Історія справи

Постанова

Іменем України

26 листопада 2018 року

м. Київ

справа № 2-2370/12

провадження № 61-29322св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Синельникова Є. В. (суддя-доповідач), Білоконь О. В., ХоптиС. Ф.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4,

представник позивача - ОСОБА_5,

відповідач - ОСОБА_6,

особа, яка подала касаційну скаргу, - ОСОБА_7,

представник особи, яка подала касаційну скаргу, - ОСОБА_8,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_7, в особі представника ОСОБА_8, на рішення Голосіївського районного суду міста Києва, у складі судді Колдіної О. О., від 02 грудня 2012 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва, у складі колегії суддів: Ратнікової В. М., Борисової О. В., Гаращенка Д. Р., від 11 квітня 2013 року,

В С Т А Н О В И В :

У лютому 2012 року ОСОБА_4 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_6 про стягнення боргу за договором позики.

Свої вимоги позивач мотивував тим, що 01 січня 2009 року на підставі договору позики він передав відповідачу 24 743 євро та 63 115 доларів США терміном на один місяць. 01 лютого 2009 року відповідач борг не повернула. Пунктом 4 договору позики передбачено, що за прострочення терміну повернення боргу позичальник сплачує неустойку у розмірі 0,2 % річних за кожний день прострочення. За період з 01 лютого 2009 року по 24 лютого 2012 року відповідач прострочив виплату позики на 1119 днів, тому розмір штрафу, який підлягає стягненню з відповідача складає 1 716 405, 50 грн. Позивач зазначав, що на момент підписання договору позики між ним та комерційним банком «ТАС-Комерцбанк» був укладений кредитний договір, на підставі якого банк надав кредит у розмірі 70 000 доларів США зі сплатою 14 % річних. За рахунок коштів, які повинна була повернути відповідач, позивач мав намір сплатити кредит. Станом на 01 лютого 2009 року розмір непогашеного кредиту становив 52 942 дол. США та розмір відсотків за користування кредитом за період з 01 лютого 2009 року по 24 лютого 2012 року складав 181 486, 25 грн, тому позивач вважав, що розмір відсотків за кредитом є понесеними ним збитками у зв'язку з невиконанням відповідачем договору позики.

Із урахуванням зазначеного, позивач просив позов задовольнити, стягнути з відповідача на його користь заборгованість за договором позики у розмірі 24 743 євро, 63 115 доларів США, за курсом Національного банку України на день звернення до суду, а також штраф у розмірі 1 716 405, 50 грн та збитки у розмірі 181 486, 25 грн, а всього 2 644 828, 97 грн.

Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 02 жовтня 2012 року позов ОСОБА_4 задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_6 на користь ОСОБА_4 заборгованість за договором позики у розмірі 766 428, 36 грн, штраф у розмірі 766 428, 36 грн, судовий збір у розмірі 3 219 грн, а всього 1 536 075, 72 грн. У решті позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_6 отримані за договором позики кошти від ОСОБА_4 у порушенні вимог статті 1049 ЦК України не повернула, а тому на підставі вимог статті 1046 ЦК України, вони підлягають стягненню у судовому порядку. Розмір штрафу за прострочення виконання зобов'язань значно перевищує суми боргу, а тому у відповідності із частиною третьою статті 551 ЦК України він підлягає зменшенню до розміру суми боргу.

Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 11 квітня 2013 року апеляційну скаргу ОСОБА_6 відхилено, а рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 02 жовтня 2012 року залишено без змін.

Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що вирішуючи даний спір,суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну правову оцінку, дійшов правильного висновку про часткове задоволення позовних вимог. Судом правильно стягнуто заборгованість за договором позики, штрафні санкції, які передбачені договором, із урахуванням частини третьої статті 551 ЦК України, оскільки відповідач взяті на себе зобов'язання за договором позики належним чином не виконала, кошти у визначений договором строк не повернула.

28 листопада 2017 року ОСОБА_7, в особі представника ОСОБА_8, подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 02 грудня 2012 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 11 квітня 2013 року і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що між ОСОБА_7 та ОСОБА_6 27 жовтня 1993 року було зареєстровано шлюб, за час спільного проживання подружжям було придбано велику кількість майна, яке зареєстровано на відповідача. Реалізація майна в рахунок погашення боргу ОСОБА_6 безпосередньо впливає на права ОСОБА_7, у зв'язку із чим останній звернувся до касаційного суду із скаргою на вказані рішення судів попередніх інстанцій, оскільки вважає, що їх було прийнято з порушенням і неправильним застосуванням норм процесуального та матеріального права. При вирішенні даного спору судами не було враховано, що договір позики було укладено в іноземній валюті, при цьому судами не було встановлено чи мала одна із сторін індивідуальну ліцензію для передачі права власності на валютні цінності, що передбачено Декретом Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю». Районним судом у порушення пункту 1 частини другої статті 258 ЦК України стягнуто штрафні санкції (пеню) за весь період заборгованості, а не в межах одного року. Окрім того, заявника не було повідомлено про те, що відповідач укладає договір позики на досить велику суму коштів без його згоди, а тому вважає його недійсним та таким, що не відповідає закону.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 08 грудня 2017 року відкрито касаційне провадження у зазначеній справі.

