Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 30.06.2020 року у справі №613/924/19

Постанова

Іменем України

03 листопада 2021 року

м. Київ

справа № 613/924/19

провадження № 61-9052св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю. (суддя-доповідач), Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1, яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітніх дітей ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4,

відповідач - Російська Федерація,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу адвоката Саргсян Елени Славіківни в інтересах ОСОБА_1 на рішення Богодухівського районного суду Харківської області від 24 грудня 2019 року у складі судді Харченка С. М. та постанову Харківського апеляційного суду від 19 травня 2020 року у складі колегії суддів: Бурлака І. В., Хорошевського О. М., Яцини В. Б.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2019 року ОСОБА_1, яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2, малолітніх ОСОБА_3, ОСОБА_4 звернулась до суду з позовом до Російської Федерації про відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України.

Позовна заява мотивована тим, що вона є уродженкою м. Стаханов Луганської області та матір'ю трьох дітей: ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, яких виховує сама.

У квітні 2014 року, на момент початку другої фази збройної агресії Російської Федерації проти України на території Луганської та Донецької областей, вона була зареєстрована та проживала за адресою: АДРЕСА_1.

Негативні наслідки збройної агресії Російської Федерації проти України, тимчасова окупація, та повсюдні прояви насильства на тимчасово окупованій території України, порушення прав людини призвели до неможливості проживання на тимчасово окупованій Російською Федерацією території м. Торез Донецької області та її разом з малолітніми дітьми вимушеного переселення у вересні 2014 року до підконтрольної Україною території за адресою: АДРЕСА_2.

Рішенням Богодухівського районного суду Харківської області від 04 березня 2019 року у цивільній справі № 613/78/19, яке не оскаржено та набрало законної сили, встановлено факт того, що її вимушене переселення разом з малолітніми дітьми у вересні 2014 року з окупованої території Донецької області відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Донецької області, отже ці обставини не підлягають доказуванню.

Збройною агресією Російської Федерації проти України та окупацією частини території Донецької області України їй завдано істотної моральної шкоди, яка має розраховуватися на підставі чинних нормативно-правових актів та практики Європейського суду з аналогічних питань з урахуванням характеру, обсягу і тривалості порушень її особистих прав, свобод та інтересів.

Вважає, що численні порушення Російською Федерацією основоположних прав та свобод людини дають підстави заявляти вимоги до неї про компенсацію шкоди, завданої збройною агресією проти України.

Зазначала, що на території Донецької області і, зокрема, в м. Торез була присутня ідеологічна проросійська діяльність, спрямована на формування у жителів міста негативних поглядів та уявлень про Україну, яка розповсюджувалася через різні медійні ресурси, а саме були відключені українські канали на телебаченні, українські радіохвилі.

Крім того, у травні 2014 року вона була позбавлена права голосувати на виборах Президента України.

Нею втрачено відчуття безпеки, оскільки на вулицях почали з'являтися збройні формування Російської Федерації, органи української державної влади захоплювалися силою та зі зброєю в руках, на приміщеннях вивішувалися прапори Донецької народної республіки та Російської Федерації, облаштовувались блокпости, по місту пересувалася військова техніка, постійно існувала загроза життю, здоров'ю та майну. З огляду на усі вищезазначені обставини вона та її діти вимушені були покинути м. Торез.

У неї та її дітей значно погіршилося фізичне та психічне здоров'я. Вони і досі відчувають наслідки емоційного потрясіння, переживають різні неприємності, пов'язані із вимушеним переселенням, та враховуючи тяжке матеріальне становище, проблеми із працевлаштуванням, здоров'ям, їхній стан щодня тільки погіршується, а держава ніяк не допомагає, не надає пільг.

Зазначила, що внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації відповідачем частини території Донецької області порушено її права, передбачені Конституцією України, Європейською конвенцією, Женевською конвенцією про захист цивільного населення під час війни 1949 року, іншими міжнародними актами, зокрема, такі як: право на життя, право на повагу до честі та гідності, право на свободу і особисту недоторканність, право на повагу до приватного і сімейного життя, право на свободу думки, совісті і релігії тощо.

