Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 03.07.2019 року у справі №191/609/18

Постанова

Іменем України

02 вересня 2020 року

м. Київ

справа № 191/609/18

провадження № 61-11692св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С., Погрібного С. О.,

Яремка В. В. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - Акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк",

відповідач - ОСОБА_1,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" на рішення Синельниківського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 10 грудня 2018 року у складі судді Кухар Д. О. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 25 квітня 2019 року у складі колегії суддів: Куценко Т. Р., Демченко Е.

Л., Макарова М. О.,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог та рішень судів

У лютому 2018 року Акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі - АТ КБ "ПриватБанк", банк) звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором.

На обґрунтування позовних вимог посилалося на такі обставини. 07 червня 2012 року між сторонами укладений кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав ОСОБА_1 кредит у вигляді встановленого ліміту на платіжну картку з визначенням розміру процентної ставки та строків виконання зобов'язання за договором. Позивач свої зобов'язання за кредитним договором виконав, видавши позичальнику кредитну картку з відповідним лімітом. Позичальник свої обов'язки не виконувала у зв'язку з чим станом на 31 грудня 2017 року утворилася заборгованість у розмірі 114 518,19 грн.

Посилаючись на наведені обставини, банк просив суд стягнути з відповідача на свою користь заборгованість за договором № б/н від 07 червня 2012 року у розмірі 114 518,19 грн, з яких: 4 341,99 грн - заборгованість за кредитом, 99 597,25 грн - заборгованість за відсотками за користування кредитом, 4 649,51 грн - заборгованість за пенею та комісією, а також штраф (фіксована частина) - 500
грн, штраф (процентна складова) - 5 429,44 грн, що підтверджується наданим позивачем розрахунком заборгованості.

Рішенням Синельниківського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 10 грудня 2018 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 25 квітня 2019 року, в задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив з того, що банк пред'явив позов після спливу позовної давності, про застосування наслідків якої було заявлено відповідачем.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги і позиції інших учасників

У червні 2019 року АТ КБ "ПриватБанк" звернулосядо Верховного Суду із касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило рішення Синельниківського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 10 грудня 2018 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 25 квітня 2019 року скасувати, передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що строк дії картки відповідача був до вересня 2015 року, а банк звернувся до суду з позовом у лютому 2018 року, а тому позивач звернувся до суду в межах позовної давності.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 03 липня 2019 рокувідкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали.

Ухвалою Верховного Суду від 25 серпня 2020 року справу призначено до судового розгляду.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Відповідно до пункту 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (далі - ~law39~) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності ~law40~, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності ~law41~ (08 лютого 2020 року).

Касаційна скарга у цій справі подана у червні 2019 року, а тому вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності ~law42~.

Частиною 1 статті 402 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням ЦПК України.

Згідно з частиною 2 статті 389 ЦПК України (тут і далі - у редакції, чинній до набрання чинності ~law43~) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному статті 263 ЦПК України. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам оскаржувані рішення не відповідають.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 07 червня 2012 року між сторонами був укладений кредитний договір № б/н на підставі особистої заяви відповідача. ОСОБА_1 отримала від банку кредитну картку із встановленим лімітом кредитних коштів з кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки (а. с.7,68).

Суди зазначили, що укладення кредитного договору та отримання кредитної картки відповідач не заперечувала.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив з того, що банк пред'явив позов після спливу позовної давності, про застосування наслідків якої було заявлено відповідачем, указаний строк необхідно відраховувати з 18 грудня 2013 року - дати останнього платежу, який здійснила відповідач.

Відхиляючи доводи апеляційної скарги щодо строку дії кредитної картки, суд апеляційної інстанції зазначив, що перебіг позовної давності починається з наступного дня після виникнення обставин, які порушили право позивача, у спірному випадку - на наступний день після несплати заборгованості у встановлений умовами кредитного договору строк, тоді як строк дії картки є лише строком, в межах якого позичальник має можливість користуватись кредитним лімітом, встановленим на платіжній картці.

Проте з таким висновком судів попередніх інстанцій погодитися не можна, оскільки вони ухвалені внаслідок неправильного застосування норм матеріального права.

Відповідно до частин 1 , 2 статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

За змістом статей 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Частиною 1 статті 638 ЦК України встановлено, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

У статті 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог статті 526 ЦК України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до частини 1 статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина 1 статті 1048 ЦК України).

Частиною 2 статті 1054 ЦК України встановлено, що до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

Кредитний договір укладається у письмовій формі. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним (стаття 1055 ЦК України).

Згідно із частиною 1 статті 633 ЦК України публічним є договір, в якому одна сторона - підприємець взяла на себе обов'язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв'язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо). Умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги.

За змістом частиною 1 статті 633 ЦК України договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору.

У переважній більшості випадків застосування конструкції договору приєднання його умови розроблює підприємець (у спірному випадку АТ КБ "ПриватБанк").

