Історія справи

Постанова КЦС ВП від 12.05.2025 року у справі №369/8624/20

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 травня 2025 року

м. Київ

справа № 369/8624/20

провадження № 61-6346св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Петрова Є. В.,

учасники справи:

позивач - фізична особа-підприємець ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

треті особи: ОСОБА_3 , приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Рогач Вадим Вікторович,

розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Русина Олександра Юрійовича на постанову Київського апеляційного суду від 08 листопада 2023 року у складі колегії суддів: Невідомої Т. О., Березовенко Р. В., Нежури В. А., у справі за позовом фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_3 , приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Рогач Вадим Вікторович, про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння,

ВСТАНОВИВ

Короткий зміст позовних вимог

В липні 2020 року фізична особа-підприємець (далі - ФОП) ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, в якому просила витребувати на свою користь із чужого незаконного володіння ОСОБА_2 земельну ділянку, площею 3,9706 га, що розташована на території Шпитьківської сільської ради Києво-Святошинського району, кадастровий номер 3222488200:06:006:0120, цільове призначення база-склад, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1564939532224.

В обґрунтування вимог вказувала, що 24 липня 2009 року вона набула у власність земельну ділянку площею 3,9706 га, що розташована на території Шпитьківської сільської ради Києво-Святошинського району, кадастровий номер 3222488200:06:006:0120.

Вона не укладала будь-яких правочинів та не здійснювала відчуження земельної ділянки на користь інших осіб, а саме не укладала договір купівлі-продажу від 10 вересня 2019 року № 1468, за яким нібито ОСОБА_1 продала ОСОБА_3 зазначену земельну ділянку, який в подальшому відчужив її на користь ОСОБА_2 .

Вказувала, що відчуження належної їй ділянки відбулося незаконним шляхом, факт підробки документів підтверджується проведеними почеркознавчими експертизами, а також наявністю кримінальної справи від 14 лютого 2020 року № 12020110200000836, порушеної за частиною першою статті 358 КК України.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Києво-Святошинський районний суд Київської області рішенням від 17 квітня 2023 року позов задовольнив.

Витребував із чужого незаконного володіння ОСОБА_2 на користь ФОП ОСОБА_1 земельну ділянку площею 3,9706 га, що розташована на території Шпитьківської сільської ради Києво-Святошинського району, кадастровий номер 3222488200:06:006:0120, цільове призначення база-склад, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1564939532224.

Стягнув з ОСОБА_2 на користь ФОП ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 11 561 грн.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що спірна земельна ділянка в порушення чинного законодавства, без згоди власника - ФОП ОСОБА_1 , вибула з її законного володіння на підставі підроблених документів, а тому наявні підстави для витребування земельної ділянки у останнього власника ОСОБА_2 .

Київський апеляційний суд постановою від 08 листопада 2023 року апеляційну скаргу адвоката Русина О. Ю. в інтересах ОСОБА_2 задовольнив частково.

Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 17 квітня 2023 року скасував та ухвалив нове рішення про задоволення позову.

Витребував із чужого незаконного володіння ОСОБА_2 на користь ФОП ОСОБА_1 земельну ділянку площею 3,9706 га, що розташована на території Шпитьківської сільської ради Києво-Святошинського району, кадастровий номер 3222488200:06:006:0120, цільове призначення база-склад, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1564939532224.

Стягнув з ОСОБА_2 на користь ФОП ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 11 561 грн.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що в матеріалах справи наявний висновок експерта від 12 березня 2020 року № 14892 та висновок експерта від 31 серпня 2020 року № 849-851, у відповідності до яких підпис від імені ОСОБА_1 в договорі купівлі-продажу від 10 вересня 2019 року виконаний іншою особою.

Суд першої інстанції дійшов правильного висновку про можливість використання в якості доказу при розгляді справи, висновку експерта отриманого в рамках кримінального провадження, оскільки джерело його походження є встановленим та сумніви в допустимості вказаного доказу відсутні.

В той же час, ОСОБА_2 питання щодо проведення експертизи не порушувала ні в суді першої інстанції, ні в суді апеляційної інстанції, а відтак доводи про те, що таку експертизу не було проведено не заслуговують на увагу.

В матеріалах справи міститься висновок експерта від 24 вересня 2021 року № СЕ-19/111-21/49948-ДД, який підтверджує, що під час укладення договору купівлі-продажу від 10 вересня 2019 року був наданий державний акт на право власності на земельну ділянку, бланк якого не відповідає аналогічним документам, які знаходяться в офіційному обігу на території України. Вказане дослідження експерта також проведено в межах кримінального провадження № 12020110200000836, підстави для його відхилення судом були відсутні. Відомостей на спростування того факту, що під час укладення договору купівлі-продажу від 10 вересня 2019 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 використано підроблений акт на право власності, відповідачем не надано.

