Історія справи

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

19 липня 2016 року м. Київ справа № 800/263/16

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

головуючого судді - Смоковича М.І.,

суддів: Горбатюка С.А., Донця О.Є., Сороки М.О., Стрелець Т.Г.,

секретаря судового засідання: Гулової О.І.,

за участю представника відповідача: Мишковець О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_2 до Президента України про визнання протиправним та скасування Указу від 29 березня 2016 року № 122/2016,

в с т а н о в и в:

ОСОБА_2 звернулася до Вищого адміністративного суду України як суду першої інстанції з позовом до Президента України Порошенка Петра Олексійовича, в якому просила визнати незаконним та скасувати Указ Президента України від 29 березня 2016 року № 122/2016 "Про звільнення в запас військовослужбовців строкової служби, строки проведення чергових призовів та чергові призови громадян України на строкову військову службу у 2016 році? (далі - Указ № 122/2016).

Свої вимоги позивач обґрунтовує тим, що Указ № 122/2016 виданий з порушенням вимог Закону України від 25.03.1992 року № 2232-ХІІ "Про військовий обов'язок і військову службу" (далі - Закон № 2232-XII), яким встановлено, що такий Указ Президента України публікується в засобах масової інформації не пізніше як за місяць до закінчення поточного року, тому вважає, що він мав бути оприлюднений до 1 грудня 2015 року, а не в квітні 2016 року.

В судові засідання позивач не з'явилась, однак направила до суду заяви, в яких просить розглядати справу за її відсутності, позовні вимоги підтримує у повному обсязі та просить їх задовольнити.

Представник відповідача у судовому засіданні заперечувала проти задоволення позову, посилаючись на обставини, викладені у письмових запереченнях, які містяться в матеріалах справи (а.с.40-44).

Заслухавши пояснення представника відповідача, дослідивши матеріали справи, суд прийшов до висновку про відмову в задоволенні позову з таких підстав.

Згідно з частиною шостою статті 15 Закону № 2232-XII строки проведення призову (призовів) громадян України на строкову військову службу визначаються Указом Президента України. Такий указ публікується в засобах масової інформації не пізніш як за місяць до закінчення року, що передує року призову (призовів) громадян України на строкову військову службу, крім указу про призов (призови) громадян України на строкову військову службу в особливий період, який публікується не пізніш як за місяць до початку проведення призову (призовів) громадян України на строкову військову службу.

Судом встановлено, що 29 березня 2016 року Президент України видав Указ № 122/2016, яким постановив:

1. Звільнити в запас із Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, Державної спеціальної служби транспорту:

1) військовослужбовців строкової служби, які мають ступінь вищої освіти спеціаліст або магістр та вислужили встановлені строки строкової військової служби:

у квітні - червні 2016 року;

у листопаді 2016 року;

2) інших військовослужбовців строкової служби, які вислужили встановлені строки строкової військової служби, у жовтні - грудні 2016 року.

2. Визначити на 2016 рік такі строки проведення чергових призовів громадян України на строкову військову службу:

1) 5 травня - 30 червня;

2) жовтень - листопад.

3. Призвати на строкову військову службу придатних за станом здоров'я до військової служби громадян України чоловічої статі, яким до дня відправлення у військові частини виповнилося 20 років, та старших осіб, які не досягли 27-річного віку і не мають права на звільнення або відстрочку від призову на строкову військову службу:

1) у травні (починаючи з 5 травня) - червні 2016 року;

2) у жовтні - листопаді 2016 року.

4. Кабінету Міністрів України визначити чисельність громадян України, які підлягають призову на строкову військову службу, та обсяги видатків для проведення чергових призовів у 2016 році.

5. Кабінету Міністрів України, обласним, Київській міській державним адміністраціям забезпечити виконання заходів, пов'язаних із підготовкою та проведенням у 2016 році чергових призовів громадян України на строкову військову службу.

6. Міністерству інфраструктури України забезпечити за заявками Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Державної спеціальної служби транспорту перевезення осіб, зазначених у статтях 1 і 3 цього Указу, з додержанням вимог безпеки та проведення розрахунків за ці перевезення згідно з діючими тарифами.

