Історія справи

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 березня 2016 року Справа № 906/908/15

Вищий господарський суду України в складі колегії

суддів:Грейц К.В. - головуючого (доповідача), Бакуліної С.В., Поляк О.І., розглянувши матеріали касаційної скарги Першого заступника прокурора Рівненської областіна постановувід 01.12.2015 Рівненського апеляційного господарського судуу справі Господарського суду Житомирської області № 906/908/15 за позовомПрокурора Черняхівського району в інтересах держави до 1.Державного підприємства "Україна" 2.Товариства з обмеженою відповідальністю "Агростем" третя особа Міністерство аграрної політики та продовольства України провизнання недійсним договору №1 від 13.04.2011 про спільний обробіток земельних ділянок,за участю представників: Генпрокуратури - Суходольський С.М.відповідача 1 - відповідача 2 - третьої особи -не з'явились Мамедов А.В., Патченко Р.С. Костюченко М.Є.

ВСТАНОВИВ:

Рішенням Господарського суду Житомирської області від 22.09.2015 у справі №906/908/15 (суддя Ляхевич А.А) задоволені позовні вимоги Прокурора Черняхівського району в інтересах держави (далі-позивач) до Державного підприємства "Україна" (далі-відповідач-1) та Товариства з обмеженою відповідальністю "Агростем" (далі-відповідач-2), за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідачів - Міністерства аграрної політики та продовольства України, про визнання недійсним договору №1 від 13.04.2011 про спільний обробіток земельних ділянок, укладеного між відповідачами у справі, та застосування наслідків недійсності правочину.

Визнано недійсним договір про спільний обробіток земельних ділянок №1 від 13.04.2011, зобов'язано відповідача-2 звільнити земельні ділянки площею 1537,00га, які розташовані на території Черняхівської селищної ради Черняхівського району Житомирської області та Великогорбашівської сільської ради Черняхівського району (з урахуванням додаткового рішення у справі №906/908/15 від 01.10.2015).

Рівненський апеляційний господарський суд, здійснюючи апеляційний перегляд за скаргою відповідача-2, постановою від 01.12.2015 (колегія суддів у складі: головуючий суддя Петухов М.Г., судді: Гулова А.Г., Маціщук А.В.) рішення місцевого господарського суду в справі скасував, прийнявши нове рішення про відмову в позові.

Перший заступник прокурора Рівненської області з постановою суду апеляційної інстанції у справі не згоден, в поданій касаційній скарзі просить її скасувати, натомість залишити в силі рішення місцевого господарського суду, посилаючись на порушення та неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, а саме: ст. ст. 78, 92, 116 Земельного кодексу України, ст. ст. 193, 207 Господарського кодексу України, ст. ст. 203, 215, 1130 Цивільного кодексу України, ст. ст. 1, 2, 34, 43 Господарського процесуального кодексу України.

Скаржник вважає безпідставним висновок суду апеляційної інстанції про те, що оспорюваний договір врегульовує між сторонами відносини спільної діяльності, визначені приписами глави 77 Цивільного кодексу України, а не являється удаваним правочином, що приховує договір оренди землі, оскільки: 1) сторони (відповідачі) не обмінюються інформацією з аспектів взаємного інтересу, не проводяться консультації та семінари з питань виконання договору, не відбувається обговорення планів та результатів з питань виконання договору; 2) відповідач-2 не виконує покладені на нього умовами договору обов'язки в частині надання інформації про виконання зобов'язань спільної діяльності, надання щоквартальної фінансової звітності за результатами виконання спірного договору та детального розшифрування доходів і витрат за результатами спільної діяльності; 3) спільна діяльність за умовами договору не ведеться, фактично одна сторона передала земельні ділянки іншій стороні, яка здійснює їх обробіток та сплачує за це кошти. З огляду на зазначене, скаржник вказує, що відповідач-1 перевищив свої повноваження, надаючи спірні земельні ділянки у фактичну оренду, адже останній є постійним землекористувачем, а не власником землі.

У відзиві на касаційну скаргу відповідач-2 заперечує проти її задоволення.

Представник відповідача-1 не скористався своїм процесуальним правом на надання відзиву на касаційну скаргу та на участь в судовому засіданні касаційної інстанції, про дату і час якого був належним чином повідомлений ухвалою Вищого господарського суду України від 16.02.2016, що, однак, не перешкоджає розглядові касаційної скарги і про що сторони були попереджені зазначеною ухвалою.

