Історія справи

Постанова КЦС ВП від 19.01.2024 року у справі №162/672/22

Постанова

Іменем України

19 січня 2024 року

м. Київ

справа № 162/672/22

провадження № 61-16216св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Ситнік О. М. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Петрова Є. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач -ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Любешівського районного суду Волинської області від 09 червня 2023 року у складі судді Савича А. С. та постанову Волинського апеляційного суду від 05 жовтня 2023 року у складі колегії суддів: Шевчук Л. Я., Данилюк В. А., Киці С. І.

у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя.

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів

У листопаді 2022 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, у якому зазначила, що вона перебувала у шлюбі з ОСОБА_2 з 04 червня 2011 року до 10 травня 2022 року.

За час шлюбу сторони спільними зусиллями та за спільні кошти побудували житловий будинок АДРЕСА_1 загальною площею 163,7 кв. м, житловою площею 84,4 кв. м, допоміжною площею 79,3 кв. м. Поряд з будинком побудовані господарські будівлі та споруди: ганок «а», гараж сарай «Б-1», погріб під частиною будівлі «б», огорожа «1», що розташовані на земельній ділянці з кадастровим номером 0723155100:01:001:0516 площею 0,1000 га.

Для будівництва житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами залучались кредитні кошти за Програмою підтримки індивідуального будівництва на селі «Власний дім на 2012-2017 роки», затвердженою рішенням Волинської обласної ради від 04 листопада 2011 року № 7/5, які були надані молодій сім`ї (подружжю, в якому вік чоловіка та дружини не перевищує 35 років) згідно з договорами про надання позики на будівництво (добудову, реконструкцію, купівлю) житлового будинку та облаштування інженерних мереж (кошти Фонду) від 17 жовтня 2012 року № 2/190, від 05 травня 2015 року № 2190/1 в Обласному Фонді підтримки індивідуального житлового будівництва на селі.

30 квітня 2013 року ОСОБА_2 як замовник подав до Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю у Волинській області (далі - Інспекція ДАБК у Волинській області) повідомлення про початок будівельних робіт ВЛ № 062131200657. 18 червня 2013 рокуІнспекцією ДАБК у Волинській областіскладенийакт перевірки дотримання вимог законодавства у сфері містобудівельної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил. 22 листопада 2016 року право власності на житловий будинок зареєстровано за ОСОБА_2 .

За час шлюбу вони з відповідачем також придбали транспортний засіб - легковий автомобіль марки «Renault Megane», 2011 року випуску, державний реєстраційний номер НОМЕР_1 .

18 грудня 2019 року між ОСОБА_2 та Любешівською селищною радою укладено договір про право забудови земельної ділянки для провадження підприємницької діяльності. На отриманій під забудову земельній ділянці на АДРЕСА_2 відповідач розмістив тимчасову споруду для провадження підприємницької діяльності. Згідно з паспортом прив`язки тимчасової споруди для провадження підприємницької діяльності від 26 липня 2019 року та схеми розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності в межах АДРЕСА_2 площа тимчасової споруди становить 29,4 кв. м.

Просила суд:

- визнати спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 житловий будинок (літера А-2) загальною площею 163,7 кв. м, житловою площею 84,4 кв. м, допоміжною площею 79,3 кв. м, з господарськими будівлями та спорудами: ганок «а», гараж сарай «Б-1», погріб під частиною будівлі «б», огорожа «1», що розташовані на земельній ділянці для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), площею 0,1000 га (кадастровий номер 0723155100:01:001:0516) за адресою: АДРЕСА_3 ;

- визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частку вказаного житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами;

- визнати спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 тимчасову споруду для провадження підприємницької діяльності площею 29,4 кв. м;

- визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частку цієї тимчасової споруди,

- визнати спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 автомобіль марки «Renault Megane», 2011 року випуску, державний реєстраційний номер НОМЕР_1 ;

- стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію замість її частки у праві спільної сумісної власності подружжя на автомобіль марки «Renault Megane», 2011 року випуску, державний реєстраційний номер НОМЕР_1 .

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

09 червня 2023 року рішенням Любешівського районного суду Волинської області позов задоволено частково. Визнано спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 і ОСОБА_2 житловий будинок з господарськими будівлями і спорудами, який розташований на АДРЕСА_3 . Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частку зазначеного житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами. Визнано спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 тимчасову споруду для провадження підприємницької діяльності площею 29,4 кв. м. Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частку тимчасової споруди для провадження підприємницької діяльності. Визнано спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 автомобіль марки «Renault Megane», 2011 року випуску, державний реєстраційний номер НОМЕР_1 , який зареєстрований за ОСОБА_2 . Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію замість її частки у праві спільної сумісної власності подружжя на автомобіль у розмірі 88 872,53 грн. Стягнуто з відповідача на користь позивачки 6 844,40 грн судового збору.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що спірне нерухоме і рухоме майно набуте сторонами за час шлюбу, що підтверджено належними та допустимими доказами у справі, а тому суд визнав це майно об?єктом права спільної сумісної власності подружжя і визнав за позивачкою право власності на 1/2 частку житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами, на 1/2 частку тимчасової споруди, а також стягнув з відповідача на користь позивачки грошову компенсацію замість її частки у праві спільної сумісної власності на автомобіль.

