Історія справи

Постанова КЦС ВП від 15.09.2023 року у справі №203/4638/20
Постанова КЦС ВП від 15.09.2023 року у справі №203/4638/20

Постанова

Іменем України

15 вересня 2023 року

м. Київ

справа № 203/4638/20

провадження № 61-4402ск23

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Яремка В. В. (суддя-доповідач), Олійник А. С., Ступак О. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Батова Людмила Григорівна, приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Кейтельгіссер Олександра Михайлівна,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 17 грудня 2021 року у складі суддіЄдаменко С. В. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 01 березня 2023 року у складі колегії суддів: Лаченкової О. В., Городничої В. С., Петешенкової М. Ю.,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Батова Л. Г., приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Кейтельгіссер О. М., про визнання недійсними договорів, зняття арешту з майна, витребування майна з чужого незаконного володіння, скасування державної реєстрації, визнання права власності в порядку спадкування.

На обґрунтування позову посилався на таке.

Він є онуком ОСОБА_5 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , що мешкала та була зареєстрована на день своєї смерті за адресою: АДРЕСА_1 . Після її смерті відкрилася спадщина на квартиру АДРЕСА_1 .

Єдиною спадкоємицею за законом та за заповітом після смерті ОСОБА_5 була її дочка ОСОБА_6 , яка вирішила не приймати спадщину і передати її позивачу у зв`язку з чим відмовилась від прийняття спадщини на його користь.

Після смерті бабусі він звернувся до приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Батової Л. Г. із заявою про прийняття спадщини за законом, у зв`язку з чим нотаріусом було заведено спадкову справу № 7/2017.

У травні 2018 року в успадкованій квартирі він почав робити ремонт, проте одного разу, приїхавши до квартири, потрапити до неї не зміг, оскільки там вже мешкали невідомі особи.

У зв`язку з наведеним заведено кримінальну справу від 25 червня 2018 року № 12018040030001505 за ознаками кримінальних правопорушень, передбачених частиною першою статті 190 Кримінального кодексу України (далі - КК України).

В ході досудового розслідування встановлено наявність шахрайських дій щодо спірної квартири, підробку підписів ОСОБА_5 , ОСОБА_7 та особи, що посвідчила договір на біржі. З дати начебто укладення договору до моменту смерті спадкодавців ніхто жодних дій, які б свідчили про пред`явлення прав на спірну квартиру, не вчиняв, на квартиру не претендував.

Лише у 2018 році ОСОБА_2 звернувся до приватного нотаріуса Кейтельгіссер О. М., яка зареєструвала 16 травня 2018 року договір купівлі-продажу від 11 листопада 2002 року.

30 травня 2018 року ОСОБА_2 продав спірну квартиру ОСОБА_3 . Вказаний договір посвідчено також приватним нотаріусом Кейтельгіссер О. М. та зареєстровано в реєстрі за № 557.

Того ж дня, 30 травня 2018 року, ОСОБА_3 уклав договір іпотеки на спірну квартиру із ОСОБА_4 . Вказаний договір посвідчено приватним нотаріусом Кейтельгіссер О. М.

При проведенні досудового слідства за ухвалою від 23 листопада 2018 року слідчого судді Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська Литвиненко І. Ю. Дніпропетровським науково-дослідницьким інститутом судових експертиз (далі - ДНІСЕ) було проведено комплексну судову почеркознавчу та технічну експертизу документів у кримінальному провадженні № 12018040030001505.

Відповідно до висновку ДНІСЕ від 17 грудня 2018 року № 6334/6335-18 підписи та рукописні записи в графі «Продавець» - « ОСОБА_8 и ОСОБА_7 » виконані не ОСОБА_5 та ОСОБА_7 , а іншою особою.

Зображення підпису, розташоване у графі «Керуючий справами» на зворотній стороні договору купівлі-продажу від 11 листопада 2002 року (реєстраційний номер 375184), не є підписом, виконаним рукописним способом пишучим приладом, а є відтиском, що нанесений рельєфним кліше - факсиміле.

