Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 25.02.2021 року у справі №554/6847/19

Постанова

Іменем України

06 жовтня 2021 року

м. Київ

справа № 554/6847/19

провадження № 61-1895св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Шиповича В. В. (суддя - доповідач), Білоконь О. В., Синельникова Є. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - Шевченківська районна у м. Полтаві рада,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, - приватний нотаріус Полтавського міського нотаріального округу Сидоренко Віра Іванівна,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Октябрського районного суду м. Полтави, у складі судді Троцької А. І.,

від 13 серпня 2020 року та постанову Полтавського апеляційного суду, у складі колегії суддів: Чумак О. В., Бондаревської С. М., Дряниці Ю. В.,

від 22 грудня 2020 року,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2019 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до територіальної громади міста в особі Полтавської міської ради, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, - приватний нотаріус Полтавського міського нотаріального округу Сидоренко В. І., в якому просила визнати за нею право власності на гараж, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 17,5 кв. м, у порядку спадкування за законом після смерті свого батька -

ОСОБА_3, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1.

Позов ОСОБА_1 мотивовано тим, що після смерті батька відкрилася спадщина на вказане нерухоме майно. На день смерті батька вона постійно проживала разом з ним, а тому є такою, що прийняла спадщину, інших спадкоємців не має.

З метою отримання спадщини вона звернулась до приватного нотаріуса Полтавського міського нотаріального округу Сидоренко В. І. із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину за законом на спадкове майно - вищевказаний гараж, однак отримала відмову у зв'язку із ненаданням документів, які посвідчують право власності спадкодавця на це майно.

Вважала, що право власності ОСОБА_3 на спірний гараж підтверджено рішенням виконавчого комітету Полтавської міської ради депутатів трудящих № 422 від 22 травня 1963 року, відповідно до якого було дозволено розміщення гаража за адресою: АДРЕСА_1, та технічним паспортом на цей гараж, відповідно до якого площа гаража складає 17,5 кв. м.

Оскільки на даний час вона позбавлена іншої можливості отримати у спадок спірний гараж, тому вимушена звернутися до суду з цим позовом.

Ухвалою Октябрського районного суду м. Полтави від 10 грудня 2019 року замінено неналежного відповідача територіальну громаду міста в особі Полтавської міської ради на належного відповідача - Шевченківську районну у м. Полтаві раду.

Короткий зміст оскаржуваних судових рішень

Рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 13 серпня 2020 року, залишеним без змін постановою Полтавського апеляційного суду

від 22 грудня 2020 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що спірний гараж не входить до складу спадкового майна після смерті ОСОБА_3, оскільки є самочинно збудованим, право власності на це майно за спадкодавцем не зареєстровано, земельна ділянка у відповідності до закону йому не виділялась.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просить оскаржені судові рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позов.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

03 лютого 2021 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 13 серпня 2020 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 22 грудня

2020 року.

Ухвалою Верховного Суду від 07 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи з районного суду.

У травні 2021 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що суди попередніх інстанцій, ухвалюючи оскаржені судові рішення, не врахували висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 20 травня 2020 року у справі № 554/4404/13-ц.

Вважає, що на час побудови гаражу право власності на нього не залежало від державної реєстрації чи від прийняття його до експлуатації. Розміщення гаражу було узгоджено рішенням виконавчого комітету Полтавської міської ради депутатів трудящих № 422 від 22 травня 1963 року, відповідно до якого у подальшому гараж перенесено в погоджене виконавчим комітетом місце.

Крім того, стверджує, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування положень статті 105 ЦК УРСР щодо такого об'єкту нерухомості, як гараж.

Відзив на касаційну скаргу не подано

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_1 є дочкою ОСОБА_3, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1.

ОСОБА_1 звернулась до приватного нотаріуса Сидоренко В. І. із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті ОСОБА_3 на спадкове майно - гараж, за адресою:

АДРЕСА_1.

Постановою приватного нотаріуса Сидоренко В. І. від 30 жовтня 2017 року ОСОБА_1 відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину, оскільки не надано документів, що підтверджують право власності спадкодавця на спадкове майно.