05 жовтня 2023 року постановою Волинського апеляційного суду апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, рішення Любешівського районного суду Волинської області від 09 червня 2023 року залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що будівельний паспорт на будівництво житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами виданий відділом містобудування, архітектури та житлово-будівельних послуг Любешівської районної державної адміністрації 13 червня 2012 року, повідомлення про початок виконання будівельних робіт подане відповідачем до Інспекції ДАБК у Волинській області 29 квітня 2013 року, право власності на житловий будинок зареєстроване за ОСОБА_2 22 листопада 2016 року, що підтверджує висновки суду першої інстанції, що спірний житловий будинок побудований та зареєстрований сторонами за час шлюбу і є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Тимчасова споруда для провадження підприємницької діяльності, необхідність державної реєстрації якої не передбачена законом, набута сторонами за час шлюбу у 2019 році, тому суд першої інстанції зробив обґрунтований висновок про те, що вона також є об?єктом права спільної сумісної власності подружжя.

У 2020 році, тобто за час шлюбу, сторони придбали автомобіль марки «Renault Megane», 2011 року випуску, державний реєстраційний номер НОМЕР_1 . Згода відповідача на виплату грошової компенсації позивачці, право власності якого на частку у праві спільної сумісної власності припиняється, не є обов`язковою (постанова Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20). Доводи відповідача про те, що на придбання автомобіля частково були витрачені кошти, отримані ним від продажу автомобіля ГАЗ 31105, спростовуються тим, цей автомобіль зареєстрований за батьком відповідача - ОСОБА_3 , а ОСОБА_2 є співвласником транспортного засобу. Автомобіль ГАЗ 31105 з обліку не знімався та не перереєстровувався на іншого власника.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

10 листопада 2023 року ОСОБА_2 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просив рішення Любешівського районного суду Волинської області від 09 червня 2023 року та постанову Волинського апеляційного суду від 05 жовтня 2023 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суди в оскаржуваних судових рішеннях не врахували висновку Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду щодо застосування статей 77 78 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), викладеного у постанові від 13 квітня 2022 року у справі № 757/27567/21-ц (провадження № 61-18663св21), оскільки суди не вмотивували причини визнання неналежними і недопустимими докази, надані відповідачем про початок будівництва спірного житлового будинку до моменту повідомлення про це Інспекції ДАБК у Волинській області.

Заявник заявляв у судовому засіданні апеляційного суду від 05 жовтня 2023 року клопотання про долучення до матеріалів справи експертного висновку від 27 вересня 2023 року № 66/23, який підтверджує період побудови спірного житлового будинку, проте суд вказане клопотання повернув, не врахувавши при цьому висновок Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду щодо застосування пункту 6 частини другої статті 356, частин першої - третьої статті 367 ЦПК України, викладеного у постанові від 13 січня 2021 року у справі № 264/949/19 (провадження № 61-16692св19) про можливість апеляційним судом встановлювати нові обставини, якщо їх наявність підтверджується новими доказами, що мають значення для справи (з урахуванням положень про належність і допустимість доказів), які особа не мала можливості подати до суду першої інстанції з поважних причин, доведених нею.

Також, на думку заявника, суди попередніх інстанцій не врахували висновки Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду щодо застосування частини четвертої статті 65 Сімейного кодексу України (далі - СК України), викладені у постановах від 13 травня 2019 року у справі № 638/1962/17 (провадження № 61-25286св18), від 06 березня 2019 року у справі № 754/11103/16-ц (провадження № 61-28144св18), від 30 січня 2019 року у справі № 372/1558/16-ц (провадження № 61-26356св18), від 17 квітня 2019 року у справі № 631/1982/16-ц (провадження № 61-36690св18), від 10 жовтня 2019 року у справі № 607/2831/16-ц (провадження № 61-27855св18), відповідно до яких при поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов`язаннями, що виникли в інтересах сім`ї. Суди не врахували, що станом на час розгляду справи відповідач мав заборгованість за договором від 05 травня 2015 року № 2190/1 про надання кредиту на будівництво (добудову, реконструкцію, купівлю) житлового будинку у розмірі 23 777,00 грн, а квитанція від 04 квітня 2023 року про погашення позивачкою 1/2 частини боргу надана її представником уже після закриття підготовчого провадження у справі.

