Історія справи

Постанова

Іменем України

21 лютого 2018 року

м. Київ

справа № 2-726/11

провадження № 61-3947 св 18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.,

суддів: Антоненко Н. О., Журавель В. І. (суддя-доповідач), Крата В. І., Курило В.П.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_3,

представник позивача - ОСОБА_4,

відповідач - ОСОБА_5,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_3, подану представником ОСОБА_4 на рішення Шполянського районного суду Черкаської області від 24 червня 2011 року у складі судді Кравчука В. М. та рішення Апеляційного суду Черкаської області від 10 листопада 2016 року у складі колегії суддів: Пономаренка В. В., Міщенка С. В., Сіренка Ю. В.,

встановив:

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 жовтня 2017 року справу № 2-726/11 призначено до судового розгляду.

У статті 388 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», який набрав чинності 15 грудня 2017 року, передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

На підставі підпункту 6 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України справа № 2-726/11 передана до Касаційного цивільного суду.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У червні 2011 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом, в якому просив визнати дійсним та таким, що відбувся 10 травня 2011 року, договір купівлі-продажу нерухомого майна, укладений з ОСОБА_5, визнати за ним право власності на будинковолодіння, розташоване на АДРЕСА_1 яке складається з житлового будинку літ. «А», площею 224,8 кв. м, вартістю 415 494 грн, сараю літ. «Б», площею 40,7 кв. м, вартістю 31 951 грн, гаража літ. «Б», площею 12,6 кв. м, вартістю 12 721 грн, літньої кухні літ. «Б», площею 19,6 кв. м, вартістю 19 255 грн, погреба «п/д», площею 24,9 кв. м, вартістю 29 627 грн, на загальну суму 509 048 грн.

Свої вимоги мотивував тим, що 10 травня 2011 року він придбав у ОСОБА_5 будинок НОМЕР_1 за вказаною вище адресою та сплатив відповідачу обумовлені в договорі купівлі-продажу кошти у розмірі 50 тис. грн, про що останній надав відповідну розписку.

Посилаючись на те, що продавець ухиляється від нотаріального посвідчення договору, мотивуючи це неможливістю з'явитись до нотаріуса та перебуванням за межами Черкаської області, просив позов задовольнити з підстав, передбачених частиною другою статті 220 ЦК України.

Рішенням Шполянського районного суду Черкаської області від 24 червня 2011 року позов ОСОБА_3 задоволено.

Визнано договір купівлі-продажу будинковолодіння на АДРЕСА_1 укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_5, дійсним та таким, що відбувся 10 травня 2011 року.

Визнано за ОСОБА_3 право власності на будинковолодіння на АДРЕСА_1 яке складається з житлового будинку літ. «А», площею 224,8 кв. м, вартістю 415 494 грн, сараю літ. «Б», площею 40,7 кв. м, вартістю 31 951 грн, гаража літ. «Б», площею 12,6 кв. м, вартістю 12 721 грн, літньої кухні літ. «Б», площею 19,6 кв. м, вартістю 19 255 грн, погреба «п/д», площею 24,9 кв. м, вартістю 29 627 грн, на загальну суму 509 048 грн.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що сторони виконали умови договору купівлі-продажу. При цьому суд послався на визнання позову відповідачем.

Рішенням Апеляційного суду Черкаської області від 10 листопада 2016 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове про відмову у задоволенні позову.

Апеляційний суд виходив із того, що вказаний вище правочин не є укладеним. Позивачем не доведено факт ухилення відповідача від нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу, що виключає можливість визнання його дійсним на підставі частини другої статті 220 ЦПК України. Крім того, сторонами не було дотримано вимоги щодо нотаріального посвідчення та державної реєстрації договору, тому у ОСОБА_3 не виникло право власності на спірний будинок.

У листопаді 2016 року ОСОБА_3 через свого представника ОСОБА_4 подав касаційну скаргу, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційним судом неправильно застосовано норми матеріального права, а саме: статей 256, 257 ЦК України, не враховано положення частини четвертої статті 267 ЦК України, неправильно застосовано частину другу статті 220 ЦК України, та порушено норми процесуального права, зокрема частин першої, другої статті 57, статті 72, частини другої статті 73, частин першої, третьої статті 212, частини третьої статті 213 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи.

Заявник зазначав, що апеляційним судом безпідставно та без виклику сторін поновлено строк на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції, неналежним чином досліджені всі докази у справі та неправильно надано їм правову оцінку.