Рішенням виконавчого комітету Полтавської міської ради депутатів трудящих № 422 від 22 травня 1963 року зобов'язано ОСОБА_3 перенести за свій рахунок самовільно побудований ним гараж, на місце, визначене проектною організацією. Розташування гаражів ОСОБА_4 і ОСОБА_3 у АДРЕСА_1 вважати тимчасовим, до перенесення з житлових дворів у спеціальні місця, визначені міськвиконкомом для гаражів.

Гаражі громадян ОСОБА_4 і ОСОБА_3 дозволено зробити тимчасовими.

Позиція Верховного Суду

Згідно частини 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частини 2 статті 389 ЦПК України.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Згідно із частинами 1 -2 статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частин 1 -2 , 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Правовідносини у справі виникли щодо визнання у порядку спадкування за законом після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 права власності на гараж за адресою: АДРЕСА_1, який збудований в

1963 році.

Відповідно до статті 524 ЦК УРСР, який був чинний на час смерті ОСОБА_3, спадкоємство здійснюється за законом і за заповітом. Спадкоємство за законом має місце, коли і оскільки воно не змінено заповітом.

Частиною 1 статті 529 ЦК УРСР встановлено, що при спадкоємстві за законом спадкоємцями першої черги є, в рівних частках, діти, дружина і батьки померлого.

Отже, спадкоємством вважається перехід майна померлого (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців) у порядку, передбаченому статтями 529-535

ЦК УРСР.

Якщо за життя спадкодавець не набув права власності на нерухоме майно, то спадкоємець також не набуває права власності у порядку спадкування. До спадкоємця переходять лише визначені майнові права, які належали спадкодавцеві на час відкриття спадщини.

Відповідно до статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обмежень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Згідно із статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до 01 січня 2013 року, визнаються дійсними за наявності однієї з таких умов: 1) реєстрація таких прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення; 2) на момент виникнення таких прав діяло законодавство, що не передбачало їх обов'язкової реєстрації.

Тобто, право власності та інші речові права на нерухоме майно, набуті згідно з чинними нормативно-правовими актами до набрання чинності статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", визнаються державою.

Отже, право власності на збудоване до набрання чинності Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" нерухоме майно набувається в порядку, який існував на час його будівництва, а не виникає у зв'язку із здійсненням державної реєстрації права власності на нього в порядку, передбаченому Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", як офіційного визнання державою такого права, а не підставою його виникнення.

Відповідно до частини 1 статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

Крім того, згідно з частинами 1 та 2 статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності.

Порядок та умови прийняття в експлуатацію об'єктів будівництва був встановлений постановою Кабінету Міністрів України № 449 від 05 серпня 1992 року "Про порядок прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів державного замовлення" (втратила чинність).

Ураховуючи зазначене, індивідуальні (садибні) житлові будинки, садові, дачні будинки, господарські (присадибні) будівлі і споруди, збудовані у період до 05 серпня 1992 року, не підлягають проходженню процедури прийняття в експлуатацію.

Наведене узгоджується з висновками Верховного Суду у постанові

від 10 жовтня 2018 року в справі № 557/1209/16-ц, згідно з якими при вирішенні спору у подібних правовідносинах щодо визнання права власності на гараж Верховний Суд вказав, зокрема на необхідність встановлення належності земельної ділянки, на якій розташований спірний гараж, наявності рішення органів місцевого самоврядування про виділення земельної ділянки для будівництва такого гаражу та надання дозволу на будівництво.

За змістом частини 3 статті 105 ЦК УРСР господарські і побутові будівлі та споруди, зведені громадянином без встановленого дозволу або належно затвердженого проекту, чи з істотними відхиленнями від проекту, або з грубим порушенням основних будівельних норм і правил, за рішенням виконавчого комітету районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів зносяться громадянином, який провадив самовільне будівництво, або за його рахунок.