Серед наданих Київським нотаріальним архівом копій документів, які знаходяться під договором купівлі-продажу земельної ділянки, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Змисловською Т. В. 10 вересня 2019 року, містився паспорт ОСОБА_1 , який відрізняється від паспорту, який наданий позивачем разом з позовною заявою, зокрема, на них зображені різні особи, різні шрифти, підписи власників паспорту, уповноваженої особи на видачу паспорту.

Таким чином, ОСОБА_1 не укладала договір купівлі-продажу земельної ділянки з ОСОБА_3 10 вересня 2019 року. Спірне нерухоме майно вибуло з володіння позивача поза її волею, жодних правочинів щодо розпорядження належним їй нерухомим майном позивач не вчиняла, а тому висновки суду першої інстанції про витребування спірного майна з володіння відповідача є правильними.

Такий висновок враховує інтереси позивача як власника спірного нерухомого майна та баланс з правами й інтересами набувача, оскільки за обставин, коли ФОП ОСОБА_1 втратила майно на підставі правочину, який вона не укладала, її права та інтереси переважають інтереси добросовісного набувача.

В той же час, відповідача не було повідомлено про розгляд справи, оскільки матеріли справи не містять відомостей про повідомлення ОСОБА_2 та її представника про судове засідання, призначене на 17 квітня 2023 року, тому рішення суду першої інстанції підлягало скасуванню з ухваленням нового судового рішення про задоволення позову.

Короткий зміст вимог та узагальнені доводи касаційної скарги

У квітні 2024 року представник ОСОБА_2 - адвокат Русин О. Ю. подав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного суду від 08 листопада 2023 року, в якій просить оскаржене судове рішення скасувати, ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Наведені в касаційній скарзі доводи містять підстави, визначені пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, для відкриття касаційного провадження.

Представник заявника зазначає, що суд апеляційної інстанції не врахував правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 07 липня 2022 року у справі № 160/3364/19, від 09 листопада 2023 року у справі № 11-395сап21, Верховного Суду від 26 вересня 2019 року у справі № 607/7051/15-ц, від 28 травня 2020 року у справі № 367/3554/17, від 29 травня 2020 року у справі № 367/6471/16-ц, від 16 вересня 2020 року у справі № 761/19683/15-к, від 03 жовтня 2022 року у справі № 493/210/19, від 06 березня 2018 року у справі № 2а-9375/11/1370, від 13 березня 2018 року у справі № 826/13582/13-а, від 27 березня 2018 року у справі № 816/809/17, від 06 листопада 2018 року у справі № 822/551/18, від 13 травня 2021 року у справі № 822/3618/17, Верховного Суду України від 05 березня 2012 року у справі № 21-421а11, від 22 вересня 2015 року у справі № 810/5645/14. Також апеляційний суд не дослідив зібрані у справі докази та необґрунтовано відмовив у задоволенні клопотання відповідача про залучення до участі у справі третіх осіб: ОСОБА_4 та ОСОБА_5 .

Висновок експерта від 31 серпня 2020 року та висновок Київського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС України від 24 вересня 2021 року є неналежними, недопустимими, недостовірними та недостатніми доказами. За відсутності вироку суду в кримінальному провадженні, ухвали про закриття кримінального провадження чи звільнення особи від кримінальної відповідальності, жодна з обставин, на яку посилається як на доказ суд при розгляді цивільної справи, не може вважатися встановленою і з юридичної точки зору є лише припущенням, та не є належним та допустимим доказом у будь-якому іншому провадженні, окрім кримінального.

Процесуальна поведінка позивача свідчить про небажання надавати суду, а відповідно і експерту, в межах цивільної справи вільні, умовно-вільні, експериментальні зразки підпису та почерку для проведення судової експертизи, що більше ставить під сумнів можливість посилання суду на письмові докази, отримані в рамках кримінального провадження, та нерозуміння того, чи в рамках кримінального провадження слідчим з дотриманням положень Інструкції про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень, належним чином відібрано у ОСОБА_1 вільні, умовно-вільні та експериментальні зразки почерку.

Жодним доказом не спростовано проставляння підпису саме позивачем ОСОБА_1 у реєстрах нотаріальних дій під час укладення договору купівлі-продажу спірної земельної ділянки.

