Історія справи

Постанова КЦС ВП від 14.09.2023 року у справі №465/4873/20
Постанова КЦС ВП від 14.09.2023 року у справі №465/4873/20

Постанова

Іменем України

14 вересня 2023 року

м. Київ

справа № 465/4873/20

провадження № 61-6627св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Сердюка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 , відповідач - ОСОБА_2 ,розглянувши у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Франківського районного суду міста Львова від 06 червня 2022 року у складі судді Ванівського Ю. М. та постанову Львівського апеляційного суду від 30 березня 2023 року у складі колегії суддів: Приколоти Т. І., Мікуш Ю. Р., Савуляка Р. В.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання недійсним правочину.

Позовна заява мотивована тим, що ОСОБА_1 проживає у двокімнатній квартирі АДРЕСА_1 , загальною площею 41,5 кв. м. Вказана квартира належала позивачці на праві власності на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом, виданого державним нотаріусом П`ятої Львівської державної нотаріальної контори 13 червня 2002 за реєстровим номером 2-2378, зареєстрованого Львівським обласним державним комунальним бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки 31 липня 2002 року.

Позивачка також вказувала, що відповідач ОСОБА_2 є колишнім чоловіком її дочки - ОСОБА_3 , яка перебувала з ним у шлюбі

з 10 листопада 2001 року по 17 червня 2016 року, вони є батьками двох дітей. Син ОСОБА_4 проживає з відповідачем, а син ОСОБА_5 - із матір`ю.

На день укладення договору позивачці було понад 70 років, вона є людиною похилого віку, одинока, стосунки з дочкою були напружені, за станом здоров`я вона потребує постійного лікування, на що потрібні значні кошти, у зв`язку з чим вона уклала договір з відповідачем, вважаючи, що укладає договір довічного утримання, відповідно до умов якого вона передає у власність майно, а відповідач буде надавати їй щомісячну фінансову допомогу.

Посилаючись на вищевказане, ОСОБА_1 просила суд визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладеного між нею та ОСОБА_2 , який посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Рачинською І. Я., зареєстрований у реєстрі за № 9702; скасувати державну реєстрацію права власності на нерухоме майно на ім`я ОСОБА_2 .

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

і мотиви їх ухвалення

Франківський районний суд міста Львова своїм рішенням від 06 червня 2022 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовив.

Львівський апеляційний суд своєю постановою від 30 березня 2023 року рішення Франківського районного суду міста Львова від 06 червня

2022 року залишив без змін.

Судові рішення мотивовані тим, що позивачкою не доведено належними

та допустимими доказами, що при укладенні оспорюваного договору купівлі-продажу квартири волевиявлення ОСОБА_1 не відповідало внутрішній волі, та, підписуючи спірний договір, вважала, що укладає договір довічного утримання. Тому підстави для визнання недійсним спірного правочину відсутні.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі, поданій у травні 2023 року, ОСОБА_1 просить скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій і ухвалити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Як на підставу для відкриття касаційного провадження, заявниця послалася на:

- пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме зазначила, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні не врахував висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі № 369/11060/16-ц (провадження № 61-21008св18), від 03 жовтня 2018 року у справі № 759/17065/14-ц (провадження № 61-2779св18), від 27 березня

2019 року у справі № 546/1177/16-ц (провадження № 61-20853св18),

від 27 листопада 2019 року у справі № 161/17523/16-ц (провадження

№ 61-3916св20), від 19 травня 2021 року у справі № 718/955/20 (провадження № 61-383св21);

- пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України (судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою

статті 411 цього Кодексу), а саме зазначає, що суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункт 3

частини третьої статті 411 ЦПК України)

Касаційна скарга мотивована тим, що ОСОБА_1 було заявлено клопотання про виклик та допит свідків, яке судом задоволено. Проте, свідки в судове засідання не викликалися, що є порушенням судами норм процесуального права.

