Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 04.07.2018 року у справі №554/7099/17

Постанова

Іменем України

04 березня 2020 року

м. Київ

справа № 554/7099/17

провадження № 61-37329св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Сімоненко В. М.,

суддів: Калараша А. А., Петрова Є. В., Сердюка В. В., Штелик С. П. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - приватне підприємство «Караван»,

відповідач - ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

розглянув в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу приватного підприємства «Караван» на постанову апеляційного суду Полтавської області в складі суддів: Триголова В. М., Дорош А. І., Лобова О. А., від 23 квітня 2018 року,

В С Т А Н О В И В :

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2017 року до суду звернулося ПП «Караван» з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном шляхом визнання осіб такими, що втратили право користування квартирою.

Позов обґрунтовано тим, що 25 травня 2012 року Київський районний суд м. Полтави ухвалив вирок у кримінальній справі № 1-572/2011, який набрав законної сили, яким засудив ОСОБА_2 до восьми років позбавлення волі із конфіскацією всього належного йому майна. В рамках примусового виконання виконавчого листа державною виконавчою службою було описано та арештовано квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , яка належала ОСОБА_2

03 липня 2017 року ДП «Сетам» було проведено електронні торги з реалізації арештованого майна, що належить ОСОБА_2 , а саме: двокімнатної квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Згідно протоколу проведення електронних торгів №268467 від 03 липня 2017 року переможцем електронних торгів було визначено учасника № 1 - ПП «Караван». 27 липня 2017 року право власності на вищезазначену квартиру було зареєстроване за новим власником - ПП «Караван». Таким чином, відповідач ОСОБА_2 втратив право користування квартирою, оскільки його право власності на дану квартиру припинилось, у зв`язку з її примусовою реалізацією на підставі вироку Київського районного суду м. Полтава. Відповідач ОСОБА_1 втратила право користування квартирою, в якій проживає, оскільки припинилося право власності на дану квартиру у попереднього власника - її сина ОСОБА_2 .

Позивач посилався на те, що відповідачі зареєстровані в квартирі позивача, та відповідач ОСОБА_1 продовжує там проживати, чим порушуються майнові права власника, ПП «Караван», у зв`язку із чим просив визнати відповідачів такими, що втратили право користування спірною квартирою.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Октябрського районного суду м. Полтави в складі судді Чуванової А. М. від 12 січня 2018 року позов задоволено.

Визнано ОСОБА_1 , ОСОБА_2 такими, що втратили право користування квартирою за адресою: АДРЕСА_1 .

Стягнуто з відповідачів ОСОБА_1 , ОСОБА_2 судовий збір на користь приватного підприємства «Караван» в сумі 640 гривень, по 320 гривень з кожного.

Рішення суду мотивовано тим, що право власності ОСОБА_2 на дану квартиру припинилось, у зв`язку з її примусовою реалізацією на підставі вироку суду, а право користування члена сім`ї власника квартири - ОСОБА_1 , може існувати лише за наявності у попереднього власника права приватної власності на це майно, який таке право утратив.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою апеляційного суду Полтавської області від 23 квітня 2018 року апеляційна скарга представника ОСОБА_1 , ОСОБА_2 - ОСОБА_3 , задоволено.

Рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 12 січня 2018 року скасовано.

У задоволенні позову відмовлено.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що у своєму позові ПП «Караван» не наводить обставин та не зазначає чим саме (якими діями) порушені його права як власника майна на користування і розпорядження цим майном з боку відповідачів, які перешкоди чиняться, та яким чином ці права підлягають поновленню, зокрема, у який спосіб. При цьому, посилаючись на втрату відповідачами ОСОБА_2 , ОСОБА_1 права користування житлом, позивач ПП «Караван» позовної вимоги про усунення перешкод у здійсненні права користування чи розпорядження своїм майном не заявляв. Указано, що позивач не в повній мірі визначився з обраним способом захисту його прав як власника майна, зокрема, вимоги про усунення перешкод у користуванні власністю не заявляв, доказів порушення його прав на розпорядження своїм майном з боку відповідачів не навів, як не надав і доказів отримання від відповідних органів відмови у знятті з реєстрації місця проживання відповідачів.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у травні 2018 року до Верховного Суду, ПП «Караван», посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржене судове рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції, на думку скаржника, не повно дослідив зібрані у справі докази та дійшов помилкових висновків про відмову у позові, не вирішив спір між учасниками даної справи. Апеляційний суд не застосував норми статей 321, 383, 391 ЦК України. Відповідачі втратили право користування спірною квартирою: ОСОБА_2 як колишній власник квартири - внаслідок конфіскації квартири за відповідним судовим рішенням, а ОСОБА_1 - як член сім`ї колишнього власника квартири, який таку власність утратив. Згідно статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності є непорушним. Позивач звернувся до суду для захисту свого права власності на квартиру, яка належить йому на праві особистої власності. Суд першої інстанції належним чином урахував вимоги закону та обставини справи, а суд апеляційної інстанції помилково скасував законне та обґрунтоване рішення та не захистив порушені права позивача на безперешкодне користування своїм майном.