Рішення державних реєстраторів (приватних нотаріусів Змисловської Т. В. та Рогача В. В.) при внесенні записів про реєстрацію права власності спірної земельної ділянки прийнято відповідно до положень Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», постанови Кабінету Міністрів України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 25 грудня 2015 року № 1127.

Таким чином, земельна ділянка вибула з власності позивача в результаті її волевиявлення, а ОСОБА_2 є добросовісним володільцем спірної земельної ділянки. За результатами судового розгляду позивачем не доведено, що майно з володіння позивача вибуло протиправно.

Узагальнені доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У липні 2024 року від представника ФОП ОСОБА_1 - адвоката Юзефовича А. О. до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому він просив касаційну скаргу залишити без задоволення, а судове рішення - без змін.

Вказує, що Колегія Міністерства юстиції України з розгляду скарг на рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб`єктів державної реєстрації, територіальних органів Міністерства юстиції не підтверджувала і не могла підтверджувати факт укладання ОСОБА_1 правочину з відчуження нею земельної ділянки, оскільки ця обставина не перевірялась і не могла бути ними перевірена.

Матеріали справи не містять доказів того, що ОСОБА_4 та ОСОБА_5 є власниками земельної ділянки, тому необхідності у залученні до участі у справі вказаних осіб немає.

Верховний Суд неодноразово зазначав, якщо експертиза, яка проведена у кримінальному провадженні, містить інформацію щодо предмета доказування у цивільному провадженні, то незважаючи на те, що на момент розгляду справи вирок у кримінальній справі не ухвалений така експертиза може бути допустимим доказом.

Позивач не укладала жодних угод щодо земельної ділянки, яка вибула з її володіння поза її волею.

Відповідач та її представники не звертались з клопотанням про проведення експертиз, не подавали докази, які б ставили під сумнів доводи позивача.

Посилання в касаційній скарзі на постанови Верховного Суду не можуть братись до уваги, оскільки правовідносини у цих справах і справі, яка переглядається, є різними.

Крім того, відсутні ознаки добросовісності набуття прав на земельну ділянку з боку відповідача.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 21 червня 2024 року відкрив касаційне провадження у цій справі та витребував справу із Києво-Святошинського районного суду Київської області.

18 липня 2024 року цивільна справа № 369/8624/20 надійшла до Верховного Суду.

Фактичні обставини справи, з`ясовані судами

24 липня 2009 року ФОП ОСОБА_1 (покупець) та ОСОБА_6 (продавець) уклали договір купівлі-продажу земельної ділянки, посвідчений приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Бишовцем Р. В., зареєстрований в реєстрі за № 1072, за умовами якого покупець набула право власності на земельну ділянку, площею 3,9706 га, що розташована на території Шпитьківської сільської ради Києво-Святошинського району, кадастровий номер 3222488200:06:006:0120.

На підставі зазначеного договору, ФОП ОСОБА_1 видано державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯД № 924059 від 21 серпня 2009 року, зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договір оренди землі за № 020994700007.

У 2018 році позивач зареєструвала право власності у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1564939532224), на підтвердження чого отримала витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, сформований 31 травня 2018 року, індексний номер 125802439.

11 лютого 2020 року ФОП ОСОБА_1 дізналась, що вказану земельну ділянку зареєстровано на невідому особу - ОСОБА_2 .

Підставою внесення запису до реєстру зазначено рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Рогача В. В. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 51036633 від 07 лютого 2020 року, а підставою для виникнення права власності є договір купівлі-продажу, серія та номер 153, від 10 вересня 2019 року між ОСОБА_1 (продавець) та ОСОБА_3 (покупець), за умовами якого продавець передав у власність покупця земельну ділянку, площею 3,9706 га, що розташована на території Шпитьківської сільської ради Києво-Святошинського району, кадастровий номер 3222488200:06:006:0120. Пунктом 4 цього договору визначено, що продаж майна за домовленістю сторін вчиняється за суму 1 000 000 грн. Відповідно до звіту з експертної грошової оцінки земельної ділянки № НОМЕР_1 , виданого ТОВ «Київський ріелтор» від 10 вересня 2019 року, ринкова вартість земельної ділянки без ПДВ складала 10 062 295 грн. Цей договір посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Змисловською Т. В. та зареєстровано у реєстрі за № 1468.

