Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 22.07.2018 року у справі №191/4535/16

Постанова

Іменем України

26 серпня 2020 року

м. Київ

справа № 191/4535/16-ц

провадження № 61-37190св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Жданової В. С. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Кузнєцова В.

О.,

учасники справи:

позивач за первісним позовом та відповідач за зустрічним позовом - ОСОБА_1,

відповідач за первісним позовом та позивач за зустрічним позовом - ОСОБА_2,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 березня 2018 року в складі колегії суддів: Пищиди М. М., Ткаченко І. Ю., Каратаєвої Л. О.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У вересені 2016 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2, у якому просила визнати відповідача таким, що втратив право користування житловим приміщенням, а саме - квартирою АДРЕСА_1 та зняти його з реєстрації.

Позов мотивований тим, що їй на праві власності на підставі договору дарування від 21 червня 2004 року належить квартира АДРЕСА_1, у якій зареєстрований відповідач, який є її сином.

Посилаючись на те, що з 2007 року у спірній квартирі ОСОБА_2 не проживає, участі у витратах на утримання квартири не приймає, чим порушує її права як власника житла, ОСОБА_1 просила задовольнити позовні вимоги.

У березні 2017 року ОСОБА_2 звернувся із зустрічним позовом до ОСОБА_1, у якому просив вселити його у квартиру АДРЕСА_1.

Позов мотивований тим, що у належній матері квартирі він проживав до липня 2016 року, постійно приймав участь у витратах на утримання помешкання та надавав грошові кошти на оплату комунальних послуг.

У липні 2016 року він, повернувшись з відрядження, не зміг потрапити до квартири, оскільки мати змінила вхідні замки та в присутності свідка повідомила, що у спірній квартирі ОСОБА_2 не має права проживати.

Посилаючись на те, що вимушений орендувати інше житло, оскільки ОСОБА_1 перешкоджає йому користуватися квартирою, ОСОБА_2 просив задовольнити позовні вимоги.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Синельниківського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 08 вересня 2017 року первісний позов ОСОБА_1 задоволено частково. ОСОБА_2 на підставі статті 405 ЦК України визнано таким, що втратив право користування житловим приміщенням, а саме - квартирою АДРЕСА_1. В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. В задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішенням суду мотивоване тим, що ОСОБА_2, який зареєстрований в належній ОСОБА_1 квартирі АДРЕСА_1, тривалий час там не проживає, чим порушує права позивача, яка вимушена у підвищеному розмірі нести витрати по оплаті житлово-комунальних послуг та обмежена в можливості вільно розпоряджатись належним їй майном. Досліджуючи поважність причин непрожиття відповідача у спірній квартирі, місцевий суд виходив з того, що останнім не надано належних та допустих доказів на підтвердження створення йому позивачем перешкод для проживання у квартирі.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 березня 2018 року апеляційну скрагу ОСОБА_2 задоволено, рішення Синельниківського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 08 вересня 2017 року скасовано. В задоволенні первісного позову ОСОБА_1 відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_2 задоволено.

Вселено ОСОБА_2 у квартиру АДРЕСА_1.

Суд апеляційної інстанції, встановивши, що іншого житла ОСОБА_2 не має, спірна квартира є його єдиним житлом та останнім місцем проживання, куди він заселилася на правах члена сім'ї, будучи сином власника, та зважаючи на те, що між сторонами існує конфліктна ситуація з приводу користування квартирою, дійшов висновку про наявність правових підстав для задоволення зустрічного позову про вселення та відмову в задоволенні первісного позову.

Короткий зміст вимог касаційної скаргита узагальнення її доводів

У червні 2018 року ОСОБА_1 звернулась до Верховного Суду із касаційною скаргою, у якій посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову апеляційного суду і залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд не врахував покази свідків, які вказували на те, що відповідач не проживає в квартирі позивача тривалий час.

Матеріали справи не містять жодних доказів на підтвердження позовних вимог ОСОБА_2.

Відзив на касаційну скаргу до суду касаційної інстанції не поданий.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 17 вересня 2018 року відкрито провадження у справі, витребувано її з суду першої інстанції та зупинено виконання постанови апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 березня 2018 року до закінчення касаційного провадження.

Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

У жовтні 2018 року вказана справа надійшла до Верховного Суду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що позивач ОСОБА_1 є матір'ю відповідача ОСОБА_2.

На підставі договору дарування квартири від 21 червня 2004 року ОСОБА_1 на праві власності належить квартира АДРЕСА_1.