Вказала, що безпосереднім суб'єктом, внаслідок умисних дій якого їй завдана моральна шкода, є відповідач, її Збройні Сили та створені нею військові формування, що мають на озброєнні та використовують засоби, які становлять підвищену небезпеку для оточуючих.

На підставі викладеного просила суд стягнути з Російської Федерації на її користь, а також на користь ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 у відшкодування моральної шкоди по 1 004 850,00 грн, що є еквівалентом 35 000,00 євро за офіційним курсом Національного банку України на день підписання цього позову, кожному.

Короткий змістрішення суду першої інстанції

Рішенням Богодухівського районного суду Харківської області від 24 грудня 2019 року у позові відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачкою не доведено наявність підстав для відшкодування моральної шкоди, спричиненої відповідачем внаслідок збройної агресії проти України.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Харківського апеляційного суду від 19 травня 2020 року рішення суду першої інстанції змінено, викладено мотивувальну частину судового рішення у редакції цієї постанови.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що вимоги позивачки щодо відшкодування моральної шкоди не підлягають задоволенню, оскільки не можуть бути предметом розгляду за відсутності в матеріалах справи згоди компетентних органів Російської Федерації на пред'явлення до неї позову та залучення до участі у справі як відповідача у відповідності до частини 1 статті 79 Закону України "Про міжнародне приватне право".

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у червні 2020 року до Верховного Суду, адвокат Саргсян Е. С. в інтересах ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 21 липня 2020 року відкрито касаційне провадження, витребувано справу з суду першої інстанції, надіслано учасникам справи копії касаційної скарги та доданих до неї документів, роз'яснено їм право подати відзив на касаційну скаргу.

Підставою для відкриття касаційного провадження є абзац 1 частини 2 пункту 2 статті 389 ЦПК України.

У серпні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 26 жовтня 2021 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п'яти суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Підставою касаційного оскарження адвокат Саргсян Е. С., яка діє в інтересах ОСОБА_1, зазначає необхідність відступлення від висновку Верховного Суду щодо питання застосування частини 1 статті 79 Закону України "Про міжнародне приватне право", який був викладений у постанові Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 914/3360/2012.

Касаційна скарга мотивована тим, що судами попередніх інстанцій не враховано концепцію обмеженого імунітету, яка відповідає судовій практиці переважної більшості іноземних держав, та передбачає надання імунітету державі та її власності тільки у зв'язку з діяльністю, що має суверенну природу (acta jure imperii), відмовляючи в імунітеті діяльності, не пов'язаній з виконанням державою суверенних функцій (acta jure gestionis).

Відповідно до Європейської конвенції про імунітет держави № ETS N74 від 16 травня 1972 року та Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (прийнята резолюцією 59/38 Генеральної асамблеї ООН від 02 грудня 2004 року) держава не може посилатися на свій імунітет у спорах, зокрема, що виникають у зв'язку із завданням шкоди.

З урахуванням обставин цієї справи, а саме - завдання шкоди, вважає за необхідне відступити від правового висновку щодо наявності у Російської Федерації абсолютного судового імунітету, який викладений у постанові Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 914/3360/2012.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суд установив, що ОСОБА_1 народилась у м. Стаханів Луганської області та була зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 (а. с. 10,18).

ОСОБА_1 є матір'ю ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2 (а. с. 15-17).

Як багатодітна мати, ОСОБА_1 мала право на пільги, передбачені законодавством України для багатодітних сімей, що підтверджується посвідченням Управління соціального захисту населення Богодухівської районної державної адміністрації, серія БС, № 250780, від 08 червня 2018 року зі строком дії до 16 січня 2019 року (а. с. 13-14).