У подальшому, 07 лютого 2020 року ОСОБА_3 (продавець) та ОСОБА_2 (покупець) уклали договір купівлі-продажу земельної ділянки, за умовами якої продавець продав, а покупець купив земельну ділянку, площею 3,9706 га, що розташована на території Шпитьківської сільської ради Києво-Святошинського району, кадастровий номер 3222488200:06:006:0120, цільове призначення база-склад. Ціна земельної ділянки, що купується за цим договором становила 8 415 000 грн. Указаний договір засвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Рогачем В. В. та зареєстрований за № 153.

Згідно з висновком експерта № 14892, складеного 12 березня 2020 року за результатами проведення почеркознавчої експертизи за заявою адвоката Юзефовича А. О., який діяв в інтересах ОСОБА_1 , вбачається: «1. Підпис від імені ОСОБА_1 , зображення якого міститься у рядку «Продавець» у технічній копії договору купівлі-продажу від 10 вересня 2019 року, укладеного від імені ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Змисловською Т. В., зареєстрованого за № 1468, виконаний не ОСОБА_1 , а іншою особою з наслідуванням підпису ОСОБА_1 . 2. Рукописний запис « ОСОБА_1 », зображення якого міститься у рядку «Продавець» у технічній копії договору купівлі-продажу від 10 вересня 2019 року, укладеного від імені ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Змисловською Т. В., зареєстрованого за № 1468, виконаний не ОСОБА_1 , а іншою особою».

Відповідно до висновку експерта № 849-851, складеного 31 серпня 2020 року за результатами судово-почеркознавчої експертизи по кримінальному провадженню № 12020110200000836, убачається, що підпис від імені ОСОБА_1 у графі «Продавець» договору купівлі-продажу від 10 вересня 2019 року (зареєстрований у реєстрі за № 1468) виконаний не ОСОБА_1 (зразки підписів якої надані у якості порівняльного матеріалу), а іншою особою. Також, підпис від імені ОСОБА_1 у графі «Підпис» заяви від 10 вересня 2019 року (зареєстрована у реєстрі за № 1466) виконаний не ОСОБА_1 (зразки підписів якої надані у якості порівняльного матеріалу), а іншою особою.

Згідно з висновком Київського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС України від 24 вересня 2021 року № СЕ-19/111-21/40048-ДД, убачається, що бланк державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯД № 924059 (який був долучений під час підписання договору купівлі-продажу від 10 вересня 2019 року) не відповідає аналогічним документам, які знаходяться в офіційному обігу на території країни виробника - України.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до положень частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (стаття 5 ЦПК України).

Згідно з частиною першою статті 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами. Юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Згідно зі статтею 41 Конституції України право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.

Відповідно до статей 317 і 319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.

Статтею 396 ЦК України встановлено, що особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права відповідно до положень глави 29 ЦК України, зокрема й на витребування цього майна від добросовісного набувача.

Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом (частина друга статті 328 ЦК України).

Якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього (частина перша статті 330 ЦК України).

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).

Відповідно до частин першої та третьої статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю).

Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

Зазначений правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16-ц.

Власник має право витребувати майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України), незалежно від того, чи заволоділа ця особа незаконно спірним майном сама, чи придбала його у особи, яка не мала права відчужувати це майно. Стаття 400 ЦК України вказує на обов`язок недобросовісного володільця негайно повернути майно особі, яка має на нього право власності або інше право відповідно до договору або закону, або яка є добросовісним володільцем цього майна. У разі невиконання недобросовісним володільцем цього обов`язку заінтересована особа має право пред`явити позов про витребування цього майна. Разом з тим стаття 330 ЦК України передбачає можливість добросовісному набувачеві набути право власності на майно, відчужене особою, яка не мала на це права, як самостійну підставу набуття права власності (та водночас, передбачену законом підставу для припинення права власності попереднього власника відповідно до приписів статті 346 ЦК України) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19).

Колегія суддів зауважує, що при вирішенні питання про витребування майна з володіння іншої особи потрібно оцінювати наявність або відсутність добросовісності володільця нерухомого майна, на чому неодноразово наголошувала Велика Палата Верховного Суду (постанови від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц, від 01 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18, від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19).

Розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого Протоколу до Конвенції, суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи дійти висновку про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном (постанова Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц), а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням. Такими обставинами можуть бути, зокрема, підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо (пункт 58 постанови Великої Палати від 14 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15-ц).

Критеріями втручання у право на мирне володіння майном на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право.

Втручання держави у право власності повинне мати нормативну основу в національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними.

Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів.

Втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно.

