Історія справи

Постанова КЦС ВП від 05.10.2022 року у справі №521/6288/19
Постанова КЦС ВП від 04.10.2023 року у справі №521/6288/19

Постанова

Іменем України

05 жовтня 2022 року

м. Київ

справа № 521/6288/19

провадження № 61-4432св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.,

суддів: Бурлакова С. Ю., Зайцева А. Ю., Коротуна В. М. (суддя-доповідач),

Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - комунальне підприємство «Міське капітальне будівництво»,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційні скарги представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 та комунального підприємства «Міське капітальне будівництво» на постанову Одеського апеляційного суду від 22 березня 2022 року у складі колегії суддів:

Погорєлової С. О., Заїкіна А. П., Таварткіладзе О. М.,

ВСТАНОВИВ:

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до КП «Міське капітальне будівництво» про визнання незаконним та скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, стягнення витрат на правничу допомогу, стягнення грошової компенсації за невикористану відпустку, стягнення грошової компенсації за матеріальну допомогу на оздоровлення і вирішення соціально-побутових питань.

Позов мотивовано тим, що ОСОБА_1 працював на посаді головного інженера в КП «Міське капітальне будівництво».

03 квітня 2019 року було видано наказ за № 27 про звільнення ОСОБА_1 , підстава звільнення - його особиста заяв за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України.

На думку позивача, вказані обставини не відповідають дійсності, оскільки він ніякої заяви не писав і вважає, що його було звільнено незаконно з займаної посади.

ОСОБА_1 просив визнати незаконним та скасувати наказ від 03 квітня

2019 року № 27 про його звільнення з посади начальника виробничо-технічного відділу, поновити його на посаді головного інженера КП «Міське капітальне будівництво», стягнути заробітну плату за час вимушеного прогулу, стягнути витрати на правничу допомогу, стягнути грошову компенсацію за невикористану відпустку, стягнути грошову компенсацію за матеріальну допомогу на оздоровлення і вирішення соціально-побутових питань.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Малиновського районного суду міста Одеси від 02 червня 2020 року у задоволенні позву відмовлено.

Рішення суду мотивовано відсутністю порушень норм КЗпП України зі сторони відповідача під час звільнення ОСОБА_1 .

Постановою Одеського апеляційного суду від 22 березня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.

Рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 02 червня 2020 року скасовано та постановлено нове судове рішення, яким позовні вимоги задоволено частково.

Визнано незаконним та скасовано наказ № 27 від 03 квітня 2019 року про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника виробничо-технічного відділу за пунктом 1 статті 36 КЗпП України.

У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

Визнаючи незаконним та скасовуючи наказ № 27 від 03 квітня 2019 року про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника виробничо-технічного відділу за пунктом 1 статті 36 КЗпП України, суд апеляційної інстанції виходив із того, що звільнення позивача 03 квітня 2019 року за угодою сторін відбулося з порушенням норм КЗпП України, оскільки заява ОСОБА_1 про звільнення за угодою сторін не містить конкретної дати звільнення працівника.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про: поновлення на роботі, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, стягнення грошової компенсації за невикористану відпустку, стягнення грошової компенсації за матеріальну допомогу на оздоровлення і вирішення соціально-побутових питань, суд апеляційної інстанції виходив із того, що ОСОБА_1 станом на день звільнення займав посаду начальника виробничо-технічного відділу, однак, у позовній заяві просив поновити його на посаді головного інженера КП «Міське капітальне будівництво», яка не є попередньою роботою у розумінні положень частин першої-другої статті 235 КЗпП України.

Короткий зміст вимог та доводів касаційних скарг

18 травня 2022 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати постанову Одеського апеляційного суду від 22 березня 2022 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог про поновлення ОСОБА_1 на роботі, стягнення середньомісячної заробітної плати з 04 квітня 2019 року по день поновлення на роботі; стягнення грошової компенсації за 8 днів невикористаної відпустки за

2017 рік, стягнення грошової компенсації за матеріальну допомогу на оздоровлення і вирішення соціально-побутових питань 2019 рік та ухвалити в цій частині нове рішення, про задоволення цих позовних вимог.

Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 мотивована тим, що суд апеляційної інстанції застосував норму статті 235 КЗпП України без урахування висновку, викладеного в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 вересня 2017 року у справі № 223/30/16-ц, постанови Верховного Суду від 04 березня 2020 року у справі № 758/9164/16-ц, згідно якого, визнання наказу про звільнення незаконним автоматично тягне за собою поновлення працівника на роботі та обов?язок роботодавця виплатити заробітну плату за час вимушеного прогулу. Відмовляючи у задоволенні позовної вимоги про поновлення на роботі через не правильне зазначення у позовній заяві посади позивача, суд апеляційної інстанції допустив надмірний формалізм.

31 травня 2022 року КП «Міське капітальне будівництво» подало до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати постанову Одеського апеляційного суду від 22 березня 2022 року та залишити в силі рішення Малиновського районного суду міста Одеси від 02 червня 2020 року.

Касаційна скарга КП «Міське капітальне будівництво» мотивована тим, що законодавством не визначено, яким чином треба зазначати дату заяви, вимога щодо вказання саме календарної дати відсутня може трактуватися кожним індивідуально. За такого регулювання відносин формулювання «датою написання заяви вважати дату її реєстрації» у заяві ОСОБА_1 є цілком прийнятним, а вимога щодо зазначення узгодженої дати звільнення носить необов?язковий (диспозитивний) характер може вказуватися або не вказуватися за бажанням особи, яка має намір звільнитися. Заявник вказує, що між сторонами було досягнуто згоди щодо звільнення позивача.

Доводи інших учасників справи

19 серпня 2022 року КП «Міське капітальне будівництво»через засоби поштового зв?язку подало до Верховного Суду відзив, у якому просить касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а постанову Одеського апеляційного суду від 22 березня 2022 року скасувати та залишити в силі рішення Малиновського районного суду міста Одеси від 02 червня 2020 року.

23 серпня 2022 року представник ОСОБА_1 - адвокат Губська Х. Ю. через засоби поштового зв?язку подала до Верховного Суду відзив, у якому просить касаційну скаргу КП «Міське капітальне будівництво» залишити без задоволення, а постанову Одеського апеляційного суду від 22 березня 2022 року в частині скасування рішення Малиновського районного суду міста Одеси від

02 червня 2020 року та визнання незаконним та скасування наказу КП «Міське капітальне будівництво» від 03 квітня 2019 року № 27 про звільнення з роботи ОСОБА_1 з посади начальника виробничого відділу залишити без змін.

Рух касаційних скарг та матеріалів справи

Ухвалою Верховного Суду від 21 липня 2022 року відкрито касаційне провадження у даній справі та витребувано матеріали цивільної справи з Малиновського районного суду міста Одеси.

23 серпня 2022 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 26 вересня 2022 року справу призначено до судового розгляду.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ У СКЛАДІ КОЛЕГІЇ СУДДІВ ДРУГОЇ СУДОВОЇ ПАЛАТИ КАСАЦІЙНОГО ЦИВІЛЬНОГО СУДУ

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Перевіривши доводи касаційних скарг, врахувавши аргументи, наведені у відзивах на касаційні скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційні скарги підлягають частковому задоволеннюз таких підстав.

Короткий зміст встановлених фактичних обставин справи

ОСОБА_1 з 22 травня 2017 року прийнято в КП «Міське капітальне будівництво» на посаду помічника директора з виробничо-технічних та кошторисних питань.

14 серпня 018 року ОСОБА_1 переведено на посаду головного інженера.

У відповідності до заяви ОСОБА_1 , датованої ним особисто 18 лютого

2019 року, про що вказує рукописний текст та його підпис, головний інженер ОСОБА_1 звернувся із заявою на ім`я директора КП «Міське капітальне будівництво» про переведення його на посаду начальника виробничо-технічного відділу КП «Міське капітальне будівництво».

Згідно до Наказу директора КП «Міське капітальне будівництво» № 14

від 25 лютого 2019 року, головного інженера ОСОБА_1 переведено з посади головного інженера на посаду начальника виробничо-технічного відділу

з 01 березня 2019 року з посадовим окладом, згідно штатного розпису.

Із зазначеним наказом ОСОБА_1 був ознайомлений під розписку, про що свідчить його підпис на зворотній стороні наказу.

Однак, в трудовій книжці ОСОБА_1 відсутній запис про переведення позивача з посади головного інженера на посаду начальника виробничо-технічного відділу з 01 березня 2019 року, тобто, вказаний запис не внесено до трудової книжки ОСОБА_1 .