Як вбачається з копій довідок про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи № 6304000847, № 6304000848, № 6304000849, № 6304000850 від 18 грудня 2017 року ОСОБА_1 та її діти ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 взяті на облік як внутрішньо переміщені особи, що проживають за адресою: АДРЕСА_2 з 19 вересня 2014 року (а. с. 18-21).

Рішенням Богодухівського районного суду Харківської області від 04 березня 2019 року у справі № 613/78/19 за заявою ОСОБА_1, яка діє також в інтересах малолітніх дітей: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, заінтересовані особи:

Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація в особі Посольства Російської Федерації в Україні про встановлення факту, що має юридичне значення, заяву ОСОБА_1 - задоволено та встановлено факт, що її вимушене переселення разом з малолітніми дітьми у вересні 2014 року з окупованої території Донецької області України відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Донецької області України. Рішення є чинним (а. с. 23-30).

Указаним судовим рішенням встановлено, що ОСОБА_1 є громадянкою України, що підтверджується копією її паспорта. До початку окупації м. Торез ОСОБА_1 як повноправний громадянин своєї країни мала налагоджений побут та можливість вести повноцінне життя. Проте, наведені обставини призвели до неможливості подальшого проживання у м. Торез, а тому у вересні 2014 року внаслідок воєнних дій Російської Федерації проти України вона змушена була переїхати до Богодухівського району Харківської області у с. Максимівка, залишивши житло у м.

Торез, змінивши власний побут та спосіб життя. ОСОБА_1 разом з малолітніми дітьми переселилася з території окупованої Донецької області задля уникнення загрози життю, здоров'ю, свободи, насильницькій втраті громадянства, особистих прав на свободу пересування, вираження думки, майнових прав вільного володіння, розпорядження та користування майном, права на працю та захист у результаті збройної агресії Російської Федерації.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини 1 статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Згідно з абзацом 1 частини 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частини 2 статті 389 ЦПК України.

Межі розгляду справи судом

Підставою для відкриття касаційного провадження є абзац 1 частини 2 пункту 2 статті 389 ЦПК України (скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні), а саме: необхідність відступлення від висновку Верховного Суду щодо питання застосування частини 1 статті 79 Закону України "Про міжнародне приватне право", який був викладений у постанові Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 914/3360/2012.

Касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

У частині 3 статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частин 1 та 2 статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Частиною 3 статті 400 ЦПК України передбачено, що суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені Частиною 3 статті 400 ЦПК України, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

У касаційній скарзі поданій у червні 2020 року заявник порушує питання про необхідність відступу від висновку Верховного Суду щодо питання застосування частини 1 статті 79 Закону України "Про міжнародне приватне право", який був викладений у постанові Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 914/3360/2012.

Так, у справі № 914/3360/2012 за позовом ОСОБА_5 до Держави Португалія в особах Direcao-Geral do Tesouro e Financas, Ministerio Publico Distrito Judicial de Lisboa Departamento de Investigacao e Accao Penal, Tribunal de Instrucao Criminal de Lisboa 40 Juizo, за участю третьої особи - Департаменту консульської служби МЗС України, про відшкодування шкоди, заподіяної громадянину України на територіях іноземних держав, яка заподіяна внаслідок ініціювання та здійснення щодо громадянина України незаконного кримінального переслідування особами, які виконують функції держави Португалія, Верховний Суд, переглядаючи справу у касаційному порядку погодився із висновком суду апеляційної інстанції про закриття провадження у справі на підставі пункту 1 частини 1 статті 255 ЦПК України у зв'язку з тим, що відсутня згода компетентних органів Португальської республіки на участь у якості відповідача у даній справі, що є обов'язковою умовою розгляду справи з іноземним елементом.

У справі, яка переглядається, суд апеляційної інстанції, відмовляючи в задоволенні позову, виходив з того, що вимоги позивачки щодо відшкодування шкоди не можуть бути предметом розгляду за відсутності в матеріалах справи згоди компетентних органів Російської Федерації на пред'явлення до неї позову та залучення до участі у справі як відповідача у відповідності до частини 1 статті 79 Закону України "Про міжнародне приватне право".

