Історія справи

Постанова КЦС ВП від 28.06.2023 року у справі №755/2957/20
Постанова КЦС ВП від 28.06.2023 року у справі №755/2957/20
Постанова КЦС ВП від 28.06.2023 року у справі №755/2957/20

Постанова

Іменем України

28 червня 2023 року

м. Київ

справа № 755/2957/20

провадження № 61-36св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є. (суддя-доповідач),

суддів: Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В., Коротуна В. М., Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Пашковець Олена Василівна, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Іванова Лідія Миколаївна, Дванадцята київська державна нотаріальна контора, Київська міська державна адміністрація, комунальне підприємство Київської міської ради «Київське міське бюро технічної інвентаризації»,

треті особи: акціонерне товариство «УкрСиббанк», Міністерство юстиції України, Шістнадцята київська державна нотаріальна контора,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги ОСОБА_2 на постанову Київського апеляційного суду в складі колегії суддів: Мельника Я. С., Матвієнко Ю. О., Гуля В. В. від 15 грудня 2022 року (з урахуванням ухвали суду про виправлення описки від 29 грудня 2022 року),

ВСТАНОВИВ:

1.Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до відповідачів, у якому з урахуванням уточнень, просив витребувати з володіння ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1 на свою користь, та визнати за ним право власності на зазначену квартиру на підставі права на спадщину за заповітом після смерті його діда - ОСОБА_5 .

Позовні вимоги мотивовані тим, ІНФОРМАЦІЯ_1 помер його дід - ОСОБА_5 . За життя ОСОБА_5 заповів належну йому на праві власності квартиру АДРЕСА_1 позивачу. ОСОБА_1 прийняв спадщину, подавши відповідну заяву до Шістнадцятої київської державної нотаріальної контори. 12 листопада 2003 року між ОСОБА_5 (дарувальник) та ОСОБА_3 (обдарована) був укладений нотаріально посвідчений договір дарування спірної квартири. У подальшому ОСОБА_3 відчужила вказану квартиру на користь ОСОБА_6 на підставі договору дарування квартири від 16 серпня 2004 року. ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_6 помер і після його смерті право власності на спірну квартиру перейшло до його дружини - ОСОБА_7 згідно свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 09 серпня 2005 року. Після цього спірна квартира перейшла у власність відповідача ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 12 вересня 2005 року. У подальшому ОСОБА_2 передав вказану квартиру в іпотеку банку АКІБ «УкрСиббанк».

Позивач указував на те, що постановою Апеляційного суду м. Києва від 17 липня 2018 року у справі № 755/244/17 договір дарування квартири, укладений 12 листопада 2003 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_3 був визнаний недійсним.

Позивач вважає, після визнання недійсним вказаного договору дарування, усі договори після його вчинення, а також свідоцтво про право на спадщину за заповітом та договір іпотеки стали недійсними.

З урахуванням викладеного, позивач просив суд позов задовольнити, та витребувати від останнього набувача на його користь спірну квартиру та визнати за ним право власності на неї.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 18 січня 2022 року в задоволенні позову відмовлено.

Суд першої інстанції ухвалюючи рішення про відмову в позові виходив з того, що відсутні будь-які підстави вважати, що ОСОБА_8 набуваючи у власність квартиру АДРЕСА_1 за нотаріально посвідчений договором купівлі-продажу, міг діяти недобросовісно, разом з цим суд дійшов висновку, що у задоволенні позову слід відмовити з підстав пропущення строку позовної давності.

Короткий зміст постанови апеляційного суду

Постановою Київського апеляційного суду від 15 грудня 2022 року (з урахуванням ухвали суду про виправлення описки від 29 грудня 2022 року) апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 18 січня 2022 року скасовано та ухвалено нове судове рішення про задоволення позову. Витребувано з володіння ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_2 . Визнано за ОСОБА_1 право власності на квартиру АДРЕСА_1 в порядку спадкування за заповітом після смерті ОСОБА_5 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що оскільки майно вибуло з володіння власника поза його волею, договір дарування квартири визнаний судом недійсним і на теперішній час квартира належить відповідачу ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу, а позивач є спадкоємцем майна померлого ОСОБА_5 , за таких підстав наявні підстави для застосування положень, передбачених пунктом 3 частини першої статті 388 ЦК України, адже до позивача як спадкоємця ОСОБА_5 перейшли усі права і обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини, у тому числі і право вимоги щодо витребування майна.