Отже, договір купівлі-продажу від 11 листопада 2002 року спірної квартири є недійсним і не породжує жодних правових наслідків у всіх документах, які надалі складались ОСОБА_2 та іншими особами щодо відчуження квартири.

З урахуванням наведеного позивач просив:

- визнати недійсним договір від 11 листопада 2002 року купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений від імені ОСОБА_2 як продавця та від імені ОСОБА_5 як покупця;

- визнати недійсним договір від 30 травня 2018 року купівлі-продажу спірної квартири, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , скасувати державну реєстрацію права власності;

- визнати недійсним договір іпотеки від 30 травня 2018 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 щодо спірного нерухомого майна, скасувати його державну реєстрацію;

- зняти заборону-арешт з нерухомого майна, скасувавши запис про обтяження спірної квартири, накладений на підставі договору іпотеки від 30 травня 2018 року;

- витребувати у ОСОБА_3 з чужого незаконного володіння на користь ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1 ;

- визнати за ОСОБА_1 право власності на зазначену квартиру в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_5 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Короткий зміст рішень судів

Рішенням Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 17 грудня 2021 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 01 березня 2023 року, позов задоволено.

Визнано недійсним договір купівлі-продажу від 11 листопада 2002 року про відчуження квартири АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_5 , ОСОБА_7 , скасовано запис про державну реєстрацію права власності на підставі цього договору.

Визнано недійсним договір купівлі-продажу від 30 травня 2020 року про відчуження спірної квартири, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , скасовано запис про державну реєстрацію права власності на підставі цього договору.

Визнано недійсним договір іпотеки спірної квартири від 30 травня 2020 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , скасовано запис про державну реєстрацію іпотеки на підставі цього договору.

Знято заборону на відчуження зазначеної квартири, накладену 30 травня 2020 року приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Кейтельгіссер О. М., скасовано запис в Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна на підставі цієї заборони.

Витребувано з чужого незаконного володіння ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1 .

Визнано за ОСОБА_1 право приватної власності на спірне нерухоме майно в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_5 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Задовольняючи позов у частині визнання за ОСОБА_1 права власності на спірну квартиру, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив з того, що зі спадкової справи, заведеної після смерті ОСОБА_5 , випливає, що єдиним спадкоємцем є її онук ОСОБА_1 .

Задовольняючи позов в іншій частині, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив з того, що позивач має право на витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння на підставі положень статті 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), оскільки наявними у справі доказами встановлений факт вибуття нерухомого майна з володіння померлих ОСОБА_7 та ОСОБА_5 , не з їх волі, оскільки перереєстрацію права власності на спірну квартиру здійснено з порушенням вимог законодавства.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги і позиції інших учасників

У березні 2023 року ОСОБА_4 звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасувати, ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.

На обґрунтування касаційної скарги посилається на те, що договір купівлі-продажу від 11 листопада 2002 року, посвідчений Українською товарною-біржою, є неукладеним, а не недійсним, тому суд першої інстанції безпідставно визнав неукладений правочин недійсним, оскільки правочин, який не вчинено, не може бути визнано недійсним.

Суд першої інстанції неправильно застосував преюдиційність юридичного факту, встановленого рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 10 березня 2020 року у справі № 205/10274/19, яким на користь ОСОБА_1 було встановлено юридичний факт його родинних відносин. Тому ОСОБА_1 та його мати не могли після ОСОБА_5 успадкувати спадщину, яку вона так і не прийняла після свого сина ОСОБА_7 .

Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на неврахування судом апеляційної інстанції висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц, від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19; Верховного Суду від 10 січня 2019 року у справі № 484/747/17, від 10 листопада 2021 року у справі № 759/19779/18.

У травні 2023 року на адресу Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від ОСОБА_1 , від імені якого діє адвокат Боровик Л. О., у якому позивач просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін.