Заслухавши пояснення присутніх у відкритому судовому засіданні представників Генпрокуратури, відповідача-2 та третьої особи, перевіривши повноту встановлення обставин справи та правильність їх юридичної оцінки в постанові апеляційного та рішенні місцевого господарських судів, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Судами попередніх інстанцій під час розгляду справи встановлено, що відповідно до Державних актів на право постійного користування землею серії ЖТ-11-6-2 №00002 та серії І-ЖТ №001150 Учбово-дослідному господарству "Україна" (правонаступник - Державне підприємство "Навчально-дослідне господарство "Україна" Державного агроекологічного університету) надано у постійне користування 1619,6 га земель, які розташовані на території Великогорбашівської сільської ради Черняхівського району та 3294,0га земель, які розташовані на території Черняхівської селищної ради Черняхівського району, відповідно.

13.04.2011 між Державним підприємством "Навчально-дослідне господарство "Україна" Державного агроекологічного університету, правонаступником якого є Державне підприємство "Україна" (сторона-1), та Товариством з обмеженою відповідальністю "Агростем" (сторона-2) укладено договір №1 про спільний обробіток земельних ділянок, за умовами якого сторони зобов'язуються об'єднати зусилля для досягнення наступних господарських цілей у рамках чинного законодавства України для: вирощування зернових культур; вирощування олійних культур; вирощування буряків; оптова торгівля зерном, насінням та кормами для тварин; заготівля, виробництво та переробка сільськогосподарської продукції; надання послуг у сфері сільського господарства (інші необхідні види діяльності згідно класифікатору КВЕД) (п.1 договору); для швидкого досягнення цілей за цим договором сторони зобов'язуються: обмінюватися наявною в їхньому розпорядженні інформацією з аспектів взаємного інтересу; проводити консультації та семінари з узгодженої тематики для обговорення питань, пов'язаних з виконанням цього договору (п. п. 2.1, 2.1.1, 2.1.2 договору); сторони мають право здійснювати взаємний контроль за діяльністю один одного у рамках даного договору шляхом перевірки бухгалтерських та інших документів (п.2.2 договору); сторона-1 за даним договором зобов'язується, зокрема, у термін протягом 15 днів із моменту підписання цього договору надати земельні ділянки загальною площею 4939,00га, з них ріллі 3501,00га, які розташовані на території Черняхівської селищної ради Черняхівського району Житомирської області та Великогорбашівської сільської ради Черняхівського району Житомирської області відповідно до плану розташування (п.3.1.1 договору); сторона-2 за даним договором зобов'язується, зокрема, у термін протягом 15 днів після підписання цього договору приступити до здійснення комерційних проектів, передбачених умовами даного договору (п.4.1.1 договору); внеском сторони-1 у спільну діяльність є земельні ділянки, надані для спільного обробітку на період дії даного договору згідно додатку №1, що є невід'ємною частиною даного договору (п.6.1 договору); частка сторони-1 складає 20% (п.6.1.4 договору); земельні ділянки, які надаються до спільного обробітку, є державною власністю, знаходяться у постійному користуванні сторони-1 і підлягають використанню за призначенням, передбаченим земельним законодавством України та іншими нормативними актами. Земельні ділянки не підлягають вилученню, їх статус залишається незмінним на весь період дії договору (п.6.1.5 договору); внеском сторони-2 є послуги, майно та грошові кошти, у розмірах, необхідних для обробітку площ земельних ділянок, які підлягають спільному обробітку, згідно додатку №1, що є невід'ємною частиною даного договору (п.6.2.1 договору); порядок і терміни подачі внесків: по мірі необхідності проведення фінансування робіт (п.6.2.2 договору); частка сторони-2 складає 80% (п. 6.2.3 договору); внески сторін здійснюються по актам приймання-передачі, підписаними їх повноважними представниками (п.6.3 договору); підбиття підсумків діяльності за договором і розподіл чистого прибутку між сторонами здійснюється на підставі окремого балансу, який складає сторона-2 і погоджує сторона-1 (п. 7.2 договору); чистий прибуток, отриманий від спільного обробітку земельних ділянок, розподіляється між сторонами пропорційно їх внесків (п.7.3 договору); договір набирає чинності від дати його підписання сторонами і діє до 13.04.2016 (п.8.1 договору).

На виконання умов п. 6.3 договору між сторонами складено акт приймання-передачі (надання) земельних ділянок від 28.04.2011, відповідно до якого сторона-1 надала, а сторона-2 прийняла земельні ділянки (рілля) площею 1537га, що знаходяться в постійному користуванні ДП "НДГ "Україна" ДАУ" та розташовані на території Черняхівської селищної ради Черняхівського району Житомирської області та Великогорбашівської сільської ради Черняхівського району Житомирської області.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що проект зазначеного договору погоджено Міністерством аграрної політики України, що підтверджується листом від 13.04.2011 №37-11-1-13/3789.

