закарпатської області в інтересах держави в особі Пийтерфолвівської сільської ради (т. 1 а.с. 45, 46).

На вказаний лист Пийтерфолвівська сільська рада надала відповідь окружній прокуратурі (лист від 17 вересня 2021 року № 01-30/1228), що заходи щодо витребування спірної земельної ділянки на користь територіальної громади не вживалися.

З огляду на викладене, апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що звертаючись до суду з позовом, прокурор відповідно до вимог статті 23 Закону України «Про прокуратуру», належним чином обґрунтував наявність у нього підстав для представництва інтересів держави в суді, визнав у чому полягає порушення інтересів держави та правильно визначив орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Посилання у касаційній скарзі стосовно того, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували правових висновків, висловлених у Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 5023/10655/11 та у постановах Верховного Суду від 25 квітня 2018 року у справі № 806/1000/17, від 20 вересня 2018 року у справі № 924/1237/17, та інших є необґрунтованими, оскільки оскаржувані судові рішення таким висновкам не суперечать, і встановлені судами у цих справах фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є іншими ніж у справі, яка переглядається. У цій справі суди першої та апеляційної інстанції виходили з конкретних обставин справи з урахуванням наданих сторонами доказів.

Доводи касаційної скарги про те, що суди першої та апеляційної інстанцій не надали належної оцінки всім доводам і аргументам заявника, Верховний Суд відхиляє, оскільки як неодноразово вказував ЄСПЛ, рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (§§ 29-30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі «Ruiz Torija v. Spain», заява № 18390/91).

Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Hirvisaari v. Finland», заява № 49684/99).

Посилання у касаційній скарзі на те, що прокурор в інтересах держави оскаржує наказ ГУ Держгеокадастру у Закарпатській області, яке також є державним органом, що суперечить статті 48 ЦПК України, Верховний Суд також відхиляє, оскільки вони зводяться до суб`єктивного тлумачення заявником норм чинного законодавства України.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині оскаржуваних судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, та зводяться до переоцінки обставин справи і доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження судів.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій.

Якщо оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права.

Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію (рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2008 року у справі «Ponomaryov v. Ukraine», заява № 3236/03; від 24 липня 2003 року у справі «Ryabykh v. Russian Federation», заява № 59498/00; від 21 вересня 2006 року у справі «Nelyubin v. Russia», заява № 14502/04).

Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують правильність висновків судів першої та апеляційної інстанцій.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду - без змін із підстав, передбачених статтею 401 ЦПК України.

Щодо розподілу судових витрат

Статтею 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, в тому числі із розподілу судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 401 402 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Виноградівського районного суду Закарпатської області від 15 вересня 2023 року та постанову Закарпатського апеляційного суду від 11 березня 2025 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:І. Ю. Гулейков Р. А. Лідовець Д. Д. Луспеник