Також апеляційний суд виходив із того, що, ураховуючи положення частини третьої статті 264 ЦК України, якими визначено, що після переривання перебіг позовної давності починається заново, з огляду на те, що, в даному випадку, має місце переривання строку позовної давності у зв`язку із зверненням позивача із позовом про визнання недійсним договору дарування квартири, метою якого було повернення майна власнику, то позов поданий в лютому 2020 року до відповідача про витребування майна з чужого незаконного володіння є таким, що заявлено позивачем в межах позовної давності.

Аргументи учасників справи

Узагальнені доводи вимог касаційних скарг

У грудні 2022 року представником ОСОБА_2 - адвокатом Пилипець А. Ю. через засоби поштового зв`язку подано до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного суду від 15 грудня 2022 року, у якій заявник просить скасувати зазначене судове рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Підставою касаційного оскарження судового рішення заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме суд застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 23 лютого 2022 року в справі № 672/362/20, від 18 18 листопада 2020 року в справі № 370/1517/15-ц, від 20 травня 2020 року в справі № 686/2073/17-ц, від 14 грудня 2020 року в справі № 521/14144/16-ц, від 18 березня 2020 року в справі № 310/2647/17, від 14 квітня 2020 року в справі № 522/21717/17, від 21 вересня 2020 року в справі № 201/12925/17, від 19 жовтня 2022 року в справі № 398/1739/15-ц, від 21 липня 2021 в справі № 2-7358/06, від 07 лютого 2020 року в справі № 393/262/17, від 14 вересня 2022 року в справі № 367/6105/16-ц, від 14 вересня 2022 року в справі № 334/4126/20, від 10 листопада 2022 року в справі № 338/208/20, від 02 листопада 2022 року в справі № 530/732/21, від 18 лютого 2020 року в справі № 908/296/15-Г, від 18 лютого 2020 року в справі № 908/296/15-г, від 18 лютого 2020 року в справі № 916/1837/18, від 08 червня 2022 року в справі № 171/1145/16, від 04 травня 2022 року в справі № 363/1409/18, від 13 жовтня 2021 року в справі № 344/10197/15-ц, від 30 листопада 2021 року в справі № 179/645/20, від 22 травня 2019 року в справі № 234/3341/15-ц та постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 червня 2021 року в справі № 334/3161/17, від 28 листопада 2018 року в справі № 504/2864/13-ц, від 29 травня 2019 року в справі № 367/2022/15-ц, від 26 листопада 2019 року в справі № 914/3234/16, від 24 квітня 2019 року в справі № 523/10225/15-ц (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Крім того, зазначає, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у правовідносинах, а саме щодо колізій між нормами статей 388 та 1212 ЦК України (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України).

У січні 2023 року представником ОСОБА_2 - адвокатом Пилипець А. Ю. подано до Верховного Суду касаційну скаргу на ухвалу Київського апеляційного суду від 29 грудня 2022 року (про виправлення описки в постанові Київського апеляційного суду від 15 грудня 2022 року.

Підставами касаційного оскарження заявник зазначає порушення судом норма процесуального права.

Узагальнені доводи відзиву на касаційну скаргу

У лютому 2023 року від приватного нотаріуса КМНО Іванової Л. М., в інтересах якої діє адвокат Полонський О. Ю., надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_2 , у якому заявник просить зазначену касаційну скаргу задовольнити. Зазначає, що приватний нотаріус КМНО Іванова Л. М. не може бути відповідачем у справі, оскільки не є суб`єктом, який порушив право, інтерес позивача; не є зацікавленою особою щодо отримання майна.

Зазначає, що оскаржувана постанова апеляційного суду порушує принцип правової визначеності, оскільки ОСОБА_2 за посвідченим договором купівлі-продажу протягом останніх понад 17 років добросовісно володів квартирою, витратив грошові кошти щодо придбання в кредит даної квартири.

Надходження касаційних скарг до суду касаційної інстанції

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 19 січня 2023 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 на постанову Київського апеляційного суду від 15 грудня 2022 року та витребувано цивільну справу № 755/2957/20 з Дніпровського районного суду м. Києва.

Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 13 лютого 2023 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 на ухвалу Київського апеляційного суду від 29 грудня 2022 року.

Зазначена справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 12 червня 2023 року зазначену справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судом

Суд установив, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_5 , що підтверджується копією свідоцтва про смерть.

За життя ОСОБА_5 зробив розпорядження від 30 жовтня 2004 року, згідно якого усе своє майно, що буде належати йому на день смерті, де б воно не знаходилось і з чого б не складалось, а також те на що він за законом матиме право, заповів своєму онукові ОСОБА_1

25 лютого 2005 року позивач звернувся до державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини та просив видати свідоцтво про право на спадщину за заповітом, у тому числі квартиру АДРЕСА_1 .