На обґрунтування відзиву посилається на те, що доводи ОСОБА_4 у касаційній скарзі про те, що суд першої інстанції безпідставно застосував положення частини третьої статті 1268 ЦК України про фактичне прийняття позивачем спадщини після смерті спадкодавця - бабусі, а нею в свою чергу після смерті її сина - ОСОБА_7 , є намаганням ввести суд в оману, оскільки згідно з відповіддю Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур від 07 квітня 2022 року та довідкою від 21 лютого 2013 року № 891 ОСОБА_7 був зареєстрований у спірній квартирі до дня своєї смерті - ІНФОРМАЦІЯ_2 і був знятий з реєстрації матір`ю ОСОБА_5 19 лютого 2013 року, яка на час його смерті була зареєстрована разом із ним у квартирі з 1973 року.

Так частину спірної квартири після смерті ОСОБА_7 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , прийняла шляхом фактичного вступу в управління майном його мати - ОСОБА_5 , яка була зареєстрована та проживала разом із спадкодавцем на час його смерті, але спадщину не переоформила.

Після смерті його бабусі ОСОБА_5 10 вересня 2016 року у встановлений законом строк була заведена спадкова справа. Мати позивача була єдиною спадкоємицею як за законом так і за заповітом складеним ОСОБА_5 ще у 1996 році, однак вирішила не приймати спадщину та відмовилася від неї на користь позивача. У встановлений законом строк він подав до приватного нотаріуса заяву про прийняття спадщини після смерті бабусі. Таким чином, твердження ОСОБА_4 є необґрунтованими.

Договір купівлі-продажу від 11 листопада 2002 року укладений до набрання чинності ЦК України, у зв`язку з чим при вирішенні питання щодо його відповідності вимогам щодо форми, змісту, волі сторін (тобто умовам дійсності угод) підлягають застосуванню норми, що діяли на час укладення такого договору, - ЦК Української РСР. Таким чином, визнання недійсним зазначеного договору є ефективним способом захисту прав позивача на час подання позову.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 05 квітня 2023 рокувідкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_4 на підставі пункту 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги та відзиву на неї, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення огляду на таке.

Встановлені судами обставини

Відповідно до свідоцтва про право власності від 14 лютого 1995 року ОСОБА_5 та ОСОБА_7 належала квартира АДРЕСА_1 .

ІНФОРМАЦІЯ_2 помер ОСОБА_7 , що підтверджується свідоцтвом про смерть від 24 грудня 2012 року серії НОМЕР_1 (т. 1, а. с. 80).

Згідно з Інформаційною довідкою зі Спадкового реєстру та Витягу про реєстрацію в Спадковому реєстрі спадкова справа після смерті ОСОБА_7 не заводилась та заповіти останнім за життя не складалися (т. 1, а. с. 28, 29).

ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_5 , що підтверджується свідоцтвом про смерть від 12 вересня 2016 року серії НОМЕР_2 (т. 1, а. с. 13).

Рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 10 березня 2020 року у справі № 205/10274/19 встановлено факт родинних відносин та спільного проживання за адресою: АДРЕСА_1 , ОСОБА_7 з матір`ю ОСОБА_5 (т. 1, а. с. 47-48).

Рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 30 листопада 2020 року у справі № 175/2891/20-ц встановлено факт родинних відносин, що ОСОБА_6 є дочкою ОСОБА_5 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 (т. 1, а. с.91-92).

За життя ОСОБА_5 було складено заповіт, яким вона все належне їй майно, де б воно не було та з чого б не складалася, заповіла своїй дочці ОСОБА_6 , яка подала заяву про відмову від спадщини на користь свого сина ОСОБА_1 . Нотаріусом заведена спадкова справа за № 7/2017, зареєстрована у Спадковому реєстрі за № 60336066 (т. 1, а. с. 71-87).

У червні 2018 року Дніпровським відділом поліції Головного управління Національної поліції в Дніпропетровській області за заявою ОСОБА_1 за фактом незаконного заволодіння квартирою за адресою: АДРЕСА_1 заведено кримінальну справу № 12018040030001505 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 190 КК України (т. 1, а. с. 27).