Суди не врахували висновку Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, висловленого у постановах від 23 грудня 2020 року у справі № 522/8782/16-ц (провадження № 61-21649св19), від 10 квітня 2019 року у справі № 456/647/18 (провадження № 61-2018св19), від 13 травня 2020 року у справі № 686/20582/19-ц (провадження № 61-1807св20), від 09 вересня 2020 року у справі № 750/1658/20 (провадження № 61-9658св20) про закриття провадження у справі на підставі пункту 2 частини другої статі 255 ЦПК України, оскільки договір земельного сервітуту припинив дію 18 грудня 2022 року, паспорт прив`язки тимчасової споруди для провадження підприємницької діяльності був дійсним до 26 липня 2022 року, тому провадження у справі у частині позовних вимог про визнання тимчасової споруди спільною сумісною власністю та визнання за позивачкою права власності на 1/2 її частку необхідно було закрити у зв`язку з відсутністю предмета спору.

Суди не врахували висновку Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, висловленого у постанові від 18 січня 2018 року у справі № 521/8178/16-ц (провадження № 61-696св18) щодо застосування частини другої статті 264 ЦПК України про неможливість суду виходити за межі позовних вимог, а саме, суди розглянули позовну вимогу про визнання спільною сумісною власністю та визнання за позивачкою права власності на 1/2 частку автомобіля марки «Renault Megane», 2011 року випуску, державний реєстраційний номер НОМЕР_1 , за неправильно вказаним у позовній заяві ідентифікаційним номером кузова « НОМЕР_2 » замість правильного «НОМЕР_4».

Також заявник зазначає про відсутність висновків Верховного Суду щодо застосування: статті 36 Закону України від 17 лютого 2011 року № 3038-VI «Про регулювання містобудівної діяльності» (далі - Закон № 3038-VI) у разі, коли будівельні роботи виконувалися до повідомлення про початок будівництва житлового будинку; частини першої статті 69 СК України у разі, коли суд визнає за одним із подружжя право власності на 1/2 частину набутого у шлюбі майна без визнання у рішенні права власності на іншу 1/2 частину такого майна за іншим із подружжя.

Доводи інших учасників справи

У січні 2024 року представник ОСОБА_1 - адвокат Хомич О. В. надіслала відзив на касаційну скаргу у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції - без змін.

Посилається на зловживання відповідачем своїми процесуальними правами та на те, що доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів, яким суди попередніх інстанцій надали відповідну правову оцінку.

Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції

14 листопада 2023 року протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями касаційну скаргу за провадженням № 61-16216ск23 призначено судді-доповідачеві Ступак О. В., судді, які входять до складу колегії: Погрібний С. О., Гулейков І. Ю.

04 грудня 2023 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Ступак О. В., Погрібного С. О., Гулейкова І. Ю. відкрито касаційне провадження у цивільній справі № 162/672/22 та витребувано її із Любешівського районного суду Волинської області.

01 січня 2024 року справа № 162/672/22 надійшла до Верховного Суду.

10 січня 2024 року розпорядженням заступника керівника Апарату-Керівника секретаріату О. Грицик у зв`язку з обранням до Великої Палати Верховного Суду судді Ступак О. В. на підставі службової записки Секретаря Першої судової палати Луспеника Д. Д. відповідно до підпунктів 2.3.25 та 2.3.49 пункту 2.3 Положення про автоматизовану систему документообігу суду, затвердженого рішенням Ради суддів України від 26 листопада 2010 року № 30 зі змінами та доповненнями, розділу 4.2 тимчасових засад використання автоматизованої системи документообігу суду та визначення складу суду у Верховному Суді, затверджених постановою Пленуму Верховного Суду від 14 грудня 2017 року № 8, та рішень зборів суддів Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року № 9 «Про обрання суддів до Великої Палати Верховного Суду» призначено повторний автоматизований розподіл судової справи за касаційним провадженням № 61-16216ск23.

11 січня 2024 року протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями справу № 162/672/22 (провадження № 61-16216ск23) призначено судді-доповідачу Ситнік О. М., судді, які входять до складу колегії: Калараш А. А., Пророк В. В.

16 січня 2024 року протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями справу № 162/672/22 (провадження № 61-16216ск23) призначено судді-доповідачу Ситнік О. М., судді, які входять до складу колегії: Грушицький А. І., Пророк В. В.

Підстава здійснення повторного перерозподілу: у зв`язку із увільненням від роботи судді Калараша А. А. на період мобілізації до Збройних Сил України в Сили територіальної оборони.

19 січня 2024 року протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями справу № 162/672/22 (провадження № 61-16216ск23) призначено судді-доповідачу Ситнік О. М., судді, які входять до складу колегії: Грушицький А. І., Петров Є. В.