Постановою державного нотаріуса Шістнадцятої київської нотаріальної контори від 24 грудня 2019 року позивачу відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом на квартиру АДРЕСА_1 , що залишилась після смерті ОСОБА_5 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 з тих підстав, що зазначена квартира належить на праві власності іншій особі, тож право власності померлого на спірну квартиру відсутнє.

Суд також установив, що 12 листопада 2003 року між ОСОБА_9 (дарувальником), та ОСОБА_3 , як обдарованою, був укладений нотаріально посвідчений договір дарування квартири АДРЕСА_1 .

Постановою Апеляційного суду м. Києва від 17 липня 2018 року у справі № 755/244/17 визнано недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1 від 12 листопада 2003 року, укладеного між ОСОБА_5 та ОСОБА_3

16 серпня 2004 року між ОСОБА_3 , як дарувальником, та ОСОБА_6 , як обдарованим, був укладений нотаріально посвідчений договір дарування квартири АДРЕСА_1 .

Після смерті ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_6 право власності на спірну квартиру у порядку спадкування перейшло до ОСОБА_7 , що підтверджується копією свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 09 серпня 2005 року.

Згідно договору купівлі-продажу від 12 вересня 2005 року, укладеного між ОСОБА_7 , як продавцем, та ОСОБА_2 , як покупцем, покупець придбав квартиру АДРЕСА_1 .

2.Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».

Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України. Зокрема, підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2,3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення нор процесуального права.

Касаційна скарга підлягає задоволенню частково з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до положень статей 1216 1217 1218 ЦК України, спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом. До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Оскільки відповідно до статті 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті, право на витребування майна від добросовісного набувача, передбачене статтею 388 ЦК України, переходить до спадкоємців власника.

До такого висновку дійшов і Верховний Суд України у справі № 6-164цс12 від 23 січня 2013 року.

Отже, обраний позивачем спосіб захисту передбачений законом.

Відповідно до частини першої та другої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не можу бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів, і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК України).

Держава забезпечує рівний захист усіх суб`єктів права власності із застосуванням передбачених законодавством заходів. Регулювання, наведене в Главі 29 ЦК України, передбачає, зокрема, такі способи захисту права власності, як витребування майна із чужого незаконного володіння (віндикаційний позов) й усунення перешкод у реалізації власником права користування та розпорядження майном (негаторний позов).

Власник має право витребувати майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України), незалежно від того, чи заволоділа ця особа незаконно спірним майном сама, чи придбала його у особи, яка не мала права відчужувати це майно.

Стаття 388 ЦК України містить сукупність підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Так, відповідно до частини першої вказаної норми якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

У частині третій цієї ж статті передбачено самостійне правило: якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача в усіх випадках.

Разом з тим стаття 330 ЦК України передбачає можливість добросовісному набувачеві набути право власності на майно, відчужене особою, яка не мала права на це майно, як самостійну підставу набуття права власності (та водночас, передбачену законом підставу припинення права власності попереднього власника відповідно до приписів статті 346 ЦК України). Так, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 ЦК України майно не може бути витребуване в нього.

Виникнення права власності у добросовісного набувача відбувається за таких умов: факт відчуження майна; майно відчужене особою, яка не мала на це права; відчужене майно придбав добросовісний набувач; відповідно до статті 388 ЦК, майно, відчужене особою, яка не мала на це право, не може бути витребуване у добросовісного набувача (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 березня 2019 року у справі № 521/8368/15-ц (провадження № 61-17779св18)).

Добросовісність є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). На необхідність оцінювати наявність або відсутність добросовісності зареєстрованого володільця нерухомого майна неодноразово звертала увагу Велика Палата Верховного Суду (пункт 51 постанови від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц (провадження № 14-192цс19), пункт 46.1 постанови від 01 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (провадження № 14-436цс19).

Якщо спірне майно є об`єктом нерухомості, то для визначення добросовісності його набувача крім приписів статті 388 ЦК України слід застосовувати спеціальну норму пункту 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», відповідно до якої державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Отже, добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень. Такі висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (провадження № 12-127гс19, пункти 37, 38), від 01 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (провадження № 14-436цс19, пункти 46.1, 46.2), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (провадження № 12-44гс20, пункти 7.15, 7.16).

Тобто можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно).

Добросовісний набувач не може відповідати у зв`язку із порушеннями інших осіб, допущеними в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає такий статус всупереч приписам статті 388 ЦК України, а, відтак, втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар (див. пункт 6.53 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (провадження № 12-35гс21))

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного прав. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Національним законодавством України передбачено зокрема такі гарантії дотримання «права власності». Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об`єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об`єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану (стаття 41 Конституції України).