Доводи інших учасників справи

У липні 2023 року ОСОБА_2 подав відзив на касаційну скаргу, вказуючи

на те, що судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій є законними

і обґрунтованими, всі висновки судів відповідають встановленим обставинам справи, а тому підстави для їх скасування відсутні.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди установили, що 18 серпня 2017 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладений договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , відповідно до умов якого ОСОБА_2 придбав у ОСОБА_1 вказану квартиру, яка складається з двох житлових кімнат, має житлову площу 26,3 кв. м, загальну площу - 41,5 кв. м. Договір укладений в письмовій формі, нотаріально посвідчений.

Згідно з пунктом 2 договору купівлі-продажу продаж квартири вчиняється за ціною 208 633 грн. Ця сума повністю сплачена покупцем та отримана продавцем до моменту підписання цього договору. На момент укладення цього договору сторони не мають одна до одної претензій щодо проведення розрахунків.

У пункті 4 договору купівлі-продажу зазначено, що такий договір не укладається під впливом тяжкої обставини.

Відповідно до пункту 6 договору купівлі-продажу сторони свідчать, що у тексті цього договору зафіксовані всі істотні умови, що стосуються

купівлі-продажу квартири.

Згідно з інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, державного реєстру іпотек, єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 06 серпня 2020 року № 219333077 за ОСОБА_2 зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу цієї квартири.

Відповідно до довідки з місця проживання про склад сім`ї і прописки

від 03 серпня 2020 року № 68, ОСОБА_1 зареєстрована у квартирі

АДРЕСА_1 . Також позивачка надала квитанції про сплату комунальних послуг за вказаною адресою.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження

в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених

у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог

і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду відповідають.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Згідно зі статтею 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Статтею 129 Конституції України визначено, що суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права. Основними засадами судочинства є, зокрема забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист.

Згідно зі статтею 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Частиною першою статті 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до частини першої статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом

у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша

статті 13 ЦПК України).

Статтею 41 Конституції України передбачено, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 , як на підставу захисту своїх порушених прав посилалась на те, що, підписуючи договір купівлі-продажу квартири вважала, що укладає договір довічного утримання, а тому спірний правочин має бути визнаний недійсним на підставі статті 229 ЦК України, оскільки вона помилилася щодо обставин, які мають істотне значення.

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду

у постанові від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19) зазначив, що порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду. Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові. Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту.

Відповідно до частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно з пунктом 1 частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Пунктом 2 частини другої статті 16 ЦК України визначено, що способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, визнання правочину недійсним.

Відповідно до статті 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Згідно зі статтею 744 ЦК України за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов`язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 19 червня 2019 року

у справі № 643/17966/14-ц (провадження № 14-203цс19) зазначила, що стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню.

Частиною першою статті 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою, третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Вирішуючи спір про визнання правочину недійсним, суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання правочину недійсним та настання відповідних наслідків: відповідність змісту правочину вимогам закону, додержання встановленої форми правочину, правоздатність сторін правочину, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Згідно з частиною першою статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Частиною першою статті 638 ЦК України передбачено, що договір є укладеним, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Підпис є обов`язковим реквізитом правочину, вчиненого в письмовій формі. Наявність підпису підтверджує наміри та волю й фіксує волевиявлення учасника (-ів) правочину, забезпечує їх ідентифікацію та цілісність документу, в якому втілюється правочин. Внаслідок цього підписання правочину здійснюється стороною (сторонами) або ж уповноваженими особами.

Аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 22 січня 2020 року у справі № 674/461/16-ц (провадження № 61-34764св18).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові від 26 жовтня 2022 року у справі № 227/3760/19-ц (провадження № 14-79цс21) Велика Палата Верховного Суду вказала, що укладеним є такий правочин (договір), щодо якого сторонами у належній формі досягнуто згоди з усіх істотних умов. У разі ж якщо сторони такої згоди не досягли, такий договір є неукладеним, тобто таким, що не відбувся, а наведені в ньому умови не є такими, що регулюють спірні відносини.

