Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 05.08.2018 року у справі №320/7065/17

Постанова

Іменем України

07 листопада 2018 року

м. Київ

справа № 320/7065/17

провадження № 61-40471св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Стрільчука В. А.,

суддів: Кузнєцова В. О. (суддя-доповідач), Олійник А. С., Ступак О. В.,Усика Г. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4,

відповідач - Публічне акціонерне товариство «Українська залізниця»,

представник відповідача - Галагур ЗояАндріївна,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» на рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 02 квітня 2018 року у складі судді Міщенко Т. М. та постанову Апеляційного суду Запорізької області від 11 червня 2018 року у складі колегії суддів: Кухаря С. В., Крилової О. В., Полякова О. З.,

ВСТАНОВИВ:

У вересні 2017 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» (далі - ПАТ «Укрзалізниця») про поновлення на роботі, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди.

Позовна заява ОСОБА_4 мотивована тим, що він протягом 17 років працював машиністом у Мелітопольському локомотивному депо. Договір про матеріальну відповідальність з підприємством не підписував. В ніч 31 серпня 2017 року його викликали на роботу, як резервного машиніста, взагалі то була не його зміна. Тієї ночі сталась крадіжка пального, при цьому один тепловоз перебував на ремонті та він не міг за ним спостерігати. До тепловозу під його керуванням ніяких зауважень немає, тієї ночі він виконував маневри по депо. При перевірці палива він присутній не був, адже в той час його забрали співробітники поліції. Ані про акти, ані про перевірки щодо нестачі палива він не знав, дізнався лише перед засіданням профспілкового комітету, оскільки їх йому ніхто не надавав, він їх не читав та не підписував. З цих підстав його звільнили за втратою довіри, однак крадіжку він не вчиняв. Вважав своє звільнення незаконним, а тому просить скасувати наказ, поновити його на роботі та стягнути заробітну плату за час вимушеного прогулу в заявленому розмірі. Також зазначав, що внаслідок незаконних дій відповідача йому спричинена моральна шкода, адже вже досить тривалий час він перебував без роботи, і, відповідно, без засобів до існування, що ставить його та його сім'ю в дуже скрутне становище. Вказував, що проживає разом з батьками та неповнолітньою донькою, окрім того має ще малолітнього сина, що знаходяться на його утриманні. Несправедливе рішення відповідача викликає у нього почуття образи, тому що він добросовісно пропрацював в Мелітопольському локомотивному депо більше 17 років.

З урахуванням уточнених позовних вимог, позивач просив визнати незаконним та скасувати наказ Структурного підрозділу «Мелітопольське локомотивне депо» регіональної філії «Придніпровська залізниця» ПАТ «Укрзалізниця» від 19 вересня 2017 року за № 298/ОС про звільнення його з посади машиніста тепловоза цеха експлуатації відповідно до пункту 2 частини першої статті 41 КЗпП України та поновити його на зазначеній посаді, стягнути з відповідача середній заробіток за весь час вимушеного прогулу починаючі з 20 вересня 2017 року і до 30 березня 2018 року в розмірі 71 383,00 грн, допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення його на роботі на посаді машиніста тепловоза цеха експлуатації в Структурний підрозділ «Мелітопольське локомотивне депо» регіональної філії «Придніпровська залізниця» ПАТ «Укрзалізниця» та виплатити заробітну плату за один місяць в розмірі 11 143,50 грн. Також, просив суд стягнути з ПАТ «Укрзалізниця» на його користь моральну шкоду в сумі 15 000,00 грн та судові витрати по цій справі покласти на відповідача.

Рішенням Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 02 квітня 2018 року позов задоволено.

Визнано незаконним та скасовано наказ Структурного підрозділу «Мелітопольське локомотивне депо» регіональної філії «Придніпровська залізниця» ПАТ «Укрзалізниця» від 19 вересня 2017 року № 298/ОС про звільнення ОСОБА_4 з посади машиніста тепловоза цеха експлуатації відповідно до пункту 2 статті 41 КЗпП України.

Поновлено ОСОБА_4 на посаді машиніста тепловоза цеха експлуатації в Структурному підрозділі «Мелітопольське локомотивне депо» регіональної філії «Придніпровська залізниця» ПАТ «Укрзалізниця».