Оскільки умови договорів приєднання розробляються банком, тому вони повинні бути зрозумілі усім споживачам і доведені до їх відома, у зв'язку із чим банк має підтвердити, що на час укладення відповідного договору діяли саме ці умови, а не інші. Тому з огляду на зміст статей 633, 634 ЦК України можна вважати, що другий контрагент (споживач послуг банку) лише приєднується до тих умов, з якими він ознайомлений.

За змістом статті 1056-1 ЦК України в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, розмір процентів, тип процентної ставки (фіксована або змінювана) та порядок їх сплати за кредитним договором визначаються в договорі залежно від кредитного ризику, наданого забезпечення, попиту і пропозицій, які склалися на кредитному ринку, строку користування кредитом, розміру облікової ставки та інших факторів.

Відповідно до частини 1 статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Згідно зі статтею 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

За змістом статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Частинами 1 , 2 статті 551 ЦК України визначено, що предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.

Згідно із частиною 1 статті 1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до частиною 1 статті 1050 ЦК України.

Таким чином, в разі укладення кредитного договору відсотки за користування позиченими коштами та неустойка поділяються на встановлені законом (розмір та підстави стягнення яких визначаються актами законодавства) та договірні (розмір та підстави, стягнення яких визначаються сторонами в самому договорі).

У заяві позичальника від 07 червня 2012 року відсоткова ставка не зазначена.

Крім того, у заяві, підписаній сторонами, відсутні умови договору про встановлення відповідальності у вигляді неустойки (пені, штрафів) за порушення зобов'язання у вигляді грошової суми та її визначеного розміру.

Банк, пред'являючи вимоги про погашення кредиту, просив у тому числі, крім тіла кредиту (сума, яку фактично отримав в борг позичальник), стягнути складові його повної вартості, зокрема, заборгованість за відсотками за користування кредитом, а також пеню, комісію та штрафи.

Позивач, обґрунтовуючи право вимоги в цій частині, в тому числі їх розмір і порядок нарахування, крім самого розрахунку кредитної заборгованості за договором від 07 червня 2012 року, посилався на витяг з Умов та правил надання банківських послуг в АТ КБ "ПриватБанк", як невід'ємну частину спірного договору.

Матеріали справи не містять підтверджень, що саме ці витяг з Тарифів та витяг з Умов розуміла відповідач та ознайомилася і погодилася з ними, підписуючи заяву-анкету про приєднання до Умов та правил надання банківських послуг АТ КБ "ПриватБанк", а також те, що ці документи на момент отримання відповідачем кредитних коштів взагалі містили умови, зокрема, й щодо сплати відсотків за користування кредитними коштами та щодо сплати неустойки саме у зазначених банком розмірах і порядку нарахування.

Крім того, роздруківка із сайту позивача належним доказом бути не може, оскільки цей доказ повністю залежить від волевиявлення і дій однієї сторони (банку), яка може вносити і вносить відповідні зміни в Умови та правила споживчого кредитування.

Верховний Суд вважає, що до спірних правовідносин також неможливо застосувати правила частини 1 статті 634 ЦК України, за змістом якої договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому, оскільки Умови та правила надання банківських послуг, що розміщені на офіційному сайті позивача (www. privatbank. ua) неодноразово змінювалися самим АТ КБ "ПриватБанк" у період з часу виникнення спірних правовідносин (07 червня 2012 року) до моменту звернення до суду з позовом (22 лютого 2018 року), тобто кредитор міг додати до позовної заяви витяг з Умов і правил надання банківських послуг у будь-якій редакції, що найбільш сприятлива для задоволення позову.

За таких обставин та без наданих підтверджень про конкретні запропоновані відповідачу Умови та правила надання банківських послуг, відсутність у анкеті-заяві домовленості сторін про сплату відсотків за користування кредитом, наданий банком витяг з Умов та правил надання банківських послуг не може розцінюватися як стандартна (типова) форма, що встановлена до укладеного із відповідачем кредитного договору, оскільки достовірно не підтверджує вказаних обставин.

Надані позивачем Умови та правила надання банківських послуг, з огляду на їх мінливий характер, не можна вважати складовою кредитного договору й щодо будь-яких інших встановлених ними нових умов та правил чи можливості використання банком додаткових заходів, які збільшують вартість кредиту, чи щодо прямої вказівки про збільшення прав та обов'язків кожної із сторін, якщо вони не підписані та не визнаються позичальником, а також якщо ці умови прямо не передбачені як у даному випадку в анкеті-заяві позичальника, яка безпосередньо підписана останнім і лише цей факт може свідчити про прийняття позичальником запропонованих йому умов та приєднання як другої сторони до запропонованого договору.