Цей Указ набрав чинності з дня його опублікування - 1 квітня 2016 року, крім пункту 1 статті 3, який набирав чинності з 5 квітня 2016 року, та пункту 2 статті 3, який набирає чинності з 1 вересня 2016 року. Офіційне опублікування Указу № 122/2016 здійснено: в Урядовому кур'єрі 1 квітня 2016 року № 62 та в Офіційному віснику України 12 квітня 2016 року № 27.

Завданням адміністративного судочинства згідно з частиною першою

статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Статтею 6 КАС України встановлено право на судовий захист і передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.

Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, в Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.

Утвердження правової держави відповідно до приписів статті 1, другого речення частини третьої статті 8, статті 55 Основного Закону України полягає, зокрема, у гарантуванні кожному судового захисту прав і свобод, а також у запровадженні механізму такого захисту <...>.

Відносини, що виникають між фізичною чи юридичною особою і представниками органів влади під час здійснення ними владних повноважень, є публічно-правовими і поділяються, зокрема, на правовідносини у сфері управлінської діяльності та правовідносини у сфері охорони прав і свобод людини і громадянина, а також суспільства від злочинних посягань. Діяльність органів влади, у тому числі судів, щодо вирішення спорів, які виникають у публічно-правових відносинах, регламентується відповідними правовими актами.

Рішення, прийняті суб'єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин першої, другої статті 55 Конституції України, статей 2, 6 КАС України.

У справі за конституційним поданням щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес) Конституційний Суд України в Рішенні від 1 грудня 2004 року № 18-рп/2004 дав визначення поняттю «охоронюваний законом інтерес», який вживається в ряді законів України, у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «права?» (інтерес у вузькому розумінні цього слова), який розуміє як правовий феномен, що: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

<...> поняття "охоронюваний законом інтерес" у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права" має один і той же зміст.

Отже, обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених права чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у звичайних законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим.

Наведені положення не дозволяють скаржитися щодо законодавства або певних обставин абстрактно, лише тому, що заявники вважають начебто певні положення норм законодавства впливають на їх правове становище.

Не поширюють свою дію ці положення й на правові ситуації, що вимагають інших юрисдикційних (можливо позасудових) форм захисту від стверджувальних порушень прав чи інтересів.

В обсязі встановлених у цій справі фактичних обставин, описаних вище, зважаючи на їхній зміст та юридичну природу, суд дійшов висновку, що Указ № 122/2016 не є актом індивідуальної дії. Його видання не зачіпає конкретних прав ОСОБА_2

ОСОБА_2 не навела обґрунтування щодо існування реального негативного впливу на її конкретні права чи інтереси від видання оскарженого Указу.

Акт Президента України про строки проведення призову та про призов на строкову військову службу, без конкретних дій, спрямованих на його реалізацію, не свідчить про порушення прав ОСОБА_2, позаяк не може визнаватись порушенням те, чого ще немає й невідомо, чи буде, позивач не є учасником спірних правовідносин та не надала доказів порушення саме її прав у зв'язку з прийняттям Указу № 122/2016.

Видання Указу № 122/2016 поза часовим межами, встановленими Законом № 2232-ХІІ, попри дійсність цього факту, в рамках наведеного праворозуміння не вказує на порушення конкретних індивідуальних прав заявника, а тому унеможливлює застосування обраного нею юрисдикційного способу визнання цього акта незаконним.

Зазначена позиція узгоджується з практикою Верховного Суду України викладеній у постанові від 15 грудня 2015 року № 21-5361а15.

Враховуючи обставини, які були встановлені у цій справі, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення позову про визнання незаконним та скасування Указу Президента України від 29 березня 2016 року № 122/2016.

На підставі наведеного, керуючись статтями 2, 7, 8, 9, 18, 160-163, 167, 171? Кодексу адміністративного судочинства України, суд

п о с т а н о в и в:

У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_2 до Президента України про визнання протиправним та скасування Указу від 29 березня 2016 року № 122/2016 відмовити.

Постанова набирає законної сили у порядку, передбаченому частиною сьомою статті 1711 Кодексу адміністративного судочинства України, і може бути переглянута Верховним Судом України у порядку, на підставі та у строки, передбачені статтями 235- 2391 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий М.І. Смокович

Судді С.А. Горбатюк

О.Є. Донець

М.О. Сорока

Т.Г. Стрелець