Підстава здійснення повторного перерозподілу: у зв`язку з відпусткою судді Пророка В. В.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що у період з 04 червня 2011 року до 10 травня 2022 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у шлюбі (т. 1, а. с. 9, 15, 16).

09 червня 2009 року відповідно до державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯД № 354784 ОСОБА_2 на підставі договору дарування земельної ділянки від 20 червня 2008 року набув право власності на земельну ділянку на АДРЕСА_3 , цільове призначення земельної ділянки - для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських будівель (т. 1, а. с. 32).

29 квітня 2013 року ОСОБА_2 подав до Інспекції ДАБК у Волинській області повідомлення ВЛ 062131200657, в якому повідомив про початок будівельних робіт, а саме про будівництво індивідуального житлового будинку, господарських будівель і споруд на АДРЕСА_3 та зазначив вид будівництва - нове будівництво, будівельний паспорт № 23 , виданий відділом містобудування, архітектури та житлово-комунального господарства Любешівської районної державної адміністрації 13 червня 2012 року (т. 1, а .с. 33).

У повідомленні про початок виконання будівельних робіт зазначено, що будівельний паспорт на будівництво житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами виданий відділом містобудування, архітектури та житлово - будівельних послуг Любешівської районної державної адміністрації 13 червня 2012 року.

18 червня 2013 року Інспекція ДАБК у Волинській області склала акт перевірки дотримання вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил, відповідно до якого за результатами перевірки встановлено, що дані, зазначені ОСОБА_2 у повідомленні про початок виконання будівельних робіт ВЛ 062131200657 з будівництва житлового будинку, господарських будівель і споруд на АДРЕСА_3 , зареєстрованого Інспекцією ДАБК у Волинській області 30 квітня 2013 року, відповідають даним, зазначеним в оригіналах будівельного паспорта на забудову земельної ділянки № 23 , виданого відділом містобудування, архітектури та житлово-комунального господарства Любешівської районної державної адміністрації 13 червня 2013 року та державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯД № 354784, виданого Любешівською селищною радою Волинської області, та договору дарування земельної ділянки від 20 червня 2008 року, серії ВКО № 824239 (т. 1, а. с. 34).

22 листопада 2016 року право власності на вказаний житловий будинок зареєстроване за ОСОБА_2 (т. 1, а. с. 17, зворот).

26 липня 2019 року на замовлення ОСОБА_2 начальником Відділу містобудування та архітектури Любешівської районної державної адміністрації видано дійсний до 26 липня 2022 року паспорт прив`язки тимчасової споруди для провадження підприємницької діяльності на АДРЕСА_2 (т. 1, а. с. 36).

18 грудня 2019 року між Любешівською селищною радою і ОСОБА_2 укладено договір про встановлення земельного сервітуту, за умовами якого власник Любешівська селищна рада відповідно до рішення від 17 грудня 2019 року № 2-34/55 надала сервітуарію ОСОБА_2 право обмеженого платного користування земельною ділянкою площею 0,0038 га з кадастровим номером 0723155100:01:001:2048, цільове призначення: КВЦПЗ-В.03.07 для будівництва та обслуговування будівлі торгівлі, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 для розміщення тимчасових споруд згідно з комплексною схемою розміщення тимчасових споруд строком на 3 роки (т. 1, а. с. 125-127).

10 листопада 2020 року сторони за час шлюбу придбали транспортний засіб - автомобіль марки «Renault Megane», державний реєстраційний номер НОМЕР_1 , який згідно з інформацією з Єдиного державного реєстру транспортних засобів та свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу зареєстрований на ім`я ОСОБА_2 (т. 1, а. с. 42, 43).

Позиція Верховного Суду

Касаційне провадження у справі відкрито з підстав, передбачених пунктами 1, 3 частини другої статті 389 ЦПК України.

Згідно з пунктами 1, 3 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вивчив матеріали справи, перевірив доводи касаційної скарги та виснував, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно зі статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Аналогічні положення закріплені у статті 368 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (стаття 63 СК України).

Відповідно до частини першої статті 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

У разі поділу майна, що є об?єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (частина перша статті 70 СК України).

Майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 СК України).

У постанові від 03 липня 2019 року у справі № 554/8023/15-ц (провадження № 14-130цс19) Велика Палата Верховного Суду зробила висновок про те, що, вирішуючи спір про поділ майна, необхідно установити як обсяг спільного нажитого майна, так і з`ясувати час та джерела його придбання.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) вказано, що презумпцію спільності майна подружжя спростовує той із подружжя, який заперечує, що майно набуте у період шлюбу, є спільним сумісним майном.

ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом про поділ спільного майна подружжя, яке перебувало у шлюбі у період з 04 червня 2011 року до 10 травня 2022 року, і просила суд визнати об?єктом права спільної сумісної власності подружжя житловий будинок з господарськими будівлями і спорудами, тимчасову споруду для провадження підприємницької діяльності та транспортний засіб, а також просила суд визнати за нею право власності на 1/2 частку житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами та на 1/2 частку тимчасової споруди та стягнути з відповідача в її користь грошову компенсацію замість її частки у праві спільної сумісної власності подружжя на транспортний засіб.

Правові та організаційні основи містобудівної діяльності встановлює Закон № 3038-VI, який спрямований на забезпечення сталого розвитку територій з урахуванням державних, громадських та приватних інтересів.

Згідно із частиною першою статті 36 цього Закону право на виконання підготовчих робіт (якщо вони не були виконані раніше згідно з повідомленням про початок виконання підготовчих робіт) і будівельних робіт на об`єктах, що за класом наслідків (відповідальності) належать до об`єктів з незначними наслідками (СС1), об`єктах, будівництво яких здійснюється на підставі будівельного паспорта, надається замовнику та генеральному підряднику чи підряднику (у разі якщо будівельні роботи виконуються без залучення субпідрядників) після подання повідомлення про початок виконання будівельних робіт.

Відповідно до частини другої статті 36 Закону № 3038-VI виконувати будівельні роботи без подання повідомлення про початок виконання будівельних робіт забороняється.

Будівельний паспорт на будівництво житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами виданий відділом містобудування, архітектури та житлово - будівельних послуг Любешівської районної державної адміністрації 13 червня 2012 року, повідомлення про початок виконання будівельних робіт було подане ОСОБА_2 до Інспекції ДАБК у Волинській області відповідачем 29 квітня 2013 року, а право власності на житловий будинок зареєстроване за ОСОБА_2 22 листопада 2016 року, тому суди попередніх інстанцій зробили обґрунтований висновок про те, що спірний житловий будинок був побудований та зареєстрований подружжям за час шлюбу і є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Доводи відповідача про те, що житловий будинок з господарськими будівлями і спорудами в основному був побудований відповідачем до реєстрації шлюбу з ОСОБА_1 04 червня 2011 року належними та допустимими доказами не підтверджені.

Виготовлення у 2012 році робочого проєкту газифікації та укладення 04 січня 2013 року договору про надання послуг з газопостачання не спростовує висновків судів про те, що спірний житловий будинок був побудований подружжям за час шлюбу.

04 жовтня 2023 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_4 подав до Волинського апеляційного суду клопотання про долучення до матеріалів справи експертного висновку будівельно-технічної експертизи від 27 вересня 2023 року № 66/23. Зазначив, що долучення цього висновку до матеріалів справи має виняткове значення, на підставі якого апеляційний суд вирішить спір відповідно до відсоткового значення набутого майна у період шлюбу кожним із подружжя. Неможливість подання цього доказу у суді першої інстанції обґрунтував необізнаністю про можливість проведення відповідної експертизи і тим, що експертиза проводилася під час апеляційного провадження у справі (т. 3, а. с. 1-4).

Із протоколу судового засідання апеляційного суду від 05 жовтня 2023 року № 1984391 убачається, що апеляційний суд розглянув клопотання представника відповідача про долучення до матеріалів справи висновку експерта від 27 вересня 2023 року № 66/23, проведеного після розгляду справи судом першої інстанції 09 червня 2023 року, вислухав доводи представника відповідача стосовно необхідності долучення такого висновку до матеріалів справи, заперечення позивачки та її представника й відмовив у задоволенні такого клопотання (т. 3, а. с. 5, зворот).

У пункті 6 частини другої статті 356 ЦПК України передбачено, що в апеляційній скарзі мають бути зазначені, зокрема, нові обставини, що підлягають встановленню, докази, які підлягають дослідженню чи оцінці, обґрунтування поважності причин неподання доказів до суду першої інстанції, заперечення проти доказів, використаних судом першої інстанції.

Відповідно до частини третьої статті 367 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Тлумачення пункту 6 частини другої статті 356, частин першої-третьої статті 367 ЦПК України свідчить, що апеляційний суд може встановлювати нові обставини, якщо їх наявність підтверджується новими доказами, що мають значення для справи (з урахуванням положень про належність і допустимість доказів), які особа не мала можливості подати до суду першої інстанції з поважних причин, доведених нею. У разі надання для дослідження нових доказів, які з поважних причин не були подані до суду першої інстанції, інші особи, які беруть участь у справі, мають право висловити свою думку щодо цих доказів як у запереченні на апеляційну скаргу, так і в засіданні суду апеляційної інстанції.