Будь-які приписи, зокрема і приписи Конвенції, слід застосовувати з урахуванням обставин кожної конкретної справи, оцінюючи поведінку обох сторін спору, а не лише органів державної влади та місцевого самоврядування (постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, пункт 100).

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (стаття 13 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування (стаття 77 ЦПК України).

Відповідно до статті 78 ЦПК України суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно зі статтею 79 ЦПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Статтею 80 ЦПК України передбачено, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).

Суд апеляційної інстанції встановив, що згідно з висновком експерта № 14892, складеного 12 березня 2020 року за результатами проведення почеркознавчої експертизи за заявою адвоката Юзефовича А. О., який діяв в інтересах ОСОБА_1 , убачається: «1. Підпис від імені ОСОБА_1 , зображення якого міститься у рядку «Продавець» у технічній копії договору купівлі-продажу від 10 вересня 2019 року, укладеного від імені ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Змисловською Т. В., зареєстрованого за № 1468, виконаний не ОСОБА_1 , а іншою особою з наслідуванням підпису ОСОБА_1 . 2. Рукописний запис « ОСОБА_1 », зображення якого міститься у рядку «Продавець» у технічній копії договору купівлі-продажу від 10 вересня 2019 року, укладеного від імені ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Змисловською Т. В., зареєстрованого за № 1468, виконаний не ОСОБА_1 , а іншою особою».

Відповідно до висновку експерта № 849-851, складеного 31 серпня 2020 року за результатами судово-почеркознавчої експертизи по кримінальному провадженню № 12020110200000836, вбачається, що підпис від імені ОСОБА_1 у графі «Продавець» договору купівлі-продажу від 10 вересня 2019 року (зареєстрований у реєстрі за № 1468) виконаний не ОСОБА_1 (зразки підписів якої надані у якості порівняльного матеріалу), а іншою особою. Також, підпис від імені ОСОБА_1 у графі «Підпис» заяви від 10 вересня 2019 року (зареєстрована у реєстрі за № 1466) виконаний не ОСОБА_1 (зразки підписів якої надані у якості порівняльного матеріалу), а іншою особою.

У постановах Верховного Суду від 10 липня 2019 року у справі № 686/23256/16-ц, від 25 березня 2021 року у справі № 752/21411/17 вказано, що отриманий відповідно до вимог закону висновок експерта у кримінальній справі є письмовим доказом у цивільній справі, якому суд має надати оцінку та мотивувати, чи визнає доказ, чи відхиляє його.

У постанові Верховного Суду від 05 лютого 2020 року у справі № 461/3675/17 зазначено, що висновок експерта у кримінальному провадженні є допустимим доказом у цивільній справі, якщо містить інформацію щодо предмета доказування, незважаючи на те, що на момент розгляду справи вирок у кримінальній справі не ухвалений.

Статтею 110 ЦПК України визначено, що висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом із іншими доказами за правилами, встановленими статтею 89 цього Кодексу. Відхилення судом висновку експерта повинно бути мотивоване в судовому рішенні.

Ухвалюючи рішення у справі, суд апеляційної інстанції правильно врахував, що висновок підготовлений у рамках кримінального провадження особою, яка є атестованим судовим експертом, цей висновок експерта відповідає положенням статті 102 ЦПК України.

Колегія суддів враховує допустимість висновку експерта як доказу, оскільки експертиза, проведена у кримінальному провадженні, містила інформацію щодо предмета доказування у цивільному провадженні, незважаючи на те, що на момент розгляду справи вирок у кримінальній справі не ухвалений.

Згідно з частиною третьою статті 102 ЦПК України висновок експерта може бути підготовлений на замовлення учасника справи або на підставі ухвали суду про призначення експертизи.

Частиною другою статті 103 ЦПК України визначено, що у разі необхідності суд може призначити декілька експертиз, додаткову чи повторну експертизу.

Статтею 113 ЦПК України передбачено, що якщо висновок експерта буде визнано неповним або неясним, судом може бути призначена додаткова експертиза, яка доручається тому самому або іншому експерту (експертам).

Якщо висновок експерта буде визнано необґрунтованим або таким, що суперечить іншим матеріалам справи або викликає сумніви в його правильності, судом може бути призначена повторна експертиза, яка доручається іншому експертові (експертам).

Із зазначених вище норм процесуального закону, встановлених у справі обставин, досліджених судом доказів вбачається, що експертиза, на результатами якої було складено висновок експерта від 31 серпня 2020 року № 849-851, була проведена на підставі постанови від 24 червня 2020 року в кримінальному провадженні від 14 лютого 2020 року № 12020110200000836. Копія долучена до матеріалів справи, цей висновок є належним та допустимим доказом, дослідженим судом апеляційної інстанції відповідно до визначеного законом порядку.