Статтею 383 ЦПК України, в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - ЦПК України), що набув чинності 15 грудня 2017 року, визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до пункту 4 Перехідних положень ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

До Верховного Суду представником позивача ОСОБА_4 - ОСОБА_5 подано відзив на касаційну скаргу, який мотивовано тим, що доводи касаційної скарги є безпідставними, необґрунтованими та такими, що не спростовують правильних по суті рішень суду першої та апеляційної інстанції. Передача коштів у іноземній валюті не суперечить чинному законодавству України та не є підставою для відмови у задоволенні позовних вимог. Щодо строку стягнення неустойки представник позивача посилається на те, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони спору, яку до суду першої інстанції відповідачем, або є її представником, подано не було. Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 29 грудня 2015 року у справі № 369/8166/15-ц встановлено факт відсутності шлюбно-сімейних відносин між відповідачем та заявником, а тому права останнього оскарженими рішеннями не порушуються.

У відповідь на поданий представником позивача відзив заявником направлено письмові пояснення, які мотивовано тим, що рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 02 липня 2010 року у справі № 2-о-132/10 встановлено факт, що має юридичне значення, а саме те що громадянин Італії ОСОБА_7 проживав з ОСОБА_6 однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу з 07 грудня 1998 року по 16 березня 2009 року. Отже на момент укладення договору позики ОСОБА_6 та ОСОБА_7 були однією сім'єю, а майно належало їм на праві спільної сумісної власності. Тому, заявник мав надати письмову згоду на укладення такого правочину. ОСОБА_4 зловживає своїми процесуальними правами, оскільки при подачі позовної заяви до суду не врахував строки спеціальної позовної давності при нарахуванні пені, передбачені частиною другою статті 258 ЦК України. Заяву про застосування строку позовної давності ОСОБА_7 був позбавлений можливості подати до суду першої інстанції, оскільки не був стороною спору, участі у справі не брав.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною четвертою статті 405 ЦПК України суд касаційної інстанції розглядає скаргу, вказану в частині першій цієї статті, в межах доводів, які не розглядалися під час касаційного розгляду справи за касаційною скаргою іншої особи.

Судами встановлено, що 01 січня 2009 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_6 було укладено договір позики, на підставі якого ОСОБА_4 надав ОСОБА_6 позику у розмірі 24 743 євро та 63 115 доларів США терміном на один місяць.

У встановлений договором строк ОСОБА_6 суму боргу не повернула.

Статтею 525 ЦК України визначено, що одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

За змістом статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Частиною першою статті 612 ЦК України передбачено, що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Судами також було встановлено, що за період з 01 лютого 2009 року по 24 лютого 2012 року ОСОБА_6 прострочила виплату позики на 1119 днів.

Пунктом 4 договору позики передбачено, що за прострочення терміну повернення боргу позичальник сплачує штраф в розмірі 0,2 % річних за кожний день прострочення.

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 258 ЦК України спеціальна позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого права або інтересу. Тобто протягом часу дії позовної давності особа може розраховувати на примусовий захист свого цивільного права чи інтересу судом.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

У частині третій статті 267 ЦК України встановлено, що суд застосовує позовну давність лише за заявою сторони у спорі, зробленою до ухвалення судом рішення.

Тлумачення змісту частини третьої статті 267 ЦК України, положення якої сформульовано із застосуванням слова «лише» (синонім «тільки», «виключно»), та відсутність будь-якого іншого нормативно-правового акта, який би встановлював інше правило застосування позовної давності, дає підстави беззаперечного висновку, що за відсутності заяви сторони у спорі позовна давність не підлягає застосуванню судом.

Тобто в цій нормі права встановлено певні суб'єктивні межі застосування позовної давності: передбачені випадки, до яких позовна давність не застосовується судом у зв'язку з відсутністю відповідної заяви сторони у спорі. Таким чином, позовна давність як загальна, так і спеціальна є диспозитивною, а не імперативною у застосуванні.

Отже, без вчинення і подання суду заяви сторони у спорі ані загальна, ані спеціальна позовна давність застосовуватися не може за жодних обставин, оскільки можливість такого її застосування пов'язана лише з наявністю відповідної заяви.

Зазначений правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 24 червня 2015 року у справі № 6-738цс15.

Згідно зі статтею 60 ЦПК України, 2004 року, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, правильно встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, із урахуванням вказаних норм матеріального права, правильно виходив із того, що ОСОБА_6 належним чином не виконала умови договору позики, отримані кошти у визначений договором строк позивачу не повернула, а тому кошти у розмірі 766 428, 36 грн підлягають стягненню із відповідача на користь позивача. На підставі пункту 4 договору позики з відповідача підлягає стягненню неустойка за період з 01 лютого 2009 року по 24 лютого 2012 року у розмірі 1 536 075, 72 грн, розмір якої в силу положень частини третьої статті 551 ЦК України підлягає зменшенню, оскільки значно перевищує суму боргу.