Згідно з главою 6 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, який затверджений наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5, нотаріус зобов`язаний установити волевиявлення особи, яка звернулась за вчиненням нотаріальної дії. Нотаріус зобов`язаний встановити дійсні наміри кожної із сторін до вчинення правочину, який він посвідчує, а також відсутність у сторін заперечень щодо кожної з умов правочину. Установлення дійсних намірів кожного з учасників правочину здійснюється шляхом встановлення нотаріусом однакового розуміння сторонами значення, умов правочину та його правових наслідків для кожної із сторін. Установлення дійсних намірів однієї із сторін правочину може бути здійснено нотаріусом за відсутності іншої сторони. Правочин посвідчується нотаріусом, якщо кожна із сторін однаково розуміє значення, умови правочину та його правові наслідки, про що свідчать особисті підписи сторін на правочині.

Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Частинами першою статті 80 ЦПК України визначено, що достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Згідно з частиною першою статті 229 ЦК України якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей майна, які значно знижують його цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

Вирішуючи питання про наявність чи відсутність помилки - неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, суду необхідно встановити: вік позивача, його стан здоров`я та потребу у зв`язку з цим у догляді та сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного, відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарування дарувальником обдарованому та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладання договору дарування, тощо.

У постанові від 27 листопада 2019 року у справі № 161/17523/16-ц (провадження № 61-3916св20), на яку заявниця посилається як на підставу касаційного оскарження судових рішень щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, Верховний Суд зазначив,що лише з`ясування таких обставин, як вік позивача, його стан здоров`я, наявність у позивача спірного житла як єдиного, продовження дарувальником проживання у подарованому житлі після укладення договору дарування самі по собі - без доведення наявності такої вади волі у дарувальника як помилки під час укладення оспорюваного договору - не можуть бути самодостатніми підставами для визнання такого договору дарування недійсним. Наведені обставини можуть бути лише опосередкованими доказами наявності такої помилки. В іншому випадку усі правочини, укладені особами відповідного віку, стан здоров`я яких є поганим та які продовжили проживати у подарованому житлі, підлягали б визнанню недійсними, що призвело б до обмеження правочиноздатності такої категорії осіб, що, у свою чергу, порушувало б гарантії, проголошені в статті 21 Конституції України щодо рівності осіб у їх правах. Верховний Суд погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про відмову у задоволенні позову, оскільки позивач не довела, що на момент укладення оспорюваних договорів дарування вона помилялася стосовно правової природи укладених нею правочинів та існували обставини, які зумовлюють визнання договорів дарування недійсними, оскільки, укладаючи ці договори, вона усвідомлювала їх істотні умови і правові наслідки їх укладення. Наступна зміна свого рішення або ставлення до його наслідків в результаті переусвідомлення його значення для себе, що настали у майбутньому, тобто після укладення такого правочину, не повинні створювати уявлення про наявність такої помилки станом на момент укладення оспорюваного правочину. Суд виходить з того, що підстави недійсності правочину повинні існувати саме на момент його укладення, усі сумніви та зміна намірів і ставлення до укладеного правочину, що виникли після моменту укладення, не впливають на його дійсність, а можуть слугувати виключно підставами для його розірвання, якщо це передбачено законом для такої правової ситуації.

Вирішуючи спір, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, виходив з того, що позивачкою не доведено належними та допустимими доказами відсутність у неї волевиявлення на підписання спірного договору купівлі-продажу квартири та не отримання нею коштів за договором.

Повно та всебічно дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, які оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв`язку, установивши, що ОСОБА_1 добровільно уклала оспорюваний договір купівлі-продажу належної їй квартири, спірний договір підписаний, що не заперечується сторонами, а тому між ними досягнуто згоди щодо всіх умов, та врахувавши, що доказів того, що, підписуючи спірний договір, позивачка вважала, що укладає договір довічного утримання, не надано, суди дійшли правильного висновку про недоведеність позовних вимог і обґрунтовано відмовили у їх задоволенні.

Отже, висновки судів у справі, що переглядається, не суперечать висновкам, викладеним у постанові Верховного Суду від 27 листопада 2019 року

у справі № 161/17523/16-ц (провадження № 61-3916св20), на яку посилається заявниця.