17 жовтня 2019 року приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Батова Л. Г. відмовила позивачу у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті бабусі ОСОБА_5 , оскільки відсутнє документальне підтвердження факту родинних відносин ОСОБА_7 та ОСОБА_9 (матері позивача) з ОСОБА_5 .

Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна, встановлено, що 16 травня 2018 року приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Кейтельгіссер О. М. зареєстровано договір купівлі-продажу від 11 листопада 2002 року, реєстраційний № 376484, посвідчений Українською товарною біржою, укладений між ОСОБА_5 , ОСОБА_7 та ОСОБА_2 (т. 1, а. с. 23).

30 травня 2018 року приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Кейтельгіссер О.М. посвідчено договір купівлі-продажу від 30 травня 2018 року, зареєстрований в реєстрі за № 557, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 (т. 1, а. с. 24).

30 травня 2018 року приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Кейтельгіссер О. М. посвідчено договір іпотеки на суму 130 000,00 грн, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , зареєстрований в реєстрі за № 559, з реєстрацією обтяження майна (т. 1, а. с. 25-26).

17 грудня 2018 року ДНІСЕ за ухвалою Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 10 липня 2018 року проведено комплексну судову почеркознавчу та технічну експертизу документів у кримінальному провадженні № 12018040030001505 (т. 1, а. с. 31-46).

Відповідно до висновку ДНІСЕ від 17 грудня 2018 року № 6334/6335-18 підписи та рукописні записи в графі «Продавець» - « ОСОБА_8 и ОСОБА_7 » виконані не ОСОБА_5 та ОСОБА_7 , а іншою особою.

Зображення підпису, розташоване в графі «Керуючий справами» на зворотній стороні договору купівлі-продажу від 11 листопада 2002 року (реєстраційний номер 375184), не є підписом, виконаним рукописним способом пишучим приладом, а є відтиском, що нанесений рельєфним кліше - факсиміле.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Статтею 41 Конституції України та статтею 319 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним і право розпоряджатися майном належить лише власникові майна.

Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Згідно зі статтею 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав і обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

До складу спадщини входять усі права і обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті, за виключенням тих прав і обов`язків, що зазначені у статті 1219 ЦК України (статті 1218 1231 ЦК України).

Відповідно до частини другої статті 1220 ЦК України часом відкриття спадщини є день смерті особи, або день, з якого вона оголошується померлою.

Частиною першою статті 1268 ЦК України передбачено, що спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її.

Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини (частина перша статті 1269 ЦК України).

Разом із тим незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини (частина п`ята статті 1268 ЦК України).

У спадкоємця, який у встановленому законом порядку прийняв спадщину, права володіння та користування спадковим майном виникають з часу відкриття спадщини. Такий спадкоємець може захищати свої порушені права володіння та користування спадковим майном відповідно до глави 29 ЦК України. Якщо у складі спадщини, яку прийняв спадкоємець, є нерухоме майно, право розпорядження нерухомим майном виникає у нього з моменту державної реєстрації цього майна (частина друга статті 1299 ЦК України).

Спадкоємець, який прийняв у спадщину нерухоме майно, ще до його державної реєстрації має право витребовувати це майно від його добросовісного набувача з підстав, передбачених статтею 388 ЦК України, зокрема у разі, якщо воно вибуло з володіння спадкодавця поза волею останнього.

Зазначене відповідає правовій позиції, висловленій Верховним Судом України у постанові від 23 січня 2013 року у справі № 6-164цс12.

Відповідно до частини першої статті 1296 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину.

Частиною першою статті 1297 ЦК України передбачено, що спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов`язаний звернутися до нотаріуса за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно.

Однак відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину (частина третя статті 1296 ЦК України).

Отже, аналіз зазначених норм дає підстави дійти висновку про те, що спадкоємець, який у встановленому законом порядку прийняв спадщину, є її власником з часу її відкриття, а документом для підтвердження права власності на спадкове майно є свідоцтво на спадщину, отримане в установленому законодавством порядку.