У випадку незгоди з висновком експерта за результатами експертизи, проведеної у кримінальному провадженні, тобто незгоди з таким письмовим доказом, відповідач не була позбавлена можливості заявити клопотання про призначення повторної експертизи, виклавши у клопотанні підстави незгоди з цим висновком.

Проте, ОСОБА_2 питання щодо проведення експертизи не порушувала ні в суді першої інстанції, ні в суд апеляційної інстанції.

У зв`язку з наведеним, доводи касаційної скарги щодо неналежності, недопустимості, недостовірності та недостатності висновку експерта, як доказу, є безпідставними.

Посилання в касаційній скарзі на те, що процесуальна поведінка позивача свідчила про небажання надавати суду, а відповідно і експерту, в межах цивільної справи вільні, умовно-вільні, експериментальні зразки підпису та почерку для проведення судової експертизи, не приймаються до уваги, оскільки ці доводи не спростовують висновки експерта за результатами експертизи, проведеної у кримінальному провадженні. При цьому, почеркознавчу експертизу судом призначено за клопотанням ОСОБА_1 , однак така експертиза не була проведена у зв`язку із відсутністю оригіналу досліджуваного документу та порівняльного матеріалу.

Згідно з частиною п`ятою статті 106 ЦПК України у висновку експерта повинно бути зазначено, що висновок підготовлено для подання до суду, та що експерт обізнаний про кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий висновок.

У справі, що переглядається, встановлено, що при проведенні експертизи у кримінальному провадженні та складанні висновку експерт був обізнаний про кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий висновок.

Вказане узгоджується з висновками, викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2019 року у справі № 522/1029/18, у постанові Верховного Суду від 15 травня 2024 року у справі №183/6467/20.

Разом з тим, апеляційний суд встановив, що згідно з висновком Київського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС України від 24 вересня 2021 року № СЕ-19/111-21/40048-ДД, убачається, що бланк державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯД № 924059 (який був долучений під час підписання договору купівлі-продажу від 10 вересня 2019 року) не відповідає аналогічним документам, які знаходяться в офіційному обігу на території країни виробника - України.

У відповідь на адвокатський запит представника ОСОБА_1 від 31 липня 2020 року Київським державним нотаріальним архівом надана архівна довідка від 03 серпня 2020 року, згідно якої вбачається, що Київський нотаріальний архів в межах своєї компетенції надав копії документів, які знаходяться під договором купівлі-продажу земельної ділянки, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Змисловською Т. В. 10 вересня 2019 року за реєстровим номером 1468. Серед наданих Київським нотаріальним архівом копій документів містився паспорт ОСОБА_1 , який відрізняється від паспорту, який наданий позивачем разом з позовною заявою, зокрема, на них зображені різні особи, різні шрифти, підписи власників паспорту, уповноваженої особи на видачу паспорту.

Відомостей на спростування зазначених фактів відповідач не надала.

Отже, враховуючи зазначені обставини, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що ОСОБА_1 не укладала договір купівлі-продажу земельної ділянки з ОСОБА_3 10 вересня 2019 року, за умовами якого продавець передав у власність покупця земельну ділянку, площею 3,9706 га, що розташована на території Шпитьківської сільської ради Києво-Святошинського району, кадастровий номер 3222488200:06:006:0120.

Таким чином, апеляційний суд, встановивши, що спірна земельна ділянка вибула з володіння власника - позивача на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 10 вересня 2019 року, який ОСОБА_1 не укладала, тобто поза волею власника, а ОСОБА_3 , не маючи на це права, здійснив відчуження спірної земельної ділянки ОСОБА_2 , суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що відновлення права ФОП ОСОБА_1 на земельну ділянку необхідно здійснювати шляхом її витребування від добросовісного набувача, якою є ОСОБА_2 .

Судове рішення спрямоване на захист порушеного права позивача на майно, а також переслідує загальносуспільні цілі з утвердження у державі суспільного правопорядку, недопустимості незаконного позбавлення осіб їхніх прав на нерухоме майно.

Витребування належної позивачу земельної ділянки з володіння відповідача не порушуватиме критерії пропорційності втручання у право останньої, сприятиме забезпеченню справедливого балансу між інтересами сторін спору та не свідчить про порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

У контексті забезпечення справедливого балансу між інтересами сторін спору, відповідач, як кінцевий набувач, з володіння якого витребовується нерухоме майно, не позбавлена можливості відновити права на підставі частини першої статті 661 ЦК України, пред`явивши вимогу до осіб, в яких було придбано майно, про відшкодування збитків (схожий правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 листопада 2023 року у справі № 206/4841/20).