Доводи інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 26 червня 2018 року відкрито касаційне провадження у даній справі. Витребувано справу із суду першої інстанції.

30 липня 2018 року справу передано судді-доповідачу.

Ухвалою Верховного Суду від 14 січня 2020 року справу призначено до судового розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення та виклику учасників справи в складі п`яти суддів.

Обставини справи, встановлені судами

Судами встановлено, що 25 травня 2012 року Київський районний суд м. Полтави ухвалив вирок у кримінальній справі № 1-572/2011, який набрав законної сили, яким засудив ОСОБА_2 до восьми років позбавлення волі із конфіскацією всього належного йому майна.

На виконання вироку суду було видано виконавчі листи про конфіскацію всього належного ОСОБА_2 майна в дохід держави.

В рамках примусового виконання виконавчого листа державною виконавчою службою було описано та арештовано квартиру АДРЕСА_2 , яка належала ОСОБА_2 на підставі договору міни від 29 серпня 2005 року, посвідченого приватним нотаріусом Полтавського міського нотаріального округу Сокирченко Т. П.

03 липня 2017 року державним підприємством «Сетам» було проведено електронні торги з реалізації арештованого майна, що належить ОСОБА_2 , а саме: двохкімнатної квартир, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Згідно протоколу проведення електронних торгів № 268467 від 03 липня 2017 року переможцем електронних торгів було визначено учасника № 1 - ПП «Караван».

На час розгляду справи судами власником квартири АДРЕСА_2 є ПП «Караван».

Згідно довідки № 550 у квартирі АДРЕСА_2 зареєстровані відповідачі: ОСОБА_1 - з 12 травня 2006 року, ОСОБА_2 - з 11 червня 2008 року.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

За частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

08 лютого 2020 року набув чинності Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-IX (далі - Закон від 15 січня 2020 року № 460-IX).

Пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону від 15 січня 2020 року № 460-IX установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд та застосовані норми права

Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів.

Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.

Відповідно до частини першої, другої, третьої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону повністю рішення апеляційного суду не відповідає.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у позові ПП «Караван», суд апеляційної інстанції вказав на те, що позивач не заявляв позовної вимоги про усунення перешкод у здійсненні права користування чи розпорядження своїм майном, у зв`язку із чим останній не в повній мірі визначився з обраним способом захисту його прав як власника майна.

Верховний Суд не погоджується із таким висновком суду апеляційної інстанції.

У даній справі ПП «Караван» подав позов про усунення перешкод у здійсненні права користування і розпорядження своїм майном. В позові наведено відповідні обґрунтування порушення права позивача як власника майна на користування і розпорядження цим майном з боку відповідачів, які перешкоди чиняться.

З урахуванням зазначеного, указуючи на те, що позивач не визначився з обраним способом захисту його прав як власника майна, апеляційний суд не перевірив обставини, на які посилалися сторони і які встановлені районним судом, не перевірив висновки районного суду на предмет відповідності вимогам чинного законодавства, тобто самоусунувся від розгляду даної справи по суті.

Згідно статті 150 ЖК України громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.

Відповідно до частини першої статті 156 ЖК України, з урахуванням положень частини першої статті 405 ЦК України, члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням в обсязі, визначеному відповідно до угоди з власником.

За загальним правилом, із припинення права власності особи на житло припиняється і право користування цим майном такою особою (колишнім власником), а також право членів сім`ї колишнього власника користування цим житлом.

При цьому, новий власник майна набуває усіх прав на майно: права володіння, права користування, права розпоряджання.

У статті 47 Конституції України проголошено, що кожен має право на житло. Держава гарантує не тільки свободу його придбання, але й можливість стабільного користування житлом, його недоторканість, а також недопущення примусового позбавлення житла, не інакше, як на підставі закону і за рішенням суду.

Право власності на житло охоплює правомочності із володіння, користування та розпорядження ним як об`єктом права власності. Ці правомочності можуть належати тільки власнику житла та, за його згодою чи згідно вимог закону, іншим особам, зокрема, які проживають разом із ним.