Як на підставу для відкриття касаційного провадження, заявниця послалася на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме зазначила, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні не врахував висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі № 369/11060/16-ц (провадження № 61-21008св18), від 03 жовтня 2018 року у справі № 759/17065/14-ц (провадження № 61-2779св18), від 27 березня

2019 року у справі № 546/1177/16-ц (провадження № 61-20853св18),

від 19 травня 2021 року у справі № 718/955/20 (провадження № 61-383св21).

Верховний Суд у постанові від 20 вересня 2018 року у справі

№ 369/11060/16-ц (провадження № 61-21008св18) зазначив, що спірний будинок є єдиним житлом позивачки, іншого житла остання не має, продовжувала проживати у спірному будинку, фактичної передачі будинку не відбулося, враховуючи похилий вік та стан здоров`я на час укладення оспорюваних договорів, потребу в сторонньому догляді та матеріальній допомозі, а тому, укладаючи оспорювані договори дарування житлового будинку та земельної ділянки, позивачка помилилася щодо правової природи цих правочинів, прав та обов`язків, які виникнуть після його укладення між нею і відповідачем, і таким чином наявні правові підстави для визнання його недійсним на підставі статті 229 ЦК України.

Верховний Суд у постанові від 03 жовтня 2018 року у справі

№ 759/17065/14-ц (провадження № 61-2779св18) зробив висновок щодо застосування статті 229 ЦК України та вказала, що під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов`язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення. Під природою правочину слід розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Причому природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій:

а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування);

б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу). Наявність чи відсутність помилки - неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору, суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору та роз`яснення нотаріусом суті договору, а й за такими обставинами, як: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору.

Верховний Суд у постанові від 27 березня 2019 року у

справі № 546/1177/16-ц (провадження № 61-20853св18), направляючи справу новий розгляд до суду першої інстанції, зазначив, що при розгляді справи суди не дотримались вимог статті 212 ЦПК України, в редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції, статті 89 чинної редакції ЦПК України, не дослідили всі докази, необхідні для встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, не навели мотивів відхилення всіх основних доводів позивача. Зокрема, судами належним чином не надано оцінки тій обставині, що після укладення оспорюваного правочину позивач фактично не передав будинок з господарсько-побутовими будівлями і спорудами обдарованій, продовжував проживати у спірному будинку, оскільки вважав (згідно з доводами позовної заяви), що склав заповіт на ім`я своєї дочки. Судами не досліджено тієї обставини, чи є відчужений будинок єдиним житлом позивача. Сам по собі факт прочитання тексту оспорюваного договору дарування та роз`яснення нотаріусом суті укладеного договору сторонам правочину не є підставою для відмови у задоволенні позовних вимог.

Верховний Суд у постанові від 19 травня 2021 року у справі № 718/955/20 (провадження № 61-383св21) погодився з висновками судів попередніх інстанцій, які встановили, що позивачі є особами похилого віку, дітей не мають, за станом здоров`я у зв`язку із віковими захворюваннями потребують стороннього догляду й піклування. При цьому ОСОБА_2 безпосередньо перед укладенням оспорюваних договорів знаходився на стаціонарному лікуванні. Крім того, спірний житловий будинок є єдиним житлом подружжя, іншого житла вони не мають, проживали у ньому та продовжують проживати після укладення спірних договорів, фактичної передачі спірного майна між сторонами не відбулося. Витрати на утримання будинку та сплату комунальних послуг несуть позивачі, які не вчиняли жодних дій, що могли б свідчити про їх небажання користуватись спірним майном. Отже, наявні підстави для задоволення позову ОСОБА_2 та ОСОБА_1, оскільки при укладенні договорів дарування мала місце помилка щодо обставин, які мають істотне значення. Позивачі бажали укласти договір довічного утримання, за умовами якого відповідач буде доглядати за ними. Під час укладення оспорюваних договорів дарування волевиявлення ОСОБА_2 не відповідало його внутрішній волі та не було спрямоване на реальне настання правових наслідків, обумовлених договором дарування. Таким чином, оспорювані правочини не відповідають загальним підставам дійсності правочинів (частина третя статті 203 ЦК України), а тому відповідно до частин першої, третьої статті 215, частини першої статті 229 ЦК України вірно визнані судами недійсними.