Вирішуючи питання щодо дослідження доказів, які без поважних причин не подавалися до суду першої інстанції, апеляційний суд повинен врахувати як вимоги частини першої статті 44 ЦПК України щодо зобов`язання особи, яка бере участь у справі, добросовісно здійснювати свої права та виконувати процесуальні обов`язки, так і виключне значення цих доказів для правильного вирішення справи. Про прийняття та дослідження нових доказів, як і відмову в їх прийнятті, апеляційний суд зобов`язаний мотивувати свій висновок в ухвалі при обговоренні заявленого клопотання або в ухваленому судовому рішенні.

Аналогічні за змістом висновки містяться у постанові Верховного Суду у складі постійної колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 145/474/17 (провадження № 61-35488св18), постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2018 року у справі № №346/5603/17 (провадження №61-41031св18) та постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 травня 2018 року у справі № 404/251/17 (провадження № 61-13405св18).

Під час розгляду справи у суді першої інстанції сторони мали змогу і скористалися своїм правом на подання доказів проведення судової будівельно-технічної експертизи, про що свідчить клопотання відповідача до ТОВ «Судове експертно-розрахункове бюро», ухвала суду першої інстанції та висновок експерта від 13 лютого 2023 року № 84/22, на який посилався суд у мотивувальній частині судового рішення (т. 1, а. с. 161-164, 174, 196-242). Разом з тим, матеріали справи не містять доказів про звернення відповідача до суду першої інстанції з клопотанням про призначення експертизи чи долучення відповідного висновку щодо періоду будівництва спірного житлового будинку.

У постанові від 13 січня 2021 року у справі № 264/949/19 (провадження № 61-16692св19), на яку посилається у касаційній скарзі ОСОБА_2 , Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду виснував, що представниця відповідача ні в запереченні на апеляційну скаргу, ні в судовому засіданні не обґрунтовувала поважність обставин неподання відповідних доказів до суду першої інстанції, внаслідок яких відповідач був позбавлений можливості їх надати з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Отже, апеляційний суд з порушенням зазначених норм процесуального права прийняв як докази копії договорів купівлі-продажу та копії контрактів, які не були подані до суду першої інстанції. Мотиви апеляційного суду щодо підстав прийняття доказів на стадії апеляційного перегляду справи у оскарженій постанові не викладено, що може свідчити про відсутність виняткових випадків, внаслідок яких позивач був позбавлений можливості надати ці докази до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Наведені норми цивільного процесуального права та правові висновки Верховного Суду спростовують посилання відповідача у касаційній скарзі про обов`язок апеляційного суду приєднати нові докази до матеріалів справи і дослідити їх в судовому засіданні.

Суди попередніх інстанцій надали оцінку показанням свідків сторони відповідача про те, що спірний житловий будинок був побудований відповідачем за особисті кошти і до шлюбу та про надання окремими свідками грошових коштів та будівельних матеріалів відповідачу на будівництво будинку до укладення шлюбу та визнали їх неналежними доказами, що узгоджуються з висновками Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 13 квітня 2022 року у справі № 757/27567/21-ц (провадження № 61-18663св21) про надання оцінки доказам у справі, на яку посилається у своїй касаційній скарзі відповідач.

У частинах першій-третій статті 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58 59 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Колегія суддів таких порушень норм процесуального права судами попередніх інстанцій не вбачає.

Посилання відповідача у касаційній скарзі на відсутність висновкуВерховного Суду щодо застосування статті 36 Закону № 3038-VI у разі, коли будівельні роботи виконувалися до повідомлення про початок будівництва житлового будинку спростовуються частиною другою статті 36 Закону, пряма норма якої забороняє виконувати будівельні роботи без подання повідомлення про початок виконання будівельних робіт.

Крім того, висновки судів першої та апеляційної інстанцій щодо віднесення житлового будинку до спільної сумісної власності подружжя ґрунтуються на оцінці доказів, поданих сторонами у їх сукупності, а не лише на повідомленні про початок виконання будівельних робіт.

Тому відсутня необхідність висловлення Верховним Судом правового висновку із зазначеного питання.

Відповідно до висновків Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладених у постановах від 13 травня 2019 року у справі № 638/1962/17 (провадження № 61-25286св18), від 06 березня 2019 року у справі № 754/11103/16-ц (провадження № 61-28144св18), від 30 січня 2019 року у справі № 372/1558/16-ц (провадження № 61-26356св18), від 17 квітня 2019 року у справі № 631/1982/16-ц (провадження № 61-36690св18), від 10 жовтня 2019 року у справі № 607/2831/16-ц (провадження № 61-27855св18), згідно з частиною четвертою статті 65 СК України при поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов`язаннями, що виникли в інтересах сім`ї.

Відповідно до умов кредитного договору від 05 травня 2015 року №2190/1 про надання позики на будівництво (добудову, реконструкцію, купівлю) житлового будинку та облаштування інженерних мереж ОСОБА_2 отримав грошові кошти у розмірі 30 000 грн в Обласному Фонді підтримки індивідуального житлового будівництва на селі. Станом на час розгляду справи у суді першої інстанції за відповідачем існувала заборгованість за кредитним договором у розмірі 23 777 грн, яка враховується при поділі майна подружжя.