Зазначаючи про те, що укладений між відповідачами договір є удаваним правочином, який приховує договір оренди землі, який, в свою чергу, укладений з порушенням законодавчих приписів, оскільки земельна ділянка передана в користування не власником, з порушенням процедури її надання та оформлення відповідних відносин, Прокурор Черняхівського району звернувся до господарського суду в інтересах держави з позовом про визнання недійсним договору №1 від 13.04.2011 про спільний обробіток земельних ділянок та застосування наслідків недійсності правочину.

Вирішуючи спір у справі та задовольняючи позовні вимоги, місцевий господарський суд зазначив, що за оспорюваним договором спільна діяльність сторонами не ведеться, а фактично одна сторона передала земельні ділянки іншій стороні, яка здійснює їх обробіток та сплачує за це кошти, тобто, дійшов висновку, що укладений між відповідачами договір є удаваним правочином, який приховує договір оренди землі, відтак спірний договір є недійсним за правилами ч. ч. 1, 5 ст. 203 ЦК України. Крім того, враховуючи висновок про удаваність правочину, місцевий господарський суд вказав, що орендодавцем земельної ділянки, в даному випадку, мала б виступати Черняхівська РДА, яка на час виникнення спірних правовідносин мала право розпоряджатися нею, у зв'язку з чим зазначив також про невідповідність спірного договору приписам ч. 2 ст. 203 ЦК України.

Суд апеляційної інстанції з такими висновками місцевого господарського суду не погодився та, відмовляючи в позові, дійшов висновку, що спірний правочин є договором про спільну діяльність, а не оренди, оскільки при укладанні договору сторонами була визначена певна спільна мета, їх права та обов'язки, вклади кожного учасника, тощо. При цьому, апеляційний господарський суд визначив, що умови спірного договору про строковість, платність та отримання у користування певної земельної ділянки, є елементами договору про спільний обробіток земельних ділянок, наявність яких не змінює правової природи такого правочину, адже можливість самостійного визначення змісту договору його сторонами є однією із форм реалізації принципу свободи договору, при якому контрагенти, які є самостійними суб'єктами господарювання, врахували вимоги імперативних норм щодо змісту договору, а також погодили всі його істотні умови. У зв'язку із вказаним, врахувавши також, що проект спірного договору було погоджено Мінагрополітики України, апеляційний господарський суд зазначив, що укладаючи договір про спільний обробіток земельних ділянок, сторони мали необхідний для цього обсяг цивільної дієздатності, який визначено законом, установчими документами (статутом), особи, які підписали договір, були наділені відповідними повноваженнями, підтвердженими певними юридичними документами, що відповідають вимогам чинного законодавства, тому відсутні підстави для визнання договору недійсним.

Колегія суддів погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про відсутність підстав для задоволення позовних вимог, враховуючи таке.

Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно зі ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно з частиною 1 статті 235 Цивільного кодексу України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили (частина 2 вказаної статті).

Відповідно до п. 3.11 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 №11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" встановивши у розгляді справи, що певний правочин вчинено з метою приховати інший правочин (удаваний правочин), господарський суд на підставі частини другої статті 235 ЦК України має виходити з того, що сторонами вчинено саме той правочин, який вони мали на увазі, і розглянути справу по суті із застосуванням правил, що регулюють цей останній правочин. Якщо він суперечить закону, господарський суд має прийняти рішення про визнання його недійсним із застосуванням, за необхідності, відповідних правових наслідків.

Однак, в порушення зазначених приписів та вимог ст. 236 ЦК України, місцевий господарський суд, задовольняючи позов і визнаючи спірний договір недійсним на майбутнє, як удаваний і такий, що приховує договір оренди, не встановили наявності в договорі тих ознак і обов'язкових істотних умов, які притаманні договору оренди землі, чим унеможливлюється визнання такого договору недійсним саме в якості договору оренди, адже будь-яких доводів і обґрунтувань про суперечність закону договору №1 від 13.04.2011 як власне договору про спільний обробіток земельних ділянок позов прокурора не містить і такі обставини ним під час розгляду справи не доводились.

Відповідно до частини 1 статті 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Згідно зі статтею 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.