Щодо визначення подібності правовідносин, то Верховний Суд враховує правовий висновок, викладений в мотивувальній частині постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20), згідно з яким на предмет подібності необхідно оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, тоді подібність необхідно також визначати за суб`єктним й об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Посилання в касаційній скарзі про неврахування апеляційним судом висновків при розгляді справ у подібних спірних правовідносинах, які були викладені у постановах Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі № 369/11060/16-ц (провадження № 61-21008св18), від 03 жовтня 2018 року

у справі № 759/17065/14-ц (провадження № 61-2779св18), від 27 березня 2019 року у справі № 546/1177/16-ц (провадження № 61-20853св18),

від 27 листопада 2019 року у справі № 161/17523/16-ц (провадження

№ 61-3916св20), від 19 травня 2021 року у справі № 718/955/20 (провадження № 61-383св21) є безпідставними, оскільки висновки у цих справах та у справі, яка переглядається, встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

В цілому, висновки судів у наведених постановах, як приклад неоднакового застосування норми права у подібних правовідносинах, не суперечать висновкам, зробленим судами у справі, що переглядається.

Верховний Суд є судом права, а не факту, тому з огляду на вимоги процесуального закону не здійснює переоцінку доказів у зв`язку з тим, що це знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду за приписами статті 400 ЦПК України.

У справі, яка переглядається, колегія суддів, проаналізувавши зміст судових рішень з точки зору застосування норм права, які стали підставою для вирішення справи по суті, дійшла висновку, що судами були ухвалені судові рішення відповідно до встановлених ними обставин на підставі поданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер.

Доводи касаційної скарги щодо неповноти судового розгляду на підставах того, що під час судового розгляду не було викликано та допитано свідків, незважаючи на те, що заявницею були заявлені відповідні клопотання, колегія суддів не бере до уваги з огляду на таке.

Згідно з частиною першою статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Верховний Суд зазначає, що ідея справедливого судового розгляду передбачає здійснення судочинства на засадах рівності та змагальності сторін.

Засадничими принципами цивільного судочинства є змагальність та диспозитивність, що покладає на позивача обов`язок з доведення обґрунтованості та підставності усіх заявлених вимог. Саме на позивача покладається обов`язок надати належні та допустимі докази на доведення власної правової позиції.

Отже, позивач, як особа, яка на власний розсуд розпоряджається своїми процесуальними правами на звернення до суду за захистом порушеного права, визначає докази, якими підтверджуються доводи позову та спростовуються заперечення відповідача проти позову, доводиться їх достатність та переконливість.

Згідно з цивільним процесуальним законом тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову за загальним правилом покладається на позивача; за таких умов доведення не може бути належним чином реалізоване шляхом виключно спростування позивачем обґрунтованості заперечень відповідача, оскільки це не звільняє позивача від виконання ним його процесуальних обов`язків.

Отже, суд не може вчиняти активних дій для забезпечення явки свідків, оскільки це суперечитиме засаді об`єктивності та неупередженості суду, відображеній, зокрема, у пункті 4 частини п`ятої статті 12 ЦПК, тому доводи ОСОБА_1 про те, що суд не вживав належних заходів для виклику у судове засідання та допиту свідків не ґрунтуються на вимогах закону.

Інші доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність судових рішень не впливають, а зводяться до незгоди заявника із висновками судів, в основному направлені на переоцінку доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Серявін та інші проти України», заява № 4909/04, від 10 лютого 2010 року).

На думку судової колегії судові рішення, що переглядаються, є достатньо мотивованими.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Франківського районного суду міста Львова від 06 червня

2022 року та постанову Львівського апеляційного суду від 30 березня

2023 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною

і оскарженню не підлягає.

Судді:І. М. Фаловська С. О. Карпенко В. В. Сердюк