Проте відсутність реєстрації права власності відповідно до Закону України «Про реєстрацію речових прав на нерухому майно та їх обтяжень» не зумовлює позбавлення особи прав користування та володіння належним їй на праві власності майном.

Отже, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, обґрунтовано вважав, що право ОСОБА_1 щодо володіння та розпорядження спірною квартирою порушено, оскільки він є єдиним спадкоємцем після смерті ОСОБА_5 .

Відповідно до статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.

Положення статті 388 ЦК України застосовується як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.

Згідно з частиною першою статті 388 ЦК України власник має право витребувати своє майно із чужого незаконно володіння незалежно від заперечення відповідача про те, що він є добросовісним набувачем, якщо доведе факт вибуття майна з його володіння чи володіння особи, якій він передав майно, не з його волі. Власник має право витребувати майно у добросовісного набувача лише у випадках, вичерпний перелік яких наведено в частині першій статті 388 ЦК України.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16 (провадження № 14-2цс21) зазначила, що власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача.

Критеріями пропорційності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право.

Втручання держави у право власності повинне мати нормативну основу в національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними.

Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів.

Втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач -внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (див. рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року, заява №29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року, заява № 43768/07)).

Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ матиме місце, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І, навпаки, встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.

Будь-які приписи, зокрема і приписи Конвенції, необхідно застосовувати з урахуванням обставин кожної конкретної справи, оцінюючи поведінку обох сторін спору, а не лише органів державної влади та місцевого самоврядування (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18)). Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна із чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України). Вказаний спосіб захисту можна реалізувати шляхом подання віндикаційного позову.

Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.

Якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (частини перша та третя статті 388 ЦК України).

Якщо законом установлені правові наслідки недобросовісного або нерозумного здійснення особою свого права, вважається, що поведінка особи є добросовісною та розумною, якщо інше не встановлено судом (частина п`ята статті 12 ЦК України).

Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом (частина друга статті 328 ЦК України).

Розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи, дійти висновку про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц), а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням.

Такими обставинами можуть бути, зокрема, підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо.

У справі, що переглядається, суди встановили, що наявними у справі доказами встановлено факт вибуття нерухомого майна з володіння померлих ОСОБА_7 та ОСОБА_5 , не з їх волі, оскільки перереєстрацію права власності на спірну квартиру здійснено з порушенням вимог законодавства.

Отже, спірне нерухоме майно вибуло з володіння позивача поза його волею.

Враховуючи викладене, ОСОБА_3 не набув права власності на спірне нерухоме майно у спосіб та порядку, що визначені законом.

Встановивши, що спірний об`єкт нерухомості вибув з володіння власника поза його волею, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку про те, що пред`явлення позову до добросовісного набувача ( ОСОБА_3 ) про витребування цього майна на підставі статті 388 ЦК України, відповідає вимогам закону, а тому спірне майно підлягає витребуванню на користь позивача.

З такими висновками судів попередніх інстанцій погоджується й Верховний Суд, у зв`язку з чим відхиляє доводи касаційної скарги про неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права.

Доводи касаційної скарги про неврахування висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц, зокрема, що такий спосіб захисту, як визнання правочину неукладеним, не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом, частково заслуговують на увагу.

Дійсно суди попередніх інстанцій не врахували зазначених висновків.

У вказаних справах до застосування підлягали норми ЦК України 2004 року, а у справі, яка переглядається, - норми Цивільного кодексу Української РСР 1963 року, на що звернено увагу у відзиві на касаційну скаргу.

Тобто у справі, що переглядається, та у справах, на які посилається заявник, питання дійсності чи недійсності правочину, укладення чи неукладення договору купівлі-продажу нерухомого майна, стосуються різних періодів та неоднакового нормативного регулювання.

Водночас Верховний Суд звертає увагу на таке.

Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи (частина перша статті 58 Конституції України).