Підпунктами "в " та "г" пункту 2 постанови Ради Міністрів УРСР № 778

від 12 липня 1962 року "Про заходи по впорядкуванню утримання легкових автомобілів і мотоциклів, що знаходяться в особистій власності громадян Української РСР" зобов'язати виконкоми обласних, Київської та Севастопольської міських Рад депутатів трудящих: заборонити будівництво гаражів для легкових автомобілів і мотоциклів індивідуальних власників у дворах і садибах комунальних та відомчих жилих будинків у всіх великих містах республіки; протягом 1962-1963 років здійснити силами і засобами індивідуальних власників легкових автомобілів і мотоциклів знесення всіх гаражів, побудованих на подвір'ях або між жилими будинками з порушенням санітарних і протипожежних норм.

У справі, що розглядається, судами встановлено, що рішенням виконавчого комітету Полтавської міської ради депутатів трудящих № 422 від 22 травня 1963 року зобов'язано ОСОБА_3 перенести за свій рахунок самовільно побудований ним гараж, на місце, визначене проектною організацією. Розташування гаражу ОСОБА_3 у

АДРЕСА_1 вважати тимчасовим, до перенесення з житлових дворів у спеціальні місця, визначені міськвиконкомом для гаражів. Гараж ОСОБА_3 дозволено зробити тимчасовими.

Таким чином, суди попередніх інстанцій правильно виходили із того, що ОСОБА_3 за життя не набув права власності на спірний гараж, який був збудований ним самовільно.

Водночас, апеляційний суд обґрунтовано звернув увагу, що після прийняття рішення № 422 від 22 травня 1963 року спадкодавець не ставив питання щодо виділення йому земельної ділянки для перенесення гаражу.

Разом з тим, умовою для переходу в порядку спадкування права власності на об'єкти нерухомості, в тому числі гараж, є набуття спадкодавцем зазначеного права у встановленому законодавством України порядку, однак у справі, що переглядається, відсутні докази набуття такого права померлим у обсязі, на який посилається позивач, а і тому підстави для задоволення позову відсутні.

Відповідно до пункту 7 постанови Пленуму Верховного Суду України № 7

від 30 травня 2008 року "Про судову практику у справах про спадкування" якщо спадкодавцем було здійснене самочинне будівництво, до спадкоємців переходить право власності на будівельні матеріали, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва.

Проте, у розглядуваній справі ОСОБА_1 позовні вимоги про визнання прав на будівельні матеріали і конструктивні елементи, які були використані в процесі будівництва гаражу, не заявлялись та судами відповідно не вирішувались.

З урахуванням встановлених у розглядуваній справі обставин, висновки судів в оскаржених судових рішеннях не суперечать висновкам Верховного Суду у постанові від 20 травня 2020 року у справі № 554/4404/13-ц, на які посилалась заявника в касаційній скарзі.

Доводи касаційної скарги про те, що розміщення гаражу було узгоджено рішенням виконавчого комітету Полтавської міської ради депутатів трудящих № 422 від 22 травня 1963 року зводяться до помилкового тлумачення заявником змісту цього рішення.

При цьому, позивачем не надано доказів на підтвердження того, що спірний гараж було перенесено у відповідності до цього рішення на погоджене виконавчим комітетом місце.

За таких обставин, доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують, на законність судових рішень не впливають і фактично зводяться до необхідності переоцінки доказів, що відповідно до статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Крім того, за відомостями Єдиного державного реєстру судових рішень, ОСОБА_1 у 2017 році зверталась до суду із позовом до Полтавської міської ради про визнання права власності на спірний гараж, однак рішенням Октябрського районного суду м.

Полтави від 19 березня 2018 року у справі № 554/9870/17, яке набрало законної сили, у задоволенні позову ОСОБА_1 було відмовлено.

Відповідно до частини 2 статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Оскільки судами першої та апеляційної інстанцій при вирішенні справи по суті, в межах заявлених вимог та з урахуванням наданих доказів, правильно застосовано норми матеріального права і не допущено порушень норм процесуального права, за яких судові рішення підлягають обов'язковому скасуванню, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін.

Підстави для нового розподілу судових витрат відсутні.

Керуючись статтями 400, 401, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 13 серпня 2020 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 22 грудня 2020 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді:В. В. Шипович О. В. Білоконь Є. В. Синельников