Згідно заяви ОСОБА_1 , останній звернувся із заявою на ім`я директора

КП «Міське капітальне будівництво» про звільнення його з роботи за пунктом 1 статті 36 КЗпП України.

Вказана заява зареєстрована в КП «Міське капітальне будівництво» 03 квітня

2019 року за вх. № 14/03.

На підставі вказаної заяви, КП «Міське капітальне будівництво» було видано Наказ № 27 від 03 квітня 2019 року, згідно якого звільнено ОСОБА_1 з посади начальника виробничо-технічного відділу за пунктом 1 статті 36 КЗпП України 03 квітня 2019 року з проведенням належного розрахунку згідно норм чинного законодавства України та виплатою грошової компенсації за невикористану щорічну відпустку в кількості 40-ка календарних днів. Підстава - заява ОСОБА_1 .

З зазначеним наказом, ОСОБА_1 був ознайомлений під розписку, про що свідчить його підпис на зворотній стороні наказу.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд

У частинах першій, другій та п`ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення апеляційного суду в повній мірі не відповідає.

Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів.

Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.

Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.

Отже, під час розгляду спору суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Відповідно до частини першої статті 21 КЗпП України трудовий договір - це угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є угода сторін.

У разі домовленості між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом про припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України (угода сторін) договір припиняється в строк, визначений сторонами.

Анулювання такої домовленості може відбутися лише тоді, коли власник або уповноважений ним орган і працівник дійшли взаємної згоди.

Припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України застосовується у випадку взаємної згоди сторін трудового договору. Пропозиція (ініціатива) про припинення трудового договору за цією підставою може виходити як від працівника, так і від власника або уповноваженого ним органу. За угодою сторін може бути припинено як трудовий договір, укладений на невизначений строк, так і строковий трудовий договір. Припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України не передбачає попередження про звільнення ні від працівника, ні від власника або уповноваженого ним органу. День закінчення роботи визначається сторонами за взаємною згодою.

Якщо роботодавець і працівник домовились про певну дату припинення трудового договору, працівник не має права відкликати свою заяву про звільнення. Анулювати таку домовленість можна лише за взаємною згодою про це власника або уповноваженого ним органу і працівника.

У постанові від 26 жовтня 2016 року у справі № 404/3049/15-ц (провадження

№ 6-1269цс16) Верховний Суд України вказав на те, що, розглядаючи позовні вимоги щодо оскарження наказу про припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України (за угодою сторін), суди повинні з`ясувати: чи дійсно існувала домовленість сторін про припинення трудового договору за взаємною згодою; чи було волевиявлення працівника на припинення трудового договору в момент видання наказу про звільнення; чи не заявляв працівник про анулювання попередньої домовленості сторін щодо припинення договору за угодою сторін; чи була згода власника або уповноваженого ним органу на анулювання угоди сторін про припинення трудового договору.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постановах

від 04 листопада 2019 року у справі № 761/19141/16-ц (провадження

№ 61-26651св18), від 23 грудня 2019 року у справі № 233/1563/18 (провадження

№ 61-47560св18), від 24 березня 2020 року у справі № 553/629/18 (провадження

№ 61-48739св18).

У пункті 8 постанови Пленуму Верховного суду України від 06 листопада

1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» роз`яснено, що при домовленості між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом про припинення трудового договору за пунктом 1 статті 36 КЗпП України (за угодою сторін) договір припиняється в строк, визначений сторонами. Анулювання такої домовленості може мати місце лише при взаємній згоді про це власника або уповноваженого ним органу і працівника. Сама по собі згода власника або уповноваженого ним органу задовольнити прохання працівника про звільнення до закінчення строку попередження не означає, що трудовий договір припинено за пунктом 1 статті 36 КЗпП України, якщо не було домовленості сторін щодо підстави припинення трудового договору. В останньому випадку звільнення вважається проведеним з ініціативи працівника (стаття 38 КЗпП України).

За такого правового регулювання основними умовами угоди про припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України щодо яких сторони трудового договору повинні дійти згоди, є підстава припинення угоди сторін та строк, з якого договір припиняється. Визначення дати звільнення за згодою сторін є обов`язковою умовою такого звільнення, оскільки сприяє свідомому волевиявленню працівника щодо звільнення з підстав передбачених пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України. Відсутність належного волевиявлення не дає підстави вважати наявність наміру працівника звільнитись саме за згодою сторін, а сама по собі згода роботодавця задовольнити прохання працівника про звільнення також не означає наявність угоди про припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України (за угодою сторін).