Вимоги щодо змісту та форми правочинів визначаються законодавством, чинним на момент їх укладання. Це саме положення стосується й підстав визнання правочинів недійсними. При розгляді справ про визнання правочину недійсним він оцінюється на предмет відповідності вимогам законодавства, чинного на час його укладення. Отже, на правочини, укладені до моменту набрання чинності ЦК України, тобто до 01 січня 2004 року, поширюється законодавство, чинне на момент їх укладення, зокрема ЦК Української РСР 1963 року.

Тому у спірних правовідносинах підлягає застосуванню законодавство, яке було чинним на момент укладення оспорюваного договору купівлі-продажу від 11 листопада 2002 року, тобто ЦК Української РСР 1963 року.

Відповідно до статті 41 ЦК Української РСР 1963 року угодами визнаються дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав або обов`язків. Угоди можуть бути односторонніми і дво- або багатосторонніми (договори).

За змістом статей 224 та 227 ЦК Української РСР 1963 року за договором купівлі-продажу продавець зобов`язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов`язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму.

Договір купівлі-продажу жилого будинку повинен бути нотаріально посвідчений, якщо хоча б однією з сторін є громадянин. Недодержання цієї вимоги тягне недійсність договору (стаття 47 цього Кодексу).

Договір купівлі-продажу жилого будинку підлягає реєстрації у виконавчому комітеті місцевої Ради народних депутатів.

Недодержання форми угоди, якої вимагає закон, тягне за собою недійсність угоди лише в разі, якщо такий наслідок прямо зазначено в законі (стаття 45 ЦК Української РСР 1963 року).

Статтею 48 ЦК Української РСР 1963 року встановлено, що недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону, в тому числі ущемлює особисті або майнові права неповнолітніх дітей. По недійсній угоді кожна з сторін зобов`язана повернути другій стороні все одержане за угодою, а при неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість у грошах, якщо інші наслідки недійсності угоди не передбачені законом.

Для визнання судом договору недійсним на підставі статті 48 ЦК Української РСР 1963 року необхідно, щоб такий договір суперечив вимогам закону в момент його укладення. Тобто підстава недійсності має існувати в момент вчинення, а не згодом.

Суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, визнаючи недійсним із моменту вчинення правочину договір купівлі-продажу спірної квартири від 11 листопада 2002 року, виходив із того, що оспорюваний договір купівлі-продажу квартири продавці ОСОБА_5 , ОСОБА_7 не підписували.

Разом із цим суди попередніх інстанцій не надали належної правової оцінки спірним правовідносинам, унаслідок чого дійшли помилкового висновку про наявність підстав для визнання недійсним оспорюваного договору купівлі-продажу, оскільки у справі, яка переглядається, зазначена позовна вимога є неналежним способом захисту прав та інтересів, а захист порушених прав особи, яка вважає себе власником майна, але не володіє ним, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до особи, яка незаконно володіє цим майном, з підстав, передбачених статтею 388 ЦК України.

Водночас Верховний Суд взяв до уваги, що помилкове визнання судами із зазначених ним підстав договору купівлі-продажу від 11 листопада 2002 року недійсним не вплинуло на остаточне вирішення спору по суті, оскільки судами попередніх інстанцій обґрунтовано задоволено визначальну вимогу про витребування спірної квартири від ОСОБА_3 і в цій частині рішення судів попередніх інстанцій є обґрунтованими, відповідають вимогам закону.

Аргументи касаційної скарги про неврахування висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19, у постановах Верховного Суду від 10 січня 2019 року у справі № 484/747/17, від 10 листопада 2021 року у справі № 759/19779/18, Верховний Суд відхиляє.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 зазначено, що «добросовісний набувач не може відповідати у зв`язку із порушеннями інших осіб, допущеними в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає такий статус всупереч приписам статті 388 ЦК України, а, відтак, втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар. Враховуючи викладене, судові рішення у цій справі слід скасувати, а в позові відмовити з тих підстав, що за встановлених судами обставин майно у відповідача не може бути витребувано в порядку статей 387 388 ЦК України, а права позивача в зв`язку з цим захисту не підлягають».