Стягнуто з ПАТ «Укрзалізниця» на користь ОСОБА_4 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 20 вересня 2017 року по 30 березня 2018 року в розмірі 71 383,00 грн, з урахуванням податків та обов'язкових зборів, а також моральну шкоду в розмірі 3 000,00 грн.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що у відповідача підстав для звільнення позивача на підставі пункту 2 частини першої статті 41 КЗпП України не було.

Одночасно з ухваленням рішення про поновлення працівника на роботі, суд першої інстанції вирішив питання про виплату йому середньої зарплати за час вимушеного прогулу.

Суд першої інстанції, встановивши, що з боку роботодавця мали місце порушення трудових прав позивача внаслідок незаконної процедури звільнення його з посади, виходив з того, що цим позивачеві одночасно завдано моральні страждання, які виявились у переживаннях, втраті нормальних життєвих зв'язків та вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Постановою Апеляційного суду Запорізької області від 11 червня 2018 року апеляційну скаргу ПАТ «Укрзалізниця» залишено без задоволення, рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 02 квітня 2018 року залишено без задоволення.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що висновки суду першої інстанції повністю відповідають встановленим фактичним обставинам та узгоджується з усталеною практикою у таких правовідносинах.

У касаційній скарзі ПАТ «Укрзалізниця», посилаючись на порушення судом першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить скасувати судові рішення першої та апеляційної інстанцій, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій при винесенні рішення не застосували жоден із спеціальних нормативних актів, а саме наказ Мелітопольського локомотивного депо від 07 квітня 2017 року № 155/аг, Інструкцію з технічного обслуговування електровозів і тепловозів в експлуатації від 27 грудня 2002 року № ЦТ-0056, Інструкцію «Про порядок дій локомотивної бригади при прийманні-здачі, екіпіруванні та технічному обслуговуванні тепловозів серії 2ТЕ-116», затвердженої начальником депо 24 листопада 2015 року, Положення про дисципліну працівників залізничного транспорту, погодженого 29 липня 1992 року з Радою профспілки, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 січня 1993 року № 55, посилання на них в мотивувальній частині рішення відсутні, що є порушенням статей 3, 15 Закону України «Про залізничний транспорт» та є порушенням матеріального права.

У касаційній скарзі заявник посилається на те, що відмова у наданні згоди профспілковим комітетом є необґрунтованою, що судами не взято до уваги.

Також у касаційній скарзі заявник посилається на те, що апеляційним судом не враховано правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 20 квітня 2016 року у справі № 6-100 цс16, та залишено поза увагою, що позивач несе відповідальність за збереження локомотиву та дизельного пального та є матеріально-відповідальною особою, в цьому випадку разовими документами відповідно до положень пункту 2 статті 134 КЗпП України є отримання локомотивною бригадою локомотиву, дизельного пального, мастил та іншого майна по журналу ф. ТУ-152 локомотиву, маршруту машиніста.

27 липня 2018 року ухвалою Верховного Суду відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ПАТ «Укрзалізниця».

Позивач не скористався своїм правом на надання відзиву на касаційну скаргу ПАТ «Укрзалізниця».

Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла таких висновків.

У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини третьої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Судами встановлено, що 07 січня 2000 року ОСОБА_4 був прийнятий на роботу в Мелітопольське локомотивне депо «Придніпровської залізниці» як помічник машиніста тепловоза і електровоза.

14 листопада 2014 року позивач був переведений на посаду машиніста тепловоза цеха експлуатації.

01 грудня 2015 року, внаслідок реорганізації, Мелітопольське локомотивне депо «Придніпровської залізниці» було перетворено в Структурний підрозділ «Мелітопольське локомотивне депо» регіональної філії «Придніпровська залізниця» ПАТ «Укрзалізниця».

Наказом № 298/ОС від 19 вересня 2017 року позивача було звільнено з роботи з посади машиніста тепловоза цеха експлуатації Структурного підрозділу «Мелітопольське локомотивне депо» регіональної філії «Придніпровська залізниця» ПАТ «Укрзалізниця» за вчинення дій, що дають підстави для втрати довір'я до нього з боку уповноваженого власником органу у відповідності до пункту 2 статті 41 КЗпП України.