Статтею 1130 Цивільного кодексу України передбачено, що за договором про спільну діяльність сторони (учасники) зобов'язуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення певної мети, що не суперечить законові. Спільна діяльність може здійснюватися на основі об'єднання вкладів учасників (просте товариство) або без об'єднання вкладів учасників.

Відповідно до ст. 1131 Цивільного кодексу України договір про спільну діяльність укладається у письмовій формі. Умови договору про спільну діяльність, у тому числі координація спільних дій учасників або ведення їхніх спільних справ, правовий статус виділеного для спільної діяльності майна, покриття витрат та збитків учасників, їх участь у результатах спільних дій та інші умови визначаються за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом про окремі види спільної діяльності.

Згідно ст. 1133 Цивільного кодексу України вкладом учасника вважається все те, що він вносить у спільну діяльність (спільне майно), в тому числі грошові кошти, інше майно, професійні та інші знання, навички та вміння, а також ділова репутація та ділові зв'язки. Вклади учасників вважаються рівними за вартістю, якщо інше не випливає із договору простого товариства або фактичних обставин. Грошова оцінка вкладу учасника провадиться за погодженням між учасниками.

Отже, господарчі суб'єкти різних форм власності не позбавлені права укласти договір для досягнення спільної господарської мети шляхом їх сумісної діяльності, яка не забороняється чинним законодавством.

Зі змісту спірного договору вбачається, що його основною метою є об'єднання зусиль та внесків для досягнення певних господарських цілей, в результаті чого сторони отримують прибуток від спільної діяльності, що підлягає розподілу відповідно до умов договору пропорційно їх внескам у спільну діяльність.

Апеляційним господарським судом встановлено, що на виконання умов договору сторона-2 надавала стороні-1 квартальну звітність: форма №1 "Баланс" та форма №2 "Звіт про фінансові результати", яка за своїм змістом є щоквартальним фінансовим звітом про результати виконання спірного договору, та сплачувала стороні-1 кошти за наслідком розподілення прибутку від спільної діяльності: у 2012 році в сумі 40749,20грн, у 2013 році в сумі 245689,08грн та в 2014 році в сумі 39913,65грн,

При цьому, згідно з наявними в матеріалах справи копіями платіжних доручень кошти, які отримувала сторона-1 за результатами розподілу чистого прибутку за спірним договором, перераховувалися за таким призначення: "розприділення прибутку від спільної діяльності згідно договору про спільний обробіток земельних ділянок №1 від 13.04.2011".

Як вбачається з матеріалів справи, доводи прокурора про недійсність спірного договору зводяться до посилань на порушення відповідачем-1 норми ст. 92 Земельного кодексу України, адже він як постійний землекористувач, а не власник, не вправі був розпоряджатись землею і передавати її відповідачеві-2 в користування, відтак, за твердженням прокурора, відповідач-1 перевищив свої повноваження щодо розпорядження землею державної власності шляхом укладення спірного договору, чим порушуються інтереси держави у сфері контролю за використанням та охороною земель і внаслідок чого до бюджету не надходять кошти. При цьому, прокурор не обґрунтовує які саме кошти втрачає держава і в особі кого.

Втім, як встановлено судом апеляційної інстанції, земельна ділянка не вибувала з володіння і користування державного підприємства і внеском останнього, у відповідності до умов спірного договору, було тільки право доступу та обробки земельної ділянки, як нематеріальний актив, що не суперечить видам господарської діяльності, визначеним статутом відповідача-1, а внеском відповідача-2 є надання послуг, майна та грошових коштів в розмірах, необхідних для спільного обробітку земельних ділянок, отже, розпорядження шляхом відчуження землі або права на неї не відбулося, що спростовує висновок суду першої інстанції.

Так, умовами пункту 6.1.5 договору сторони визначили правовий статус майна учасників спільної діяльності, встановивши, що земельні ділянки, які надаються до спільного обробітку, є державною власністю, знаходяться на праві постійного користування сторони-1 та підлягають використанню за призначенням згідно з земельним законодавством України та іншими нормативно-правовими актами. Земельні ділянки не підлягають вилученню і їх статус не змінюється на весь період дії договору.

Таким чином, як вірно визначив суд апеляційної інстанції, внеском відповідача-1 за спірним договором фактично є не сама земельна ділянка, а право доступу до неї для здійснення спільного обробітку, чим спростовуються доводи прокурора про перевищення відповідачем-1 своїх повноважень шляхом розпорядження землею.