Аргументи касаційної скарги про те, що позивачем не доведено, що майно з володіння позивача вибуло протиправно спростовуються встановленими обставинами, які підтверджуються матеріалами справи.

Доводи касаційної скарги про те, що суд необґрунтовано відмовив у задоволенні клопотання відповідача про залучення до участі у справі третіх осіб: ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , не заслуговують на увагу, оскільки матеріали справи не містять доказів на підтвердження того, що ОСОБА_4 та ОСОБА_5 є власниками спірної земельної ділянки чи зазначені особи заінтересовані в предметі спору.

Посилання в касаційній скарзі на те, що жодним доказом не спростовано проставляння підпису саме ОСОБА_1 у реєстрах нотаріальних дій під час укладення договору купівлі-продажу спірної земельної ділянки касаційним судом не беруться до уваги, оскільки апеляційний суд встановив достатньо фактичних обставин у цій справі на підставі наданих доказів сторонами, які підтвердили, що ОСОБА_1 не укладала договір купівлі-продажу земельної ділянки з ОСОБА_3 10 вересня 2019 року.

Безпідставними є доводи касаційної скарги про те, що рішення державних реєстраторів (приватних нотаріусів Змисловської Т. В. та Рогача В. В.) при внесенні записів про реєстрацію права власності спірної земельної ділянки прийнято відповідно до законодавства, оскільки ці обставини не спростовують того факту, що зазначений правочин не був вчинений ОСОБА_1 . Відповідно до висновку Колегії Міністерства юстиції України перевірено алгоритм дій приватного нотаріуса під час проведення реєстраційних дій та встановлено його правильність, однак належність документів, на підставі яких вчинено відчуження земельної ділянки ОСОБА_1 не перевірялась та не враховувалась.

Аргументи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції не врахував правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 07 липня 2022 року у справі № 160/3364/19, від 09 листопада 2023 року у справі № 11-395сап21, Верховного Суду від 26 вересня 2019 року у справі № 607/7051/15-ц, від 28 травня 2020 року у справі № 367/3554/17, від 29 травня 2020 року у справі № 367/6471/16-ц, від 16 вересня 2020 року у справі № 761/19683/15-к, від 03 жовтня 2022 року у справі № 493/210/19, від 06 березня 2018 року у справі № 2а-9375/11/1370, від 13 березня 2018 року у справі № 826/13582/13-а, від 27 березня 2018 року у справі № 816/809/17, від 06 листопада 2018 року у справі № 822/551/18, від 13 травня 2021 року у справі № 822/3618/17, Верховного Суду України від 05 березня 2012 року у справі № 21-421а11, від 22 вересня 2015 року у справі № 810/5645/14 колегія суддів відхиляє, оскільки висновки у цих справах і у справі, що переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст спірних правовідносин, є різними, у зазначених справах суди виходили з конкретних обставин та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

Колегія суддів перевірила доводи касаційної скарги на предмет законності судового рішення виключно в межах заявлених в суді першої інстанції вимог та які безпосередньо стосуються правильності застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і дотримання норм процесуального права, у зв`язку із чим, не вдається до аналізу і перевірки інших доводів, які за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів та встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Щодо клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду

Разом з касаційною скаргою представник ОСОБА_2 - адвокат Русин О. Ю. заявив клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, посилаючись на те, що ця справа містить виключну правову проблему, оскільки судова практика Верховного Суду щодо належності та допустимості доказів, які отримані в кримінальному провадженні, при розгляді цивільної справи є різною.

Колегія суддів Верховного Суду не знаходить правових підстав для задоволення вказаного клопотання.

Питання про передачу справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи (частина перша статті 404 ЦПК України).

Частиною п`ятою статті 403 ЦПК України передбачено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Як зазначила Велика Палата Верховного Суду в ухвалі від 30 жовтня 2018 року у справі № 757/172/16-ц (провадження № 14-475цс18), виключна правова проблема має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів. Кількісний ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності. З погляду якісного критерію про виключність правової проблеми свідчать такі обставини, як відсутність сталої судової практики в питаннях, що визначаються як виключна правова проблема; невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема; необхідність застосування аналогії закону чи права; вирішення правової проблеми необхідне для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі. Метою вирішення виключної правової проблеми є формування єдиної правозастосовчої практики та забезпечення розвитку права.