З наказом про звільнення позивач був ознайомлений 19 вересня 2017 року, зробивши при цьому запис про свою незгоду з даним наказом. Копію наказу він отримав.

Підставою для звільнення позивача став наказ Структурного підрозділу «Мелітопольське локомотивне депо» регіональної філії «Придніпровська залізниця» ПАТ «Укрзалізниця» від 01 вересня 2017 року № 270 «Про результати раптової перевірки керівництвом працівників депо», яким зазначено що машиністом тепловоза ОСОБА_4, були допущені грубі порушення вимог нормативних документів, а саме вимог пунктів 2.2.7, 3.6 Інструкції з технічного обслуговування електровозів і тепловозів в експлуатації від 27 грудня 2002 року ЦТ-0056, вимог Інструкції «Про порядок дій локомотивної бригади при прийманні-здачі, екіпіруванні та технічному обслуговуванні тепловозів серії 2ТЕ-116», затвердженої начальником депо 24 листопада 2015 року, вимог пункту 3.12 «Інструкції локомотивній бригаді» від 22 листопада 2004 року № ЦТ-0106, вимог пунктів 2.2, 2.3, 2.4 Інструкції з технічного обслуговування електровозів і тепловозів в експлуатації» від 27 грудня 2002 року ЦТ-0056, вимог пункту 3 Положення про дисципліну працівників залізничного транспорту, погодженого 29 липня 1992 року з Радою профспілки та затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 січня 1993 року № 55, внаслідок чого йому була виражена недовіра та направлено подання профспілковій організації Мелітопольського локомотивного депо для отримання згоди на звільнення.

Згідно з протоколом засідання профспілкового комітету Мелітопольського локомотивного депо від 15 вересня 2017 року № 22 у наданні згоди на звільнення ОСОБА_4 на підставі пункту 2 статті 41 КЗпП України було відмовлено. Мотивацією відмови було те, що він не підпадає під дію пункту 2 статті 41 КЗпП України, договір про матеріальну відповідальність з ним не може бути укладений. Адміністрація підприємства не надала конкретних доказів його вини в скоєнні злочину, кваліфікацію дій робітника встановлює виключно вирок суду.

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Частиною 2 статті 2 КЗпП України передбачено, що працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою.

Трудовий договір з ініціативи власника або уповноваженого ним органу може бути розірваний у разі винних дій працівника, який безпосередньо обслуговує грошові, товарні або культурні цінності, якщо ці дії дають підстави для втрати довір'я до нього з боку власника або уповноваженого ним органу (пункт 2 частини першої статті 41 КЗпП України).

Розірвання трудового договору за пунктом 2 частини першої статті 41 КЗпП України можливе за таких умов: 1) безпосереднє обслуговування працівником грошових, товарних або культурних цінностей (прийом, зберігання, транспортування, розподіл тощо); 2) винна дія працівника; 3) втрата довір'я до працівника з боку власника або уповноваженого ним органу.

Правовий аналіз цієї норми матеріального права дає підстави для висновку про те, що вона не передбачає обов'язкового настання для роботодавця негативних наслідків, чи наявності завданої роботодавцю матеріальної шкоди як обов'язкової умови для звільнення працівника. Звільнення з підстави втрати довір'я може вважатися обґрунтованим, якщо працівник, який безпосередньо обслуговує грошові або товарні цінності (зайнятий їх прийманням, зберіганням, транспортуванням, розподілом і т.п.), вчинив умисно або необережно такі дії, які дають власнику або уповноваженому ним органу підстави для втрати до нього довір'я (зокрема, порушення правил проведення операцій з матеріальними цінностями).

Виходячи з викладеного та розуміння безпосереднього обслуговування грошових і товарних цінностей слідує, що основне коло працівників, які безпосередньо обслуговують грошові та товарні цінності, - це особи, які, зокрема, одержують їх під звіт.

Вирішуючи під час розгляду справи про поновлення на роботі працівника, звільненого за пунктом 2 частини першої статті 41 КЗпП України, питання щодо віднесення позивача до кола працівників, які безпосередньо обслуговують грошові та товарні цінності, суд у кожному конкретному випадку повинен з'ясувати: чи становить виконання операцій, пов'язаних з таким обслуговуванням цінностей, основний зміст трудових обов'язків позивача; чи носить виконання ним указаних дій відповідальний, підзвітний характер з наявністю обліку, контролю за рухом і зберіганням цінностей.