У грудні 2016 року ОСОБА_5 подав заперечення, в яких просив залишити без задоволення касаційну скаргу ОСОБА_3 та залишити без змін рішення Апеляційного суду Черкаської області від 10 листопада 2016 року як таке, що ухвалене із додержанням норм матеріального та процесуального права.

Зазначав, що суд апеляційної інстанції, всебічно, повно, об'єктивно дослідивши обставини справи, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.

Частинами першою та другою статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Обґрунтовуючи підстави позову, позивач посилався на те, що відповідач ухиляється від нотаріального посвідчення договору, а тому просив визнати його дійсним з підстав, передбачених частиною другою статті 220 ЦК України.

Частиною другою статті 220 ЦК України передбачено, що якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції визнав доведеним те, що між сторонами правочину було досягнуто усіх його істотних умов, відбулося повне виконання умов договору, проте відповідач ухиляється від його нотаріального посвідчення, а отже, визнав такий договір дійсним та визнав за позивачем право власності на набуте за дійсним договором нерухоме майно.

Апеляційний суд із такими висновками не погодився та зазначив, що ОСОБА_5 є власником будинку на АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право власності від 22 лютого 2007 року серії ЯЯЯ № 618765.

Відповідно до розписки, датованої 10 березня 2011 року, він отримав від ОСОБА_3 50 тис. грн за проданий ним будинок на АДРЕСА_1.

Згідно з заявою дружини ОСОБА_5 - ОСОБА_6 від 10 травня 2011 року остання не заперечує проти продажу вказаного вище нерухомого майна.

Письмовий договір купівлі-продажу вищезгаданого будинку в матеріалах справи відсутній.

Відповідно до частини другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Статтею 657 ЦК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, передбачено, що договір купівлі-продажу житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.

У пункті 13 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» судам роз'яснено, що вирішуючи спір про визнання правочину, який підлягає нотаріальному посвідченню, дійсним, необхідно враховувати, що норма частини другої статті 220 ЦК України не застосовується щодо правочинів, які підлягають і нотаріальному посвідченню і державній реєстрації, оскільки момент вчинення таких правочинів відповідно до статей 210, 640 ЦК України пов'язується з їх державною реєстрацією, тому вони не є укладеними і не створюють прав та обов'язків для сторін.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду України від 18 квітня 2011 року у справі № 6-28гс11, від 30 січня 2013 року у справі № 6-162цсцс12 та від 19 червня 2013 року у справі № 6-49цс13.

Встановивши, що сторонами не було додержаного письмової форми укладення та нотаріального посвідчення договору, апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що такий договір не може бути визнаний дійсним на підставі частини другої статті 220 ЦК України.

Оскільки передача грошових коштів відповідачу не свідчить про набуття права власності на нерухоме майно за відсутності нотаріально посвідченого договору та його державної реєстрації, суд обґрунтовано виходив із відсутності правових підстав для визнання за позивачем права власності на вищевказану нерухомість.

Таким чином, вирішуючи спір, суд апеляційної інстанції вірно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку (статті 57, 212 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи), правильно встановив обставини справи, у зв'язку із чим оскаржене рішення суду апеляційної інстанції відповідає вимогам щодо його законності та обґрунтованості.

Аргументи касаційної скарги зводяться до порушень апеляційним судом норм процесуального права, зокрема, розгляду клопотання про поновлення строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції без виклику сторін, безпідставного поновлення пропущеного процесуального строку, а також неналежної оцінки доказів.

Підстави для скасування судових рішень і передачі справи на новий розгляд передбачені статтею 411 ЦПК України.

Обставини, на які посилається заявник у касаційній скарзі, не є підставою для скасування правильного по суті судового рішення, у зв'язку з чим колегія суддів такі доводи скарги відхиляє.

Інші аргументи касаційної скарги також не свідчать про неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а стосуються переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

За правилами статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Таким чином, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшла висновку про залишення без задоволення касаційної скарги та залишення без змін рішення Апеляційного суду Черкаської області від 10 листопада 2016 року, оскільки судове рішення є законним та обґрунтованим.

Керуючись статтями 409, 410, 415, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

постановив:

Касаційну скаргу ОСОБА_3, подану представником ОСОБА_4, залишити без задоволення.

Рішення Апеляційного суду Черкаської області від 10 листопада 2016 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийМ. Є. Червинська СуддіН. О. Антоненко В. І. Журавель В. І. Крат В. П. Курило