Згідно з правовим висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15-ц (провадження № 14-190цс20), розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи дійти висновку про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном (постанова Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц), а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням. Такими обставинами можуть бути, зокрема, підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо.

З матеріалів судової справи видно, та місцевим судом встановлено, що ОСОБА_8 , набуваючи у власність спірну квартиру за нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу 12 вересня 2005 року, придбав ії за відплатним договором за ціною 300 000,00 грн, розмір якої не може вказувати на формальність укладення договору, будь-яких родинних відносин або дружніх стосунків між продавцем та покупцем судом не встановлено, квартира придбана у продавця який на час відчуження мав на неї право власності, а наявність обтяжень була перевірена нотаріусом. Крім того, на добросовісність набуття вказує наявність договору кредиту із цільовим призначенням для купівлі саме цієї квартири та фактична передача її в іпотеку банку, а також факт виконання відповідачем своїх кредитних зобов`язань та припинення іпотеки майна.

Посилання позивача на те, що відповідач ОСОБА_2 не є добросовісним набувачем фактичними даними не підтверджені та будуються на його власних припущеннях.

За вказаних обставин, витребування спірної квартири у добросовісного набувача ОСОБА_2 не можливе, адже це призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції з прав людини та основоположних свобод, що є підставою для відмови у задоволенні позову.

За таких обставин суд першої інстанції зробив правильний висновок про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 щодо витребування квартири з чужого незаконного володіння, оскільки витребування спірної квартири у ОСОБА_2 , який володів спірною квартирою понад сімнадцять років, є добросовісним набувачем та набув право власності на спірний об`єкт нерухомого майна на підставі відплатного договору, призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції з прав людини та основоположних свобод. У такому випадку на відповідача буде покладено індивідуальний та надмірний тягар.

За наведених підстав з висновками апеляційного суду про витребування спірного майна на користь позивача тільки з огляду на незаконність його заволодінням погодитись неможливо.

Разом із тим, місцевий суд відмовивши в позові за його безпідставністю дійшов помилкового висновку про пропуск позивачем строку позовної давності з огляду на таке.

Відповідно до статті 256 ЦК України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Згідно зі статтею 257 ЦКУ загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц).

Оскільки місцевий суд дійшов правильного висновку про необґрунтованість позовних вимог, то застосування до виниклих правовідносин позовної давності є безпідставним. Тому рішення місцевого суду належить змінити, виключивши з його мотивувальної частини висновок про відмову в позові через пропуск позивачем позовної давності.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі № 304/284/18 (провадження № 14-517цс19) зазначено, що «належним відповідачем має бути така особа, за рахунок якої можливо задовольнити позовні вимоги. Суд захищає порушене право чи охоронюваний законом інтерес позивача саме від відповідача».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц (провадження № 14-61цс18) зроблено висновок, що «пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження».

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У справі, що переглядається спір у позивача виник саме з ОСОБА_2 щодо витребування квартири та правомірності дій останнього щодо реєстрації за ним такого права. При цьому до участі у справі в якості відповідачів були залучені: приватний нотаріус КМНО Пашковець О. В., приватний нотаріус КМНО Іванова Л. М., Дванадцята київська державна нотаріальна контора, КМДА, КП КМР «Київське міське бюро технічної інвентаризації», які не можуть відповідати за заявленими позовними вимогами.

Місцевий суд, установивши, що позов заявлений до неналежних відповідачів, а саме: приватного нотаріуса КМНО Пашковець О. В., приватного нотаріуса КМНО Іванова Л. М., Дванадцятої київської державної нотаріальної контори, КМДА, КП КМР «Київське міське бюро технічної інвентаризації» мав відмовити у позові до таких відповідачів у зв`язку з неналежним суб`єктним складом відповідачів.

Місцевий суд зробив правильний висновок про відмову в задоволенні позовних вимог, проте помилився щодо мотивів такої відмови, в зв`язку з чим постанова підлягає зміні з викладенням її мотивувальної частини в редакції цієї постанови.

Керуючись статтями 400 409 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги ОСОБА_2 задовольнити частково.

Постанову Київського апеляційного суду від 15 грудня 2022 року (з урахуванням ухвали суду про виправлення описки від 29 грудня 2022 року) скасувати.

Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 18 січня 2022 року змінити, виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття є остаточною і оскарженню не підлягає.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийМ. Є. Червинська Судді:А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко В. М. Коротун М. Ю. Тітов