Проаналізувавши вказані посилання заявника, колегія суддів вважає їх безпідставними, оскільки фактичні обставини і правовідносини у справах, на які посилається заявник в касаційній скарзі, та у справі, яка переглядається, є різними.

Верховний Суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки заявником не наведено мотивів та аргументів для такої передачі, наведені заявником обґрунтування у розумінні положень частини п`ятої статті 403 ЦПК України не є тими обставинами, що містять виключну правову проблему і необхідність забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики, а тому у задоволенні клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду необхідно відмовити.

Щодо клопотання представника ФОП ОСОБА_1 - адвоката Юзефовича А. О. про скасування заходів забезпечення позову, вжиті ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 29 липня 2020 року

У грудні 2024 року від представника ФОП ОСОБА_1 - адвоката Юзефовича А. О. до Верховного Суду надійшло клопотання, в якому він просить скасувати заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 29 липня 2020 року, посилаючись на те, що у разі залишення касаційної скарги без задоволення, права позивача будуть повною мірою захищені, а виконання судових рішень не ускладнене, тому необхідності в подальшому продовженні дії заходів забезпечення позову не буде.

Порядок та підстави скасування заходів забезпечення позову встановлено статтею 158 ЦПК України.

Згідно з частинами першою, четвертою, п`ятою статті 158 ЦПК України суд може скасувати заходи забезпечення позову з власної ініціативи або за вмотивованим клопотанням учасника справи. За результатами розгляду клопотання про скасування заходів забезпечення позову, вжитих судом, постановляється ухвала. Ухвала суду про скасування заходів забезпечення позову, вжитих судом, або про відмову в скасуванні забезпечення позову може бути оскаржена.

Частиною дев`ятою статті 158 ЦПК України передбачено, що у випадку залишення позову без розгляду, закриття провадження у справі або у випадку ухвалення рішення щодо повної відмови у задоволенні позову суд у відповідному судовому рішенні зазначає про скасування заходів забезпечення позову.

Суд касаційної інстанції при розгляді касаційних скарг діє в порядку та межах, визначених цивільним процесуальним законодавством України, його повноваження обмежені правилами Глави 2 Розділу V ЦПК України «Касаційне провадження».

За правилом частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу, якою визначено межі розгляду справи судом касаційної інстанції.

Вимоги до постанови суду касаційної інстанції викладені у статті 416 ЦПК України.

Вирішення питання про скасування заходів забезпечення позову за клопотанням учасника справи підлягає вирішенню судом, який вжив такі заходи, з постановленням ухвали, яка може бути оскаржена. Розгляд такого клопотання до компетенції Верховного Суду не відноситься.

Враховуючи викладене, клопотання представника ФОП ОСОБА_1 - адвоката Юзефовича А. О. про скасування заходів забезпечення позову, вжитих ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 29 липня 2020 року, підлягає поверненню заявнику.

Подібний висновок щодо повернення клопотання про скасування заходів забезпечення позову заявнику висловлено в ухвалі Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 25 березня 2024 року у справі № 752/5281/20, в ухвалах Верховного Суду від 17 липня 2024 року у справі № 756/11050/21, від 02 серпня 2024 року у справі № 705/4866/21.

Щодо клопотання представника ОСОБА_2 - адвоката Русина О. Ю. про розгляд цієї справи за участю сторін

В касаційній скарзі представник ОСОБА_2 - адвокат Русин О. Ю., зокрема, просив провести розгляд справи за участю сторін.

Клопотання не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи має бути проведений протягом п`яти днів після складання доповіді суддею-доповідачем колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

Розгляд цієї справи в касаційному порядку проведений Верховним Судом за правилами статті 401 ЦПК України в порядку письмового провадження, в якому учасники справи не повідомляються про такий розгляд.

Висновок за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржене судове рішення без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції не спростовують.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 401 406 409 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

П О С Т А Н О В И В :

Відмовити у задоволенні клопотання представника ОСОБА_2 - адвоката Русина Олександра Юрійовича про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Відмовити в задоволенні клопотання представника ОСОБА_2 - адвоката Русина Олександра Юрійовича про розгляд цієї справи за участю сторін.

Касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Русина Олександра Юрійовича залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного суду від 08 листопада 2023 року залишити без змін.

Клопотання представника фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 - адвоката Юзефовича Артема Олексійовича про скасування заходів забезпечення позову повернути заявнику.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:І. В. Литвиненко А. І. Грушицький Є. В. Петров