Доводи касаційної скарги про незастосування до спірних правовідносин строку позовної давності не заслуговують на увагу, оскільки у суді першої інстанції відповідачем не заявлялось клопотання про застосування річного строку позовної давності до вимог про стягнення неустойки.

Та обставина, що заявник не був стороною спору, участі у справі не брав, не спростовує правильних висновків судів попередніх інстанцій.

Окрім того, рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 02 грудня 2012 року та ухвала Апеляційного суду міста Києва від 11 квітня 2013 року були предметом касаційного перегляду за касаційною скаргою ОСОБА_6, яку ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 травня 2014 року відхилено, а оскаржені рішення залишено без змін.

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржені судові рішення постановлені без додержання норм матеріального і процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України, знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду.

Колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій. Судами правильно застосовано норми матеріального та процесуального права, зроблені обґрунтовані висновки на підставі належним чином оцінених доказів, наданих сторонами (стаття 212 ЦПК України, у редакції чинній на момент розгляду справи).

Доводи касаційної скарги та зміст оскаржених судових рішень не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Враховуючи наведене, встановивши відсутність підстав для скасування оскаржених судових рішень, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін.

У серпні 2018 року ОСОБА_7 подав клопотання про зупинення виконання рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 02 грудня 2012 року до закінчення перегляду у касаційному порядку.

Частиною першою статті 436 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції за заявою учасника справи або за своєю ініціативою може зупинити виконання оскарженого рішення суду або зупинити його дію (якщо рішення не передбачає примусового виконання) до закінчення його перегляду у касаційному порядку.

Враховуючи те, що касаційна скарга до задоволення не підлягає у зв'язку із відсутністю підстав для скасування оскаржених судових рішень, колегія суддів вважає, що клопотання ОСОБА_7 про зупинення виконання оскаржених судових рішень до задоволення не підлягає.

12 вересня 2018 року ОСОБА_7 до Верховного Суду подано клопотання про розгляд справи у судовому засіданні з викликом сторін.

Клопотання не підлягає до задоволення з наступних підстав.

Частиною третьою статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

У відповідності до прецедентної практики Європейського суду з прав людини процедура допуску скарг до розгляду та провадження виключно з питань права, на відміну від того, що стосується питань фактів, може відповідати вимогам статті 6 Конвенції, навіть якщо скаржнику не була надана можливість бути особисто заслуханим апеляційним чи касаційним судом, за умови, якщо відкрите судове засідання проводилось у суді першої інстанції і якщо суди вищої інстанції не мали встановлювати факти справи, а тільки тлумачити відповідні юридичні норми (ZHUK v. UKRAINE, № 45783/05, § 32, ЄСПЛ, від 21 жовтня 2010 року).

За змістом норм частин першої, третьої та п'ятої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

У частині тринадцятій статті 7 ЦПК України передбачено, що розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

Враховуючи вказані норми процесуального закону, колегія суддів дійшла висновку, що клопотання ОСОБА_7 про розгляд справи в судовому засіданні та виклик сторін для надання пояснень у справі не підлягає задоволенню.

14 листопада 2018 року представником ОСОБА_4 - ОСОБА_5 до Верховного Суду подано клопотання про закриття касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_7 на рішення Святошинського районного суду міста Києва від 06 грудня 2016 року та ухвали Апеляційного суду міста Києва від 01 березня 2017 року, з підстав передбачених пунктом 3 частини першої статті 396 ЦПК України, оскільки вказаним рішеннями права заявника не порушуються, а тому касаційне провадження було відкрито помилково.

У поданому клопотанні представник позивача посилається на відсутність шлюбно-сімейних відносин між відповідачем та заявником, що встановлено рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 29 грудня 2015 року у справі № 369/8166/15-ц.

Колегія суддів вважає, що клопотання про закриття касаційного провадження у справі не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 396 ЦПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження за касаційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом першої чи апеляційної інстанції питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки такої особи не вирішувалося.

Рішенням Солом'янського районного суду міста Києва від 02 липня 2010 року у справі № 2-о-132/10 встановлено факт, що має юридичне значення, а саме, що громадянин Італії ОСОБА_7 проживав з ОСОБА_6 однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу з 07 грудня 1998 року по 16 березня 2009 року. Судом встановлено, що на момент укладення договору позики ОСОБА_6 та ОСОБА_7 проживали однією сім'єю, а тому останній має законні інтереси у результатах розгляду цієї справи.

У рішенні Києво-Святошинського районного суду Київської області від 29 грудня 2015 року у справі № 369/8166/15-ц, на яке посилався представник позивача, є посилання на рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 02 липня 2010 року у справі № 2-о-132/10.

Керуючись статтями 7, 400, 401, 402, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу ОСОБА_7, в особі представника ОСОБА_8, залишити без задоволення.

Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 02 грудня 2012 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 11 квітня 2013 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді Є. В. Синельников О. В. Білоконь С. Ф. Хопта