04 квітня 2023 року, у період розгляду справи по суті та після з`ясування у судовому засіданні від 31 березня 2023 року про наявність заборгованості за кредитним договором (т. 2, а. с. 50-60), ОСОБА_1 сплатила на розрахунковий рахунок Обласного Фонду підтримки індивідуального житлового будівництва на селі 11 888,50 грн у рахунок повернення позики та 285,26 грн відсотків за користування позикою, що згідно з відповіддю заступника голови Фонду від12 квітня 2023 року № 78 зараховано цим Фондом (т. 2, а. с. 118, 119).

Тому вказана заборгованість за кредитним договором при поділі майна подружжя не враховується, про що правильно вказали суди попередніх інстанцій.

Оскільки платіж був проведений після закриття підготовчого провадження у справі ухвалою суду від 22 лютого 2023 року, тому позивачка була позбавлена можливості надати суду квитанцію раніше, про що зазначено її представником у клопотанні про долучення доказів (т. 2, а. с. 113), у зв`язку з чим доводи відповідача про порушення судом першої інстанції частини четвертої статті 83 ЦПК України при прийнятті доказів є безпідставними.

Колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про визнання об`єктом права спільної сумісної власності подружжя тимчасову споруду з огляду на таке.

Відповідно до частини першої статті 181 ЦК України до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.

Згідно з частиною другою статті 181 ЦК України рухомими речами є речі, які можна вільно переміщувати у просторі.

Відповідно до частини другої статті 28 Закону № 3038-VI тимчасова споруда торговельного, побутового, соціально-культурного чи іншого призначення для здійснення підприємницької діяльності - одноповерхова споруда, що виготовляється з полегшених конструкцій з урахуванням основних вимог до споруд, визначених технічним регламентом будівельних виробів, будівель і споруд, і встановлюється тимчасово, без улаштування фундаменту. Тимчасова споруда для здійснення підприємницької діяльності може мати закрите приміщення для тимчасового перебування людей (павільйон площею не більше 30 квадратних метрів по зовнішньому контуру) або не мати такого приміщення.

Частиною четвертою статті 28 Закону № 3038-VI передбачено, що розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності здійснюється в порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері містобудування.

У Державному класифікаторі будівель та споруд ДК 018-2000, затвердженому наказом Державного комітету стандартизації, метрології та сертифікації України від 17 серпня 2000 року № 507, міститься визначення терміну «будівля», їх перелік та класифікація - тимчасова споруда до будівель не належить і не є нерухомістю.

Отже, тимчасова споруда є рухомою річчю, оскільки виготовляється з полегшених конструкцій і встановлюється тимчасово без закладення фундаменту, а тому вільне переміщення тимчасових споруд у просторі можливе без зміни їх призначення.

Оскільки тимчасова споруда не є нерухомістю, то законом не вимагається обов`язкове нотаріальне посвідчення та державна реєстрація договору відчуження чи оренди такої споруди, відсутня необхідність державної реєстрації вказаного майна.

Статтею 238 ЦК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) встановлено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

З урахуванням того, що тимчасова споруда, яка використовувалася сторонами для провадження підприємницької діяльності, була набута ними за час шлюбу, жодна із сторін не заперечувала цю обставину, суди зробили обґрунтований висновок про визнання цієї тимчасової споруди об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Такі висновки узгоджуються з постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 квітня 2020 року у справі № 202/3788/18 (провадження № 61-13043св19).

Доводи відповідача у касаційні скарзі про закінчення терміну дії договору про встановлення земельного сервітуту, за умовами якого власник земельної ділянки надав відповідачу ОСОБА_2 право обмеженого платного користування земельною ділянкою, на якій розташована тимчасова споруда, не свідчать про відсутність предмета спору, оскільки позивачка просила суд визнати об?єктом права спільної сумісної власності подружжя не земельну ділянку, а тимчасову споруду, яка є окремою рухомою річчю, і яка набута сторонами за час шлюбу для провадження підприємницької діяльності.

Тому відсутні підстави для врахування у справі висновку Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, висловленого у постановах від 23 грудня 2020 року у справі № 522/8782/16-ц (провадження № 61-21649св19), від 10 квітня 2019 року у справі № 456/647/18 (провадження № 61-2018св19), від 13 травня 2020 року у справі № 686/20582/19-ц (провадження № 61-1807св20), від 09 вересня 2020 року у справі № 750/1658/20 (провадження № 61-9658св20) про закриття провадження у справі на підставі пункту 2 частини другої статі 255 ЦПК України.