Відтак, враховуючи, що укладаючи спірний договір сторони визначили мету договору, види й обсяг внесків кожної зі сторін, правовий статус виділеного для спільної діяльності майна, порядок й умови ведення спільних справ, умови використання результатів спільної діяльності, порядок й обсяг розподілу витрат і прибутку від проведення спільної діяльності, колегія суддів погоджується з визначенням апеляційним судом укладеного між відповідачами у справі договору саме як договору про спільну діяльність.

Відповідно до ч. 1 ст. 92 Цивільного кодексу України юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону.

Пунктом 1.1 Статуту ДП "НДГ "Україна" ДАУ", затвердженого розпорядженням Міністерства аграрної політики від 03.08.2006 за №76 та зареєстрованого в Департаменті правової та законопроектної роботи Міністерства аграрної політики України за №791-76-08/2006 (в редакції на час укладення спірного договору), визначено, що підприємство засноване на державній власності та підпорядковане Міністерству аграрної політики України і є підзвітним йому.

Згідно з п. 1.4 Статуту підприємство є державним унітарним комерційним підприємством. Підприємство є юридичною особою по законодавству України. Підприємство набуває права юридичної особи з дня його державної реєстрації, яка проводиться згідно з чинного законодавства України.

Відповідно до п. 1.6 Статуту підприємство здійснює свою діяльність, керуючись чинним законодавством України, а орган управління майном і держава не несуть відповідальності за зобов'язаннями підприємства.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що проект спірного договору погоджено Міністерством аграрної політики України.

Отже, враховуючи, що укладаючи договір про спільну діяльність, відповідач-1 діяв як самостійний господарюючий суб'єкт, який, до того ж, погодив свої дії з Мінагрополітики України, тобто органом, який являється головним у системі центральних органів виконавчої влади з питань формування та забезпечення реалізації державної політики в галузі земельних відносин і який здійснює контроль за землекористуванням державних підприємств, установ і організацій, що належать до його сфери управління, колегія суддів погоджується з висновком апеляційного господарського суду про наявність у відповідача-1 як у державного підприємства необхідного обсягу цивільної дієздатності та відповідних повноважень на укладення договору про спільну діяльність

З огляду на викладене, посилання Першого заступника прокурора Рівненської області в тексті касаційної скарги на відсутність у відповідача-1 необхідного обсягу дієздатності для вчинення спірного правочину, колегія суддів вважає безпідставним.

Відмовляючи в задоволенні позову, судом апеляційної інстанції взято до уваги також і те, що у спірному договорі відсутні усі істотні умови, які встановлені законодавством як обов'язкові для договорів оренди землі, відтак спірний договір за своєю правовою природою не є договором оренди та не містить ознак удаваного правочину, натомість при укладенні спірного договору як договору про спільну діяльність сторонами досягнуто згоди з усіх його істотних умов, які не суперечать вимогам чинного законодавства, сторони мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, їх волевиявлення було вільним та відповідало їх волі, умови договору націлені на реальне настання наслідків, обумовлених вказаним договором.

Відповідно до п. п. 2.1, 2.2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 №11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин. За загальним правилом невиконання чи неналежне виконання правочину не тягне за собою правових наслідків у вигляді визнання правочину недійсним. У такому разі заінтересована сторона має право вимагати розірвання договору або застосування інших передбачених законом наслідків, а не визнання правочину недійсним.

Відтак, посилання скаржника на те, що сторонами договору не виконуються його умови, визначені пунктами 2.1, 2.1.1, 2.1.2, колегією суддів також відхиляються, оскільки встановлення наявності/відсутності таких обставин, входить до предмета доказування у спорі про розірвання договору, а не визнання його недійсним.

Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що висновок суду апеляційної інстанції про відсутність підстав для задоволення позову ґрунтується на встановлених обставинах і оцінених доказах та повністю узгоджується з приписами чинного законодавства, а доводи касаційної скарги фактично зводяться до необхідності переоцінки цих доказів та обставин, що відповідно до приписів ст. ст. 1115, 1117 ГПК України не відноситься до повноважень суду касаційної інстанції.

Наведене свідчить, що під час прийняття постанови у справі суд апеляційної інстанції не припустився порушень або неправильного застосування норм чинного матеріального та процесуального законодавства, а, отже, підстави для її скасування або зміни та задоволення вимог касаційної скарги відсутні.

Керуючись статтями 1115, 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України -

ПОСТАНОВИВ :

Касаційну скаргу Першого заступника прокурора Рівненської області залишити без задоволення.

Постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 01.12.2015 у справі Господарського суду Житомирської області № 906/908/15 залишити без змін.

Головуючий суддя К.В. Грейц

Судді С.В. Бакуліна

О.І. Поляк