З наведених підстав Верховний Суд дійшов висновку про те, що банк не довів, що саме надані Умови є складовою кредитного договору і що саме ці Умови відповідач мала на увазі, підписуючи анкету-заяву позичальника, та брала на себе зобов'язання зі сплати відсотків за користування кредитними коштами в обумовленому позивачем розмірі.

Такі висновки відповідають правовій позиції, викладеній у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 342/180/17 (провадження № 14-131цс19).

З урахуванням наведеного підстав для стягнення з відповідача на користь позивача заборгованості за відсотками за користування кредитом у розмірі 99 597,25 грн, заборгованості за пенею та комісією у розмірі 4 649,51 грн, штрафу (фіксована частина) - 500 грн, штрафу (процентна складова) - 5 429,44 грн немає.

Щодо позовних вимог про стягнення тіла кредиту

10 грудня 2018 року ОСОБА_1 подала до суду заяву, у якій просила відмовити у задоволенні позову у зв'язку із пропуском позовної давності. Отже, вона не заперечувала факту отримання кредитного ліміту на кредитну картку та користування кредитними коштами, рішення судів першої та апеляційної інстанцій не оскаржувала. Надання кредиту відповідачу у розмірі 4 400 грн підтверджується також і наданими кредитором доказами (розрахунком заборгованості (а. с. 5-6), випискою з особового рахунку (69-76), а тому незазначення у заяві-анкеті від 07 червня 2012 року, на яку посилається банк, обґрунтовуючи наявність кредитних зобов'язань ОСОБА_1, зазначення розміру кредитного ліміту не може бути підставою для звільнення боржника від обов'язку повернути надану банком суму.

Оскільки відповідачем не надано належних та допустимих доказів повернення банку кредитного ліміту у розмірі, обумовленому у позові, що є її процесуальним обов'язком, то наявні правові підстави для покладання на відповідача обов'язку сплатити на користь банку тіло кредиту у розмірі 4 341,99 грн.

Судами першої та апеляційної інстанцій не застосовано наведені норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, що призвело до неправильного вирішення справи.

Щодо заяви відповідача про застосування позовної давності

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина 1 статті 261 ЦК України).

Частиною 5 статті 261 ЦК України встановлено, що за зобов'язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред'явити вимогу про виконання зобов'язання.

Виходячи з вимог статті 261 ЦК України, позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду.

Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропущення, наведених позивачем. Такий висновок міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 372/1036/15-ц (провадження № 14-252цс18).

Встановивши, що в укладеному сторонами кредитному договорі у вигляді анкети-заяви строк дії кредитного договору не зазначено, а строк дії картки закінчився у вересні 2015 року, внаслідок чого у банку виникло право звернення до суду із позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором, суди дійшли помилкового висновку про те, що, звернувшись з позовом у лютому 2018 року, АТ КБ "ПриватБанк" пропустило позовну давність, про застосування наслідків спливу якої заявлено відповідачем.

Тому підстави для відмови у позові з мотивів спливу позовної даності відсутні.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

За змістом частин 1 , 2 статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення.

Оскільки суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували норми матеріального права, оскаржувані судові рішення не можуть вважатися законними та обґрунтованими, а тому відповідно до статті 412 ЦПК України підлягають скасуванню з ухваленням у справі нового рішення про часткове задоволення позову.

Зокрема, з відповідача на користь банку підлягає стягненню неповернута сума кредиту у розмірі 4 341,99 грн. У задоволенні решти вимог необхідно відмовити з наведених підстав.

Частиною 13 статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина 1 статті 141 ЦПК України).

Оскільки позовні вимоги АТ КБ "ПриватБанк" задоволено частково, то розмір сплаченого ним судового збору при зверненні до суду з позовом підлягає стягненню з відповідача на його користь пропорційно до розміру задоволених вимог, а саме у розмірі 300,51 грн (розмір заявлених вимог - 114 518,19 грн (100 %), розмір вимог, що підлягають задоволенню - 4 341,99 грн (3,79 %), розмір сплаченого судового збору при зверненні до суду з позовом (1 7620 грн х 3,79/100 % = 66,78
грн), за подання апеляційної скарги (2 643 грн х 3,79/100 % =100,17 грн) та касаційної скарги (3 524 грн х 3,79/100% = 133,56 грн).

Керуючись статтями 141, 400, 409, 412, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" задовольнити частково.

Рішення Синельниківського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 10 грудня 2018 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 25 квітня 2019 року скасувати, ухвалити нове рішення.

Позовні вимоги Акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором задовольнити частково.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь Акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" заборгованість за кредитним договором у розмірі 4 341,99 грн.

У задоволенні позовних вимог Акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" до ОСОБА_1 про стягнення відсотків за користування кредитом, пені, комісії та штрафу відмовити.

Стягнути з ОСОБА_1 та користь Акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" витрати зі сплати судового збору у розмірі 300,51 грн.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді: І. Ю. Гулейков

А. С. Олійник

С. О. Погрібний

В. В. Яремко