Встановлено, що сторони за час шлюбу придбали транспортний засіб - автомобіль марки «Renault Megane», державний реєстраційний номер НОМЕР_1 , який згідно з інформацією з Єдиного державного реєстру транспортних засобів та свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу зареєстрований 10 листопада 2020 року на ім`я відповідача ОСОБА_2 (т. 1, а. с. 42, 43).

Відповідно до частин другої, четвертої, п`ятої статті 71 СК України неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених ЦК України. Присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (провадження № 14-182цс21) виснувала, що частини четверта та п`ята статті 71 СК України не передбачають обов`язкову згоду відповідача на присудження позивачеві грошової компенсації замість частки останнього у праві спільної сумісної власності на майно, а також не передбачають обов`язкове внесення відповідачем на депозитний рахунок суду грошової компенсації у спорах, у яких про припинення своєї частки у праві спільної сумісної власності й отримання компенсації на свою користь просить позивач.

У цій постанові Велика Палата Верховного Суду констатувала помилковість висновку апеляційного суду про те, що стягнення на користь позивачки компенсації за її частку у праві спільної сумісної власності на майно подружжя становитиме для відповідача надмірний тягар. У спірних правовідносинах відповідач не втрачає права власності на неподільну річ, а стає її одноосібним власником. Тому можлива відсутність у нього коштів для одномоментної виплати компенсації позивачеві не є ознакою надмірності тягаря з такої виплати.

Позивачка обрала спосіб захисту своїх прав шляхом стягнення на свою користь вартості належної їй частки у спільному майні - автомобілі, що узгоджується з положеннями частини другої статті 16 ЦК України.

Колегія суддів погоджується з визначеним судом розміром грошової компенсації замість частки позивачки у праві спільної сумісної власності на автомобіль у розмірі 88 872,53 грн на підставі висновку судового експерта від 27 грудня 2022 року про вартість автомобіля у розмірі 177 745,06 грн (т. 1, а. с. 130-144).

Помилкове написання позивачкою у позовній заяві ідентифікаційного номеру кузова автомобіля «НОМЕР_5», замість правильного «НОМЕР_4», не є підставою для закриття провадження у справі у зв`язку з відсутністю предмета спору, з урахуванням того, що інші реєстраційні дані автомобіля - марка та державний реєстраційний номер указані у позовній заяві правильно; до позовної заяви надано фотокопію свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу (т. 1, а. с. 43).

Зазначена з цього приводу відповідачем у касаційній скарзі постанова Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 18 січня 2018 року у справі № 521/8178/16-ц (провадження № 61-696св18), у якій відмовлено у позові з тих підстав, що статтею 369 ЦК України, на яку посилається позивач як на підставу своїх вимог, урегульовано питання пов`язані зі здійсненням права спільної сумісної власності, а не спільної часткової власності, щодо якої виник спір між сторонами - не є релевантною до правовідносин у справі.

Безпідставними є і доводи відповідача про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування частини першої статті 69 СК України у разі, коли суд визнає за одним із подружжя право власності на 1/2 частину набутого у шлюбі майна без визнання у рішенні права власності на іншу 1/2 частину такого майна за іншим із подружжя, оскільки справа розглянута у межах заявлених позовних вимог ОСОБА_1 , відповідач є титульним власником оскаржуваного майна і незазначення у судових рішеннях судів попередніх інстанцій про визнання за ним права власності на 1/2 частину спільного сумісного майна подружжя не позбавляє його права власності на цю частку.

Доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальних частинах рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження судів.

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судове рішення підлягає обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Щодо клопотання про зупинення виконання оскаржуваних судових рішень

У грудні 2023 року ОСОБА_2 звернувся до Верховного Суду з клопотанням про зупинення виконання оскаржуваних судових рішень.

11 січня 2024 року зазначене клопотання передано судді-доповідачеві Ситнік О. М. разом з матеріалами справи.

Частиною першою статті 436 ЦПК Українипередбачено, що суд касаційної інстанції за заявою учасника справи або за своєю ініціативою може зупинити виконання оскарженого рішення суду або зупинити його дію (якщо рішення не передбачає примусового виконання) до закінчення його перегляду в касаційному порядку.

З огляду на те, що Верховний Суд ухвалює судове рішення у цій справі, то відсутні підстави для задоволення клопотання ОСОБА_2 про зупинення виконання рішення Любешівського районного суду Волинської області від 09 червня 2023 року та постанови Волинського апеляційного суду від 05 жовтня 2023 року.

Керуючись статтями 389 400 401 416 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Відмовити у задоволенні клопотання ОСОБА_2 про зупинення виконання судових рішень.

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Любешівського районного суду Волинської області від 09 червня 2023 року та постанову Волинського апеляційного суду від 05 жовтня 2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: О. М. Ситнік

А. І. Грушицький

Є. В. Петров