З вересня 2009 року в спірній квартирі зареєстрований ОСОБА_2.

Відповідно до акта начальника ЖЕК-2 від 07 вересня 2016 року № 127 ОСОБА_2 фактично не проживає у квартирі АДРЕСА_1.

Відповідно до акта обстеження матеріально-побутових умов сім'ї від 14 вересня 2016 року ОСОБА_1 проживає у спірній квартирі одна.

28 лютого 2017 року ОСОБА_2 звертався до Синельниківського відділу поліції ГУНП в Дніпропетровській області із заявою про те, що ОСОБА_1 чинить заявнику перешкоди у користуванні квартирою АДРЕСА_1.

З довідки комунального підприємства Синельниківське міжміське бюро технічної інвентаризації Дніпропетровської області від 19 березня 2018 року № 28 вбачається, що нерухомого майна, належного ОСОБА_2 на праві особистої власності у м. Синельникове та Синельникіському районі, не зареєстровано.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частинами 1 , 2 статті 400 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Частиною 3 статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судових рішень.

Згідно з частиною 1 статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням частиною 1 статті 402 ЦПК України.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності є непорушним.

За статтею 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

За положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним.

Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення ким саме порушене право та з яких підстав.

Згідно з частинами 1 , 2 статті 405 ЦК України члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Відповідно до вказаної норми закону при вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених

ЦПК України, при цьому саме на позивача процесуальний закон покладає обов'язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені

статтею 71 ЖК Української РСР строки у жилому приміщенні без поважних причин.

Згідно зі статтею 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція), кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.

Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду враховує, що втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється "згідно із законом" та не може розглядатись як "необхідне в демократичному суспільстві" (рішення у справі "Савіни проти України" від 18 грудня 2008 року).

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення Європейського суду з прав людини у справі "МакКенн проти Сполученого Королівства" від 13 травня 2008 року пункт 50, "Кривіцька та Кривіцький проти України" від 02 грудня 2010 року).

У пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі "Прокопович проти Росії" Європейський суд з прав людини зазначив, що концепція "житла" за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. "Житло" - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. Тому чи є місце конкретного проживання "житлом", що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв'язків з конкретним місцем проживання (рішення Європейського суду з прав людини по справі "Баклі проти Сполученого Королівства" від 11 січня 1995 року, пункт 63).

У справі, що переглядається, суд апеляційної інстанції, з'ясовуючи причини не проживання ОСОБА_2 квартирі АДРЕСА_1, виходив з того, що між сторонами існує конфліктна ситуація з приводу користування спірним житлом, що підтверджується зверненням відповідача з відповідною заявою до Синельниківського відділу поліції ГУНП в Дніпропетровській області, у якій зазначено, що ОСОБА_1 чинить заявнику перешкоди у користуванні спірною квартирою, в якій він зареєстрований.

За таких обставин, суд апеляційної інстанції, на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, правильно встановив характер правовідносин та застосував норми матеріального права, які їх регулюють, з урахуванням встановлених обставин і вимог дійшов обґрунтованого висновку про те, що належних доказів на підтвердження факту не проживання відповідача у спірній квартирі без поважних причин понад один рік матеріали справи не містять, що виключає можливість визнання його таким, що втратив право користування житловим приміщенням.

При цьому Верховний Суд погоджується з висновком апеляційного суду, який, слідуючи практиці Європейського Суду з прав людини, та визначаючи співмірність вимог, заявлених у справі, з метою, яка досягається, дійшов правильного висновку про наявність правових підстав для захисту житлових прав відповідача, який не має іншого житла та не втратив інтерес до спірного житлового приміщення.

Доводи касаційної скарги з посиланням на неврахування апеляційним судом показів свідків є безпідставними, оскільки направлені на переоцінку доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції. Крім того, таким показам свідків була надана судом відповідна правова оцінка.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження судів попередніх інстанцій із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00 § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року).

Оскаржувана постанова відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

Частиною 3 статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судових рішень.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову апеляційного суду - без змін.

Оскільки ухвалою Верховного Суду від 17 вересня 2018 року зупинено виконання постанови апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 березня 2018 року до закінчення касаційного провадження, касаційне провадження у справі закінчено, тому виконання вказаного судового рішення підлягає поновленню.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини 1 статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 березня 2018 року залишити без змін.

Поновити виконання постанови апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 березня 2018 року.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:В. С. Жданова В. М. Ігнатенко В. О. Кузнєцов