У зазначеній справі суд виходив з того, що за встановленими у ній обставинами спірне нерухоме майно було предметом продажу на прилюдних торгах. При оцінці добросовісності/недобросовісності набувача майна необхідно враховувати, що прилюдні торги у межах здійснення виконавчого провадження мають виступати найбезпечнішим способом набуття майна, публічна процедура реалізації якого гарантує невідворотність результатів торгів та «юридичне очищення» майна, придбаного у такий спосіб.

Отже, посилання в касаційній скарзі на те, що суди попередніх інстанцій не врахували висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19, є необґрунтованими, оскільки висновки у цій справі і у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

У постанові Верховного Суду від 10 листопада 2021 року у справі № 759/19779/18 зазначено, що «[…] суд апеляційної інстанції визнає, що при вирішенні питання, чи прийняв спадкоємець спадщину в порядку, визначеному частиною третьою статті 1268 ЦК України (шляхом постійного проживання із спадкодавцем на час його смерті), місце реєстрації спадкодавця не має вирішального значення, якщо буде встановлено факт фактичного постійного проживання спадкоємця із спадкодавцем. Проте в конкретній спірній ситуації не вважає доведеною обставину щодо спільного постійного проживання ОСОБА_2 зі своєю матір`ю ОСОБА_3 , виходячи лише з одного факту реєстрації цих осіб на час смерті останньої за різними адресами (в різних населених пунктах)».

У постанові Верховного Суду від 10 січня 2019 року у справі № 484/747/17 Верховний Суд дійшов висновку, що […] відсутність реєстрації місця проживання позивача за місцем проживання спадкодавця не може бути доказом того, що він не проживав зі спадкодавцем, оскільки сама по собі відсутність такої реєстрації […] не є абсолютним підтвердженням обставин про те, що спадкоємець не проживав зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, якщо обставини, встановлені частиною третьою статті 1268 ЦК України, підтверджуються іншими належними і допустимими доказами, які були надані позивачем, та оцінені судом.

З урахуванням наведеного висновки судів у справі, що переглядається, не суперечать висновкам, викладеним у вказаних постановах Верховного Суду, щодо застосування норм матеріального та процесуального права. Суди також у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності

Аргументи касаційної скарги про те, що суд першої інстанції неправильно застосував преюдиційність юридичного факту, встановленого рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 10 березня 2020 року у справі № 205/10274/19, яким на користь ОСОБА_1 було встановлено юридичний факт його родинних відносин, а тому ОСОБА_1 та його мати не могли успадкувати спадщину після ОСОБА_5 , яку вона так і не прийняла після свого сина ОСОБА_7 , Верховний Суд відхиляє.

Відповідно до відповіді Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур від 07 квітня 2022 року та довідки від 21 лютого 2013 року № 891 ОСОБА_7 був зареєстрований у спірній квартирі до дня своєї смерті - ІНФОРМАЦІЯ_2 і був знятий з реєстрації матір`ю ОСОБА_5 19 лютого 2013 року, яка з 1973 року була зареєстрована (прописана) разом з ним у спірній квартирі.

Отже, суди до висновку про обставини прийняття спадщини дійшли також на підставі оцінки наявних у цій справі доказів, а не лише з посиланням на обставини, встановлені зазначеним судовим рішенням.

Доводи касаційної скарги також зводяться до непогодження зі встановленими судами попередніх інстанцій обставинами та переоцінки доказів, що відповідно до статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно зі статтею 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Верховний Суд переглянув оскаржувані судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження і які не знайшли свого підтвердження.

Підстав для виходу за межі доводів та вимог касаційної скарги немає.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З огляду на те, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а судових рішень - без змін.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, то розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 400 401 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 17 грудня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 01 березня 2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. В. Яремко

А. С. Олійник

О. В. Ступак