Зазначений висновок міститься у постанові Верховного Суду України

від 20 квітня 2016 року № 6-100цс16.

Вирішуючи спір по суті позовних вимог, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, визначився правильно з характером спірних правовідносин, встановив фактичні обставини справи, що мають суттєве значення для її вирішення з урахуванням наданих сторонами доказів у їх сукупності та дійшов правильного висновку про задоволення позовних вимог.

Звільнення у зв'язку із втратою довір'я до працівника на підставі пункту 2 частини першої статті 41 КЗпП України може мати місце за умови вчинення ним винних дій. При цьому не має значення, були протиправні дії вчинені навмисно або внаслідок необережного ставлення до виконання своїх обов'язків, чи передбачав працівник або повинен був передбачити негативні наслідки своїх дій. Провина працівника має бути доведена власником або уповноваженим ним органом за допомогою фактів та об'єктивних обставин, що свідчать про винні дії працівника; це може бути, наприклад: систематична нестача довірених йому цінностей; безвідповідальне, халатне ставлення до своїх трудових обов'язків; порушення правил торгівлі; крадіжки; обмірювання, обважування покупців; завищення цін; привласнення матеріальних цінностей тощо.

Втрата довір'я може бути наслідком вчинення проступку, який дає підстави для висновку, що подальше залишення працівника на роботі, пов'язаній з обслуговуванням грошових і матеріальних цінностей, може призвести до їх утрати. Водночас, підозра власника або уповноваженого ним органу не може бути підставою для виявлення недовір'я до працівника.

Суди першої та апеляційної інстанцій обґрунтовано виходили з того, що під час судового розгляду відповідачем не надано жодного належного та допустимого доказу вчинення позивачем протиправних дій навмисно або внаслідок необережного ставлення до виконання своїх обов'язків, які дають підстави для його звільнення на підставі пункту 2 статті 41 КЗпП України.

При вирішенні цього спору судами враховано положення статті 43 КЗпП України, про те, щорозірвання трудового договору з підстав, передбачених пунктами 1 (крім випадку ліквідації підприємства, установи, організації), 2-5, 7 статті 40 і пунктами 2 і 3 статті 41 цього Кодексу, може бути проведено лише за попередньою згодою виборного органу (профспілкового представника), первинної профспілкової організації, членом якої є працівник.

Рішення виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) про відмову в наданні згоди на розірвання трудового договору повинно бути обґрунтованим. У разі якщо в рішенні немає обґрунтування відмови в наданні згоди на розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган має право звільнити працівника без згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника).

Зі змісту протоколу засідання профспілкового комітету Мелітопольського локомотивного депо від 15 вересня 2017 року № 22 вбачається, що не надано згоду на розірвання трудового договору ОСОБА_4 на підставі пункту 2 частини першої статті 41 КЗпП України тому, що даний робітник не підпадає під дії пункту 2 частини першої статті 41 КЗпП України, договір про його матеріальну відповідальність з ним не може бути укладений. Адміністрація не надала конкретних доказів вини робітника в скоєнні злочину, кваліфікацію дій робітника встановлює виключно вирок суду.

Відповідно до частин 1, 2 статті 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік.

Судом першої інстанції були правильно визначено розмір середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 20 вересня 2017 року по 30 березня 2018 року, який склав 71 383,00 грн.

Переглядаючи рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку та перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, апеляційний суд, дотримуючись вимог статей 258, 265, 381 ЦПК України, погодився з висновком суду першої інстанції, з підстав викладених у судовому рішенні.