Такий висновок зроблено Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у постанові від 31 жовтня 2019 року у справі

№ 1340/6082/18 (адміністративне провадження№ № К/9901/23043, К/9901/28700/19).

Разом з тим, як встановлено судом апеляційної інстанції, заява позивача про звільнення із займаної посади за угодою сторін не містить волевиявлення (пропозиції) позивача та визначення строку, з якого трудовий договір пропонується розірвати за угодою сторін.

Задовольняючи позовні вимоги в частині визнання незаконним та скасування наказу № 27 від 03 квітня 2019 року про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника виробничо-технічного відділу за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України, апеляційний суд свою позицію обґрунтував тим, що відсутність у заяві конкретної дати звільнення свідчить про відсутність волевиявлення працівника на припинення трудового договору за взаємною угодою сторін.

Колегія суддів Верховного Суду погоджується з таким висновком суду апеляційної інстанції, оскільки заява ОСОБА_1 про звільнення за угодою сторін не містить конкретної дати звільнення працівника.

Відсутність у заяві конкретної дати звільнення свідчить про відсутність волевиявлення працівника на припинення трудового договору за взаємною угодою сторін.

Саме такий правовий висновок щодо застосування пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП України викладено у постановах Верховного Суду від 20 травня 2020 року у справі № 825/3587/15-а (провадження № К/9901/28040/19), від

07 жовтня 2020 року у справі № 236/1286/19 (провадження № 61-2567св20), від 04 серпня 2021 року у справі № 711/2175/20 (провадження № 61-12674св20), від 07 жовтня 2021року у справі № 541/1684/20 (провадження № 61-9439св21) та від 01 грудня 2021 року у справі № 591/1375/19 (провадження № 61-13478св20).

Таким чином, у справі, що є предметом перегляду в касаційному порядку, суд апеляційної інстанції правильно застосував пункт 1 частини першої статті 36 КЗпП України і дійшов обґрунтованих висновків про наявність підстав для визнання незаконним та скасування наказу КП «міське капітальне будівництво» від 03 квітня 2019 року № 27 про звільнення ОСОБА_1 за угодою сторін.

Щодо вимог позову ОСОБА_1 про поновлення на роботі, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, стягнення грошової компенсації за невикористану відпустку, стягнення грошової компенсації за матеріальну допомогу на оздоровлення і вирішення соціально-побутових питань, то Верховний Суд дійшов таких висновків.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про: поновлення на роботі, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, стягнення грошової компенсації за невикористану відпустку, стягнення грошової компенсації за матеріальну допомогу на оздоровлення і вирішення соціально-побутових питань, суд апеляційної інстанції виходив із того, що ОСОБА_1 станом на день звільнення займав посаду начальника виробничо-технічного відділу, однак, у позовній заяві просив поновити його на посаді головного інженера КП «Міське капітальне будівництво», яка не є попередньою роботою у розумінні положень частин першої-другої статті 235 КЗпП України.

Проте, колегія суддів не може погодитися з таким висновок суду апеляційної інстанції з огляду на таке.

ОСОБА_1 станом на день звільнення займав посаду начальника виробничо-технічного відділу, на яку позивач був переведений з посади головного інженера з 01 березня 2019 року відповідно до наказу директора КП «Міське капітальне будівництво» № 14 від 25 лютого 2019 року.

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 просив поновити його на посаді головного інженера КП «Міське капітальне будівництво», незважаючи на те, що, як зазначено вище, вказану посаду позивач перестав обіймати 01 березня

2019 року.

Кожна особа має право в порядку, встановленому цими Кодексами, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів (частина перша статті 4 ЦПК України, частина перша статті 16 ЦК України).

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме належних їй прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.

Згідно із частинами першою та другою статті 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

За статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) визнається право людини на доступ до правосуддя, а за статтею 13 Конвенції - на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред`явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. Пряма чи опосередкована заборона законом на захист певного цивільного права чи інтересу не може бути виправданою.

Під способами захисту суб`єктивних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника (див. пункт 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (провадження № 12-158гс18)).

При цьому під ефективним засобом (способом) необхідно розуміти такий, що спричиняє потрібні результати, наслідки, тобто матиме найбільший ефект по відновленню відповідних прав, свобод та інтересів на стільки, на скільки це можливо.