Після подачі заявником касаційної скарги, Верховний Суд у постановах від 24 червня 2020 року у справі № 711/16/19 (провадження № 61-12669св19), від 04 листопада 2020 року у справі № 280/1380/19-ц (провадження № 61-13348св20), від 17 лютого 2021 року у справі № 756/11440/19 (провадження № 61-16137св20), від 09 червня 2021 року у справі № 265/7703/19 (провадження № 61-9187св20) дійшов висновку про необхідність направлення подібних справ для продовження розгляду до суду першої інстанції у зв'язку з відсутністю запиту на згоду Російської Федерації на участь у якості відповідача у справах, з огляду на наступне.

Законом України від 15 квітня 2014 року № 1207-VII "Про забезпечення прав

і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" визначається статус території України, тимчасово окупованої внаслідок збройної агресії Російської Федерації, встановлюється особливий правовий режим на цій території, визначаються особливості діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій в умовах цього режиму, додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина,

а також прав і законних інтересів юридичних осіб.

Частиною 4 статті 2 Закону України "Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях" визначено,

що відповідальність за матеріальну чи нематеріальну шкоду, завдану Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації, покладається на Російську Федерацію відповідно до принципів і норм міжнародного права.

Згідно з Віденською конвенцією про дипломатичні зносини від 18 квітня

1961 року, стороною якої є Україна, до іноземної держави, її дипломатичних представництв і консульських установ застосовується судовий імунітет. Відповідно до Положення про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні, затвердженого Указом Президента України від 10 червня 1993 року № 198/93, держава гарантує додержання положень зазначеної Конвенції.

Порядок урегулювання приватноправових відносин, які хоча б через один

із своїх елементів пов'язані з одним або кількома правопорядками, іншими, ніж український правопорядок, встановлює Закон України № 2709-IV "Про міжнародне приватне право" (далі - ~law25~), який застосовується

до таких питань, що виникають у сфері приватноправових відносин з іноземним елементом.

~law26~ встановлює судовий імунітет, відповідно до якого пред'явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави

до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України.

У тих випадках, коли в порушення норм міжнародного права України, її майну або представникам в іноземній державі не забезпечується такий же судовий імунітет, який згідно з частинами першою та другою цієї статті забезпечується іноземним державам, їх майну та представникам в Україні, Кабінетом Міністрів України може бути вжито до цієї держави, її майна відповідних заходів, дозволених міжнародним правом, якщо тільки заходів дипломатичного характеру не достатньо для врегулювання наслідків зазначеного порушення норм міжнародного права (~law27~).

Наведене дає підстави дійти висновку, що ~law28~ встановлює судовий імунітет щодо іноземної держави за відсутності згоди компетентних органів відповідної держави на залучення її до участі у справі в національному суді іншої держави.

Найважливішою ознакою для держави є суверенітет, оскільки саме суверенітет становить основну відправну засаду для її правосуб'єктності. Суверенітет держави має вияв у двох сферах: внутрішній та зовнішній. У зовнішній сфері суверенітет означає незалежність, самостійність і не підпорядкованість держави іншим державам.

У міжнародному приватному праві під імунітетом розуміють непідлеглість однієї держави законодавству та юрисдикції іншої. Імунітет ґрунтується на суверенітеті держав, їх рівності та означає, що жодна з них не може здійснювати свою владу над іншою державою, її органами, майном. Це принцип вилучення держави та її органів з-під юрисдикції іншої держави. Судовий імунітет полягає в непідсудності держави без її згоди судам іншої держави.

Отже, учасником справи в судах іншої держави кожна суверенна держава може бути лише з її явно вираженої або мовчазної згоди, висловленої через уповноважених на це осіб.