Посилання заявника у касаційній скарзі на те, що судами першої та апеляційної інстанцій не враховано спеціальних нормативних актів, а саме наказу Мелітопольського локомотивного депо від 07 квітня 2017 року № 155/аг, Інструкції з технічного обслуговування електровозів і тепловозів в експлуатації від 27 грудня 2002 року № ЦТ-0056, затвердженого і введеного в дію наказом Укрзалізниці від 27 грудня 2002 року № 670-Ц, Інструкції «Про порядок дій локомотивної бригади при прийманні-здачі, екіпіруванні та технічному обслуговуванні тепловозів серії 2ТЕ-116», затвердженої начальником депо 24 листопада 2015 року, Положення про дисципліну працівників залізничного транспорту, погодженого 29 липня 1992 року з Радою профспілки, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 січня 1993 року № 55 та не надано оцінку кожному окремо документу, на правильність висновків судів першої та апеляційної інстанцій не вливає.

Аргументи касаційної скарги про те, що невиконання позивачем своїх посадових обов'язків дає підстави для втрати до нього довір'я, оскільки він безпосередньо обслуговує тепловози та несе відповідальність за товарно-матеріальні цінності, зокрема, дизельне пальне, які знаходяться на них є безпідставними, оскільки положення пункту 2 частини першої статті 41 КЗпП України можуть бути застосовані виключно за умови вчинення ним винних дій, а таких обставин судами першої та апеляційної інстанцій не встановлено.

Судами першої та апеляційної інстанцій перевірено зміст відмови у наданні згоди профспілкою на звільнення позивача, та визнано йогоцілком обґрунтованим, і хочаобґрунтування викладеностисло, однакзміст йогоцілком зрозумілийта узгодженийз обставинамиподій 31 серпня2017 року.

Доводи заявника у касаційній скарзі про те, що відмова профспілки у наданні згоди на звільнення позивача є необґрунтованою, а отже не повинна братись до уваги були предметом перевірки у суді апеляційної інстанції та цим обставинам надана належна оцінка.

Доводи касаційної скарги про те, що ця касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовної практики, та справа становить значний суспільний інтерес не беруться Верховним Судом до уваги, оскільки заявник не обґрунтовує, з урахуванням змісту, в тому числі, позовних вимог, в чому проявляється значний суспільний інтерес цієї справи та чому касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики. Втім посилання на наявність у судах справ з аналогічним предметом позову не свідчить про те, що справа становить значний суспільний інтерес та касаційна скарга стосується питань права, що мають фундаментальне значення для єдиної правозастосовчої практики.

Відповідно до положень статей 10, 11 ЦПК України 2004 року цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін та диспозитивності цивільного судочинства.

Європейський суд з прав людини у справі «Христов проти України» (Khristov v. Ukraine, заява № 24465/04) рішення від 19 лютого 2009 року вказав, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, слід тлумачити в контексті преамбули Конвенції яка, зокрема, проголошує верховенство права як складову частину спільної спадщини Договірних держав. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, згідно з яким у разі остаточного вирішення спору судами їхнє рішення, що набрало законної сили, не може ставитися під сумнів (див. справу «Брумареску проти Румунії» (Brumarescu v. Romania) [GC], N 28342/95, п. 61, ECHR 1999-VII).

Принцип юридичної визначеності вимагає поваги до принципу res judicata, тобто поваги до остаточного рішення суду. Згідно з цим принципом жодна сторона не має права вимагати перегляду остаточного та обов'язкового до виконання рішення суду лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі. Повноваження судів вищого рівня з перегляду мають здійснюватися для виправлення судових помилок і недоліків, а не задля нового розгляду справи. Таку контрольну функцію не слід розглядати як замасковане оскарження, і сама лише ймовірність існування двох думок стосовно предмета спору не може бути підставою для нового розгляду справи. Відхід від цього принципу можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини (див. справу «Рябих проти Росії» (Ryabykh v. Russia), заява № 52854/99, п. 52, ECHR 2003-IX).

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалено без додержання норм матеріального і процесуального права та зводяться лише до переоцінки доказів у справі, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України, перебуває поза межами повноважень Верховного Суду.

З урахуванням наведеного Верховний Суд дійшов висновку, що рішення суду першої та апеляційної інстанцій про задоволення позовних вимог ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, а доводами касаційної скарги ці висновки не спростовуються.

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» залишити без задоволення.

Рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 02 квітня 2018 року та постанову Апеляційного суду Запорізької області від 11 червня 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. А. Стрільчук Судді:В. О. Кузнєцов А. С. Олійник О. В. Ступак Г. І. Усик