Із практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) випливає, що судовий розгляд визнається справедливим за умови забезпечення рівного процесуального становища сторін, що беруть участь у спорі. Вимагається, щоб кожній із сторін була надана розумна можливість представляти свою справу у такий спосіб, що не ставить її в суттєво менш сприятливе становище порівняно з опонентом.

Доступ до суду як елемент права на справедливий судовий розгляд не є абсолютним і може підлягати певним обмеженням у випадку, коли такий доступ особи до суду обмежується законом і не суперечить пункту першому статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод; якщо воно не завдає шкоди самій суті права і переслідує легітимну мету за умови забезпечення розумної пропорційності між використаними засобами і метою, яка має бути досягнута.

Разом із тим, не повинно бути занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але й реальним (рішення ЄСПЛ у справі «Жоффр де ля Прадель проти Франції» від 16 грудня 1992 року).

У справі «Беллет проти Франції» ЄСПЛ зазначив, що стаття 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.

Частиною першою статті 235 КЗпП України визначено, що у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

За змістом частини другої статті 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Системний аналіз зазначених вище приписів статті 235 КЗпП України, дає підстави дійти висновку про те, що скасування наказу про звільнення працівника автоматично тягне за собою поновлення його на роботі та вирішення питання щодо відшкодування останньому середнього заробітку.

Використовуючи своє право на доступ до суду, гарантоване статтею 6 Конвенції, ОСОБА_1 , у зв?язку із незаконним його звільненням, що також встановлено Верховним Судом, просив поновити його на роботі.

Зазначення не правильно назви посади, на яку ОСОБА_1 просить його поновити, за умови встановлення незаконного його звільнення із займаної посади, не може бути підставою для відмови у задоволенні вимог про поновлення на роботі, оскільки не буде відповідати імперативній нормі статті 235 КЗпП України.

За таких обставин апеляційний суд зробив неправильний висновок про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про поновлення на роботі проявивши надмірний формалізм, а відтак оскаржуване судове рішення в цій частині підлягає скасуванню з передачею справи в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Оскільки вимоги про стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, стягнення грошової компенсації за невикористану відпустку, стягнення грошової компенсації за матеріальну допомогу на оздоровлення і вирішення соціально-побутових питань є похідними від вимог про поновлення ОСОБА_1 на роботі, оскаржуване судове рішення в цій частині також підлягає скасуванню з передачею справи в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції

Висновки за результатами розгляду касаційних скарг

В силу вищенаведених положень статті 400 ЦПК України щодо меж розгляду справи касаційним судом Верховний Суд позбавлений можливості ухвалити нове рішення в цій справі, оскільки для його ухвалення необхідно встановити обставини, що не були встановлені в рішеннях судів попередніх інстанцій.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_1 дають підстави для висновку, що оскаржена постанова апеляційного суду в частині вирішення позовних вимог про поновлення на роботі, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, стягнення грошової компенсації за невикористану відпустку, стягнення грошової компенсації за матеріальну допомогу на оздоровлення і вирішення соціально-побутових питань ухвалена без додержання норм процесуального права та з порушенням норм матеріального права. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційні скарги необхідно задовольнити частково, оскаржену постанову апеляційного суду в частині вимог ОСОБА_1 про поновлення на роботі, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, стягнення грошової компенсації за невикористану відпустку, стягнення грошової компенсації за матеріальну допомогу на оздоровлення і вирішення соціально-побутових питань скасувати і передати справу в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

В іншій частині постанову Одеського апеляційного суду від 22 березня 2022 року слід залишити без змін.

Керуючись статтями 400 409 410 411 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 та комунального підприємства «Міське капітальне будівництво» задовольнити частково.

Постанову Одеського апеляційного суду від 22 березня 2022 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до комунального підприємства «Міське капітальне будівництво» про поновлення на роботі, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, стягнення грошової компенсації за невикористану відпустку, стягнення грошової компенсації за матеріальну допомогу на оздоровлення і вирішення соціально-побутових питань скасувати, справу в цій частині передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

В іншій частині постанову Одеського апеляційного суду від 22 березня 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийМ. Є. Червинська Судді: С. Ю. Бурлаков А. Ю. Зайцев В. М. Коротун М. Ю. Тітов