Переглядаючи у апеляційному порядку рішення місцевого суду, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що відповідач має в Україні судовий імунітет, а отже, необхідна згода дипломатичного представництва на пред'явлення до нього позову.

Проте, відмовляючи в задоволенні позову, з підстав наявності

у відповідача судового імунітету, суд апеляційної інстанції не взяв до уваги, що статтею 4 ЦПК України передбачено право кожної особи в порядку, встановленому статтею 4 ЦПК України, звернутись до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до статті 12 ЦПК України сторони та інші особи, які беруть участь

у справі, мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав

та обов'язків, передбачених законом (а отже, і рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості).

Згідно з Положенням про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні, затвердженим Указом Президента від 10 червня 1993 року № 198/93, Україна гарантує додержання положень Віденської конвенції 1961 року та Віденської конвенції про консульські зносини

від 24 квітня 1963 року.

Пред'явлення позову до іноземної держави, забезпечення позову і звернення стягнення на майно іноземної держави, яке знаходиться в Україні, відповідно

до статті 32 Віденської конвенції 1961 року можуть бути допущені лише

за згодою компетентних органів відповідної держави.

Положення зазначеної норми міжнародного договору конкретизовано у ~law29~.

Прийнявши позовну заяву, суддя на стадії підготовки справи до судового розгляду має з'ясувати, чи є згода дипломатичного представництва

як компетентного органу держави на розгляд спору в судах України. Тобто, вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, необхідно першочергово підготувати відповідний запит та отримати офіційну інформацію щодо того, чи є згода компетентних органів відповідної держави на розгляд справи у судах України, оскільки це впливає на зміст подальших процесуальних дій. У разі, якщо такої згоди не отримано, посольство не може набувати процесуального статусу відповідача у цивільному процесі.

Надсилання судових викликів до посольств іноземних держав в Україні має здійснюватись виключно через Міністерство закордонних справ України.

У матеріалах цієї справи немає відомостей про направлення судом відповідного запиту та отримання відповіді на нього.

Також немає і доказів про надсилання судових викликів до посольства Російської Федерації через Міністерство закордонних справ України.

Розгляд справи по суті без з'ясування належним чином питання наявності згоди дипломатичного представництва Російської Федерації як компетентного органу держави на розгляд спору в судах України як питання, що має істотне значення для вирішення справи, оскільки від цього залежить, чи має суд право здійснювати подальші процесуальні дії, висновок про недоведеність позивачем заявлених вимог є передчасним.

З огляду на частину 3 статті 400 ЦПК України, враховуючи висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Верховного Суду, після подання касаційної скарги, колегія суддів не вбачає підстав щодо необхідності відступлення від висновку Верховного Суду щодо питання застосування частини 1 статті 79 Закону України "Про міжнародне приватне право", який був викладений у постанові Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 914/3360/2012.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина 3 статті 400 ЦПК України).

Відповідно до пункту 1 частини 3 та частини 4 статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи

на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

За викладених обставин, враховуючи висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, після подання касаційної скарги, від 24 червня 2020 року у справі № 711/16/19 (провадження № 61-12669св19), від 04 листопада 2020 року у справі № 280/1380/19-ц (провадження № 61-13348св20), від 17 лютого 2021 року у справі № 756/11440/19 (провадження № 61-16137св20), від 09 червня 2021 року у справі № 265/7703/19 (провадження № 61-9187св20) оскаржені судові рішення підлягають скасуванню

з передачею справи до суду першої інстанції на новий розгляд зі стадії відкриття провадження.

Керуючись статтями 400, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу адвоката Саргсян Елени Славіківни в інтересах ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Богодухівського районного суду Харківської області від 24 грудня 2019 року та постанову Харківського апеляційного суду від 19 травня 2020 року скасувати.

Справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції зі стадії відкриття провадження у справі.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий І. М. Фаловська Судді: В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В.

А. Стрільчук