Згідно зі статті 319 ЦК України власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Відповідно, вселення членів сім`ї у житлове приміщення, яке належить громадянину на праві власності, є результатом реалізації права власника, й у них виникає право на користування чужим майном, тобто сервітутне право.

Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майно.

Власник майна вільний у праві вибору способу захисту свого порушеного права, якщо відповідний спосіб захисту не суперечить чинному законодавству.

У пунктах 38, 92 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц зроблено висновок, що негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Допоки особа є власником нерухомого майна, вона не може бути обмежена у праві звернутися до суду з позовом про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження цим майном. Негаторний позов може бути пред`явлений упродовж всього часу тривання відповідного правопорушення.

Порушене право позивача підлягає захисту в обраний ним спосіб, який не суперечить закону.

Крім того, відповідно до абзацу 3 частини першої статті 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» зняття з реєстрації місця проживання особи здійснюється на підставі судового рішення, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, про виселення, про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою.

У постанові у постанові Верховного Суду України від 16 січня 2012 року у справі № 6-57цс11 зроблено висновок, що «у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права, зокрема, із позовом про усунення перешкод у користуванні власністю. У разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, зокрема, шляхом зняття особи з реєстрації місця проживання, пред`явивши разом з тим одну із таких вимог: 1) про позбавлення права власності на житлове приміщення; 2) про позбавлення права користування житловим приміщенням; 3) про визнання особи безвісно відсутньою; 4) про оголошення фізичної особи померлою. Таким чином вирішення питання про зняття особи з реєстраційного обліку залежить, зокрема, від вирішення питання про право користування такої особи жилим приміщенням».

Такі висновки викладені у постанові Верховного Суду від 13 листопада 2019 року у справі № 686/19928/17 (провадження № 61-43687св18).

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Неодноразове ухвалення протилежних і суперечливих судових рішень, особливо судами вищих інстанцій, може спричинити порушення права на справедливий суд, закріплене в пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Загальновизнаний принцип правової визначеності передбачає стабільність правового регулювання і виконуваність судових рішень.

При розгляді справ національні суди України застосовують положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та практику Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) як джерело права, що передбачено статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини».

За змістом статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року кожному гарантується право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

ПП «Караван» надало належні та допустимі докази своїх прав власника щодо спірної квартири та зазначило обставини, за яким вважає порушеним своє право мирно володіти своїм майном, що апеляційним судом помилково не враховано.

Верховний Суд у даній справі позбавлений можливості ухвалити у справі остаточне рішення, оскільки згідно вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не наділений повноваженням переоцінювати докази у справі, які апеляційним судом оцінені фактично не були.

Разом з цим, у даній справі підлягають врахуванню наступні обставини.

Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини втручання держави в право на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.

Зокрема, у пункті 27 рішення Європейського суду з прав людини від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

У своїй діяльності Європейський суд з прав людини керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях Європейського суду з прав людини, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (рішення у справі «Прокопович проти Росії» від 18 листопада 2004 року, заява № 58255/00).

У пункті 36 вказаного рішення Європейський суд з прав людини визначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення Європейського суду з прав людини по справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63).

Таким чином, тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.

Європейський суд з прав людини вказує, що «втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла». Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві…» (справа «Кривіцька та Кривіцький проти України» від 02 грудня 2010 року).

Такі висновки викладені в постанові Верховного Суду від 09 січня 2020 року у справі № 559/8/18 (провадження 61-7274св19).

У кожній конкретній справі указаної категорії суд має належно дослідити указані вище обставини, перевірити як доводи власника майна, якими обґрунтовано порушення його права власності, так і доводи осіб, до яких пред`явлені відповідні вимоги, оцінити співмірність вимог та заперечень.

При цьому, за правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

За змістом статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Згідно зі статтею 77 ЦПК України предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Статтею 88 ЦПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Основного Закону України.

Переглядаючи справу в апеляційному порядку, суд апеляційної інстанцій не врахував наведені вище норми матеріального права, дійшов необґрунтованого висновку, що позивач не заявляв позовної вимоги про усунення перешкод у здійсненні права користування чи розпорядження своїм майном і не в повній мірі визначився з обраним способом захисту його прав, та не вирішив спір між сторонами по суті.

Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України (в редакції до набрання чинності Законом від 15 січня 2020 року № 460-IX) підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

З урахуванням викладеного та керуючись статтями 400, 409, 411, 415 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу приватного підприємства «Караван» задовольнити.

Постанову апеляційного суду Полтавської області від 23 квітня 2018 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий В. М. Сімоненко

Судді: А. А. Калараш

Є. В. Петров

В. В. Сердюк

С. П. Штелик